УКР РУС  


 Головна > Публікації > Краса Православ’я  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 88 відвідувачів

Теги
милосердя УГКЦ церква та політика Приїзд Патріарха Кирила в Україну Києво-Печерська Лавра конфлікти Доброчинність українська християнська культура 1020-річчя Хрещення Русі Митрополит Володимир (Сабодан) Предстоятелі Помісних Церков автокефалія Католицька Церква секти Мазепа шляхи єднання вибори іконопис Голодомор краєзнавство молодь Президент Віктор Ющенко церква і суспільство монастирі та храми України Патріарх Алексій II діаспора Церква і влада комуністи та Церква церковна журналістика Церква і медицина педагогіка Священний Синод УПЦ Вселенський Патріархат УПЦ КП Археологія та реставрація постать у Церкві Ющенко забобони Церква і політика розкол в Україні






Рейтинг@Mail.ru






Суб’єктивні враження від паломництва в Почаїв

  26 вересня 2008


Іван Верстюк

Літо ― це пора відпочинку, коли кожен прагне відвідати гарні місця, здобути нові враження, поновити затрачені за робочий рік сили. Відпочивати можна не обов’язково на морі, тобто в Криму, на Чорноморському узбережжі, чи за кордоном. Адже мандрівка регіоном чи областю, де ви мешкаєте, з оглядом усіх привабливих місцин – річок, озер, лісів, теж може стати прекрасним, незабутнім відпочинком.

Дякувати Богові, Україна багата на живописні пейзажі. Непогано відправитися в мандрівку Дніпром, Дністром, Бугом чи ще якоюсь із прекрасних українських річок, милуючись ландшафтами вітчизняного лісостепу.

Паломництво – це туризм

Окремим видом літнього туризму є паломництво. На відміну від інших видів мандрівок паломництво сповнене релігійного сенсу, воно є насамперед духовною подорожжю з метою кращого пізнання себе, своїх відносин з Богом і з близькими. Паломництво було поширене в усі віки християнства. Люди мандрували через цілі континенти, наражаючись на численні небезпеки, щоб на власні очі побачити церковні святині – храм Святої Софії в Константинополі, місця біблейської історії в Ізраїлі та Єгипті. Звичайно, в сучасному світі цих небезпек вже немає, але все одно духовне паломництво залишається випробуванням для терплячості, цілеспрямованості подорожуючих, а також їхнього вміння знаходити між собою спільну мову.

Отримавши біля одного із столичних храмів листівку із запрошенням поїхати з паломницькою групою до Почаїва, я зацікавився цією ідеєю. Мені багато доводилося подорожувати Україною та світом, в тому числі з паломницькою метою, але їздив я переважно або сам, або з кількома близькими людьми. До групових форм паломництва я, як правило, не звертався, вважаючи, що це може спричинити багато незручностей. Але цього разу все ж спокусився, замовив місце в паломницькому автобусі і почав збиратися до поїздки на Тернопільщину ― в Почаїв.

Підготовка до духовної зустрічі зі святинею

За тиждень до від’їзду почав вивчати літературу – спогади про Почаївську Лавру митрополита Євлогія (Георгієвського) та митрополита Антонія (Храповицького), обидва свого часу були намісниками цієї святині. Проштудіював я і фундаментальне дослідження «Свята Почаївська Лавра» митрополита Іларіона (Огієнка), а також праці протоієрея Андрія Хойнацького, який усе своє життя присвятив вивченню Почаївського монастиря, за що його й прозвали співцем Почаївської гори. І тому на момент відїзду я вже був досить непогано підготовлений для повноцінної духовної зустрічі з обителлю преподобного Іова. До речі, постать цього святого отця, а також його пізнішого сподвижника Амфілохія, стали головною причиною мого вибору відправитися саме до Почаїва, а не в якесь інше відоме й історично видатне місце.

Так сталося, що в сімї моїх батьків віддавна шанувалася Почаївська ікона Божої Матері. Мій батько родом із Тернопільщини, і тому з дитинства засвоїв особливу віру в заступництво Пресвятої Діви з Почаївської гори. Її благословенними молитвами він у ранньому віці став членом Церкви, почав приймати Святе Причастя, хоча потім комуністи стали йому на перешкоді. На свято Почаївської Богородиці народився мій старший брат. Мої перші кроки як церковнослужителя теж починалися із вшанування Божої Матері Почаївської ― свого часу мені довелося служити вівтарником і читцем у московському храмі Покрову Богородиці, де настоятелем був виходець з України протоієрей Валентин Асмус, відомий філолог і патролог. Отець Валентин також дуже шанував Почаївську Богоматір, прищепивши цю любов і мені в процесі нашого з ним духовного спілкування. І тому постійно протягом мого життя я відчував допомогу та милість Богородиці Почаївської до мене та моєї родини.

