УКР РУС  


 Главная > Новости > По епархиям > Киевская  
Опросы



Наш баннер

 Посмотреть варианты
 баннеров и получить код

Электронная почта редакции: info@orthodoxy.org.ua



Сейчас на сайте 278 посетителей

Теги
краєзнавство 1020-річчя Хрещення Русі Доброчинність Церква і медицина УПЦ КП Священний Синод УПЦ Митрополит Володимир (Сабодан) церква та політика Голодомор постать у Церкві церковна журналістика Президент Віктор Ющенко Патріарх Алексій II Предстоятелі Помісних Церков церква і суспільство Приїзд Патріарха Кирила в Україну Вселенський Патріархат Католицька Церква монастирі та храми України молодь діаспора іконопис розкол в Україні Мазепа милосердя педагогіка Києво-Печерська Лавра автокефалія секти конфлікти Ющенко шляхи єднання комуністи та Церква Церква і влада вибори Церква і політика забобони українська християнська культура УГКЦ Археологія та реставрація






Рейтинг@Mail.ru






Сни з відкритими очима, або Розповідь про одну дорогу до Бога

  26 September 2009


Андрій Романович
Після закінчення інституту життя зупинило свій біг: я задумався: як далі жити, в що вірити, чим захоплюватися, що найважливіше в житті, в чому його зміст? Жити для себе чи для інших,а хто ці інші, навіщо взагалі жити??? Аналізуючи все і всіх, і в першу чергу себе самого, я помітив, що маю холодне серце, що не вмію любити. На той час практично неграмотний в релігії якось відчув, що навчитись любити це важливо, що для цього замало цілого життя, що смерть для любові дрібниця, що навчитись любити дуже складно і важко, що результат праці стане помітний не через рік чи два, а через багато років. Зрозумів, що зараз, коли приймаю рішення про ціль свого майбутнього життя, я це роблю в великому піднесенні і натхненні, яке швидко мине, а залишится важка праця на довгі роки. Та я даю слово, що не буду нарікати, не буду просити знов і знов цього натхнення в серці і душі, з яким так легко робити великі подвиги, та завжди буду пам"ятати про свою мрію, свою долю, своє слово - вчитись любити.

Вибір мною зроблений після закінчення університету, але для любові я тоді був ще маленькою дитиною, хлопчиною десь п"яти - шести років. І ця нова людина в мені - „людина любові" почала рости. Так я бувши дорослим, помаленько, в муках народився заново і став маленьким хлопчиком, чи точніше завжди ним був але тепер лише це помітив. Як хочеться щоб всі люди зрозуміли, що з Божої ласки лише до 7-10 років росте наше тіло, росте наше я, росте „людина любові" як одне ціле, бо ми є ангелами. Нажаль, пізніше ми стаємо старшими, тіло наше стає дорослим, а „людина любові" залишається маленькою, її ж потрібно „годувати", „вчити", „доглядати", щоб вона зростала. До десяти років це робить Бог, але пізніше ми самі маємо це все робити до екзамену - смерті.  Ну що ж в дорогу...

Перший сон

В одного маленького хлопчика померла бабця. Батьки передали хлопчику від неї маленький пакуночок з написом: „ Коли буде дуже cамотньо і важко, коли здаватиметься, що ніхто тебе не розуміє і не люблять, розкрий цей мій невеличкий подарунок".

Хлопчик був ще дуже маленький і читати не вмів, та й в дитинстві чи потрібен нам ще хтось крім батьків і інших дітей. 

Другий сон

МОЛИТВА

Йшли роки, хлопчик навчився читати і мріяти, та на жаль навчився  думати і слухати серцем інших людей: своїх батьків, друзів, і ворогів. Прийшов час: самотність, страх, холод, нерозуміння рідних зранили і його серце. Тоді і помітив він маленький пакуночок, тремтячими руками розкрив його і побачив коротеньку молитву  на клаптику паперу і хрестик . Оце і все, але хлопчик спробував молитись, тримаючись за хрестик.

Тоді і почалися сни... Спочатку йому снились темні і страшні глибокі безодні, з них виходив страх і сила що тягнула, кликала в прірву. Але потім з"явилася земля і небо, хоча ще похмуре і вкрите грозовими хмарами. На чорній, безплідній і потрісканій землі спочатку з"явився мох, потім зазеленіла травичка, вибуяла і налилась силою, а одного разу війнув вітерець. Повільно земля оживала, з"явились потічки, заспівали пташки, і тоді хлопчик запитав: "Що це!?"

