УКР РУС  


 Главная > Публикации > Мониторинг СМИ  
Опросы



Наш баннер

 Посмотреть варианты
 баннеров и получить код

Электронная почта редакции: info@orthodoxy.org.ua



Сейчас на сайте 124 посетителей

Теги
діаспора іконопис українська християнська культура Митрополит Володимир (Сабодан) комуністи та Церква шляхи єднання Археологія та реставрація краєзнавство милосердя постать у Церкві Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і медицина Доброчинність забобони монастирі та храми України Президент Віктор Ющенко секти Церква і політика УГКЦ УПЦ КП Мазепа Предстоятелі Помісних Церков Патріарх Алексій II Церква і влада Голодомор 1020-річчя Хрещення Русі церковна журналістика вибори конфлікти церква і суспільство Католицька Церква розкол в Україні церква та політика Ющенко автокефалія Вселенський Патріархат Священний Синод УПЦ Києво-Печерська Лавра молодь педагогіка






Рейтинг@Mail.ru






«Закарпаття OnLine»: Архієпископ Хустський і Виноградівський Марк: "Найбільша втіха – коли люди одним серцем славлять Бога"



«Закарпаття OnLine», Олена Уманців, "Неділя", 18.04.2008

Наприкінці минулого року після 35 років служіння в різних єпархіях як в Україні, так і за кордоном, на свою малу батьківщину повернувся архієпископ Марк (Петровцій). Цей християнський подвижник багато років присвятив відродженню Свято-Успенської Почаївської Лаври та багатьох парафій на Галичині. У квітні 1989 року згідно з указом Священного Синоду був відправлений на послух в Аргентину, де став єпископом Аргентинським і Південноамериканським. Невдовзі переведений з Південної Америки на північ - в Канаду. Майже дванадцять років архієпископ Марк духовно опікувався українцями, які становлять основну масу православних парафій в Канаді. Наприкінці минулого року архієпископа Марка призначили керуючим Хустсько-Виноградівською єпархією. Напередо­дні Пасхальних свят Владика розповів про себе і поділився думками з приводу актуальних питань, що стосуються життя православних як за кордоном, так і на Україні.

«Бог Сам прийшов до мене»
- Владико, розкажіть про своє дитинство. Відомо, що одразу після закінчення школи Ви допомагали батькові, працюючи у Довжанському ліспромгоспі.

