УКР РУС  


 Главная > Публикации > Православный взгляд  
Опросы



Наш баннер

 Посмотреть варианты
 баннеров и получить код

Электронная почта редакции: info@orthodoxy.org.ua



Сейчас на сайте 114 посетителей

Теги
комуністи та Церква автокефалія Вселенський Патріархат Голодомор церква та політика краєзнавство педагогіка церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков українська християнська культура іконопис монастирі та храми України церква і суспільство милосердя шляхи єднання забобони Патріарх Алексій II Католицька Церква УПЦ КП Ющенко Археологія та реставрація Доброчинність Священний Синод УПЦ Митрополит Володимир (Сабодан) діаспора 1020-річчя Хрещення Русі Приїзд Патріарха Кирила в Україну УГКЦ Президент Віктор Ющенко Церква і політика Мазепа розкол в Україні конфлікти постать у Церкві Церква і медицина молодь Церква і влада вибори Києво-Печерська Лавра секти






Рейтинг@Mail.ru






Книга Присяги. Пересопницьке Євангеліє — відоме і невідоме

  16 января 2008


Василь Глинчак, мистецтвознавець, заслужений журналіст України

Про Пересопницьке Євангеліє, на якому, як і на Конституції, присягають на вірність Україні її Президенти, засоби масової інформації зазвичай кажуть лише декілька слів - що воно старовинне і важить дев'ять кілограмів. Слід додати, що ця унікальна Книга вагома і в інших, не менш важливих відношеннях.

...В одній із старовинних щедрівок, записаній на Сокальщині - суміжжі Галичини й Волині, звідки походить Книга, «красна панна Маруненька» прохає міських писарів:

Мої милі писарчуки,
Не пишіть ми на паперах,
Пишіть листи на китайці,
Щедрий вечір, святий вечір.
Бо я роду славненького
І батенька рідненького.

(Можливо, тут є якась пов'язаність із ремеслом ратушних писарів, що вели «Гродські книги», куди вписувалися різні документи - привілеї, скарги, заповіти, позики і т.п.)

З чимось подібним - із проблемою вибору матеріалу зіткнулись і люди, яких у далекому 1561 році звів щасливий задум створити Євангеліє. І як побачимо далі - не лише во славу Божу. Так ось, як видно з усього, вирішальним у цьому виборі став голос жіночий, і теж «роду славненького»...

Почалося, проте, це не на Волині, як загально прийнято вважати, а на Поділлі в селі Дворець поблизу Ізяслава. Ігуменею тамтешнього монастиря стала княгиня Заславська - в чернецтві Параскевія (в миру Настасія) з дому Гольшанських, дружина князя Кузьми Івановича Заславського (Жеславського). Якраз «накладом», себто коштом цієї «благовірної і христолюбивої княгині», як засвідчено в книзі, вона й була створена. В Дворці було написане перше Євангеліє - від Матвія і завершилася робота за шість років у Пересопниці на Волині в чоловічому монастирі.

То був час, коли старовинні українські (руські) роди Острозьких, Заславських, Слуцьких, Вишневецьких, Чарторийських (теж причетних до Книги), Соколинських, Пузин і багатьох інших, чиє національно-релігійне ренегатство оплакуватиме пізніше в «Треносі» Мелетій Смотрицький, - ще завзято трималися «руської віри», пишаючись предківською православною благовірністю. Отже, подолавши звичне «класове» упередження і віддаючи належне нашим «феодалам» за їхній вклад у національну культуру, історію цієї видатної Книги слід починати-таки з княгині Параскевії. А вже потім віддавати належне писарям та перекладачам - ченцеві Григорію, який згодом стане архімандритом обителі в Пересопниці, що при ньому завершиться Книга, писареві й, мабуть, художнику Михайлові Василієвичу з Сянока і тим невідомим, хто теж приклався до здійснення «проекту». Цікаво, що серед легіону дослідників Пересопницького Євангелія «знайшовсь-таки один козак», який вважав за доречне так іменувати Книгу: «Євангеліє княгині Жеславської». То був бібліограф А.В.Терещенко в 1861 році. Правда, один-єдиний.

