УКР РУС  


 Главная > Публикации > Мониторинг СМИ  
Опросы



Наш баннер

 Посмотреть варианты
 баннеров и получить код

Электронная почта редакции: info@orthodoxy.org.ua



Сейчас на сайте 110 посетителей

Теги
педагогіка монастирі та храми України УПЦ КП шляхи єднання Доброчинність автокефалія Предстоятелі Помісних Церков молодь Патріарх Алексій II Митрополит Володимир (Сабодан) Мазепа Католицька Церква постать у Церкві Церква і політика Археологія та реставрація церковна журналістика забобони Церква і влада розкол в Україні Голодомор Приїзд Патріарха Кирила в Україну українська християнська культура милосердя 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко Президент Віктор Ющенко УГКЦ церква та політика діаспора вибори комуністи та Церква Вселенський Патріархат Києво-Печерська Лавра Церква і медицина іконопис секти церква і суспільство Священний Синод УПЦ краєзнавство конфлікти






Рейтинг@Mail.ru






«Дзеркало тижня» (Україна): Скарб отця Михайла

 

«Дзеркало тижня» (Україна), Інна Ведерникова, 20 - 26 сiчня 2007

Цю історію, майже казку, мені розповів давній знайомий. Спочатку я не повірила. А потім узяла й поїхала в Чернівці, щоб побачити на власні очі. Було це напередодні Різдва, настрій — відповідний, і візит до монастиря, туди, де живуть «ангели», здався зовсім не випадковим.

— Послухай, та там справжній рай, — продовжував повчати мене по мобілці товариш. — Останню дівчинку підкинули в картонній коробці у грудні. Маля було синє, ніхто не думав, що виживе. Вижила. Катериною назвали, а прізвище дали Щаслива. Уявляєш, її він теж усиновив. Вона 140-ва!

— Діти що, прямо в монастирі живуть?

— Ні, окремо, там у них ціле місто. Ще будинок для інвалідів будують.

А якщо його там не буде, адже не попередили...

— А навіщо попереджати? До того ж торік хтось із великих чиновників звинуватив його в показусі. Ось сама й побачиш — показуха це чи щось інше.

Сон у руку

Великий дзвін Свято-Вознесенського монастиря ледь прозирав у тумані. Їхати було ще хвилин двадцять. Дитячі будинки, притулки, нічліжки... Цими гарячими точками курсує переважно одна й та сама публіка. Журналісти, фотокори, волонтери... Лише зрідка — чиновники з перевірками та бізнесмени з подарунками. А здебільшого поле не оране. В голові в мене й далі маленька дівчинка в коробці. Потім раптом стала думати про її матір. Цікаво, яка вона — молода чи не дуже? Просто легковажна чи зовсім самотня? Ці два образи завжди поруч, коли йдеться про таке. Страшно уявити, але трапляється частіше й частіше. Машина зупинилася. Туман майже розсіявся, і стало ясно, що ми опинилися у найвищій точці місцевості. До кордону з Румунією рукою подати. Зором не охопити величезного, порізаного рівними лініями простору полів. Неподалік стояв трактор, копиці сіна...

— Це все монастирське, — водій уловив німе запитання. — Вони тут день і ніч працюють. У них і ферма своя. Щодня молоко по дитячих будинках розвозять.

Біля воріт кілька іномарок. З однієї вийшла дівчина з великою сумкою в руках.

— Усі привозять сюди одяг для дітей, іграшки... Хто ж їм ще допоможе? — Цей розчулений таксист-екскурсовод, вочевидь, вибивався зі стереотипів професії. — Дванадцять років тому тут нічого не було. Люди розповідають, що священику приснився сон: на цій горі стоїть монастир. Почали будувати. Усі працювали. Отець Михайло і на тракторі може, і на будівництві. Ну, загалом, він вам сам усе розкаже.

…А за ворітьми справді було щось схоже на рай. Архітектурний. Стрункі різнобарвні будівлі храмів і будинків, свіжопофарбовані бані, доріжки з рівно підстриженими кущами та величезною ялинкою — все це створювало враження загального процвітання і благоденства. Молодий священик подав руку.

— Здрастуйте, я отець Онуфрій.

Як у воду дивилася. Отже, все-таки судитимемо за справами. Отож отець Онуфрій.

— Звідки така краса? Панотець скарб знайшов чи що?

