УКР РУС  


 Главная > Публикации > Мониторинг СМИ  
Опросы



Наш баннер

 Посмотреть варианты
 баннеров и получить код

Электронная почта редакции: info@orthodoxy.org.ua



Сейчас на сайте 161 посетителей

Теги
українська християнська культура краєзнавство Археологія та реставрація педагогіка Церква і політика Ющенко комуністи та Церква Голодомор милосердя Митрополит Володимир (Сабодан) розкол в Україні церква і суспільство Приїзд Патріарха Кирила в Україну Мазепа автокефалія 1020-річчя Хрещення Русі Патріарх Алексій II постать у Церкві Доброчинність забобони Вселенський Патріархат УГКЦ діаспора Священний Синод УПЦ Предстоятелі Помісних Церков молодь конфлікти Церква і медицина монастирі та храми України УПЦ КП вибори Церква і влада секти церква та політика Президент Віктор Ющенко шляхи єднання Києво-Печерська Лавра церковна журналістика Католицька Церква іконопис






Рейтинг@Mail.ru






«Західна аналітична група» (Україна): Церкви горять в незалежній Україні, або Безкарність вандалів



«Західна аналітична група» (Україна), Оксана Бойко, 13.03.08

В Україні склалася сумна картина з пам'ятками культурної спадщини - з їх станом і збереженням. За сімнадцять років незалежности в державі так і не створено чіткої пам'яткоохоронної вертикалі. Практично в усіх областях України відсутні дієздатні органи охорони пам'яток. Формування пам'яткоохоронної вертикалі "благословив" іще Кучма. Причина блокування поступу - банальний людський фактор. Дуже гостро відчувається брак компетентних й ініціятивних людей . І навіть якщо десь щось створюється, то туди, як правило, прилаштовують "своїх", яких пам'ятки цікавлять мало. І це при тому, що катедра реставрації та реконструкції архітектурних комплексів Інституту архітектури Львівської політехніки щорічно випускає десятки дипломованих фахівців, які не можуть проявити набутих знань.

Щоправда, добре вже те, що останнім часом державна пам'яткоохоронна служба активно взялася за величезну роботу із впорядкування Реєстрів пам'яток архітектури - і національного, і місцевого - інвентаризацію та паспортизацію. Як виявилося, переважна більшість пам'яток, які передані в користування релігійним громадам, не мають укладених із органами влади угод, а, відтак ніхто не несе відповідальности за стан будівель. Тому із сакральними спорудами - церквами, костелами, синагогами - справи дуже кепські.
Найгірша ситуація з пам'ятками традиційної спадщини - дерев'яною сакральною архітектурою та іконописом. Архітектура дерев'яних храмів, які впродовж віків творив народ, є одним із визначальних елементів української культурної (а отже й ширше - національної) ідентичности. Цей пласт культурної спадщини є найвразливішим, отож вимагає особливої уваги. На превеликий жаль, ні громади, ні духовенство не розуміють культурної вартости сакральної архітектури.

Справи не рятує, навіть якщо храм занесений бодай до Місцевого, чи Національного Реєстру пам'яток. Адже на сьогоднішній день це всього лиш формальність. Насправді всі архітектурні пам'ятки в Україні покинуті напризволяще. Низка дерев'яних храмів-пам'яток, які не потрібні громадам, стоять пустками, а, відповідно, без догляду. Зокрема, до руїни доведені церкви Місцевого Реєстру: в Клекотові на Бродівщині, Трудовачі на Золочівщині; церкви Національного Реєстру: в Бережниці, 1724 р. (ох. № 1355) на Жидачівщині; в Стиборівці, 1702 р. (ох. № 1340) на Бродівщині; церква Св. Михайла, 1697 (ох. № 409) в Кутах на Бущині; в Черчі, 1733 р. (ох. № 247) на Рогатинщині; в Колодному, XV, XVIII ст. (ох. № 205) на Тячівщині тощо.