Творці Книги, починаючи зі знатної фундаторки і, очевидно, ініціаторки її ідейно-образної концепції, були свідомі незвичайності свого задуму. Йшлося не просто про переписування євангелій із якихось попередніх церковнослов'янських «подлинников», що було звичним. Євангеліє княгині Жеславської - нове слово в прямому значенні. Задумане воно як переклад із церковнослов'янської мови, цієї «латині» православної Церкви, - на живу народну мову. «Многогрішний раб» Михайло Василієвич двічі в своїх приписках підкреслює, що «всі зуполна виписаниї книги чотирьох євангелистов виложениї (викладені, - В.Г.) із язика болгарського на мову руськую, читачу милий». А поскільки, мабуть, відчувалося, що консервативний «читач милий» може таку новацію зустріти не дуже мило (як це бувало з новітніми іконами, позначеними ренесансними рисами), то в іншій приписці він вважає за потрібне докладніше анонсувати свою книгу: «А іже єсть прекладана із язика болгарського на мову руськую, то для ліпшого вирозумленя люду християнського посполитого. Отож, товаришу милий, не скорби...» - лагідно, аж задушевно, промовляє син сяноцького протопопа...

І мав цілковиту рацію. То було століття, коли майже вся Європа, від німця Лютера почавши, заходилася «перекладати» Біблію з латини на живі національні мови - «прості» щодо божественних латини, грецької та івриту - для ліпшого розуміння її людьми різного стану. Так що княгиня Жеславська та її інтелектуальні помічники йшли в ногу з часом. І хто знає, як би склалася доля української літературної мови, якби Пересопницьке Євангеліє тоді ж таки потрапило на друкарський верстат, що в тисячу разів помножив би новаторський мовний почин? Напевно б не довелося чекати ще триста літ на Котляревського з його Енеєм! Та ба, цього не сталося, хоч таке прагнення в тодішньому українському суспільстві було відчутне: то тут, то там з'являлися «руськомовні» Євангелії, Апостоли, граматики, словники, поезії, літописи; навіть із Пересопницького Євангелія робилися списки. Проте з різних причин ця тенденція панівною не стала. А прибулий через двадцять років із півночі «друкар-москвитин» та його послідовники багатотисячними тиражами своїх видань надовго «припечатали» оті паростки «українізації» церковно-служебних книг. Так надовго, що петербурзькому Синоду треба було думати аж півстоліття, аби врешті-решт дозволити до друку українське Євангеліє, перекладене чернігівським дворянином П.Морачевським ще в 1862 році і оцінене в Імператорській АН як «працю у філологічному відношенні бездоганну».

Пускаючи в люди свою незвичну «прекладену» на просту мову Книгу, княгиня Жеславська і її помічники подбали, щоб достойно прибрати ту «простоту». Отож в час масового (як на ті часи) закладання папірень і поширення паперу всупереч моді для Книги було вибрано не дешевий папір, а пергамент - матеріал коштовний і ...анахронічний. Зате як легко ковзало по його відшліфованій пемзою поверхні гусяче перо, виводячи під лінійку рядки монументального уставу! Як гладенько, рівномірно стелилася позолота в мініатюрах, заставках, ініціалах! Як урочисто на його цупкій щільній основі розквітали барви цинобри й блакиту в пишних орнаментальних обрамленнях мініатюр, у сценах із зображеннями самих євангелістів, де ощадні доторки білилом та теплий кремовий тон самого пергаменту в підписах під тими сценами, посилювали колористичну звучність всієї композиції. Залиті золотистим сяйвом, виткані краї гінким ренесансним рослинним візерунком, аркуші із зображенням євангелистів своєю суцільно-декоративною площиною нагадують українські килими. Цікаво, що якраз ті мініатюри та інші оздоби книги спонукали відомого дослідника української рукописної книги - віддав тій справі понад сорок літ! - Якима Запаска зробити своєрідний лірично-килимовий відступ в своїх книгознавчих дослідженнях і ближче зайнятися народним килимарством та іншими видами народної творчості, які, на його думку надихали творця рукописних шедеврів. Як наслідок - львівський вчений не лише видав солідну монографію про українське килимарство, але й був нагороджений тим, що в одному з музейних фондосховищ відкрив давній, з 1803 року килим із Росішок на Черкащині - його і Івана Гонти рідного села!

