УКР РУС  


 Головна > Публікації > Церква і суспільство  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 122 відвідувачів

Теги
УПЦ КП Приїзд Патріарха Кирила в Україну іконопис Голодомор педагогіка розкол в Україні Мазепа Ющенко Церква і влада Києво-Печерська Лавра вибори забобони монастирі та храми України Археологія та реставрація церковна журналістика церква та політика шляхи єднання Президент Віктор Ющенко Священний Синод УПЦ УГКЦ Патріарх Алексій II комуністи та Церква Предстоятелі Помісних Церков Католицька Церква Митрополит Володимир (Сабодан) українська християнська культура конфлікти автокефалія Вселенський Патріархат церква і суспільство 1020-річчя Хрещення Русі молодь постать у Церкві діаспора Доброчинність милосердя Церква і політика краєзнавство Церква і медицина секти






Рейтинг@Mail.ru






Про життя української православної діаспори в Італії

  22 січня 2008


Священик Миколай Данилевич

Загальновідомим фактом є те, що за останні 15-17 років з України в пошуках кращої долі виїхало біля 7 мільйонів українців. Починаючи з кінця XIX століття, коли українці з західних регіонів вперше масово поїхали до Америки та Канади, це вже п'ята хвиля української еміграції. Однією з країн, де проживає найбільша кількість українських емігрантів останньої хвилі є Італія. За приблизними підрахунками, в Італії проживає та працює понад 1.000.000 наших співвітчизників. Точні дані невідомі, так як більшість з них проживає в цій країні нелегально.

В основній своїй масі українські заробітчани в Італії - люди з сільської місцевості із західних областей України. Основним типом роботи, яку вони виконують - є догляд за старими та хворими італійцями. Італія, так само як і Греція, є лідером серед європейських країн за кількістю населення похилого віку. Переважну більшість заробітчан складають наші жінки, що пояснюється як специфікою роботи, так і добросовісним відношенням до неї українських жінок.

Проживаючи в чужій країні, ці люди стикаються з безліччю проблем. Це і відсутність легального статусу, часто роботи, а відповідно й житла, оскільки українські жіночки проживають разом з італійськими бабусями і дідусями, за якими доглядають. Однак найбільшими проблемами є проблеми психологічні та духовні.

Першою проблемою є самотність. Жінка залишає в Україні чоловіка, дітей, близьких. І на перших порах слідом за ейфорією перебування закордоном наступає туга за рідними, перспективи побачити яких дуже довгострокові, тому що потрібно відробити затрачені на дорогу гроші і ще щось заробити. А це на практиці займає як мінімум 2-3 роки, а то й більше, тому що хочеться ще й отримати легалізацію, щоб мати можливість ще раз приїхати, інакше депортують і можливості повернутись та підзаробити не буде. За цей час вдома виростають маленькі діти, які виховуються дідусем чи бабусею, і бувають випадки, коли дитина, побачивши свою рідну маму, не впізнає її. Що в цей момент переживає материнське серце, залишається тільки здогадуватись. «Наші жінки виходять з літака у Львові, - розповідає очевидець, - а семи-восьмирічне хлоп'я запитує у бабусі: «Де моя мама?». Вони довго не бачилися. Матір поїхала за кордон, коли дитині було лише 10 місяців». Внаслідок довготривалого перебування дружини чи чоловіка закордоном розпадаються сім'ї, жінки знаходять собі чоловіків в Італії, чоловіки далеко не завжди здатні так довго зберігати вірність своїм дружинам в Україні. З цього приводу наші заробітчани жартують над самими собою: «Через рік їхати додому ще немає з чим, через два - вже немає до кого, а через три - вже немає чого». За час відсутності вони стають чужими в Україні, але й так і не стають своїми в Італії.

Другим фактором, який приводить до психологічних проблем, є низькі та брудні роботи, які приходиться виконувати на чужині нашим співвітчизникам. В Україні людина в суспільстві була поважаною людиною, а в Італії приходиться бути прислугою. Автору цих рядків доводилось зустрічати в Італії вчителів, економістів, бухгалтерів, інженерів, і навіть лікаря-хірурга, якому доводилось працювати в апельсинових садах в Калабрії. Та що там говорити про інтелігенцію, коли ці відчуття переживають всі, незалежно від соціального статусу, який вони мали в Україні. «Я хоч і проста жінка з села, - розповідає одна заробітчанка, - працювала в колгоспі, але в мене є сім'я, чоловік, діти, зять (старша дочка заміжня), в хаті я господиня, в сім'ї - мама, а тут - прислуга», - з гіркотою в голосі жаліється жіночка з Рівненської області. «Але виходу немає, ми приїхали заробляти гроші», - з сумом закінчує вона.