„Це твої молитви дають життя і світло світу духовної пустелі, в якій живуть зараз люди, це велика сила молитви діє, хоча ще маленької, розсіяної і неуважної".

Одного разу хлопчик побачив вдалині на лінії горизонту гори, і їх вершини, вкриті снігом, які підпирали небо. „ Це теж мої молитви?", - запитав хлопчик. „ Ні, це молитви твоїх батьків, дідів і прадідів, святих і мучеників, героїв землі України, де виріс ти".

Третій сон

УСМІШКА

І далі сон... моє ліжко стоїть посеред дикої, кам"яної пустелі, а вдалині височать скелі. Все це якесь нерухоме і мертве. Я натягую одіяло на очі і тут бачу, що небо страшне. Там вирує ураган. Величезні, і дуже близькі, майже чорні хмари з несамовитою силою летять над головою. З люттю зіштовхуються,  шматують одна одну і розлітаються, звиваються чорними смерчами. Гіганські тіла смерчів безшумно проходять пустелею, відриваючи шматки скель.

І вся ця лють і сила несеться в гнітючій, страшній тиші. Немовби затамувавши на мить подих, ураган з виттям, громом, скрежетом і гуркотом налетить на мене, досить лише кліпнути чи ворухнутися...

Раптом на обличчі відчув тепло і сонячне проміння засліпило очі. В хмарах з"явилася маленька щілинка і крізь неї сонячний промінчик освітлював моє обличчя і захищав від стихії. Вся лють урагану була ніщо перед силою маленького сонячного зайчика на моєму обличчі. „Мене чекають випробування?" - запитав хлопчик. „Ти все правилько зрозумів, а промінчик - це усмішка Мами Божої Марії, відповідь на твої маленькі молитви".

Четвертий сон

ТИ ЛЮБИШ?

Церква. Йде служба. Маленька дитина кумедно, перевальцем дріботить по церкві біля своїх батьків всім цікавлючись, все розглядаючи. На протилежній стороні церкви стоїть молодий хлопчина.

Раптом дитина через всю церкву підбігає прямо до юнака. Він посміхається до дитини і каже пошепки:

- Ти любиш батьків, тата і маму?

- Так дуже, татьо навіть казав, що якби не я, то мама вже давно би його з"їла.

- А ти казав сьогодні, що любиш батьків?

- Нєа.

- А звідки тато і мама знатимуть що ти їх ще любиш?

- Не наю, - замислилась дитина, хмарка набігла на її чоло , але раптом очі хлопчика засяяли здогадом і щастям.

- А я їм зараз скажу і завжди буду казати, - промовив хлопчик швидко і, вмить забувши про юнака,  побіг на протилежну сторону церкви до батьків.

Церква була напівпорожня і було чути, яку метушню і шум здійняв хлопчик. Батьки взяли його на руки розцілували і стали ближче один до одного.

П'ятий сон

СУДНИЙ ДЕНЬ.

 

З давніх давен було на Закарпатті село Боже. Чому так називалось ніхто не знав, бо чудес в ньому ніхто не пам"ятав, звичайне село як і всі інші. Складалось з двох частин: верхньої і нижньої. Верхня частина менша і бідніша, її не раз затоплювало, тому і селились там переважно бідняки, нижня багата і велика.

Як жили в селі Божому? Пили, гуляли, веселились, ходили по неділях і святах до церкви, і працювали, добре працювали, не раз і в неділю, вміли складати копійку до копійки. А чи були щасливі? В сусіда більше грошей, краща хата, більше здоров"я, красивіша жінка, працьовитіші наймити, чи перелічити тої біди що не дає спати „справжнім господарям", якими вважали себе люди з Нижнього Божого.

Одного дня старенький сільський парох помер і на його місце було призначено нового. Отець Богдан з радістю їхав в свою нову парафію, ще змалку він вирішив присвятити себе служінню Богу і не одружуватись, то ж призначення в село Боже сприйняв як дуже символічне, як відповідь на його бажання.

З усією старанністю і наполегливостю взявся до своєї праці отець: він картав, осуджував, прилюдно і на сповідях, просив, молив людей, примушував плакати на своїх проповідях, допомагав матеріально, все старався оживити серця людей для любові і звернути їх очі до Бога. Та пройшли роки і нічого не змінилось: перед священником всі робили вигляд, що слухають його,а тільки він йшов, про його слова забували. Сумним став отець Богдан, єдиною розрадою для його одинокого життя стали молитва і двоє дітей сиріт, яких він взяв до себе жити. Петрик і Марійка були двійнята, отець навчив їх молитись і слухати свої серця. Дітей можна було побачити або перед церквою, де вони грались  на очах отця, або в церкві на колінцях біля розп"яття Ісуса.