З молитвою до преподобних Іова та Амфілохія Почаївських

З особливою пошаною я ставлюсь до преподобних Іова та Амфілохія Почаївських. Преподобний Іов у складний період мого життя став для мене непорушною молитовною основою, на яку я спирався і без якої мені було б дуже складно. У моєму житті був період, коли через важкі випробування проходили мої погляди на світ, на Церкву, на суспільство, і я звертався в щирій молитві до преподобного Іова, щоб він поміг мені зробити правильний вибір, знайти правдиві слова в розмовах та дискусіях, робити правильні вчинки. З того часу завжди у моєму помешканні в іконостасі знаходиться ікона цього святого.

Не менш важливим для моєї духовності став преподобний Амфілохій Почаївський. Постать цього преподобномученика була і завжди буде найкращим прикладом відданості волі Божій, сміливості у свідченні своєї віри, рішучістю в боротьбі проти сил зла. Усе життя переслідуваний радянською владою, а врешті-решт замордований нею на смерть, отець Амфілохій (справжнє ім’я Яків Головатюк) ніколи не втрачав бадьорості духу, відкритості до спілкування з людьми, оптимізму. Він чимось нагадує мені мого рідного діда Івана Верстюка, на честь якого мої батьки мене назвали.

Мій дід народився на Івано-Франківщині, потім переїхав на Тернопільщину, де й народився мій батько. Під час Другої світової війни дід боровся проти комуністів, а тому, коли радянська влада повернулася на Західну Україну, він був заарештований і відправлений у табори Таджикистану, де мусив працювати на уранових рудниках. Неодноразово люди з НКВД викликали його на допити, пропонуючи «зізнатися» у злочинах проти СРСР, покаятися, змінити своє ставлення до комунізму, але він рішуче стояв на своєму. Врешті-решт, внаслідок років роботи з ураном він захворів на рак і помер. Дуже схоже на історію Амфілохія Почаївського – і його допитували, мучили, знущались над ним, пропонували співпрацю. Та він лише відверто сміявся в очі комуністичному звірові.

Вирушаємо!

Отож, почалася моя поїздка в Почаїв вчасно й без затримок. Рівень організації був досить високий – організувала поїздку парафія святих безсрібників Кузьми та Дем’яна при Київському інституті онкології. Настоятелем парафії є відомий в колах столичного духовенства своїми ініціативами пастирської опіки над онкохворими священик Євгеній Мільошкін. Отець Євгеній благословив паломників у дорогу, і подорож почалася.

У комфортабельному великогабаритному автобусі їхало близько двадцяти пяти осіб. Люди були дуже різні. Деякі чоловіки на кожній зупинці виходили й жадібно викурювали по кілька цигарок, бо довгі години некуріння в автобусі доводили їх до безумства. Але я, дивлячись на них, щиро радів, що ці молоді люди (їм було до 30 років) таки налаштувалися й поїхали в паломництво.

Найбільшу групу паломників складали жінки середнього віку, що були або знайомі між собою, або швидко познайомилися в автобусі. Цілу дорогу вони обговорювали різні життєві проблеми, обмінювались телефонами, дізнавались про спільних друзів, радили одна одній для відвідування ті чи інші храми. Звичайно, не обійшлося і без моралізаторства з їхнього боку – молодь постійно чула на свою адресу: «Зробіть тихіше музику!», «Що ви розклали ваше крісло – спати будемо ввечері», «Ну хіба можна в майці їхати в Почаїв – негайно одягніть куртку!», «Скільки можна цілуватись? Припиніть!». Молодші паломники сумирно терпіли, намагаючись нічого не говорити у відповідь.