Третім фактором, що породжує психологічні проблеми, є характер найбільш розповсюдженої роботи - догляду за старими, нерідко психічно хворими, італійцями. Часто жінка змушена цілодобово, не виходячи на вулицю, день за днем сидіти в чотирьох стінах, доглядаючи за важкохворим синьйором чи синьйорою. З глузду можна з'їхати. В психлікарнях Чернівецької області (і не тільки там) знаходиться дуже багато жінок з психічними відхиленнями, які вони «заробили» в Італії. Після сказаного вже не хотілося б розповідати про торгівлю людьми, про те, чим змушують займатися наших дівчат за кордоном, про сексуальне рабство, мафію тощо. Нелегко заробляються євро в Італії.

В релігійному відношенні українська діаспора в Італії поділяється на православну та греко-католицьку. Незважаючи на значну присутність греко-католиків в Італії, все-таки православних там більше, - на мою думку, десь близько двох третин. Це пояснюється тим фактом, що за офіційною статистикою в самій Україні на 48 мільйонів населення, більшість якого є православним, нараховується всього на всього близько 3 мільйонів 300 тисяч греко-католиків, і проживають вони переважно в Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях, де також досить багато і православних, незважаючи на те, що частина з них і належить до розкольницьких УАПЦ та УПЦ КП. Але коли ми говоримо, що більшість українських заробітчан в Італії - це вихідці з Західної України, то маємо на увазі не лише три вищезгадані області, але ще й Закарпатську, Чернівецьку, Волинську, Рівненську та Хмельницьку області, де переважна більшість населення є традиційно православною. Крім того, набагато менша, але значна частина заробітчан походить і з Центральної України, немало в Італії й представників Сходу та Півдня України. Навіть якщо й припустити, що православних і греко-католиків в Італії порівну, то все-одно отримаємо вражаючу цифру - 500 тисяч. А це навіть перевищує кількість віруючих таких автокефальних Православних Церков як Польська (за різними даними, від 300 до 500 тисяч), Чесько-Словацька (близько 200 тисяч, не рахуючи 300 тисяч українських заробітчан тільки в Чехії) та Албанська (біля 150 тисяч).

В зв'язку з такими масштабами української православної присутності тільки в одній Італії, а також в зв'язку з проблемами, з якими зустрічаються наші співвітчизники на чужині, Українська Православна Церква не може залишатись в стороні, тому що, на мій погляд, тільки вона в змозі адекватно вирішити питання духовної опіки над своїми чадами та співвітчизниками, які опинились на чужині. Звичайно, за кордоном існують наші посольства, консульства, але вони надають лише правову, рідко соціальну допомогу. Духовну ж, психологічну допомогу може надати лише Церква. Вислухати, втішити, порадити, посповідати людину, дати їй надію - в змозі лише священик. І якщо людина в таких умовах знаходить храм Божий, де священик говорить рідною мовою, вислухає, втішить - це є великою підтримкою для неї. «Церква для нас - це все», - ділиться жіночка з Харкова, яка працює в Мілані. «Нам господарі дають один вихідний на тиждень, - продовжує вона, - декому з нас взагалі 2 чи 3 години, куди нам йти? В місто? Що я там знайду? До знайомих? Їх небагато. І який толк з того? А от в церкву, так! Ми знаходимо тут все - Бога, Батьківщину, хороших людей, яких так хочеться бачити тут - на чужині». «Взагалі, українська діаспора - це катастрофа для України», - резюмує вона, можливо трошки й перебільшуючи із-за напливу емоцій, але у всякому разі її слова не далекі від істини. Багато людей, які не ходили до храму Божого в Україні, приходять до Бога саме там - за кордоном, коли попадають в чуже середовище.

На жаль, наші люди поки що не отримують належної пастирської опіки із-за гострої нехватки, а то й відсутності за кордоном українських православних священиків. Натомість, дуже активними в цьому плані є греко-католики (уніати), які тільки в одній Італії мають більше 60 парафій. Не розбираючись в міжконфесійних особливостях, православні українці часто відвідують уніатські богослужіння, де їх вводить в оману те, що уніатський обряд майже не відрізняється від православного, а деяких заробітчан приваблює ще й те, що уніатські богослужіння звершуються українською мовою. Але це ще пів біди, багато хто з них попадає в секти.

