УКР РУС  


 Главная > Публикации > Слово пастыря  
Опросы



Наш баннер

 Посмотреть варианты
 баннеров и получить код

Электронная почта редакции: info@orthodoxy.org.ua



Сейчас на сайте 53 посетителей

Теги
1020-річчя Хрещення Русі Мазепа монастирі та храми України молодь Вселенський Патріархат шляхи єднання Патріарх Алексій II Католицька Церква Священний Синод УПЦ церковна журналістика українська християнська культура УГКЦ комуністи та Церква УПЦ КП Митрополит Володимир (Сабодан) Голодомор Предстоятелі Помісних Церков діаспора забобони Церква і влада секти Києво-Печерська Лавра Доброчинність Президент Віктор Ющенко краєзнавство вибори конфлікти іконопис постать у Церкві розкол в Україні педагогіка милосердя Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква і суспільство Церква і політика церква та політика Археологія та реставрація Ющенко автокефалія Церква і медицина






Рейтинг@Mail.ru






Блаженніший Митрополит Володимир: «Ми двічі дякуємо Богові: за звільнення від фашистів і за звільнення від атеїзму, що душив Церкву»

  23 ноября 2009



Цьогоріч наша держава широко відзначає 65 років звільнення України від фашистського ярма. Та за рік перед тим, у 1943-му, відбулася непересічна подія в житті Церкви - звільнення від атеїстичного ярма.

У переддень 74-ї річниці Предстоятеля Української Православної Церкви ми запитали у Блаженнішого Владики, які події він вважає найголовнішими у своєму архіпастирському служінні, чим болить та опікується його серце сьогодні та які спогади пов'язані в нього з повоєнними роками.

Спогади повоєнних років

- Ваше Блаженство, цього року Україна відзначила 65-ту річницю визволення від фашистів. Владико, Ви людина, яка пережила цю війну. Які найяскравіші спогади з воєнних чи післявоєнних часів Ви зберігаєте?

- Звичайно, перші мої спогади саме з післявоєнної пори. Тоді люди принесли величезну жертву, захищаючи людство та його історію. Хочу спочатку нагадати, що після революції і аж до 1943-го року Церква була в гонінні, її хотіли відкрито знищити - і духовно, і фізично. Я пам'ятаю День перемоги - який це був радісний, пасхальний день! Усі обнімалися, сміялися та плакали від щастя. Це був такий силенний всенародний підйом, у тому числі й у зверненнях до Бога. Молилися за тих, хто поклав свої життя за свободу та майбутнє, визволив людство від фашистського полону. Тож ця дата - 9 травня - була щороку дуже урочистою. Люди раділи й вітали один одного з тим, що нарешті звільнили нашу країну та інші держави від фашистських загарбників.

І після війни вирував якийсь надзвичайний позитивний сплеск! Лунали по селах пісні, справлялися весілля, хрестини. Хоч у кожній домівці не було чи то батька, чи то брата -кожна родина поплатилася за велику перемогу - та все одно було таке піднесення, радісне сприйняття життя! У тому числі, була дуже високою прихильність до Церкви. У 1943 році Сталін уперше прийняв делегацію Руської Православної Церкви і дав дозвіл скликати Помісний собор, бо теж розумів, що Церква у визволенні країни відіграє не другу-третю роль. Тоді ж генсек звернувся до слухачів по радіо, назвавши їх усіх братами та сестрами. І з тієї пори стало легше для Церкви. Народ двічі дякував Богові: за звільнення від фашистів і за звільнення від атеїзму, що душив Церкву.

- Ваше Блаженство, Ви служили і за радянських, атеїстичних часів, і сьогодні несете архієрейський послух. Чим відрізняються наші часи в позитивному чи негативному сенсі від радянських?

- Наші часи відрізняються тим, що все-таки ми маємо нехай відносну, але свободу, яку гарантує нам Конституція нашої країни. Це щодо віросповідання громадян нашої держави: всяка Церква є незалежною від держави, держава від Церкви. І такі умови зовсім по-іншому впливають на людей, які тільки-но приходять до церкви; ті ж, що вже ходили до церкви, отримують упевненість у майбутньому. Бо навіть дуже віруюча людина все одно залишається людиною слабкою в моральному відношенні і в плані сприйняття тих обставин, у яких Церква живе і виконує свою місію. І тоді, за радянських часів, люди молилися також активно. І ця молитва допомогла нам у тому, що ми вижили і маємо сьогодні, слава Богу, свободу віри: можемо сповідувати яку хочемо віру, можемо взяти участь у місії Церкви, у доброчинності - не тільки в богослов'ї, але й у соціальному служінні.