Так  було і цього дня. На вулиці яскраво світило сонце, співали птахи,  десь недалеко було чути веселі крики дітей. Служба Божа закінчилася вже давно, церква була порожня, лише поред розп"яттям Ісуса клянчали двоє дітей. Нарешті вони закінчили молитися, Марійка голосно зітхнула і сказала:"Йдемо на річку, всі діти зараз там". „Так, підемо, але я тебе дуже прошу, помолимося ще один раз „Отче наш" в наміренні отця Богдана, він так хоче, щоб люди змінилися, стали кращі, а його не слухають,"- попросив Петрик. „Добре, але тоді краще вже два рази помолимось,"-відповіла Марійка. Діти тихо зашепотіли молитву.

Аж раптом вони перестали чути будь-які звуки що долітали з вулиці і заважали молитись, тоді прийшов звідкілясь запах, запах квітів: чорнобривці, айстри, конвалії, ромашки наче були поруч, лише простягни руку і зірвеш, діти були зачаровані. Та коли залунала мелодія, дивна прекрасна мелодія сонця, нескошених лугів, задзюркотіла невеличким прохолодним потічком, переливаючись тихим звуком дзвона:"Дінь, дон, дінь, дон..."- діти не могли вже молитися, а з відкритими ротиками так і застигли на колінцях. Розп"яття засвітилось, спочастку ніби зсередини, та враз сильніше і сильніше, збільшилось і ожило. З розп"яття зійшов до діточок Христос. З рук і ніг Господа капала кров. Він підійшов і обняв діточок, пригорнув їх до Свого Серця. „ Я почув ваші молитви і допоможу. Скажіть людям, щоб більше молились, бо я скоро прийду знову до вас діточки. Нехай навернуться і покаються грішники, царство Боже близько, до зустрічі мої любі янголята".

Ох і наробила переполоху розповідь Петрика і Марійки, все село гуло наче вулик, понаїжджало цікавих і з навколишніх сіл - та роботи на полях було вдосталь, а доказів слів дітей так і не знайшли. Білого дня світло в церкві ніхто здалека не міг бачити, музики та аромату теж ніхто не чув, хворі, хоч і торкались розп"яття і дітей не виліковувались. То ж громадська думка зійшлась на тому, що Отець Богдан сам все вигадав і навчив дітей так говорити, або піст і молитви довели дітей до того, що їм вже мареться всяке, і що краще б діти йшли і гралися з іншими дітьми а не сиділи постійно в церкві. Помаленько все заспокоїлося, але Отець Богдан вірив дітям, бо він і ще декілька побожних прихожан помітили, що майже столітнє розп"яття стало як нове. Та й люди змінились, з Верхнього Божого прийшла делегація і попросила збудувати капличку. Отець Богдан був щасливий, його молитви почули на небі.

Час йшов і про обіцянку Ісуса Христа прийти вдруге всі забули, поринувши в свої клопоти. Цього прекрасного, сонячного недільного дня Отець Богдан був надзвичайно щасливим, ця особлива урочистість виявлялась в кожному його русі. Сьогодні він вирушав в Верхнє Боже, щоб посвятити капличку, прикро йому було що мало прихожан йшло з ним, бо як казали в Нижньому Божому: „Для тої голоти завелика честь". Коли Отець від"їхав, хтось наче покликав Петрика і Марійку до Храму. Як завжди вони клякнули біля розп"яття на коліна і молилися. Дивна тривога, що привела їх в Храм зникла, прийшла тиша, спокій і впевненість що зараз прийде Господь. Діти переглянулись, розп"яття знову сяяло. Зазвучала, наростаючи музика, і все ясніше і ясніше чути було спів ангелів, незабаром і самі вони з"явились перед діточками по обидва боки від розп"яття. Петрик і Марійка дуже налякались і вже хотіли втекти та почули голос. „Не бійтеся це Я прийшов, як і обіцяв". Христос стояв перед дітьми, його одяг сяяв, наче сонце, світло сліпило очі. А надворі безхмарне небо в якусь мить заполонили чорні і страшні хмари, вдарили блискавки, лунав грім, почалася страшна буря, проте в церкві було сонячно і тихо. „Підійдіть до мене любі діти",- сказав Ісус. Діти миттю підбігли і обняли Господа. Марійка сказала:"Отець Богдан дякував тобі, Боже, за допомогу, він зараз пішов в Верхнє Боже святити капличку". „ Знаю", - тихо відповів Господь, дивлячись на двері Храму. „А кого ми чекаємо?"- спитав Петрик. „Я чекаю своїх прихожан, вони вже йдуть до мене"- відповів Ісус.

