УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 63 відвідувачів

Теги
Церква і влада діаспора Приїзд Патріарха Кирила в Україну Католицька Церква Ющенко УПЦ КП молодь Священний Синод УПЦ церква і суспільство Мазепа автокефалія педагогіка краєзнавство Президент Віктор Ющенко Церква і політика милосердя монастирі та храми України секти вибори конфлікти Митрополит Володимир (Сабодан) постать у Церкві Патріарх Алексій II Києво-Печерська Лавра Церква і медицина церква та політика церковна журналістика Доброчинність розкол в Україні Археологія та реставрація українська християнська культура Голодомор Вселенський Патріархат комуністи та Церква Предстоятелі Помісних Церков іконопис забобони УГКЦ 1020-річчя Хрещення Русі шляхи єднання






Рейтинг@Mail.ru






15 років на архієрейській кафедрі

Минуло 15 років відтоді як владика Сергій очолив Тернопільську єпархію. Початок його архієрейського служіння співпав з часом церковного розколу в Україні. Щоб втримати православну віру в цьому проблемному, з релігійної точки зору, регіоні, потрібно було докласти чимало зусиль. А ще - турбота про паству, будівництво храму та духовне відродження Тернопільщини. У день свого маленького ювілею владика поділився думками про досягнення і проблеми єпархії.

- Ваше Високопреосвященство, вже 15 років Ви очолюєте Тернопільську єпархію. Чи уявляєте себе в іншому місці?

- У житті кожної людини все здійснюється з волі Божої, тим паче у житті монаха.  Не за власною волею, а як послух я прийняв волевиявлення Священного Синоду Української Православної Церкви. «Благодарю, пріємлю і нічесоже вопрєкі глаголю» - з цими словами я взяв з рук Блаженнішого Митрополита Володимира наказ про призначення мене на Тернопільщину. Дякую Богові за те, що Він посилав на моєму шляху вірних людей, з якими я поєднався духовно. Я не бачу необхідності уявляти себе десь в іншому місті - все у житті я намагаюся сприймати як волю Божу і ніколи не думаю про те, де б мені краще бути.

- З якими думками Ви прийшли на цю кафедру?

- Довго хвилювався, думаючи про майбутнє: як воно там складеться? І якось несподівано мені прийшло у голову таке: «Якщо зустріну першими дітей, то це буде знаком Божого благословення». Вступивши на церковне подвір`я, відразу побачив дітей - на серці посвітлішало й на душі стало спокійніше.

- А що найбільше вразило тоді на новому місці?

- Люди, звичайнісінькі християни, котрі явили приклад і подвиг сповідництва православної віри. Раніше я ніс послух у Смоленському кафедральному соборі, де іконостас сягав тридцяти метрів у висоту, згодом у величному Успенському Почаївському соборі. А тут, увійшовши в храм-будиночок, я міг дотягтися до стелі рукою. Першими словами моєї церковної молитви на цій кафедрі були слова з покаянного Канону Андрія Крицького: «Звідки почнуть плакати окаянного мого життя діяння». Коли я побачив народ Божий, який у тісноті й тиші зі сльозами молився, я змирився і почав вчитися молитися і жити за таких обставин, які мені посилав Господь. Згодом зрозумів, у чому таємниця справжнього християнського покаянного життя.

- Початок вашого служіння на Тернопільщині співпав з часом, коли в Православній Церкві стався розкол. Чи могли б Ви з власного досвіду порадити сучасним священнослужителям, як потрібно нині відстоювати православну віру?

- Порадити складно, тому що кожна ситуація вимагає свого вирішення. Поділюся найважливішим - це молитовне життя в чистоті віри і за церковним уставом. Слід регулярно звершувати церковні богослужіння, особливо Божественну літургію, і робити це потрібно «на такому камені, яким є Христос». Саме Христос, Спаситель наш, має єднати церковну громаду. І тоді, за будь-яких обставин, ми будемо жити християнським життям. Головне - бути разом, у мирі один з одним. Нас можуть позбавити храмів, як видимих споруд, але ми повинні берегти собори наших душ, в яких має жити Христос. Ми зможемо врятуватися, як би наше життя не складалося. Ще потрібно берегти громадський дух, частіше спілкуватися і підтримувати одне одного. І, звичайно, молодь та діти мають бути з нами і в храмі, і біля храму.

- Складні умови, в які потрапила Православна Церква на початку 90-х років, змусили Вас заново будувати єдиний у Тернополі православний храм. Чому Ви вирішили освятити церкву саме на честь святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії?

- Ми боляче пережили вигнання з храму, а потім з будиночка, який став нашою святинею. Але нині ми вдячні Богу за все, що з нами було. Одного разу зайшла до мене у кабінет звичайна жінка і посміхаючись сказала: «Я дуже рада, що вас вигнали з хатини. - Я так і завмер, а вона далі продовжила. - Інакше ви б не побудували цього величного храму».