— Можна й так сказати. Будувати монастир почали 1994 року силами отця Михайла Жара та кількох ченців. Чутка про це швидко облетіла околицю. Тож у розпал будівництва трапези збирали вже по тисячі осіб. Люди самі йшли сюди, щоб допомогти. Бідні — своєю працею. Забезпечені — і працею, і грішми. Цю дзвіницю, наприклад, покійний Ігор Плужников побудував. Люди, які вірять, — це і є скарб отця Михайла.

— Це правда, що панотцю приснився сон?

— Сам він нічого такого не розповідає, але, напевно, так Бог розпорядився. Всього на території шість храмів. Свято-Вознесенський — центральний. Усе, що ви тут бачите, — це не архітекторський проект, місце для кожної споруди вибирав сам панотець. Ченці мешкають у центральному келійному корпусі.

— А скільки всього братів?

— Починали будувати монастир четверо з панотцем. Тепер 95.

— Що за люди? Усі з віруючих сімей чи такі, котрі пережили горе? Вибачте за мирські банальності.

— Нічого. А брати всі різні. Є навіть колишні міліціонери. Отець Антоній, приміром, із Києва. Із сім’ї військових. Та й я не з віруючих.

— Скільки вам років?

— Тридцять. Тут уже дванадцять років. Навчався на юридичному. Потім познайомився з панотцем. Рішення прийшло саме собою, коли порівняв метушню мирського життя і спокій молитви. На мене це справило сильне враження.

— А батьки?

— Мама спочатку плакала, а тепер задоволена. І батько часто приїжджає.

Ми зайшли в невеличкий дерев’яний храм Святого Лазаря. У повітрі стояв запах свіжозрубаного дерева і відчуття якоїсь зникаючої святості. Поставили свічки. За душі дітей мертвих уже в стінах монастиря — теж. Невеличкий монастирський цвинтар майже перед храмом. Усе поруч. Як у житті. Тільки тут чомусь зовсім не страшно.

— Першим поховали однорічного Сергія. Лікарі не попередили, що хлопчик хворий на менінгіт. Кому тільки панотець його не показував, скільки сам молитов прочитав... Не вберегли. А ось маленький Дмитро. Його батьки поїхали на заробітки в Італію. Стара бабуся не догледіла. Спалахнула проводка, і хлопчик задихнувся. Сім’я попросила його поховати тут. За могилами доглядають сестри. А кілька років тому отець Михайло узяв трьох малят, хворих на СНІД. Вони більше року жили в окремій кімнаті при монастирі, а не в дитячому містечку, куди ми з вами зараз підемо. Дякувати Богу, молитвами панотця всі діти — Філатея, Михайло і Лаврентій — сьогодні здорові. На Великдень надійшли результати аналізів останнього. Для нас це справжнє диво.

Ми вийшли з воріт і рушили в дитяче містечко. Пройшли повз величезний будівельний майданчик із уже зведеним фундаментом.

— Тут буде найбільший в Україні храм, — продовжив розповідь отець Онуфрій. — Перший камінь приїжджав закладати прем’єр. Газовий міністр Бойко з підведенням газу допоміг. Спочатку дітям, потім братам. Тож тепер вугіллям не топимо. Чималу допомогу надає обласна ДАІ.

— Отець Михайло — хороший менеджер.

— Знаєте, він спеціально нікому не пише, не телефонує. Люди самі, бачачи, що він особливу справу робить, пропонують свою допомогу. Адже відкрити при монастирі дитячий будинок — це велика праця, без підтримки не обійтися.

Старший син — Іванко

Перша усиновлена дитина з’явилася в отця Михайла 1992 року. Свято-Вознесенський монастир тоді ще й не снився. Проте напередодні, після реставрації приходу в Боянах, де служив панотець, заплакала Боянська ікона Божої матері.

— Панотець сам не повірив, — каже отець Онуфрій. — Подумав, може, пожартував хто. Навіть церкву на ніч опечатав. На ранок сльоза збільшилася. Розповіли нашому митрополиту. Владика приїхав, читав молитви, потім ікона почала зціляти. Потім її відвезли в Москву, ризу зробили, канонізували. Тепер ікона стоїть на своєму колишньому місці. Відразу після цих подій панотець поїхав з допомогою в один із дитячих будинків Чернівців. Наче вже й справи всі залагодив, аж тут як із-під землі виріс хлопчик. Крихітний зовсім. Схопив його за рясу й татом назвав. З Іванка все й почалося.

