УКР РУС  


 Главная > Публикации > Мониторинг СМИ  
Опросы



Наш баннер

 Посмотреть варианты
 баннеров и получить код

Электронная почта редакции: info@orthodoxy.org.ua



Сейчас на сайте 136 посетителей

Теги
Приїзд Патріарха Кирила в Україну секти Ющенко автокефалія комуністи та Церква українська християнська культура розкол в Україні 1020-річчя Хрещення Русі монастирі та храми України Києво-Печерська Лавра церковна журналістика милосердя Патріарх Алексій II конфлікти Мазепа постать у Церкві Священний Синод УПЦ краєзнавство Археологія та реставрація Церква і медицина Церква і політика молодь Церква і влада іконопис церква і суспільство церква та політика вибори Президент Віктор Ющенко УГКЦ Католицька Церква УПЦ КП забобони діаспора педагогіка шляхи єднання Митрополит Володимир (Сабодан) Вселенський Патріархат Голодомор Доброчинність Предстоятелі Помісних Церков






Рейтинг@Mail.ru






РІСУ: Серединний шлях Патріарха



РІСУ, 07.12.2008

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ, доктор філос. наук, президент Української асоціації релігійної свободи, провідний науковий співробітник Інституту філософії НАНУ

Цілими днями телефонують журналісти: хто з митрополитів стане 16-м Патріархом Московським і всієї Русі? Найчастіше згадуваний і найбільш яскравий Кирило (Гундяєв)? Чи все ж таки Климент (Копалін)? Чи може „транзитний" Ювеналій (Поярков)? Чи хтось з нині зовсім малопомітних?

Насправді, напевно можна стверджувати передовсім і головним чином те, що такого Предстоятеля, яким був Алексій (Рідігер) зразка 1990-го, у Руської Церкви не буде. Тому, що 16-й патріарх очолюватиме вже дуже відмінну Церкву у багато в чому іншій Росії. І ніхто вже з нинішніх єрархів не ризикне нагадати нью-йоркськім рабинам про те, що „Ваші пророки - наші пророки, бо повнота християнства обіймає собою і юдейство, а повнота юдейства є християнство", як це зробив 15-й Патріарх; і ніхто не наважиться звернутися до німців зі словами „Прощаємо і просимо прощення", як він це зробив у середині 1990-х. І навряд чи владика Кирил, посівши Московський престол, включить у зібрання творів свою статтю з „Церковного вестника" кінця 1980-х, де молодий архиєпископ так відважно визнавав за українськими греко-католиками право на свободу совісті і гідний вираз релігійних почуттів. Зараз у Свято-Даниловому монастирі такими категоріями давно вже не оперують.

Інші часи, інші пастирі. Патріарх еволюціонував разом з Церквою і країною. Владика був якийсь дуже нерадянський в своєму майже неартикульованому „л" і буржуазно-білогвардійському факті біографії і, водночас, досить типовим „радянським архиєреєм" 1960-80-х років. Він мав щедро жертвувати у „Фонд миру", звітувати перед „компетентними органами", засуджувати американські ракети в Європі, вихваляти миролюбну політику СРСР і виявляти чудеса вправності, щоби захистити від цієї політики свою „малу отару". Важко собі уявити, щоби м'який, чеховського типу інтелігент співчував антисемітам, борцям з індивідуальними податковими номерами і чорносотенцям. Але ксенофобія, яка лавоподібно насунула на Руську Церкву, шовінізм й імперське засліплення, що захланно заходилися вичавити з неї добре й світле - все це тиснуло і на Предстоятеля. Він повільно, і, думаю, не надто охоче, але таки зміщувався у простір, де освячували „ядерный щит державы", призначали небесних покровителів для ФСБ й Служби зовнішньої розвідки, спекулювали тютюном і благословляли президента на прем'єрство. Святіший намагався віднайти „серединну путь", але коли з одного боку - навала мракобісся, а з іншого - запалений реваншизм, то „середина" - в третій редакції михалковського гімну, газпромівському крані й керованій демократії.

У жалобних коментарях російський бомонд майже обов'язково поминає спочилого як визначного державного діяча. Це важко оскаржити. Він, поза сумнівом, був абсолютно невідокремленою частиною державного істеблішменту пострадянської Росії, складовою її владної структури: ось держава, а ось - її духовне відомство і його проводир. І справа, звичайно, не у постійно згадуваній шостій позиції державного протоколу. Патріарх наміцно вкарбований у стилістику нової Росії: від наближеного до імператорського чину похорону спочилого екс-президента до виповненого прихованих і явних символів чину інаугурації президента новообраного; від „членовоза" і хлопців з Федеральної служби охорони до плекання церковного сегменту економічної системи „капіталізму для своїх".

Патріарх сам став одним з символів тієї Росії, яка знов протиставила себе Заходові, в якої „особенная стать", своє розуміння, що таке людські права й людська гідність і тільки два союзники - власні армія і флот. І власна Церква, про яку Александр ІІІ чомусь свого часу не згадав. Про те, що Московський Патріархат утримує в якості периферії церковні провінції в унезалежнених країнах, російські президенти згадували часто і з очевидним задоволенням. Про те, що тут можна зробити ще набагато більше, очевидно йшлося на їхніх зустрічах з Предстоятелем.