І справді в Церкву почали збиратися люди, та всі вони були якісь дивні. В одного очі були як великі яблука, в іншого язик метровий, ще в одного живіт по землі волочився, хто кривий, хто горбатий, хто з руками наче лопати, не було краю тим каліцтвам. Діти налякались, але Господь міцно їх обняв і прошепотів:"Хто крав, хто обманював, хто заздрив, хто плітки любив, хто гроші, хто випивку, хто чужі жінки, хто проклинав, хто батьків своїх забув, хто брехливий, хто немічним і потребуючим не допоміг, хто лінивий, хто Бога хулив, хто гордий, всі тут. А каліцтва їх, то так виглядають тепер душі тих людей."

По деякому часі зібралося  в церкві все село, всі стояли перелякані і принишклі, тиша була надзвичайна. Якось раптово, зненацька в дверях церкви з"явилася чорна хмара і посунула на людей. З тої темноти раз по раз виглядали роги, рила, копита і страшні пащеки, чути було лише одне слово, що неголосно але дуже радісно і зловіще повторювалося з тої хмари:"Мої, мої, мої..." Люди кинулися до Господа, та наштовхнулися наче на невидиму стіну, почали кричати про допомогу, але з їх уст виривалося лише кукурікання, квакання, виття, блеяння, мекання, і інші нелюдські звуки.    

„Спаси їх, спаси їх!- закричали Марійка і Петрик, виглядаючи з за спини Ісуса,-„Допоможи їм!" „Любі діти, Я дав людям велике багатство Вільну волю, хто що посіяв в своїй душі, що поливав, що доглядав те й виросло",- сказав Ісус. „ Господи, спаси їх, спаси, ти ж любиш цих людей, ти ж Милосердя, ти ж Доброта, як їх можна спасти, скажи нам",- діти плакали і не переставали благати господа. „Не плачте любі мої, не плачте",- потішав Господь дітей. „Ви знаєте, що Я є і Справедливість, але вихід є, той що і Я знайшов, щоб спасти світ. Он там в кутку церкви лежить хрест, якщо ви його піднесете і погодитесь нести все життя, ви спасете цих людей, хоча вони і заслужили ті кари, що мають."

Діти витерли сльози і кинулися до того місця що показав Христос. В церкві запанувала тиша, ангели, люди, чорти всі дивилися на дітей. Петрик і Марійка дуже старались, але змогли підняти лише один кінець Хреста, дівчинка заплакала з безсилля, але хлопчик, раптом зрадівши, щось зашепотів їй на вушко. Марійка посміхнулась, витерла сльози і побігла до Ісуса, взяла за руку і привела до Хреста."Ми повинні завжди бути з Тобою, тоді переможемо будь які тягарі. Ми такі маленькі а понадіялися на свої сили, але з Тобою Господи ми сильні!-сказала Марійка, обіймаючи рученятами Хрест. З Ісусом діти підняли Хрест. В ту ж мить наче сонце впало серед людей, здавалось в його полум"ї згорять усі. Але той вогонь наче сховався в людях, лише обличчя ясніли спокоєм, теплом, добротою. Де і поділися всі ті каліцтва. Люди обіймалися, жартували, сміялися,  багато хотіло підійти до дітей, але не змогли. „Для дітей дорога з вашими хрестами тільки починається, а ваша дорога, любі мої, вже й закінчилася."-сказав Ісус. З тими словами стеля церкви зникла, над головами людей видно було бездонне небо, голубе, голубе, ангели підходили до людей, брали їх за руки і ,легко знявшись в небо, разом зникали в височині.  

Діточки, обнявши Ісуса, з радості плакали."Мені вже пора йти, ви знаєте Я буду вас чекати. І всі ті люди будуть на вас чекати,"-сказав Ісус погладивши дітей по голівках.