За цілковитої байдужості правоохоронних органів із дерев'яними пам'ятками роблять, що можуть, чи що кому заманеться: їх ошальовують знизу доверху пластиковою вагонкою ззовні (церкви в Княжому, 1782 р., ох. № 494, і Фусові, 1782 р., ох. № 497, на Сокальщині; Бусовиськах, 1780 р., ох. № 1430, на Старосамбірщині; Сутихові, XIX ст., Місц. Реєстр на Жовківщині та ін.) чи в інтер'єрі (церква в Стрілках, 1790 р., Місц. Реєстр); замінюють старі пам'яткові дзвони на нові, виготовлені в Воронежі, чавунні, які не дзвонять (Блищиводи на Жовківщині); обрізають випусти (церква Св. Параскеви, XVI ст., ох. № 1429, в Старій Солі на Старосамбірщині; церква у Вовчому на Турківщині, XVII ст., ох. № 506,), знімають піддашшя (церква в Хащові на Турківщині та ін.), безцінні давні ікони в кращому випадку (бо є ще надія на порятунок зусиллями реставраторів) замальовують (зображення XVI ст. з церква Св. Параскеви в Старій Солі; XVII ст. з церкви Лучани на Жидачівщині та багато ін.), в гіршому - замінюють новими. "Покойові малярі" заради наживи перемальовують професійні стилеві розписи (наприклад, розписи Ярослава Левицького в стилі ар деко 1936 в церкві села Станин на Радехівщині тощо), обдурюючи наївних парохіян, які стягаються "до останку".

Безпрецедентний вияв безкультур'я - заміна при ремонтах церков українських форм бань на російські "цибулі" (церква Св. Трійці в Щирці, XVI ст., ох. № 463, в Гаях Старобрідських на Бродівщині, Місц. Реєстр). Під химерними банями поховалися колишні костели, багато з яких є пам'ятками Національного Реєстру (Бернардинський костел в Червонограді, XVIII ст., ох. № 1336; Францисканський костел в Городку, 1419 рік, ох. № 1346; Кармелітський костел в Теребовлі, XVII ст., ох. № 678 та ін.). А давня мурована церква Різдва Пр. Богородиці в Рогатині, XIV-XV ст., ох. № 242, стала "євроцерквою" разом із мурами та брамою. Священик, який посадив цибулю на церкві терезіянського типу в Підбужі, виправдовував своє невігластво тим, що така форма - то символ свічки! До болю прикро. Совєтський режим свою роботу виконав. Тепер галицький, подільський чи волинський краєвиди рясніють російськими символами. Тішмо себе думкою, що настане час, і всі ці неподобства нащадки виправлять.

Непоправної шкоди дерев'яній сакральній спадщині завдають пожежі. Список знищених дотла вогнем дерев'яних церков щоразу більшає. Причини пожеж різні - і об'єктивні, і суб'єктивні: від свічки, від грому, щоб замести сліди грабунку, щоб... збудувати нову церкву (а попри неї і собі щось увірвати).

У часи Незалежности дуже популярними стали підпали церков, які часто "благословляють" самі ж священики. Відразу наступного дня після пожежі церкви, пам'ятки Місцевого Реєстру, в селі Залокіть Дрогобицького району священик уже мав готовий проєкт на нову церкву! Герострати почуваються дуже комфортно. Ще ніхто не був притягнений до відповідальности і не поніс кари. Забувають духовні наставники і про Бога, і про своє покликання ширити духовність серед мирян! Тому й продовжують палати українські святині, горять найкращі пам'ятки традиційної спадщини. Помалу, але впевнено зникає цілий культурний пласт, так само, як майже зникли в Україні такі поняття як патріотизм і відповідальність перед нацією.