Однак повернімося до Книги. Отже її «руська» мова - то феномен у національній культурі. Про це протягом XIX століття захоплено і одностайно говорили всі дослідники. Серед них - Осип Бодянський, котрий відкрив Книгу (увівши її до наукового обігу) в Переяславі. В 1701 році «в місяці квітня 17 дня», Переяславському кафедральному собору подарував книгу не хто інший, як ясновельможний гетьман Іван Мазепа. Павло Житецький присвятив себе її ґрунтовному мовознавчому аналізові.

Поклонився Книзі і Тарас Шевченко. Перебуваючи в Переяславі як співробітник Археографічної комісії, він у своєму звіті відзначає вишукане й розкішне оздоблення Пересопницького Євангелія, а також те, що воно «написано малороссийським наречием 1556 года». «Наречие» в тодішній Росії ще не вимовлялося злісно, крізь стиснуті зуби, як тепер людьми відомої категорії, а було просто синонімом «языка». Наприклад, на першому виданні «Слова о полку»... з 1800 року вказувалось, що оригінал друкується «С перєложенієм на употребляємоє нине наречие», тобто сучасну російську мову. Натомість на першому видані «Енеїди» з 1798 року стояло: «перелицюванная на малороссийский язык». Так само на альманасі «Ластівка» з 1841 року, на українському перекладі пушкінської «Полтави» з 1837 року - всюди «язык». Так що «всяк сущий в ней язык» міг бути названий і наріччям. Без стиснутих зубів...

Але незважаючи на таку славну історію, на таку символічну подорож в українському часі й просторі, на таке феноменальне значення в історії культури, - незважаючи на все це, досі в багатотомному чи, радше, багатокнижковому корпусі «Пам'яток української мови» Пересопницького Євангелія... нема! Це більше, ніж дивно. Проте з точки зору апологетів єдіно-советского народу, так було й треба. Навіщо будити в українців зайві гордощі, що у них уже в середині XVI століття була книга, де так запашно, соковито нарівні з буйним ренесансним суцвіттям гомонить стихія живої української мови! Незважаючи на деякий церковнослов'янський акцент в її подачі, сучасний читач без зусиль пізнає в ній сучасну мову, як поляк свою в старопольській, чех - в старочеській і т.д. Як приклад наведемо епізод Різдва з євангелія від Луки, такий знайомий нам із численних колядок, що властиво, і сьогодні майже так і сприймається: «...і сталося, коли там били, виполнилися дньове родити єй. І породила сина свого перворожденного і увила його в пеленки, і положила єго в яслах діля того, іже їм в дому гостиньном упокою не било. А пастиріє били в той же стороні і сторожу ночную над стадом своїм стерегли. А ангел господинь стал близько них. А ясность божія освітила їх і устрашилися великим страхом. І рекл їм ангел: «Не бойтеся. Бо і я повім вам радость великую, которая буде і всім людєм».

Погодьтеся, скільком мовознавцям, культурологам, перекладачам стало б у пригоді видання Книги. Як, напевне, зрадів би йому незабутній Микола Лукаш! Скільки унікальних лексем, словопоєднань, синтаксичних фігур знайшов би він у ньому! Ось хоч би й таке - перли (перлини). А як у родовому - «перл»? А в книзі є: «перел».

...Чотири роки тому Пересопницьке Євангеліє таки вийшло. Не в серії «Пам'ятки української мови», але під егідою Інституту української мови НАН України. Тираж... 500 примірників. Навіть доктор мистецтвознавства Яким Запаско, що, як говориться у вступній статті, зробив «найбільший внесок у вивчення цієї книги» - її не дістав. Видання Івана Федоровича виходили накладом по п'ять тисяч примірників - в XVI столітті!

Окрема проблема - факсимільне видання Книги. Два Президенти присягали на ній, та, видно, ні один не заглянув у неї, не відкрив для себе її глибину й красу. Перший - Леонід Кравчук, родом з Волині. Тому, за розповіддю тодішнього нардепа поета Романа Лубківського, таку й реліквію - волинську - підібрали для інавгурації. Всі свідки, як міцно десниця Віктора Ющенка лягла на Книгу. То, може, той міцний доторк надихне його на здійснення всіх наших сподівань, у тому числі й такого скромного, порівняно з іншими, як сподівання зробити для українців доступною цю знакову, таку важливу для них книгу - Книгу присяги?

Дзеркало тижня