Біля воріт дитячого містечка нас зустріла гарна, хоча вже й літня жінка. Сестра Єлизавета стала другим гідом у справах цієї незвичайної людини, з якою мені не судилося цього разу познайомитися.

— Тепер у нашому дитячому будинку 140 дітей — 90 хлопчиків і 50 дівчаток. Серед них багато інвалідів. Діти живуть у різних корпусах. Трапезують спільно. Навчаються в сільській школі. Ходять на службу у свій власний храм. Бавляться, музикують, — сестра Єлизавета запнулася. — Це, звісно, не справжня домівка, але для них вона найрідніша. У кожній кімнаті живуть по четверо дітей. За кожною — закріплена сестра. Вона їм як мама. Та що я вам так довго розповідаю, ходімо, самі все побачите.

Пішли в корпус, де облаштувалися дівчатка. Фіолетовий чотириповерховий будинок із різьбленим ґанком, під яким стояли два синіх візки. Як удома. Була «тиха година». Першою нам трапилася кімната найменших. Там, як і розповідала сестра Єлизавета, жило четверо мешканців. Серед них один хлопчик. До речі, теж Онуфрій.

— Його мама психічно не зовсім здорова. Хотіла зробити аборт. Панотець, дізнавшись, запропонував їй пожити до пологів у монастирі. Коли з’явився Онуфрій, вона пішла. А маля залишилося з нами. Йому вже півтора рочку, дуже тямущий.

Ліжечка Наталі і Христини стоять упритул. У Наталі пустотливий погляд. Було очевидно, що спати найближчим часом вона не збирається. Христина сумувала.

— Її бабуся до нас принесла. У мами загострилися проблеми зі здоров’ям. Дівчинка росла в постійному крику. Дуже тяжка була. Але все налагодилося. Черницю Ксенію вона просто обожнює.

Я озирнулася. Зовсім ще юна дівчина в чорному тримала на руках білосніжний клубочок. З неї можна було писати ікону. Про любов, про порятунок, про незвичність ситуації й кольору. Чорного і білого. В її руках була та сама Катерина Щаслива.

— Ти їй як мама?

— Я не знаю, що таке мама. Але я її люблю.

Я більше не знала, про що запитувати. Просто захотілося, щоб це зараз змогли побачити й почути всі. Через хвилину сита і щаслива Катруся вже сопіла у своєму ліжечку, загорнута в білосніжні пелюшки. Поруч лежав поки що не цікавий їй іграшковий ведмедик. Мине зовсім небагато часу, і він їй стане дуже доречним.

— А якщо мати опам’ятається й повернеться? — звернулася я до сестри Єлизавети.

— Панотець віддасть.

— Ще не поверталася?..

— Ні.

— Ви тут давно? (Сестра Єлизавета підвела на мене здивовані очі.) Вибачте, що лізу в душу...

— Шість років.

— Тобто раніше ви жили нормальним життям?.. (Господи, чи нормальним?!)

— Я була вихователькою в дитячому садочку. Чоловік — учителем. Був статок. Було кохання. Загалом, усе було добре, як здавалося тоді. В церкву ходили на свята. Потім виросли сини. Старший випадково познайомився з отцем Михайлом. І прийняв рішення. Після школи пішов у монастир. За ним потягнувся і брат. Для нас це, звичайно, було несподіванкою. Був страх якийсь... Навіть не можу передати всіх своїх почуттів. Потім чоловік сказав, що ми маємо бути поруч із дітьми. Ось і все. Спочатку було важко. Тепер утягнулися. Чесно кажучи, якби зараз запропонували «повертайся назад» — нізащо б не пішла.

— Але у вас була сім’я, діти... А в них усе буде інакше. Вибачте, однак це якось не вкладається в голові звичайної людини, матері...

— Усе це я вже пережила. На все воля Божа. Того життя більше не хочу.

— А в чому різниця?

— Там жили тільки для себе, для своєї сім’ї. Все начебто правильно. Але якщо спробувати зазирнути глибше, то зовсім неправильно. Я не можу передати вам своїх почуттів і відчуттів, коли беру на руки Катрусю.

— Проте не всі такі сміливі й глибокі, як ви. Як вижити тим, хто залишився за цими стінами?