Тому одним з головних завдань для Української Православної Церкви на найближче майбутнє є активне піклування про українську православну діаспору, направлення за кордон українських священиків, організації приходів в тих канонічних рамках, в яких живе і діє наша Церква, тобто в рамках закордонних єпархій Руської Православної Церкви. Приємно, що в нашій Церкві розуміння цієї проблеми існує, оскільки про неї йшлося у виступі Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира на Архієрейському Соборі Української Православної Церкви 21 грудня 2007 року.

Православ'я в Італії має велике майбутнє. І його українська складова завжди залишатиметься значною. Багато хто з заробітчан повернеться додому, але не всі. Повернуться здебільшого старші жіночки, в яких вдома залишились - чоловік (хоча, на жаль, це не завжди головний аргумент), діти, внуки. Але молоді люди, багато з яких виїхали сім'ями, разом з дітьми, повертатися в Україну не збираються. В Італії вони вже прижилися, знайшли роботу, хтось придбав нерухомість, відкрив власний бізнес, діти пішли в італійські дитячі садки, школи, дехто з них вже починає зустрічатись з італійською молоддю і створювати свої - українсько-італійські сім'ї. Природно, що нове покоління, яке зросло та виховалось в Італії, говорить лише італійською та українською мовами. Це може здатись дивним, але російська мова для них звучить, як для нас, наприклад, чеська чи словацька, оскільки вони не мають контакту з нею. Саме ці люди складатимуть в майбутньому основу Православ'я в Італії.

Є й інша категорія заробітчан, яка в майбутньому буде визначати обличчя «православної» Італії. За ці 15 років що минули, багато хто з них встигли одружитись з італійцями і народити дітей. Діти від таких шлюбів переважно спілкуються також двома мовами - італійською та українською. З російською мовою в них проблеми, вони її не розуміють, тому що ніде з нею не стикаються. Автор цих рядків під час одного з своїх приїздів до Італії познайомився з однією жіночкою з Чернівецької області, яка вже 17 років проживає в Італії, була одружена з італійцем, розвелася і зараз проживає з дочкою. Дочка Анна говорить італійською та українською, і в зв'язку з цим виникають проблеми з Церквою. Мешкаючи в Римі, вони спочатку ходили до храму Руської Православної Церкви святого Миколая, що на віа Палестро, а потім і до храму святої Катерини, що будується на території, яка належить Посольству Російської Федерації. Однак, дочка не могла там навіть посповідатися, тому що священики там - росіяни. Вона не розуміє російської, священики - не говорять українською. Дочка навіть просила маму сходити до храму Святої Софії в Римі, де богослужіння і проповідь звершуються українською мовою. Але після того як мама сказала, що це не православний, а уніатський храм - питання відпало. Проблема вирішилась лише після переїзду до Мілану, де сім'я зустріла українського православного священика протоієрея Миколая Макара, який є настоятелем міланського приходу св. Амвросія Медіоланського (що розташований за адресою: Largo Corsia dei Servi, 4, tel. +39.334.788.59.97 ). І таких людей немало.

Потрібно відмітити, що православна паства в Італії дуже неоднорідна як в національному, так і в культурному відношенні. Це люди з різних православних країн, з різних регіонів цих країн. Тому «закордонний» священик повинен бути, як і апостол Павло, з еллінами як еллін, а з іудеями як іудей. «Для всіх я став всім, щоб спасти хоч деяких» (1 Кор. 9. 22). Прикладом такого священика є вищезгаданий о.Миколай Макар, який за перший рік свого служіння в Італії вивчив молдавську мову, і тепер навколо нього гуртується не тільки чисельна українська, але й молдавська та російська діаспора.

Разом з тим, від нашої присутності в Італії є користь, і не лише для італійської економіки, але й для простих італійців, які цікавляться, як вони кажуть, східною традицією християнства, і згодом переходять в Православ'я. Вийшовши з Святою Чашею причащати народ, священику, який щойно приїхав з України, спочатку буває незвично промовляти - «причащається раб Божий Паоло, Джованні, Армандо, чи раба Божа Барбара», але це приємно, бо відчуваєш, що Православ'я не вичерпується лише рамками твоєї Батьківщини. А несуть його в Італію наші рідні - бабці, мами і сестри, і їм потрібно допомагати.

Священик Миколай Данилевич
Відділ зовнішних церковних зв'язків УПЦ

Читайте також всі матеріали порталу на тему "діаспора".

 

   
Протоієрей Миколай Макар

Протоієрей Миколай Макар
Священик Миколай Данилевич

Священик Миколай Данилевич