Керівником групи був приємного вигляду чоловік приблизно 50 років. Він вміло користувався своїм мелодійним баритоном, щоб час від часу повеселити втомлених довгою і спекотною дорогою паломників якимось жартом чи анекдотом. Розповідав він і духовні історії. «Вже не перший рік я їжджу з паломницькими групами як екскурсовод, і чого тільки не траплялося в наших поїздках. Неодноразово Господь Бог молитвами Його Пречистої Матері рятував нас від різноманітних негараздів, непередбачуваних і аварійних ситуацій. Особливо часто щось подібне траплялося при перетині державного кордону, коли хтось із людей забував паспорт чи якийсь інший документ і прикордонники відмовлялися його пропускати, примушували сходити з автобусу і повертатись додому. Але я відповідально заявляю, що в моїх поїздках ще нікого з автобусу не зняли – всі успішно завершували своє паломництво та поверталися додому. З нами Покров Богоматері і заступництво святих Кузьми та Демяна, а тому жодні проблеми не могли і не можуть стати нам на заваді. Так само неодноразово мені довелося бути свідком того, як в паломництво їхала абсолютна байдужа до Церкви людина, а повертався справжній християнин з вогнем віри в душі. Половина чоловіків після паломництва кидають курити й надмірно вживати алкоголь. Врешті-решт, я сам один з таких – курив зі шкільного віку, з початком професійної кар’єри (я економіст), де б я не працював, завжди був постійним гостем місць для куріння. Але коли почав займатися організацією паломництв – бажання курити зняло як рукою. «Ну який же ти паломницький провідник, коли сам куриш?!» – сказав я собі і назавжди відмовився від цигарок. Раджу те саме і всім тут присутнім чоловікам» ― такою була розповідь керівника поїздки.

Бажання трохи подискутувати з ним виникло у мене, коли розповідь почала кружляти навколо таких тем, як старці, благодатні та неблагодатні священики, проблеми ідентифікаційних номерів та інші подібні речі, та я, на щастя, стримався. Так нерідко трапляється, що християни своїми суперечками щодо другорядних речей викликають недовіру до Церкви серед людей нецерковних – мені не раз доводилося бути свідком таких ситуацій – і тому змовчати з мого боку було рішенням правильним.

Лавра… Минуле постає як сьогодення

Екскурсія Почаївською Лаврою, прилеглим до неї Свято-Духівським скитом, а також Крем’янцем і Корцем була більш ніж цікавою. Побачити на власні очі віковічні святині українського народу, вшанувати чудотворні ікони, прикластися до мощей преподобних Іова та Амфілохія, випити води з цілющого джерела Пресвятої Діви на Почаївській горі – все це мало надзвичайно потужний вплив.

Апофеозом паломництва для мене стало прийняття Святого Причастя на Літургії в Троїцькому соборі. Собор був побудований тоді ще архієпископом Антонієм (Храповицьким) і освячений 9 січня 1912 року. Витративши не один рік на вивчення російського богослов’я, мешкаючи для цього кілька років у столиці Росії – Москві, всі події з історії Руської Церкви я сприймаю дуже особливо, оскільки вони для мене щось більше, ніж просто події. Молячись за Божественною літургією в Свято-Троїцькому соборі, я наче на власні очі спостерігав, як службу Божу повільно, без пропусків, з належною фундаментальністю та в традиційному аскетичному дусі править Високопреосвященний Антоній. Йому співслужить владика Євлогій (Георгієвський) – майбутній святитель Західної Європи, покровитель Свято-Сергіївського богословського інституту в Парижі, з чиїх рук прийняли священство такі церковні діячі, як протопресвітер Василь Зеньківський, протопресвітер Георгій Флоровський, а архієрейську благодать – митрополит Веніамін (Федченков). Моя уява малювала мені й інші картини – Літургію за участі видатного українського митрополита Іларіона (Огієнка), чиє право на архієрейство було здобуто шляхом перемовин з Предстоятелем Польської Православної Церкви Блаженнішим Діонісієм (Валединським) саме тут, в Почаївській Лаврі. Ту службу Божу я запам’ятаю на все своє життя...

У самій Почаївській Лаврі свої послуги екскурсовода запропонував студент місцевої духовної семінарії. Незважаючи на небачену комунікабельність, він все-таки був недостатнім чином підготовлений для повноцінної екскурсійної роботи. І тому мені довелося постійно його підправляти (добре, що вивчив перед поїздкою відповідну історичну літературу!) – то він рік сплутає, то якийсь факт упереджено подасть, то ім’я перекрутить. Та все ж паломники екскурсією залишились в цілому задоволені. Особливо їм сподобалася моя історія про роль католицького ордену єзуїтів в історії Почаївського монастиря. Певний час вони володіли Лаврою. Вправі монахи, вірні слуги Римського Папи облаштували виробництво фальшивих грошей, внаслідок чого володіли великими сумами для купівлі земель, облаштування монастирів тощо. Вони не вважали фальшивомонетництво гріхом, бо ж використовували гроші на Божу справу. А як відомо, девізом Товариства Ісуса (тобто ордену єзуїтів) є вислів «Ad majorem Dei Gloriam!», тобто «Все на славу Божу!».

