УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 84 відвідувачів

Теги
милосердя Вселенський Патріархат шляхи єднання секти Голодомор Президент Віктор Ющенко Патріарх Алексій II Митрополит Володимир (Сабодан) церква та політика українська християнська культура Приїзд Патріарха Кирила в Україну комуністи та Церква вибори церковна журналістика Мазепа молодь автокефалія Католицька Церква постать у Церкві Церква і політика конфлікти УГКЦ забобони Церква і медицина розкол в Україні краєзнавство Священний Синод УПЦ Києво-Печерська Лавра Церква і влада монастирі та храми України діаспора 1020-річчя Хрещення Русі церква і суспільство УПЦ КП педагогіка Доброчинність Ющенко Археологія та реставрація Предстоятелі Помісних Церков іконопис






Рейтинг@Mail.ru






Єпископ Пантелеімон: «Я завжди відчуваю над собою Покров Пресвятої Богородиці»

  21 June 2007



Владика Пантелеімон обіймав різні посади: виконував численні послухи в Московському Свято-Даниловому монастирі, був дияконом при храмі Руської Духовної Місії в Єрусалимі, скарбником Києво-Печерської Лаври й намісником Свято-Різдво-Богородичної Глинської пустині. 2005 року розпочався новий етап у житті владики. Рішенням Священного Синоду він був призначений помічником видатного архієрея Української Православної Церкви митрополита Вінницького й Могилів-Подільського Макарія.10 червня 2007 року Священний Синод Української Православної Церкви доручив владиці Пантелеімону керувати новоствореною Сєверодонецько єпархією...

«Ще в молодості я зрозумів, що без Церкви не можу жити»

- Ваше Преосвященство, розкажіть, будь ласка, про дитячі роки, хто Вас навчив молитися, привів до Бога...

- Пригадую часи, коли мені було, напевно, років п'ять. Мої батьки ходили до церкви дуже рідко. Найчастіше богослужіння відвідувала бабуся. Пам'ятаю, коли треба було йти до храму святити паску, я не спав, бувало, цілу ніч, щоб потрапити на богослужіння. Іноді бабуся, жаліючи мене, сама йшла на Всеношну, а я тоді дуже засмучувався, оскільки дуже хотів побувати на врочистому богослужінні.

Коли я закінчив школу і пішов навчатися до Хмельницького, зміг частіше ходити до церкви, тому що в місті це було простіше робити, ніж у селі - не було такого контролю й стеження з боку влади.

- Ви служили в армії в Москві. Напевно, ця близькість до Троїце-Сергієвої Лаври, до московських святинь не минула безслідно й багато в чому визначила Ваш духовний шлях?

- Коли прийшла повістка в армію, пам'ятаю, дуже переживав: як буду без храму, як зможу в неділю залишитися без богослужіння? Пригадую, посадили нас у поїзд на станції Шепетівка й повезли невідомо куди (військові, які нас супроводжували, не говорили з нами про це). Але коли вже мали прибути до місця призначення, нарешті сказали, що їдемо в Москву. Я, звичайно, зрадів цьому.

Перші дні в армії були дуже важкими, але Господь так влаштував, що незабаром у мене там з'явилися знайомі, за допомогою яких я міг ходити до храму. А коли відслужив півроку, то вже частіше бував у звільненнях і на великі свята відвідувати практично всі богослужіння. Оскільки наші військові об'єкти були розташовані неподалік від церкви, я міг відвідувати її і в будень. Саме тоді я зрозумів, що без Церкви не можу жити.

- Після армії на Вашому життєвому шляху були Хмельницький, Вінниця, навчання в семінарії...