Підпали церков стали також засобом наживи. Подібної вакханалії у ставленні до пам'яток, як в Незалежній Україні, не було ніколи. Згоріли безцінні шедеври народної архітектури - пам'ятки Національного Реєстру: церкви в Стеблівці, 1798 р. (ох. № 228) та Кобилецькій Поляні, XVIII ст. (ох. № 204) на Закарпатті; в Шклі, 1732 р. (ох. № 1454) та Підгірцях, 1756 р. (ох. № 413) на Львівщині; в Думанцях, XVIII ст. (ох. № 1728) на Черкащині; в Товстовому Лісі, 1760 р. (ох. № 957) на Київщині та ін. Вогонь знищив низку церков - кращих пам'яток Місцевих Реєстрів: церкви в Головецьку, 1873 р., Сколівського району і Дроздовичах, 1853 р., Старосамбірського району на Львівщині; в Добрівлянах та Горохолиному Лісі на Івано-Франківщині; церкви XVIII ст. в Криничному та Волошках на Волині; в Яблунові Гусятинського району на Тернопільщині та багато інших.

За один місяць вже 2008 року зруйновано дві дерев'яні церкви, пам'ятки Національного Реєстру України. Відразу після Різдвяних свят спалили церкву Успення Пр. Богородиці, 1670 року, в Яворові (ох. № 523). Це була одна з найкращих пам'яток традиційного сакрального будівництва галицької школи. До речі, пропонована до внесення у Список Світової спадщини ЮНЕСКО. І хоча вона згоріла не дотла - вціліли вівтарна частина і стіни до ґзимсів, однак вже на другий день хтось розпорядився розібрати збережені зруби. Якби діяли належним чином правоохоронні органи, то цей хтось неодмінно був би притягнений до відповідальности разом із паліями. Але пам'яткоохоронні структури вирішили не втручатися... Натомість міліція знайшла якихось винуватців, проте небораки радше виглядають цапами-відбувайлами. Якби до справи швидко включилися усі чинники, то церкву можна було б врятувати. Тепер же, коли вцілілі автентичні частини - портал із датою, бруси і випусти вивезли, про яку відбудову пам'ятки може йтися? Замість автентичного артефакту матимемо копію з каліброваних кругляків, банальний макет.

Наступною жертвою вандалізму стала пам'ятка Національного Реєстру (ох. № 1192) церква Св. Миколи в Кліщівній Рогатинського району Івано-Франківської області. Будівлю розібрали до ґрунту (!) наприкінці січня. Ця церква стала жертвою дилетантського підходу керівництва до реставрації й бездарного господарювання, від якого задихається уся країна. Церкву вирішили відреставрувати вихідці з Кліщівної. Замовником на проведення реставраційних робіт виступило ГУБАЖКГ Івано-Франківської ОДА. Наприкінці року нібито на проєкт реставрації виділили кошти, які треба було швидко "освоїти". І отих 50 тис. гривень легко "освоїли" за день, розібравши цекркву! Таким чином, благородну мету відреставрувати дідівську церкву практично поховали.

Ще 1936 року в селі звели мурований храм, а стара церква відтоді служила каплицею на цвинтарі, розташованому на високому пагорбі. Її збудували ще 1709 року на тому ж місці, де стояла попередниця. Кам'яні надгробні хрести (найдавніший з 1660 року), які щільно оточували церкву, пам'ятали ще давню кліщівенську святиню. При розбиранні деякі надгробки пошкодили. Їх вже, мабуть, ніхто не врятує. Хто з нами буде рахуватися, якщо ми самі себе не вміємо поцінувати? Кожний пересічний японець, між іншим, пам'ятає десять колін своїх предків. А що знаємо ми про своїх дідів?