У кожному разі, як стримано повідомив глава російського зовнішньополітичного відомства, „Православ'я стало невідокремленою частиною зусиль з утвердження самобутньої ролі Росії на світовій арені." А МЗС РФ, додамо, - надійним інструментом боротьби з конкурентами РПЦ, чи то йшлося про видворення з Росії католицьких священиків, протидію візитові Івана Павла ІІ в Україну, естонську кризу чи то про спроби зірвати київський сценарій святкування 1020-річчя Хрещення Руси. Хоча, за великим рахунком, „зовнішньополітична симфонія" не стала чимось гранично новим для Церкви часів патріаршества Алексія ІІ. Всесоюзний староста Калінін по-батьківські ще 1945 року напучував патріарха Алексія I, декоруючи його орденом Трудового Червоного Прапора: „...Народ чекає від Вашої Святості ще більшого. Москва вже стала центром міжнародної політики. Вона має також стати її духовним ядром".

А от роль Патріарха у внутрішньо російській політиці стала по-справжньому унікальною: адже до нього церковному священноначаллю не належав вирішальний голос навіть у питанні створення нового монастиря чи відкриття духовного училища. І майна у Церкви практично не було: до 1917 року воно вже два століття як належало царській казні, після 1917 - радянській державі. Що в неї дійсно було, то це дуже значний потенціал суспільного авансування. Суспільство просто нудило від єдино правильного вчення, від брехні й заяложених гасел; воно вдивлялося у сліпучі церковні ризи і щиро очікувало, що „відокремлений від держави" інститут Церкви подолає проблеми, які виявилися не до снаги тій самій державі. Як розпорядився Патріарх цим потенціалом? Оцінити це важко, якщо взагалі можливо, бо немає з ким й чим порівняти зроблене ним. Можна припустити, що інший першоєрарх не зумів би вибудувати систему взаємодії з державою, яка забезпечила священноначаллю той вплив, яке воно здобуло; звести й відновити стільки храмів й монастирів, приборкати фундаменталістів, загнати в глибоке підпілля лібералів; приєднати без покаяння з власного боку Зарубіжну Церкву, зберегти у своїй орбіті церковні структури на пострадянському просторі і досить далеко просунутися по шляху перетворення Православ'я на фактично державну ідеологію. Але так само можна припустити, що інший першоєрарх відтворив би справжню соборність Церкви, почав реалізовувати рішення Помісного Собору 1917-1918 років, зламав би непроникність перегородок, які ділять рівні Церкви - єпископат, клір й мирян, наголосив би на беззастережній першості християнськості над православністю і православності над російськістю, не допустив би комерціалізації Церкви, звільнив би її від антихристиянських нашарувань і майже обов'язкового несприйняття інославних. Ми насправді не знаємо, чи зміг би це зробити інший предстоятель. І, тим більше, як би це змінило Росію й цілий світ, який би почав бачити в Православ'ї не арену нескінченної юрисдикційної борні й церковно-політичних маневрів, а релігію цілісного спасіння - не людини тільки, а й цілого світу, і де впевненість в її істинності не призводила б до відчуження від християн інших віровизнань.

Україна була справжньою головною біллю для Святішого від самого початку його патріаршества. Греко-католики, автокефалісти, митрополит Філарет (Денисенко), Київський Патріархат, змагання з Константинопольським Патріархатом за Церкву, в якої виявилося дві Матері... Власне, політика в українському питанні часів 15-го патріаршества вміщується у чотири відпрацьованих церковними чиновниками словоформи: „уніатами знищено три православних єпархії", „світська влада поставила за мету об'єднати необ'єднуване - Православну Церкву з автокефалістами", „розриву всіх зв'язків ми маємо протиставити церковну єдність" та „автокефалія не відповідає загальноцерковній користі". Українська політика Патріарха могла б бути ефективнішою і більш, сказати б, душеспасительною. Наприклад, відносини з греко-католиками можна було б врегулювати доволі швидко і з обопільною вигодою. Але це не відповідає загальній стратегії ані Церкви, ані держави, які просто не хочуть і не можуть визнати змін, що відбулися в Галичині від кінця 1980-х. І жодна риторика не може приховати той прозорий факт, що Московська Патріархія більше зацікавлена у протистоянні „своїх" православних з греко-католиками у краї, ніж у досягненні компромісу з якомога більш широкого спектру обопільних проблем. І у виснажливому автокефальному питанні державний, точніше - великодержавний інтерес багаторазово бере гору над церковним. Бо, як навдивовижу чесно сказав нещодавно диякон Андрій Кураєв, позитивне розв'язання цього питання означатиме неможливість російсько-українського возз'єднання. Патріарх ніколи, принаймні публічно, не дозволяв собі, на відміну від багатьох архиєреїв, глумитися над українською незалежністю й ганьбити „зрадників-хохлів". Але ніколи і не відхилявся від генеральної державної лінії українському питанні.

* * *


„Місто побудоване...й наповнене усіма благами; але вхід у нього тісний і розташований на крутизні так, що праворуч вогонь, а ліворуч глибока вода. Між ними, тобто між вогнем і водою, лежить лише одна стежка, на якій може поміститися не більше, як тільки ступня людини. Якщо місто це буде дане у спадщину людині, то як вона одержить свою спадщину, якщо ніколи не перейде небезпеки, що лежить на шляху"? - питав стародавній релігійний реформатор (Ездри 7:6-10). Майже напевно, над питанням про свою серединну путь Патріарх зостановлювався неодноразово. Але як він на нього відповідав самому собі, ми не дізнаємось.

   











ВНИМАНИЕ! Публикации раздела "Мониторинг СМИ" не обязательно совпадают с точкой зрения редакции сайта "Православие в Украине", а являются отражением общественных событий и мнений с целью улучшения взаимопонимания и связей между Церковью и обществом. Статьи публикуются в редакции первоисточника.