- Коли я повернувся з армії, то подався до Троїце-Сергієвої Лаври, де виконував різні послухи. Пробувши там півроку, змушений був виїхати на Хмельниччину, ближче до батьків. На той час Хмельницькою єпархією управляв архієпископ Агафангел (нині - митрополит Одеський та Ізмаїльський), і я вирушив до нього.  Напередодні свята Введення у храм Пресвятої Богородиці я вперше ввійшов у вівтар і почав виконувати послух іподиякона. Через місяць став паламарем Вінницького кафедрального собору, який був тоді в Різдво-Богородичному храмі на П'ятничанах. За півроку одержав рекомендацію від архієрея, відвіз документи в Московську духовну семінарію, і з милості Божої, після іспиту був зарахований до числа студентів.

- Після семінарії Ви служили в Руській Духовній Місії в Єрусалимі. Розкажіть, будь ласка, про це докладніше.

- Коли я був студентом третього класу, мене викликали у Відділ зовнішніх церковних зв'язків Московської Патріархії й запропонували поїхати в Єрусалим в Руську Духовну Місію. Я, звісно, радо погодився, тому що кожна віруюча душа прагне побувати в тих місцях, де ступала нога Господа, звучала Його спасительна проповідь. Таким чином, після закінчення семінарії, склавши іспити, я вирушив до Єрусалима. Саме, пам'ятаю, відслужили з ігуменом Іполитом (нині єпископ Хустський і Виноградівський) Літургію у Свято-Даниловому монастирі й разом вирушили на Святу Землю.

Це було якраз свято Входу Господнього в Єрусалим. Всю Страсну седмицю ми провели на Святій Землі й зустріли там Великдень. Дуже запам'яталися мені ці перші дні, а особливо Велика Субота перед Великоднем, коли в храмі сходить Благодатний вогонь. Не можна передати словами ті почуття, які виникають у душі в той момент, коли відбувається це чудо. Пробув я на Святій Землі півтора року, несучи послух диякона, члена місії й працівника канцелярії.

«Блаженніший мені сказав: "Я тебе прошу як сина"»

- Владико, розкажіть, будь ласка, про свій шлях від священика до єпископа.

- Після Єрусалима я повернувся до Троїце-Сергієвої Лаври, але через кілька місяців, з благословення Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II, був переведений до Свято-Данилового монастиря, і в сані ігумена поставлений ризничим обителі. На цій посаді пробув п'ять років. Потім, за клопотанням Митрополита Київського і всієї України Володимира, був переведений до Києво-Печерської Лаври, де наступні півроку обіймав посаду скарбника. Далі був призначений намісником Глинської Різдва Пресвятої Богородиці пустині в Сумській області - древньої обителі, яка свого часу славилася духоносними старцями. Через 4 роки, в 2000-му, я був висвячений у сан єпископа.

- Ви згадали, що про Ваше повернення в Україну клопотався Блаженніший Митрополит Володимир. Скажіть, як Ви познайомилися з нинішнім Предстоятелем Української Православної Церкви?

- Про Блаженнішого Владику я вперше почув ще під час служби в армії. Господь управив так, що за допомогою друзів мені вдавалося іноді бувати в Троїце-Сергієвій Лаврі й відвідувати богослужіння в семінарському храмі. У свята їх відправляв Блаженніший Митрополит Володимир, тоді ще проректор Московської духовної академії й семінарії. Я бачив, як благоговійно він звершував Літургії, як щиро молився.

- Які найбільш яскраві спогади збереглися у Вас про той час?

- У Даниловому монастирі ми з нинішнім архієпископом Вінницьким і Могилів-Подільським Симеоном часто відвідували Митрополита Володимира в готелі, де він проживав. При цьому відчували не тільки духовну любов і повагу, але й земляцьке єднання. Ми були родом із України, Його Блаженство, як і я, теж із Хмельниччини. Тому коли ми дізнавалися, що приїхав Митрополит Володимир, завжди поспішали провідати його. Будучи вже Предстоятелем Церкви, він запропонував мені й владиці Симеону повернутися в Україну.

