УКР РУС  


 Главная > Публикации > Мониторинг СМИ  
Опросы



Наш баннер

 Посмотреть варианты
 баннеров и получить код

Электронная почта редакции: info@orthodoxy.org.ua



Сейчас на сайте 54 посетителей

Теги
вибори Ющенко милосердя Патріарх Алексій II автокефалія діаспора конфлікти молодь церква та політика розкол в Україні забобони УГКЦ шляхи єднання секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну монастирі та храми України церква і суспільство іконопис краєзнавство церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков Археологія та реставрація Католицька Церква Президент Віктор Ющенко Мазепа Києво-Печерська Лавра Доброчинність Вселенський Патріархат УПЦ КП 1020-річчя Хрещення Русі Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і влада педагогіка постать у Церкві Священний Синод УПЦ Голодомор українська християнська культура Церква і медицина Церква і політика комуністи та Церква






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: «Якщо повернуся живим — служитиму тільки Богу»



«Україна молода», Ніна Романюк, 26.04.2008

...Так мало бути. Ми завжди кажемо це, щоб заспокоїти себе і виправдати якусь алогічність. А як мало бути насправді - знає тільки Бог. Уже на другому курсі артилерійського командного училища, студіюючи фізику і математику, курсант Нетреба зрозумів: це не його покликання. І навіть зібрався залишити училище, поки не пізно. Рішення сина стало для батьків більш ніж несподіванкою. Два втрачені роки, а потім ще два, в армії, а потім... Якби мама Федора Андріївна знала, що буде потім, - вона дозволила б синові піти з військового училища тоді, коли син сам цього хотів. А так переконали потерпіти. Він терплячий, а ще - люблячий син, і не міг зробити батькам прикрості. Тим паче що в їхній родині було багато військових, зокрема і старший брат Павло. Але ще більше - священиків. Армію і церкву - ці дві малопоєднувані матерії - намагався поєднати в собі молодий гарний хлопець із Поділля, в якого і прадід, і дід, і всі сини діда Андрія (їх у нього було аж 6, а всього дітей мав 13) були священиками...

 

«Важливіше те, що напишеш на сторінці сьогоднішній»

На війні хтось стає філософом, хтось поетом, а хтось і патологічним убивцею. З останніми за роки журналістської праці доводилося зустрічатися. Але ж не кожен, хто пройшов пекельні кола Афгану і кому теж доводилося вбивати, продовжував вбивати і потім, коли повертався живим додому! Значить причина людського знависніння не лише у війні. Значить набагато важливіше те, чим наповнена була душа до війни.

- Афганістан - то перегорнута сторінка життя. Набагато важливіше, що напишеш на сторінці сьогоднішній... - так просто і мудро поставив риску під нашою розмовою про своє афганське минуле отець Василь.

- Кажуть, що та війна, афганська, не відпускає від себе ніколи. Хоч як не намагаються її солдати втекти від споминів, а вона тримає і тримає. Чи вдалося, отче, вам подолати це?

- Не можу покривити душею і сказати, що не згадую. Спомини повертаються, особливо коли побачиш чи почуєш інформацію до чергової дати, до дня виведення радянських військ з Афганістану.

Капітан отець Василь Нетреба до Афгану потрапив через два роки по закінченню Хмельницького вищого командного артилерійського училища. Тобто у 1987 році - і до самого виведення військ у 1989-му. На війні він командував реактивною батареєю БМ-2, а їхній полк знаменитої Залізної дивізії охороняв дорогу з Кабула на Термез, так званий Саланг.

- Служив я спокійно. В тому сенсі, що був спокійний і переконаний, що зі мною буде все добре. Хоча такі ситуації бували! Пам'ятаю, тільки прилетіли, їдемо з аеропорту до Кабула в машині, нас супроводжують афганці. Їдемо такими гірськими дорогами, що колесо одне тільки ледь-ледь з'їхало вбік - і машина летить у безодню. І скільки їх зривалося й розбивалося... А ми їдемо - і зовсім ніякого страху. Все так клалося, як мало бути...