Про віхи у житті та про сучасне священство

- Ваше Блаженство, 17 років Ви Предстоятель Української Православної Церкви. Які головні події за цей час відбулися у Вашому житті, можливо, у житті Церкви?

- Головна подія - це, звісно, Харківський собор, який обрав моє недостоїнство очолити в ці сурові часи розділень Православну Церкву в Україні. Поступово вселялися мир і спокій, бо Церква не дуже часто їх мала, якщо навіть подивитися в історичному розрізі. І також це звернення людей до Бога, саме молодих людей, які тільки шукають істину, які знаходять її, беруть активну участь у житті парафій нашої Церкви.

- Коли Ви звертаєтеся до випускників духовних шкіл, то завжди говорите про необхідність власного прикладу священнослужителя. Що б Ви побажали сучасним священикам, які несуть сьогодні послух на парафіях чи в монастирях?

- Мати смирення, вчитись і вчитись, щоб кожному священику бути людиною, яка могла б проповідувати Євангеліє і захищати мораль у нашому суспільстві, а також допомагати людям цю мораль здобувати.

- Ваше Блаженство, іноді люди, на жаль, спокушаються поведінкою священика. Що можна сказати тим, у кого виникають сумніви з цього приводу, які ставлять певні запитання? І, можливо, хтось у такий спосіб так себе виправдовує і не йде до Церкви?

- Звичайно, священик повинен бути на висоті і творити Божу волю, бо він слуга Господній. Волю ж людську він освячує і просвіщає. Через те треба молодим людям, що збираються прийняти священство, бути до себе дуже уважним. Можна учитись церковному життю і також не нехтувати ніякими науками. Це потрібно для того, щоб бути людиною сучасною, розвиненою і особливо - віруючою. Якщо священики будуть хорошими, то буде хорошою й уся Церква, парафії. Бо хвалити Бога довіряють Церкві в основному всі, але також чекають від Церкви нового служіння. І де ж краще навчитися молитві, ділам во спасіння нашої душі, як не у свого парафіяльного священика, з яким ми разом намагаємось молитися, проповідувати Христа, допомагати людям виконувати Закон Христовий?

- Сьогодні Церква реально увійшла в життя суспільства та громадян. Чим вона має бути для людей, яким є головне служіння Церкви в сучасному світі, суспільстві?

- Церква має своє служіння відповідно до євангельських Христових заповідей і взагалі змісту та значення Святого Письма. Що повинно бути на першому плані, так це проповідь Христа. Але проповідь може бути красивою та вишуканою словесно, а в житті ми не матимемо жодного старання постигнути заповіді Христа і на їхній підставі будувати особисте і суспільне життя. Через це від священика багато вимагається. І сьогодні ці вимоги набагато серйозніші, ніж, наприклад, до війни чи навіть у період війни. Бо настав новий час, і Церква повинна дати служителів на всій ниві церковній. І це вона робить через духовні, дитячі та парафіяльні школи. Вона старається і надалі має прагнути цього. Священик же повинен запалювати вогонь Христового світла у душах людських і допомагати робити це іншим людям.

Чим болить душа

- Ваше Блаженство, про що сьогодні Ваші думки, переживання, Ваші молитви?

- Звісно, про Святу Церкву, Святе Православ'я, яке нині перебуває в особливо важкому стані в нашій країні останнім часом. Але ми сподіваємося і я молюся завжди, щоб, дійсно, наближався той час, про який Христос каже: «Буде єдиний пастир і єдине стадо» (Ін. 10, 16). Дай Боже, щоб це збулося, але на основі канонічних понять, Передання, святих апостольських Правил. Це те, що ми маємо, чим дорожимо і чим живе сьогодні наша Церква.

Бесіду вів протоієрей Георгій Коваленко

Матеріал підготувала Вікторія Кочубей