Перший внесок на будівництво нашого храму Господь послав не від багатих і відомих, яких ми просили, а від монахині Віри з Горнинського жіночого монастиря в Єрусалимі. Під час нашого першого паломництва на Святу Землю ми жили на території обителі. І вона, почувши про наші наміри, пожертвувала на храм 100 доларів. До того часу ми так і не вирішили на честь кого будувати храм, аж доки відповідь не виникла сама по собі - на честь тих чеснот, які явили своїм життям і подвигом святі мучениці Віра, Надія, Любов і матір їхня Софія.

- Будь-яке будівництво, особливо якщо воно масштабне, є справою нелегкою. Скажіть, будь ласка, наскільки реально за нинішніх обставин зводити храми?

- Церковне будівництво - дуже важка справа. Заважають не лише зовнішні, а й внутрішні перешкоди. А виникають вони від того, хто проти Бога хоче боротися. Будувати потрібно в разі вимушеної необхідності, а не заради слави. Зведення храму Божого відбирає дуже багато сил й уваги, тому часто не вистачає часу на молитву. А навіщо ж без молитви будувати храм? Для кого? Але мені завжди радісно бачити, як люди дружно працюють над зведенням храму.

Будуючи, ми бачимо диво - сам Господь посилає меценатів і «копійки», які вчасно і заради слави Божої творять благодіяння так, що «права рука не знає, що робить ліва». Є ще, слава Богу, такі благодійники.

- Тернопільська церква нараховує багато парафіян, є в ній і цвіт нації - молодь. Як Вам вдається донести до молодих сердець слово вчення Христового?

- Ми дякуємо Богу за те, що молодь і діти тягнуться до Церкви. Розуміємо, що сам Господь кличе їх і намагаємося допомогти юним - це дуже нелегко. Нині на нашу молодь нападає бісівська сила, яка воює проти чистоти і цнотливості. На жаль, наші діти беззахисні, а закон мовчить. Є лише Церква і батьки, які мають захищати й наставляти в істинній вірі своїх дітей.

 - Напевно у Вашому регіоні, як і повсюди, розвивається науково-освітнє життя. Що священикам уже вдалося зробити для покращення співпраці з освітянами, а що залишається в планах на майбутнє?

- Ми намагалися створити власну школу - заборонили. Нині навчаємо дітей у недільних школах, у гуртках, возимо в паломництва, відкриваємо табори і докладаємо зусиль до того, щоб діти частіше відвідували служби Божі, та, головне, залучалися до участі у церковних Таїнствах.

- Чи можете Ви назвати активними християнами православних Тернопільської єпархії? 

- Активності всім нам не вистачає, мені насамперед. Але, слава Богу, є в нас багато церковних ревнителів, котрі, незважаючи на перепони, часто роблять навіть неможливе. Нас нині більше непокоїть інше: нав'язування зовні псевдохристиянських і навіть язичницьких традицій. Це проявляється, наприклад, у святкуванні Різдва Христового та інших свят у нашому регіоні. Але боротися з цим ми намагаємося мудро, звичайно, без агресії.

Слава Богу, діє в нас Почаївська духовна семінарія. Видаємо журнал «Тернопілля Православне», семінарську газету, деякі книги, в тому числі й дитячі, часто проводимо зібрання, церковні тематичні вечори, виступи молоді, відвідуємо сиротинці, лікарні та в`язниці.

Є труднощі з перекладами навчальних богословських книг українською мовою, а намірів, звичайно, багато.

- Зрозуміло, що проблем в єпархії багато, а за що у Вас найбільше болить серце?

- Найбільше переживаю, що інколи наш церковний народ не виявляє стійкості у вірі, забуває про те, що життя у вірі - це життя у вічності, й спокушається сьогоденним, матеріальним. Молю Господа укріпити людей у православній вірі. Тішить серце те, що в наші скрутні для віри часи є такі подвижники, котрі з Божою поміччю несуть подвиг посту, молитви та здійснюють своє служіння на корить людству.

- Чи можете Ви пригадати за 15 років перебування на архієрейській кафедрі якісь особливі, радісні події у Вашому житті?

- Таких подій дуже багато й вони покривають собою все неприємне. Наприклад, хресний хід з іконою Божої Матері «Почаївською» по всіх храмах єпархії. Серце тішиться, коли бачу такий великий духовний підйом серед вірян. Навіть інші конфесії вшановували Богоматір. Радісно, що бачив, як будувався і зростав на очах наш храм. Вірю, що все це було з благословення Цариці Небесної в її образі «Почаївському». Найбільша радість у тому, що Господь своєю милістю укріплює й утверджує нас у православному житті в нелегких умовах Тернопілля. В цьому - диво Божої любові до нас, грішних. Живий Господь і жива віра. Слава Богу за все!

- Всі уявляють собі робочий день лікаря чи викладача. А який він у правлячого архієрея?

- Звичайнісінький. З 8-ї ранку до 9:30 - присутність на Божественній літургії. Потім - прийом духовенства та мирян в єпархіальному управлінні. Інколи прийом триває до 13-ї, інколи до 15-ї години. Частенько буває так, що навіть о четвертій ще є люди. Згодом - огляд документації, преси та інші справи адміністративного характеру.

Бесіду вів Віталій Разіцький