- Народився я на Іршавщині, в селі Приборжавське. Моє дитинство минуло на Закарпатті. Були і труднощі, і приємні моменти. Наша родина - батько, мати, я і ще чотири брати - жили у невеликому статку, втім, як і більшість селян на той час. Приємними є спогади про те, що всі члени нашої родини жили повноцінним православним життям. Батько й мати дуже благоговійно ставилися до храму й богослужіння, в усі недільні й святкові дні відвідували храм Божий, і цю любов до святині передали нам, своїм дітям. Я вдячний їм за те, що то насіння, яке вони посіяли в моїй душі, дало плід - богослужіння стало основним стрижнем мого життя.
Хоча в нашому роду не було священиків, але великий вплив на сім'ю мав Свято-Серафимівський монастир, який знаходиться всього за три кілометри від нашого дому. З дитинства ми ходили на богослужіння в обитель, поки її не закрили у 1959 році. Я був свідком цієї жахливої події, адже того дня недалеко від монастиря ми косили траву. Зібралося багато людей, але ніхто не міг протистояти активістам-безбожникам. Залишалося тільки поспівчувати черницям, що змушені були піти з рідної домівки. Часто згадую духівника обителі отця Гермогена - людину високоморальну і високодуховну. Після богослужіння він говорив проповіді, доступні для простого народу. Ця святиня мала вплив і на життя нашої парафії. Наш священик намагався брати все найкраще з монастирської практики й дотримувався церковних уставів приблизно так, як це було у ченців. Між монастирем та парафіяльною церквою склалися добрі відносини. Після закриття обителі ми стали ходити у сільський храм.
Після закінчення школи я, дійсно, працював разом з батьком у Довжанському ліспромгоспі. Потім, влітку 1969 року, у складі будівельної бригади працював на будівництві в Житомирській області, а взимку того ж року - на лісозаготівлі в Кіровській області. Робота мені багато чого дала, насамперед у плані спілкування з людьми. В подальшому житті я не боявся ніякої роботи, розуміючи, що для того, аби досягти потрібного результату, необхідно ретельно потрудитися.
- Як Ви прийшли до Бога? В часи тоталітарних гонінь на віруючих шлях до Церкви був важким і тернистим.
- Не можу сказати, що я прийшов до Бога. Швидше за все, Бог Сам прийшов до мене, ще коли я не розумів цього. Дійсно, скільки себе пам'ятаю, ми всі жили православним церковним життям. Досить сказати, що в нашому домі щодня читалась Псалтир згідно з уставом, за тиждень прочитувалась вона вся. Також читали Священне Письмо, іншу духовну літературу.
Що стосується атеїстичного часу... Цікаво, але в мене ніколи не було сумнівів щодо існування Бога, я Ним просто жив. Звичайно, було нелегко. У школі всіляко перешкоджали відвідуванню храму, висміювали, виговорювали. По дорозі в школу часто думав про те, як відповідати на можливі докори вчителів. Але в храм все одно ходив постійно. Я не вступив до комсомолу, хоча через це довелось зазнати багато негараздів. Для мене прикладом був мій старший брат Димитрій (нині єпископ Мефодій), який з 14 років жив у монастирі.
«Чернече життя не було для мене чимось незвичайним»
- Вже у 22 роки Ви стали монахом. Як прийняли таке непросте рішення? Як відреагували на нього батьки?
- 22 роки - вік дійсно ще молодий, але рішення прийняти чернечий постриг було цілком усвідомленим. З дитинства я бажав бути простим священиком. Навчаючись у семінарії, вирішив, що для мене чернецтво - більш легкий і зручний шлях, щоб послужити Святій Церкві в священному сані. Я розумів, що з моїм складом характеру в тогочасних умовах життя мені дуже важко буде виховати своїх дітей у строго православному дусі. Велике значення у виборі такого життєвого шляху мало те, що я ніс послух келійника у намісника Лаври архімандрита Ієроніма, в якому бачив втілення ідеалів чернецтва, а також те, що чернече життя не було для мене чимось незвичайним або новим. Батьки до такого мого рішення поставилися спокійно, по-християнськи. 
- Ви виконували різні послухи в Лаврі: трапезника у братській трапезній, книгодержателя, а потім келійника при наміснику Лаври. Розкажіть про ці часи.
- У Троїце-Сергієву Лавру я приїхав у серпні 1972 року, але затримався через те, що не міг одержати паспорт. Документи в семінарію було подавати пізно, тому я став готуватися на наступний рік і з вересня почав нести послух трапезника в братській трапезній. У жовтні в Лавру прибув новий намісник архімандрит Ієронім (Зінов'єв). Під його духовним керівництвом Господь судив мені пробути 9 років, до самого дня його смерті. Отець Ієронім якось відразу звернув на мене увагу. Я став прилучатися до літургійного життя обителі, став нести послух книгодержателя, а з Великодня - намісничого келійника. Я вдячний Богу за цей час. Окрім того, зустрічався з багатьма людьми, церковними ієрархами, був у курсі основних подій життя Православної Церкви.
«В Америці цілі протестантські приходи стають православними»
- Ви тривалий час прослужили за кордоном. Чи часто зустрічали земляків?
- В Аргентині та Канаді - багато мігрантів з наших країв. Були в мене прихожани з Довгого, Кушниці, Керецьків. Це православна еміграція 20 - 30-х років минулого століття. Туга за Батьківщиною, за своєю землею супроводжує цих людей все життя. Але вже у їхніх дітей до батьківщини і церкви зовсім інше ставлення... 
- Відомо, що основна маса православних прихожан в Канаді - емігранти з України, серед яких багато греко-католиків. Чи виникають якісь спірні питання або ж конфліктні ситуації, як це, на жаль, інколи буває у нас?
- Зроблю невеличкий історичний екскурс. Українські емігранти в Канаді - це нащадки вихідців з Галичини та Буковини. Якщо буковинці приїхали православними, то галичани - греко-католиками. Але в Австро-Угорщині греко-католиками вони стали не по своїй волі. У цій державі Православна Церква була поза законом. Мова іде про емігрантів кінця XIX століття. Канада - країна настільки демократична, що людина мала право сповідувати будь-яку релігію. Отже, коли галичани приїхали сюди, одразу стали православними. Об'єднавшись з буковинцями, вони звернулися з проханням до православного єпископа, який знаходився в Сан-Франциско, щоб він направив їм священика. У 1897 році в тоді ще маленьке містечко Едмонтон приїхав перший священик. Першу Божественну літургію він відправив на подвір'ї будинку одного з мешканців. На богослужіння зібралося до двох тисяч віруючих. По закінченні Літургії люди вирішили будувати церкву. Наступного року до Едмонтона знову приїхав священик - тоді і заклали камінь під фундамент. Аж у 1899 році в Канаді освятили перший православний храм. Пізніше це місце назвали «Схід» (він знаходиться за 80 кілометрів від центру провінції). У 1900 році туди приїхав священик Яків Корчинський, який згодом купив в Едмонтоні клаптик землі з хатою і обладнав невеличку каплицю. Це була перша церква в Едмонтоні. З 1902 року у провінції Альберта стали будуватися нові храми. Саме тут було найбільше українців, адже вони поселялися в тих районах, де були родючі землі. Вони будували величні храми, хоча інколи самі жили в пристосованих землянках. Серед них знаходилися колишні греко-католики, які стали православними. Але коли католики усвідомили, що втрачають багато людей, то почали протестувати. У Канаду приїхали греко-католицькі місіонери, а недалеко від «Сходу» (в Мандері) був заснований василіанський монастир. Люди, що встигли прийняти православну віру, залишилися в Церкві, решта ж зосталася з католиками. Сьогодні сутичок між православними і греко-католиками немає. Перехід з одного віросповідання в інше часом відбувається внаслідок мішаних шлюбів.
- Говорять, що третє і четверте покоління емігрантів вже погано знає українську мову, звичаї та культуру нашої країни.
- Багато людей віком 50-60 років, які мешкають в Канаді, ще розмовляють українською, але не сучасною, а тією, з якою до Канади емігрували їхні батьки наприкінці XIX століття. Сьогодні можна почути багато наших слів, перероблених на англійський лад. Але загалом багато втратилось. Стиль приземленого життя, коли найбільшою цінністю вважаються гроші, впливає на всіх, у тому числі і на наших прихожан.
На Північноамериканському континенті існує УПЦ в США. Там краще зберігаються традиції, хоча діти вже гірше розмовляють рідною мовою. Але вони мають двомовні школи, де всі дисципліни викладаються українською та англійською. Мало хто з них збирається повертатися на землю своїх предків, тому вони не розуміють, для чого їм потрібно вивчати українську мову. Українська культура в Канаді зберігається на рівні пісні, танцю і національної їжі.
- Як Ви вирішували питання з мовою богослужіння?
- Жодних проблем з цим не було. Ми по мірі необхідності переходили на англійську. У нас проблема інколи загострювалась, коли противились старші люди. Але згодом вони усвідомили, що їхні діти вже нічого не розуміють і хоча б якусь частину богослужіння потрібно перекласти на англійську. В Америці це вдалося зробити давно. Ще майбутній патріарх святитель Тихон, коли був єпископом Аляски, благословив зробити англійський переклад всіх треб, Літургії, вечірні і утрені, декотрих частин з богослужінь Цвітної і Пісної Тріоді. Коли він став патріархом, то останнє дореволюційне богослужбове видання вийшло за його благословенням.
Для УПЦ в США ця проблема ще і досі не вирішена. Сьогодні деякі парафії Американської Православної Церкви в основній масі складає молодь, яка відійшла від УПЦ через те, що нічого там не розуміє. В Американській Церкві богослужіння проводиться повністю англійською. У нас - частково англійською, а частково слов'янською. Якщо неділя - то більше англійською, якщо ж будень (коли головну частину парафіян складають люди старшого покоління), - то слов'янською.
- Останнім часом багато говорять про нову хвилю православної місії у країнах Заходу. Чи є перспективи розвитку православ'я в сучасній Канаді?
- У Канаді про щось велике говорити не доводиться, але в загальному плані така тенденція існує. Це більше притаманне Америці. Відомо багато випадків, коли цілі протестантські приходи ставали православними. Люди серйозно зацікавилися першоджерелами християнського вчення і зверталися до тих основ, звідки все пішло. Вони прийшли до висновку, що єдина конфесія, яка зберегла неушкодженою апостольську віру до сьогоднішнього дня, - це Православна Церква. Неодноразово багатотисячні протестантські парафії приймали Православну віру. Сучасний американський протестантизм настільки змінився по відношенню до своїх початкових ідеалів, що це змусило людей шукати Істину. Таким чином, багато хто навертається у Православ'я як до єдиного носія апостольського Християнства.
«Священик не може і не повинен жити краще, ніж його паства»
- Довелось читати і чути багато про вашу громадську діяльність. Ви зустрічались в Аргентині і Канаді з губернаторами, з керівництвом країни. А на нашому місцевому рівні є така співпраця та взаєморозуміння?
- Безумовно є. Тільки за перші два місяці я тричі зустрічався з губернатором. Перша зустріч, коли збиралися представники всіх конфесій Закарпаття, - була традиційна передноворічна зустріч. Потім я мав ще дві зустрічі з губернатором - в Хусті і в Ужгороді. Остання зустріч була ініційована губернатором і проходила за участі греко-католицького єпископа Мілана Шашіка. 
- Які питання обговорювались під час останньої зустрічі?
- Йшлося про бажання губернатора вирішити проблеми в тих місцях, де в нас є міжконфесійні суперечки із греко-католицькою церквою. Олег Гаваші запевнив, що готовий допомогти, чим зможе, розв'язати ці питання.
- Скільки таких спірних храмів є у Вашій єпархії?

