УКР РУС  


 Головна > Публікації > З глибини душі  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 70 відвідувачів

Теги
Церква і влада церква і суспільство розкол в Україні комуністи та Церква забобони 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко милосердя українська християнська культура автокефалія педагогіка Президент Віктор Ющенко УГКЦ монастирі та храми України Доброчинність Церква і медицина Голодомор Предстоятелі Помісних Церков Мазепа Церква і політика постать у Церкві Патріарх Алексій II діаспора краєзнавство Священний Синод УПЦ церква та політика шляхи єднання молодь конфлікти Приїзд Патріарха Кирила в Україну УПЦ КП Вселенський Патріархат церковна журналістика іконопис Митрополит Володимир (Сабодан) Археологія та реставрація Києво-Печерська Лавра вибори секти Католицька Церква






Рейтинг@Mail.ru






«В обитель приходять ті, хто прагне спастися»

  06 листопада 2009


Ігор Александров, Василій Муравицький

У 2005 р. завершила свій земний шлях засновниця і старша сестра житомирського Свято-Ана­стасіїв­ського монастиря схимонахиня Рафаїла. Минуло більше ніж три роки від дня її кончини, але здається, що самі стіни жіночого Анастасіївського монастиря говорять про матінку Рафаїлу. Сам дух обителі, сама атмосфера свідчать, що тут жила істинна подвижниця.

Монастир став справою життя схимонахині Рафаїли, наступницею якої судилося стати монахині Михаїлі, призначеній цього року Священним Синодом ігуменею монастиря. Вводив у монастир і представляв сестрам обителі нову ігуменю Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир.

- Я, на жаль, не була знайома з матінкою Рафаїлою особисто, - говорить ігуменя Михаїла, - але дуже багато про неї чула. Близькі мені люди бували у матушки, а мені не довелося. Багато разів проїжджала повз Житомир, знала, що тут є схимонахиня, до якої поспішають за порадою і розрадою, але якось не сподобив Господь особисто зустрітися з подвижницею. Коли ж мене, негідну, призначили ігуменею Анастасіївського монастиря, я вигукнула: «Як?! Мене?! На місце матушки Рафаїли?!».

- Матушка, напевно, Вам важко було залишати рідну Корецьку обитель, адже Ви майже 33 роки були насельницею цього монастиря?

-          Ой, важко! Не те слово. Але послух є послух. Сама я в монастирі з 19 років, і навіть коли була на Святій Землі, дуже сумувала за Корцем. У ті дні бажання швидше повернутися у рідну обитель було настільки великим, що коли дивилася на море, думала, що ось цими бурхливими хвилями піду назад додому. Але якщо Бог сподобив мене служіння в Анастасіївському монастирі, то буду його нести.

Матушка Михаїла народилася у 1957 р. у селі Садове Рівненської області. Це були хрущовські часи, і Церкву не дуже шанували. Незважаючи на це, сім'я Валентини Федорівни Фурманець (так звали в миру матушку) була глибоко віруючою. З особливим трепетом ігуменя згадує про свою бабусю, яка прищепила маленькій Валентині щиру віру і любов до церкви, богослужіння, навчила читати церковнослов'янською мовою.

- У селі мою бабусю дуже поважали. Вона була справжньою християнкою, - розповідає ігуменя Михаїла. - Коли вона померла, священик, отець Миколай, сказав палке надгробне слово. Її ховало з хоругвами все село. Про це дізналися у райкомі партії, і мого батька, секретаря сільради, за підозрою у «сприянні релігійним марновірствам» звільнили. Він важко переживав це, але, змирившись і переглянувши своє життя, став священиком. Зараз він прото­ієрей, але через похилий вік уже за штатом.

- Ви жили в атеїстичні часи, і Ваша сім'я зазнала гонінь. Чи важко було Вам залишатися християнкою?

- Було нелегко. На Пасху вчителі стояли на паперті церкви й не пускали нас, дітей, усередину. Ми навіть хустинки на лоб зав'язували, щоби пройти, - усміхається ігуменя. - А потім, звичайно, морально цькували: «Що? Віруюча? Негідна!». Не довіряли, залякували. Якось під час роботи в їдальні ще до мого вступу в монастир мене підвіз на машині колега і побачив, як я заходжу в церкву. Наступного дня всі знали про це, і почалися утиски: відверто виявляли недовіру, почали ставитися як до непотреба. Така моральна атмосфера на роботі спонукала мене замислитися і змінити своє життя.

(Зі слів ігумені: молода дівчина Валентина, не знайшовши у мирському житті можливості реалізувати потреби своєї християнської душі, стомившись від утисків, вирішила піти в монастир. Вона виїхала до Уфи, де несла послух у владики Іринея (Середнього), а в 1976 р. вступила до Корецького жіночого монастиря).

- Якось побувавши в Корці, я все думала і думала, як же стати насельницею Корецької обителі. Це було моє глибоке сподівання. Однак вступити туди було непросто. Число насельниць за правилами, встановленими владою, мало становити 112, і нова сестра могла потрапити в монастир тільки після вибуття однієї із сестер, тобто після її смерті. Тільки у 1979 році я стала повноправною мешканкою монастиря, замість черниці, яка померла, за яку я постійно молюся.