— Не вимагати любові й доброти до себе, а дарувати їх іншим. Це основне правило. Якщо його дотримуватися, можна стати щасливим.

… Стіну іншого яскраво-жовтогарячого будинку підпирав невисокий хлопчик.

— Це Степанко, — подивилася у його бік сестра Єлизавета. — Зовсім без рук. Народився таким. Панотець знайшов його в почаївському дитячому будинку. Не по літах тямущий і сильний хлопчик.

— Степанку, як тобі тут?

— Добре. Коли я сюди потрапив, то зрозумів, що буду врятований.

— Від самотності?

— Від гріхів.

— Які в тебе можуть бути гріхи, адже хлопчина зовсім?…

— Непослух, лінь.

Мені не вірилося, що це каже дев’ятирічна дитина. Як жаль, що не взяла з собою своє чотирнадцятирічне чадо... Нам назустріч іде Іван Михайлович Жар — той найперший прийомний син отця Михайла. Гарний хлопець. ДЦП до уваги не беремо. Ну не помічаєш хвороби, коли стільки знаєш про долю цього дорослого вже хлопця, коли слухаєш його слова і віриш їм.

— Думаю вступати вчитися. А поки що молодшими дітьми займаюся. І ще на фортепіано вчуся грати. Загалом, пощастило мені в житті.

З крайньої по коридору кімнати сестра виносить палас — прибирають. На канапі звісили ноги четверо хлопчаків. Один із них дауненятко Ілля. Начебто нічого не розуміє. Аж тут повертається його «мама», і він спритно, мов кошеня, забирається їй на руки і гладить по чорній хустці. Так ласкаво, так ніжно... І чому тут частіше бувають журналісти, фотокори й волонтери, а чиновники і бізнесмени — лише у великі свята?..

«Колесо підкидьків»

Отець Онуфрій дуже жалкував, що панотець був у від’їзді й ми не познайомилися. На знак якоїсь реабілітації подарував диск із 20-хвилинним фільмом про монастир. Відразу по поверненні посадила поруч своє чадо, і передзвін великого дзвону Свято-Вознесенського монастиря повертає назад. Перші кадри. Ось отець Онуфрій, юрист, що не відбувся, пиляє дерево. Початок будівництва. А ось і сумна Христина. Потім звичайне обличчя людини, котра чомусь вирішила, що їй до снаги така велика справа. Таки до снаги! Він немов біжить коридором, а за ним вервечка доньок у бантах і білих колготах. Отець Михайло потиснув руку Данилові й по-батьківськи почав із ним боротися... Зовсім домашня картина. Поруч Максим. Теж ДЦП. Панотець каже щось у камеру. Не чую, бо погляд чіпляється за Максимову руку, яка намацує руку батька. Не по крові. По духу. Не відпускає. Гладить, зазирає в очі. Показуха!.. Як образливо і несправедливо звучать слова якогось чиновника Міністерства у справах сім’ї та молоді часів Павленка. Ну та Бог йому суддя... І державі, яка примудряється приносити бруд навіть у ці святі стіни, сортувати поодиноких спонсорів і меценатів за політичним забарвленням, яка не може хоча б не заважати.

Адже він міг би просто вибудувати собі монастир, як тисячі інших священиків, налагодити зв’язки із сильними світу цього й жити собі в благодаті. Та ж ні, дитячий будинок, 140 дітей, тисячі турбот...

— А що тебе, власне, дивує? — запитує колега, яка давно тямить у справах церковних. — Просто він перший, хто повернувся до витоків. У часи Середньовіччя при монастирях існувало «колесо підкидьків». Убита відчаєм мати завжди могла залишити немовля анонімно. Сьогодні ж кожна сучасна церковна доктрина, хоча й продовжує боротися з абортами, зовсім відмовилася від давньої традиції давати притулок покинутим дітям. Тож твого отця Михайла можна вважати застрільником відродження цієї шляхетної справи в Україні. До речі, таке вже є у Європі.

 

УВАГА! Редакція "Православ'я в Україні" залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статей, які оприлюднюються у розділі "Моніторинг ЗМІ". Статті публікуються в редакції першоджерела.

ВНИМАНИЕ! Редакция "Православия в Украине" оставляет за собой право не соглашаться с содержанием статей, публикуемых в разделе "Мониторинг СМИ". Статьи публикуются в редакции первоисточника.