УКР РУС  


 Главная > Публикации > Мониторинг СМИ  
Опросы



Наш баннер

 Посмотреть варианты
 баннеров и получить код

Электронная почта редакции: info@orthodoxy.org.ua



Сейчас на сайте 183 посетителей

Теги
шляхи єднання Патріарх Алексій II українська християнська культура Предстоятелі Помісних Церков Церква і влада Церква і медицина краєзнавство конфлікти церковна журналістика Церква і політика Мазепа вибори Митрополит Володимир (Сабодан) Києво-Печерська Лавра церква і суспільство іконопис розкол в Україні Священний Синод УПЦ забобони Приїзд Патріарха Кирила в Україну 1020-річчя Хрещення Русі милосердя монастирі та храми України діаспора Католицька Церква Ющенко Президент Віктор Ющенко УГКЦ молодь Археологія та реставрація Доброчинність педагогіка Вселенський Патріархат церква та політика комуністи та Церква УПЦ КП автокефалія постать у Церкві секти Голодомор






Рейтинг@Mail.ru






«Волинська газета» (Луцьк): Сила громади



«Волинська газета» (Луцьк), Світлана Головачук, 2010

 Церква – душа і серце будь-якого села. Такі ж бо давні українські традиції. Колпитів, що на Локачинщині, – не виняток. Тамтешні мешканці щонеділі ходять на богослужіння всі до одного. Чому? Бо, на превеликий подив, іншого храму в цьому населеному пункті немає. Всі жителі – православні. Тому про об’єднання патріархатів та доречність постулатів тієї чи іншої релігійної течії тут мову не ведуть. Натомість бережуть свою церкву, наче зіницю ока. Бо вона – не лише архітектурна окраса, а й символ людської єдності та одностайності. Саме Храм Нерукотворного Образа об’єднав селян у міцну громаду, котра здатна впоратися із труднощами сьогодення.

Коли востаннє робили ремонт культової споруди, колпитівці вже й не пригадають. Кажуть, що у 2000-му вдалося лише побілити стіни ззовні, але це здалеку не дуже й помітно, адже дощі та вітри роблять свою справу. Зрозуміло, що в місцевих боліло серце за церкву, бо вона – унікальна. Кам’яна споруда початку ХХ століття вражає архітектурним рішенням. Подібного на Волині немає, бо в ті далекі часи через брак коштів будували здебільшого з дерева, а тут – мурування завтовшки 75 см. Спорудив церкву в 1900 році Дмитро Федоров, камердинер імператорської величності. Не маючи сім’ї, він не шкодував грошей на благочинність. Саме на кошти цього росіянина у Колпитові, де працювала панська ґуральня, зведено ще й школу. Старе приміщення збереглося й донині.

– Пан був далеко не останньою людиною при дворі, – розповідає Зоя Завидюк, бібліотекар. – До нашого села навідувався не часто, але все-таки приїздив. Старожили розповідають, що був доброю людиною: роздавав землі, позичав гроші під малі відсотки. Але на одному з бенкетів Дмитра Федорова отруїли. Певно, комусь не сподобалася його прихильність до простого люду. Коли тіло везли до Колпитова, аби поховати в церкві, як він заповів, то у кожному селі міняли коней...

Той заповіт і досі зберігається у місцевому історичному музеї, що працює при школі. А могила Федорова – в церкві. Її Дмитро Сергійович, котрий звик до придворного шуму й галасу, наче спеціально звів за життя, аби згодом насолодитися тишею та спокоєм.

Подібна церква є поблизу Почаєва, спроектована архітектором Альбертусом при Волинському губернському управлінні. Тож, цілком можливо, що цей майстер попрацював і на теренах сучасної Локачинщини. Принаймні до такої думки схиляється протоієрей Роман Гринюк (на фото), котрий із 1999-го очолює парафію в Колпитові.

– Храм із подібними елементами я побачив на обкладинці одного журналу, – розповідає настоятель. – Там і прізвище архітектора зазначено.

На підтвердження своїх слів священик показує видання. Дійсно, на його аркуші вміщено світлину із зображенням практично такої ж церкви: білосніжні стіни і куполи кольору небесної блакиті. Церкви подібні як дві краплі води, от тільки у колпитівської стіни були облуплені. Тож і вирішили селяни відремонтувати свою, аби не виглядала гірше. А тут без ентузіастів не обійшлося. Підбив усіх до роботи молодий чоловік Віктор Притулюк. Він, поїздивши по світу заробітчанином, зумів переконати цілу громаду, що головне – бажання, а за тим і справа піде.

– Так вони й сталося, – розповідає настоятель храму. – Простий хлопчина, роботящий, а таки вдалося йому зацікавити всіх. Збирається на роботу до Києва, то й друзів своїх тягне за собою, аби даремно молоді дні в селі не пропивали. Отак гуртом та з Божою поміччю стали церкву до ладу доводити. Хоча, не буду лукавити, траплялося, що й один Вітя на вершечку сидів, бо помічники не сходилися.

 Відремонтували храм за новими технологіями. „Євроремонт”, – вихваляються тепер місцеві. Аби не довелося підправляти через зиму, тріщини закривали спеціальною сіткою, а тоді лише клали розчин шпаклівки. А наверх – спеціальну фарбу, для зовнішнього застосування. Тому, а може, й через те, що в роботу колпитівці душу вклали, храм настільки вражає. Здається, що мальовані на боках купола святі щойно зійшли з неба...

Однак такий масштабний ремонт потребує значних коштів. І тут ні місцеве самоврядування, ні районна та обласна влади не в змозі допомогти, бо, як відомо, церква відділена від держави. Тож доводиться парафіянам розраховувати лише на власні можливості. Не стали сподіватися на чиюсь милість і колпитівці. Натомість розробили власну міні-програму накопичення грошей на омріяний ремонт храму. Кожен двір дає по сотні гривень. Так вирішили на сходах селян. Зрозуміло, що то – справа добровільна, і примус тут – не помічник. Кожен чинить по совісті. Та, розповідає священик, не раз доводилося мирити кумів чи сусідів, котрі не могли порозумітися на цьому підґрунті. Мовляв, ти пошкодував грошей, той балакати з тобою не стану. Але, коли всі роботи повністю завершили, і Храм Нерукотворного Образа гостинно відчинив двері, віряни отримали приємний подарунок – на службу завітав сам владика Ніфонт. Очікують поважного гостя і наступного року, коли святкуватимуть 110-ту річницю зведення церкви. До того часу мають намір зробити ремонт і всередині храму.

А поки в церкві, де досі зберігається унікальний дерев’яний іконостас та ще кілька давніх образів, почало оновлюватися зображення Олександра Невського. Потьмянілі від часу барви стають яскравими, наче їх щойно покладено на полотно. То – знак. Селяни сприймають його як винагороду за свою згуртованість і не мають наміру зупинятися на досягнутому. Врешті, в ошатному Колпитові є ще чимало об’єктів, які можна впорядкувати силами громади.

 

   











ВНИМАНИЕ! Публикации раздела "Мониторинг СМИ" не обязательно совпадают с точкой зрения редакции сайта "Православие в Украине", а являются отражением общественных событий и мнений с целью улучшения взаимопонимания и связей между Церковью и обществом. Статьи публикуются в редакции первоисточника.