- У монастирі будується дуже красива церква в ім'я Анастасії Римлянині, є город і господарство. Як Ви оцінюєте, що в монастирі необхідно зробити і які перспективи обителі?

- Всіх вражає краса храму. Коли його будівництво завершиться, він стане перлиною міста. На жаль, (на даний час) його будівництво призупинилося.

Саме чернече життя йтиме далі згідно з уставом, збережеться і традиція щоденного служіння заупокійної літії на могилі матушки Рафаїли. Раніше вона звершувалася в нічний час, тепер - перед вечірнім богослужінням. Отже, й миряни зможуть брати в ній участь.

У кімнаті, де жила засновниця нашої обителі, влаштуємо псалтирню, де вдень і вночі читатиметься Псалтир. Буде зроблений окремий вхід до її кімнати, щоб кожний, хто пам'ятає і шанує пам'ять подвижниці, міг побувати в ній.

Як можемо, допомагаємо бідним. Є їдальня, де вони можуть поїсти. Багато нужденних людей приходять у монастир попрацювати, допомогти. Ми їх годуємо.

У майбутньому хотілося б відкрити регентську школу, а також майстерню церковного шиття. Але поки що про це говорити зарано.

- Існує така думка, що в монастир приходять люди, яких спіткала в житті невдача або велике горе. Чи виправдана ця думка?

- Напевно, ні. Кажуть, що в монастир приходять для того, щоб спасатися або щоб спасати. На мою думку, в обитель більше приходять ті, хто прагне спастися. А якщо хтось приходить тільки тому, що в житті щось не склалося або заради шматка хліба, то почуває себе в монастирі ніби не у своїй тарілці. Рано чи пізно така людина залишає монастир. А якщо не залишає, то завдає шкоди подвижникам. Але ми, християни, вважаємо, що насправді вона спасає насельників. Не беруся цю думку детально пояснювати. Одне скажу, таку людину видно відразу. Більшість приходить свідомо, щоб послужити Богу.

- Ми знаємо, що у Вас є педагогічний досвід. Ви більше ніж 20 років викладали в недільній школі. Маєте регентську освіту, а з 2001 року Патріархом Олексієм ІІ призначені проректором Корецького регентського училища. Розкажіть про це.

- Ну, не дуже його й багато, - скромно відповідає матушка, - напевно, варто було б іще повчитися. Але, знаєте, якщо назначають послух, то, виконуючи його, набуваєш і необхідного досвіду.

- Матушка, як Ви вважаєте, чи є різниця між дітьми, які відвідували недільну школу на початку 1990-х років і сьогодні?

- Звичайно є, і різниця - величезна. Мені здається, що в наших дітях, як не гірко мені це говорити, дуже послабшав страх Божий. У багатьох дітей страх Божий утрачений.

На початку 1990-х ми відкрили в Корецькому монастирі недільну школу, і до нас пішло багато учнів. Триста діток навчалося! Все в нас було майже як у Пітерській школі. До екзаменаційної комісії входило три людини, й іспити приймалися на вищому рівні. Всі раділи з того, як діти добре підготовлені, наскільки вони старанно відповідають, як хочуть знати Закон Божий. Я дивувалася і думала: «Оце так... Там, у Пітері, вчителі ніяк не могли старшокласникам пояснити біблійну історію. А тут дівчатка після восьмого-дев'ятого класу так усе добре розуміють». Однак буквально за 10 років усе змінилося. Стався різкий спад моральності і знань. Мені боляче дивитися на сучасну молодь. Навіть їхні співочі здібності погіршилися. Раніше з 10 чоловік ми відбирали 3-4 здібних дітей до церковного хору, а сьогодні, трапляється, й одного не відбереш. «Безслушними» вони зробилися. Щоб дитя співало - це рідкість. Мислення, розвиток сучасних дітей поступається мисленню і розвитку дітей радянських шкіл. Тоді адміністрація школи стежила за тим, щоб діти навчалися, а сьогодні це нікого не цікавить.

- Жіночий монастир більше притягує до себе жінок. Сюди йдуть житомирянки спитати поради про сімейне життя, про виховання дітей. Щоб Ви їм хотіли побажати?

- Найголовніше для жінки - зберегти сімейний мир, адже сім'я - це мала церква. А для цього необхідно бути скромними і добрими. Хотілося б, щоб дітей частіше приводили причащати. Духовне становлення особистості починається з Причастя у дитинстві. Тоді діти будуть здоровішими духовно і тілесно, і менше буде проблеми у сім'ї та в суспільстві. Приходячи в монастир, жінка отримує той духовний заряд, який допомагає їй зберігати сім'ю. А наша обитель з великою любов'ю зустрічає всіх, хто приходить до неї.

Матеріал надано «Церковною православною газетою»

«Церковна православна газета», №120 (246), вересень 2009 року.
Підписний індекс: російською мовою - 96137, українською - 96145.

 

   
Панихида на могилі матушки Рафаїли

Панихида на могилі матушки Рафаїли
Вручення жезла ігумені Михаїлі

Вручення жезла ігумені Михаїлі
Благословення на ігуменське служіння

Благословення на ігуменське служіння
Із сестрами обителі

Із сестрами обителі