- Зараз гострою залишається ситуація в селі Вишково Хустського району та сумісне почергове служіння у селі Теково Виноградівського району. Є проблема і в самому Рахові, де католики претендують на храм Воздвиження Чесного Хреста. Також в Лазещині, де нині будується православний храм. Але найгостріше стояло питання в Тячеві. На сьогодні воно вже повністю вирішено. 
- Ви служили на Сумщині. Довелось чути, що тамтешнім священикам набагато важче в матеріальному плані, ніж нашим закарпатським...
- Дійсно, там набагато важче і гірше. Люди, як правило, вважають, що священики багаті. А звідки ж? Як правило, про це говорять саме ті, хто нічого ніколи не жертвує... На Сумщині священику доводиться тримати своє господарство, щоб вижити, прогодувати родину. В тих краях по селах комунізм пройшов широкими кроками і витоптав геть усе. Навіть в селах, де тисяча і більше населення, в храм у неділю приходить по 10-15 чоловік. Ну що вони можуть пожертвувати? Але священики виживають. І у нас в Закарпатті є гірські села, де пастирям доволі сутужно. Проте загалом в нашій єпархії священикам гріх скаржитися... Разом з тим я переконаний, що священик не може і не повинен жити краще, ніж його паства.
- На Вашу думку, які головні якості повинні бути у священно­служителя?
- По-перше, це має бути християнин не тільки по імені, але й по життю. Жити заповідями Божими, згідно з Євангелієм - це доброта, добросердність, любов до всіх людей. Показувати своїм життям приклад християнського життя і бажання працювати для Бога і для людей. На першому плані повинна бути паства, а навіть родина повинна бути на другому місці. А якщо на першому плані думки про зручності, то з такого священика мало користі.
«Якщо в серці злоба і заздрість, то користі від посту немає ніякої»
- Зараз закінчується Великий піст. Багато людей вважають, що у піст потрібно утримуватися від м'яса, молочної їжі. А до сповіді, духовного очищення підходять формально...