Вічний спокій

Пам’ятним було і відвідання монастирського цвинтаря Почаївської Лаври, де знаходиться могила преподобного Амфілохія та інших лаврських ченців. Стоячи на могилі цього преподобномученика, я молився й просив Бога про те, аби Він дав мені розум і сили зрозуміти, для чого в цьому світі потрібні страждання, чому існує зло, за що українська земля була покарана багаторічною радянською окупацією, котра так жорсткого нищила народ, його культуру, його мову. Прикладаючись до хреста на могилі Амфілохія, я намагався збагнути духовну велич цього сповідника християнської віри, вояка церковної істини, служителя свого народу, і мені спало на думку, що його подвиг був певним очищенням. Це було очищення людей від нашарування бездуховності, поширеної комуністами та їхніми прислужниками; від бруду зневіри, від браку національної самосвідомості, від невпевненості у власних силах, у власному високому християнському покликанні.

Кремянець і Корець. Священний дух історії

Не менш цікавими були оглядини Кремянця (це поруч із Почаївом; сам Почаїв є адміністративною одиницею Крем’янецького району Тернопільської області) та Корця (Рівненська область). У Крем’янці мою увагу привернула будівля колишньої духовної семінарії, що існувала тут в першій половині ХХ століття, коли західноукраїнські землі знаходилися під владою Польщі. Семінарія розташувалася за кілька метрів від Богоявленського монастиря – головної святині міста. Я дивився на сірі, пошкоджені ходом історії стіни і думав про те, що саме тут, в цій будівлі, за цими вікнами відбувалось відродження нашої Православної Церкви, української богословської традиції, відбувались переклади богослужбових текстів українською мовою. Тут вчилися та працювали такі відомі громадсько-політичні та церковні діячі, як Іван Огієнко (пізніше – митрополит Іларіон), Степан Скрипник (пізніше – єпископ Мстислав), єпископ Полікарп (Сікорський), професор богослов’я Михайло Кобрин, прекрасний фахівець з еклезіології Олександр Лотоцький, професор і публіцист Юрій Пундик-Миколин, публіцист і редактор Олег Штуль-Жданович та багато інших.

По дорозі до Корця автобус заїхав у Скит святої праведної Анни Городоцького Свято-Михайлівського монастиря, який зустрів паломників прохолодою вод чудотворного джерела та красою майстерно доглянутої квіткової оранжереї. Як виявилося, місцеві мешканці відрізняються не тільки особливим благочестям, палкою вірою в Бога й любов’ю до богослужінь у храмі св. Анни, але й великою шаною до Предстоятеля нашої Церкви – Блаженнішого Митрополита Володимира, який через це приїздить сюди щороку на престольне свято і служить Божественну літургію.

Незабутнім спокоєм та чарівною тишею провінційного містечка зустрів нас Корець. Чисте і охайне, старовинне місто раділо паломникам, які, не зважаючи на втому, одразу поспішили оглянути місцевий Свято-Троїцький монастир. Побудований в прекрасному східноукраїнському стилі, головний храм монастиря відкрив свої двері назустріч мандрівникам, запрошуючи прикластися до шанованих місцевими вірянами ікон та святих образів. Прибрана та улаштована територія монастиря свідчила про те, як пильнують за ним студентки Регентсько-катехізаторського училища, яке тут розташоване. Крім опанування основами богословських наук і богослужбових правил студентки встигають ще й доглядати за будівлею монастиря.

Після повернення до Києва враженням не було меж. Отримавши від паломництва невимовне духовне натхнення, я зрозумів, що мушу поділитися ним з іншими. Розповідаючи знову і знову про паломницьку поїздку, я все більше й більше проймався думкою, що невипадково Господь спрямував мій шлях до Почаїва, до цього благодатного джерела, звідки значним чином і виросла Українська Церква. Дякуючи Богові за це паломництво, я молюся, аби мати змогу побачити Почаївську святиню знову...