- Коли визрів вибір - армія чи церква?

- Ще по дорозі в аеропорт, коли нас відправляли в Афган, я заприсягнувся, що служитиму тільки Богу, якщо повернуся живим. Якщо Бог подарує мені життя. Через те і був таким спокійним, упевненим, що зі мною нічого не станеться. Я не був жодного разу поранений. Хворів тільки, як майже всі в Афганістані. Двічі переніс гепатит на ногах, а втретє уже зліг. Дослужував після госпіталю в Кабулі в підрозділі, яким командував Руслан Аушев. Із приводу вбивства, то нам не доводилося вбивати мирне населення. Батарея вражала цілі противника, і мені орден Червоної Зірки дали саме за те, що наша установка точно вражала ціль, згідно з координатами. Хоч там теж були люди, звичайно... Але йшла війна. Так що до церкви я прийшов не просто, щоб замолювати свій гріх. Це був усвідомлений вибір.

- І як батьки прийняли після війни це ваше рішення?

- Прийшла та радість, на яку вони чекали. Син живим повернувся додому. І це було головним. Я відразу написав рапорт на звільнення з армії і форми військової більше не вдягав. Місяців вісім мій рапорт лежав без руху. Зі мною проводили виховні бесіди, переконували, що мій досвід бойового офіцера армії ще потрібен. Хоч тоді вже масово військові звільнялися, бо армію скорочували. Але для них було головне, що я іду сам, і не просто йду. Навіть погрожували, що звільнять за статтею про профнепридатність. А я ходив щодня до церкви. На вранішню та вечірню служби, вивчав усі молитви, які має знати священик. Мені навіть посаду начальника квартирно-експлуатаційної служби при Львівському політучилищі пропонували. Але таки звільнили у 1990-му. А в дев'яносто першому я вже приїхав на Волинь священиком. У Свято-Миколаївську церкву у село Скобелка на Горохівщині, де служу й донині.

Дружина тепер колишнього капітана вибір чоловіка не зрозуміла. Вона не бачила себе поряд із чоловіком-священиком. Але це її право вибору. Отець Василь підтримує стосунки з нею, бо в них є спільна дитина. Донька Ангеліна вже закінчує університет. І авторитетне слово тата інколи відіграє вирішальну роль у виховному процесі. У ченці отець Василь не висвятився, хоч одружуватися вдруге йому, за церковними канонами, не можна.

Сіль із хімією роз'їли стіни храму, але не душі

У родині отця Василія по батьковій і материнській лінії було до 20 священиків. Чимало з них (бо всі вже люди старші) відійшло у вічність. Єпископ Львівський і Сокальський УПЦ (КП) - теж його родина. Отож закономірно запитую, виходячи із наших міркувань, мирських: невже за сімнадцять років служби у звичайнісінькій сільській церкві на Волині в нього не було можливості для так званого професійного зростання? За плечима - і духовна семінарія, і Київська духовна академія. Та й у тому ж Горохівському районі скільки його колег-священиків навіть у депутати пішли.

- А для чого? Якби щось значиме там можна було зробити - тоді так. А просто щоб сидіти - то не моє. Міг би вже й на кращому приході бути і вище, якби поставив таку мету. Кожен шукає те, що йому треба. Коли я в 91-му прийшов у Скобелку, церква була жахливо запущена. Тридцять років вона стояла зачинена, з 1960-го по 1990-й. Був тут і склад мінеральних добрив, потім зберігали кухонну сіль. Дах приміщення протікав. Хімія і сіль роз'їли стіни метрової товщини і навіть цвяхи в штукатурці. Змушені були стару частину розбирати і зробити нову прибудову, де розмістилися котельня, ризниця і християнський клас. А в старій частині, що залишилася, вже тричі за сімнадцять років розпис переписували заново, бо хімічні сполуки знищують усе. Навіть на куполі, хоч він як високо! Останній раз оббили стіни пінопластом і по ньому розписали. Він вологу не вбирає, може, трохи протримається. За цей час можна було б уже нове приміщення церкви збудувати, але тоді рятували те, що було. Храм у Скобелці відраховує свій вік від 1870 року.