Коли я приїхав до Києва, то, з благословення архіпастиря, був призначений виконувати обов'язки скарбника Києво-Печерської Лаври. Потім, коли дуже гостро постало питання про необхідність призначити намісника Глинської пустині я одержав таку пропозицію.

Мені, звісно ж, дуже не хотілося залишати Лавру. Я, можна сказати, виріс в «тепличних» умовах великих монастирів. Але Блаженніший сказав: «Я тебе прошу як сина». Треба було поїхати й наводити лад, відроджувати чернече життя в Глинській пустині, яка свого часу славилася духоносними старцями та іконою Богоматері, яка явилась у XVI столітті. Слова Блаженнішого запали в моє серце, і я не зміг відмовити.

«Як віруюча людина, я все сприймаю як Промисел Божий»

- Глинська пустинь, у якій Ви кілька років були намісником, - це ставропігійний монастир, підзвітний безпосередньо Предстоятелю Української Православної Церкви. Скажіть, чи відчували Ви вплив Блаженнішого Митрополита Володимира на життя обителі й Вашу як намісника?

- Коли я став намісником, монастирю був присвоєний статус ставропігії, тобто і обитель, і я як її намісник перейшли в безпосереднє підпорядкування Блаженнішому Митрополиту Володимиру. Мені тоді дуже часто доводилося зустрічатися з ним, розмовляти, і ці бесіди дуже втішали, тому що в обителі я стомлювався. Була важко і матеріально, і морально, адже ми там були дуже віддаленими від світу. Це справжня пустинь: до найближчих населених пунктів декілька десятків кілометрів.

Витримувати ті випробування було непросто. Іноді хотілося приїхати в Київ, відмовитися від цього, як мені здавалося, непосильного послуху, й піти в будь-яке інше місце, тільки щоб не бути там. Але коли я наближався до резиденції Блаженнішого, бачив як він радо зустрічає мене, щоразу просто язик не повертався сказати «відмовляюся». Його розмова, батьківське ставлення, навіть просто погляд завжди втішали й підбадьорювали, давали сили нести той життєвий хрест, який на мене поклала Свята Церква.

- За час Вашого управління Глинська пустинь відродилась і буквально піднялася з руїн...

- На той час, коли я прийшов в обитель, там практично нічого не було, крім будинків - зруйнованих і напівзруйнованих. Але, як то кажуть, Бог не в силі, а в правді. Потроху монастир відроджувався.

Ми розпочали з молитви й водночас благоустроювали й прикрашали храм, щоб люди, які приходили сюди, відчували затишок, сердечне тепло й добре християнське ставлення. Все це - богослужіння, краса церкви й, насамперед, дух християнської любові, що панував в обителі, - приваблювало віруючих. А серед них Господь послав і таких, котрі стали пропонувати й надавати допомогу в нашому будівництві.

- Владико, як Ви сприйняли своє призначення на Вінницьку кафедру?

- Як людина віруюча, я все сприймаю як Промисел Божий, оскільки, як сказано в Писанні, «від Господа скеровуються стопи людини». Я думаю, що так воно і є, тому що саме на свято Введення Божої Матері 22 роки тому я вперше прийшов до храму і став іподияконом, а нині, також на свято Введення, звершив у Вінниці перше архієрейське богослужіння.

Знову ж таки, всі визначні події в моєму житті так чи інакше пов'язані з Богоматір'ю. Я завжди відчуваю над собою Покров Пресвятої Богородиці - і раніше, й тепер, і сподіваюся, що так буде й надалі. У селі, де я народився і де минуло моє дитинство, стоїть храм на честь Різдва Божої Матері. Тут, у Вінниці, кафедральний собор, звідки починався мій духовний шлях, був на той час Різдво-Богородичний. Ще пам'ятаю, що під час проходження військової служби одна віруюча жінка, парафіянка московського храму, подарувала мені ікону Різдва Пресвятої Богородиці, а пізніше я був намісником Глинської пустині, яка також Різдво-Богородична. Думаю, це не випадково...