Церква була сільською домінантою, яка дуже органічно вписувалася у краєвид. Село Кліщівна розкинулося у надзвичайно мальовничій місцевості Опілля, де пасма вкритих лісами горбів чергуються з долинами, якими стікаються потоки, несучи свої води до Дністра. Дерев'яна церква простояла без року триста літ. Вона була унікальним твором галицької школи народної архітектури. Три зруби з однією банею, увінчані кованими хрестами, ніби підкреслювали сакральність довколишнього краєвиду. Широке піддашшя на фігурних випустах прикривало відкриті дубові бруси, а м'яку пластику будівлі підкреслювали кожуховані стіни та ґонтові дахи. Саме такою церкву зафіксував Рогатинський повітовий архітектор Роман Грицай 1936 року, який проєктував для села муровану церкву. Варто відзначити, що у Львівському архіві зберігаються дуже цікаві документи з XVI ст., пов'язані з кліщівенськими священиками Вітвіцькими, причетними до будови давніх дерев'яних храмів. Тому церква була не лише виразною архітектурною будівлею, а й пам'яттю про наших предків. Цінні характеристики церкви спричинилися до занесення її у список Національного Реєстру пам'яток. Відтоді на неї, як і на інші пам'ятки, поширилося пам'яткоохоронне законодавство. Тож розібрання церкви є прямим порушенням закону. Хто це дозволив, і хто тепер відповідатиме?

Для непосвячених - справді, є такий спосіб реставрації, коли будівлю розбирають, але при тому докладно маркують усі деталі. Попередньо роблять фахові обстеження, фіксацію та архітектурно-археологічні обміри. Кліщівенську церкву розібрали без попередніх науково-дослідних робіт і без маркування, а документація, яку розробило ДНРУ Івано-Франківської области (головний архітектор і архітектор Лисаківський), виготовлена без реставраційного завдання та відповідного розгляду і погодження в державних органах охорони культурної спадщини. Дилетантський проєкт нової церкви, який не відповідає вимогам РНіП 102-84 і ДБН-В.3.2-1-2004, цинічно названий "Ескізним проєктом реставрації"! До цього "Проєкту" долучені схематичні обміри (замість архітектурно-археологічних), виконані ще 1974 року в інституті Укрзахідпроектреставрація (арх. Б. Кіндзельський) і почеплено штамп із іменем (ГАП і арх. Лисаківський). Притому навіть тим скромним, більш як 30-тирічної давности матеріялом, архітектор не скористався. На так званому "Проєкті реставрації" зображена споруда дивних форм і пропорцій, із кількома перенесеними з обмірів Кіндзельського розмірами, - подібна до складанки дитячого конструктора-лєґо.

Нічого дивного, бо ця примітивна документація розроблена для будівельної фірми "Альянсбуд", яка займається бізнесом, а не реставрацією. Ліцензії на реставраційні роботи вона не має. Будує за готовими комп'ютерними розрахунками "російські теремки" з каліброваного кругляка в Україні. А рідна культурна спадщина їй абсолютно байдужа. Це штамповані "шедеври" "Альянсбуду" стоять на ринку Південному (у Львові, в районі новобудов), ерзац-церкви в Крехові, Червонограді, Золочеві тощо. Таку ж запланували і в Кліщівні, і, мабуть, у Яворові... Схема бізнесу дуже проста: замість розібраної чи спаленої церкви будують "копію" з нового матеріялу. Питання, для чого витрачати кошти, викидаючи добре збережені дубові бруси (саме з цього матеріалу були збудовані обидві знищені церкви) навіть не постає. Макети збудують уже не з дорогого дуба.

Хочеться вірити, що все ж вдасться ввести справи з кліщівенською та яворівською церквами в правове поле, і пам'ятки будуть врятовані. Хоча доведеться докласти чимало зусиль, щоб зберегти їх автентичність. Таке можливо при відповідному фаховому підході до реставрації згідно з пам'яткоохоронним законодавством.

Але, щоб подібні ситуації не повторювалися, причетні до злочинів мусять понести кримінальну відповідальність. А це майже нереально в сучасній Україні.

   











ВНИМАНИЕ! Публикации раздела "Мониторинг СМИ" не обязательно совпадают с точкой зрения редакции сайта "Православие в Украине", а являются отражением общественных событий и мнений с целью улучшения взаимопонимания и связей между Церковью и обществом. Статьи публикуются в редакции первоисточника.