- Великий піст - це особливий час в житті християнина, коли надається можливість більше звернути увагу на свою душу. Якщо в серці злоба, заздрість, осудження інших людей, то користі від фізичного посту немає ніякої. Піст - не тільки утримання від їжі. Людина складається з духовного і фізичного. Одне від другого залежать і взаємопов'язані. Не можна гордитися і хвалитися тим, що постишся. Це - вже фарисейство...
Що ж до сповіді, то, на превеликий жаль, у нас склалася традиція, що сповідаються здебільшого один раз на рік - під час Великого посту. Добре було б, щоб кожен піст, хоча б 4 рази на рік людина сповідалася. Життя йде і забувається, кого осудив, кому позаздрив, кому якесь образливе слово сказав... Святі отці вчать, якщо зробив якийсь гріховний вчинок - одразу попроси у Бога прощення. Чим більше накопичується в душі гріховного тягаря, тим менше душа переживає за кожен свій вчинок. А з часом і зовсім не звертає вже уваги.
На Великий піст постійно повторюється молитва преподобного Єфрема Сірина, який каже: «Господи, дай мені бачити мої прегрішення і не судити брата мого». Інших легко судити, а на свої гріхи і провини закриваємо очі. Треба пам'ятати, що кожен буде відповідати за свої думки, слова і вчинки. Цими днями ми повинні не тільки намагатись не їсти м'яса та молочних продуктів, але й частіше бувати в храмі, посповідатись і прийняти кров і тіло Господнє, щоб звільнитися від ран душевних і духовного бруду.
- Що Вас може засмутити і що приносить найбільшу втіху?
- Прикро, коли віру в Бога і духовне життя починає витісняти матеріальне. Мені болить, коли в неділю я їду через село, а магазини відчинені. Такого не було навіть за комуністичних часів. А особливу втіху приносить богослужіння. Коли збираються люди і одним серцем, одними устами хвалять Бога. Я радію, що наш народ зберіг віру.
Нещодавно я служив в Преображенському монастирі. Це гірська місцевість, нормальної дороги туди немає, пішки йти понад 5 км, а храм - переповнений, понад 700 людей і серед них багато молоді. Це тішить і приносить духовну радість. І я вірю: якщо духовенство буде намагатися показувати приклади відданого духовного життя, то це прагнення до Бога, до церкви буде зберігатися довгий час на нашій землі.

   











ВНИМАНИЕ! Публикации раздела "Мониторинг СМИ" не обязательно совпадают с точкой зрения редакции сайта "Православие в Украине", а являются отражением общественных событий и мнений с целью улучшения взаимопонимания и связей между Церковью и обществом. Статьи публикуются в редакции первоисточника.