У Скобелці люди дуже люблять свій храм. Доглянуті клумби, що квітують від ранньої весни до пізньої осені, - це справа рук Надії Дмитрівни Старушик. Ця жінка може навіть поночі садити квіти, бо вона не любить і не хоче ніяких похвал. Як і сам отець Василь. Ставочок, церковна пасіка, добротний будинок для священика - все це зробили скобелчани для свого храму. Діє при церкві і своя бібліотека, якою завідує Марія Антонівна Степанюк. Понад 600 примірників духовної літератури в її фондах, і люди читають ці книги. Діяла довго і благодійна аптека, поки не почалися проблеми з розмитненням ліків. Друзі отця Василя з Франції та Німеччини присилали чимало різних ліків, яких тоді в Україні ще не було.

Та найбільша гордість храму - вихованці недільної школи, що діє тут постійно і де створено для навчання всі умови. Маленькі послушники допомагають батюшці під час служби і добре вивчили всі тонкощі богослужіння. Вони вже старослов'янську мову вивчили краще, ніж її знають деякі випускники духовних семінарій.

- Я привчив їх не запізнюватися на богослужіння. І тепер вони приходять на вечірню службу за годину до початку. За ту годину вони пробіжаться по храму, подивляться, що де можна допомогти. Там павутиннячко познімають, то ще щось поправлять. У кожного є своя ділянка роботи. Але діти є діти.

Якщо залишилося півгодини вільного часу - можуть ще погратися. Купив для них м'ячі, скейтбординг. Тепер уже ніхто не запізнюється. Діти у храмі не лише вчаться, вони і працюють для храму. Старе панікадило, потемніле від часу, віддраїли так, що срібло заблищало. І я навів їм приклад: так може і людина, яка працює над собою, очистити свою душу. Але працювати треба!

Своїх вихованців, які протягом року вчаться і працюють для церкви, влітку батюшка возить на екскурсії й організовує для них відпочинок. Бо вони те заслужили. І тепер він працює для них. Кілька років підряд, поки не було проблем із візами, відправляв дітей до Польщі. Домовлявся там із друзями, які приймали й організовували їм відпочинок. В останні роки отець сам возив 12 хлопчиків і трьох дівчаток, які співають у церковному тріо, на Світязь. Діти не лише купалися, гралися, а й дві години на день училися. У праці і відпочинку, у постійній турботі не лише про тіло, а перш за все про душу, зростає справжній християнин. Напевне, не кожен із маленьких послушників стане в майбутньому священиком. Але дорогу до рідного храму і до Бога не забуде ніколи. Просто треба, аби в житті кожної людини був той, хто її на ту дорогу виведе. Для отця Василя такими людьми були і його дід та прадід, й двоюрідні брати, і дядьки, які обрали служіння Церкві. Але з особливою теплотою він згадує свою тітку-черницю Ангеліну (в миру Антоніна). Вона навчила малого Василька раненько вставати на ранішню службу, навчила правильно читати старослов'янською ще в дитинстві. Але, напевне, судилося пройти йому тим шляхом, яким пройшов, аби повернутися до тітчиної науки вже дорослим. Просто потрібен був час, щоб кинуте духовне зерня проросло потужними сходами і великою вірою в те, що робиш. Свою доньку він назвав на честь тітки Ангеліною...

   











ВНИМАНИЕ! Публикации раздела "Мониторинг СМИ" не обязательно совпадают с точкой зрения редакции сайта "Православие в Украине", а являются отражением общественных событий и мнений с целью улучшения взаимопонимания и связей между Церковью и обществом. Статьи публикуются в редакции первоисточника.