Буря на село налетіла зненацька, річка змінила русло і потекла через Нижнє Боже. Вода з гір неслась наче стіна, всі будинки було зруйновано. Отець Богдан і люди з Нижнього Божого, що пішли до каплички в Верхнє Боже, змогли повернутись лише під вечір, коли стихія втихомирилася. Не вцілів жоден будинок, усі люди що були в селі загинули, церква була теж зруйнована, але як отець Богдан радів, як зраділи люди, що з ним прийшли, коли з під уламків стін церкви витягнули зовсім неушкоджених Петрика і Марійку, які посміхались. Діти були зовсім сиві, лише на голівках їх були дві плями звичайного волосся, наче слід від долоней. Діти зовсім не були поранені, але стали причинними. Отець Богдан обійняв їх і тихо заплакав над дітьми і над тими людьми, що загинули. Парох забрав дітей. Люди, що чудом вижили, бо пішли до карплички, зібрали по руйновищі вцілілий скарб і разом повернулись у Верхнє Боже.

Село Боже розцвіло, на місці каплички збудували нову церкву, люди були працьовиті, але і в церкві ніколи пусто не було. Шинок через відсутність прибутку закрився. З усіх сусідніх сіл люди потягнулись в Боже, а на службу до отця Богдана приїжджали і з сусідніх районів, бо багато хворих оздоровилось. Одні кажуть, що то слово отця Богдана таке цілюще. Інші; що то причинні Петрик і Марійка, які є на кожній Службі Божій, коли до когось доторкнуться, то оздоровляють людей. Так чи інакше але ніхто вже, як це було за чотирьохсотлітню історію села, не питає чому Боже?

Шостий сон

Господь всіх нас кличе до себе.

Одного разу коли я вже ліг і збирався заснути, мені з"явився ангел. Підходить він до мене і каже:" Сьогодні Господь покликав тебе на вечерю, не запізнюйся". Коли він говорив, то тримав мене за руку, а коли відпустив і зник, я побачив, що стою перед брамою в палаци Божі.

Стою я і радію, дивлюсь і не надивлюсь на їх невимовну красу, немає сили зайти , але звучить в пам"яті голос Ісуса:"Прийди і Я напою тебе, спраглий". Сміливо заходжу. За брамою чудова будівля, я клякаю і молюсь, дивлячись на палац Бога. Але з будівлі виходять слуги і сміються з мене:"Не палац це, а свинарник, де годують свиней до столу Пана нашого."   

Засоромлений йду далі. Нарешті в захопленні вигукую:"Ось ці палаци!" Краса їх сліпить очі, дивуєшся їх неповторності і несхожості ні на що бачене раніше. „ Тут живе той Пан, що мене кликав,- думаю собі. Знову клякаю і знову всі з мене сміються, бо кажуть що то конюшня Господня. Зі стиду не знаю де себе подіти, ледь не біжу далі.

Раптом зупиняюсь, засліплений, так сяє побачена мною будівля. Велична і пишна, кожна дрібничка, кожна деталь її довершена і витончена, наче сонце сховалося в будинку, такий він сяючий і світлий. Самі згинаються коліна і опускаєшся в поклін Божій оселі, але з неї виходить звичайний кухар і засмучено каже:"Не кляч перед каструлями і баняками, бо це кухня Господня, не позор себе. Тебе Господар закликав до себе, а ти замість йти до Нього, повзаєш на колінах по дворі Пана нашого. Вставай я тебе відведу".

Нарешті я потрапив до палат Божих. Двоє ангелів з пломеніючими мечами сторожать вхід. Пильно дивлячись на мене, вони питають:"Ти перепустку маєш? Покажи ті зірки, що сяють над твоєю головою, де любов, де терпеливість, де скромність і покора, де працелюбність, де доброта... Як насмілився ти прийти і турбувати нас, недостойний!" „Мені передали що Господар кликав на вечерю, та то мабудь помилка вийшла,"- тихо пробурмотів я, і певернувся щоб йти. "Зачекай, так би одразу сказав, не через заслуги тебе пускаємо до нашого Пана, а через віру і надію, що привели тебе. Ну заходь, бо столи вже накриті, з Богом!"- ангели усміхнулися і відкрили двері. Несміло я зробив свій перший крок до палат Божих, і широко відкрив очі, щоб все побачити і нічого, нічого не пропустити. Але в туж мить прекрасне, ніжне, вогняне проміння затопило мене всього, поглинуло і засліпило і я наче ступив у вогонь. Жар його помаленько стих, перетворившись на теплий лоскіт, і я насмілився відкрити очі. Через відчинене вікно сонечко світило мені прямо в очі і шепотіло, що вже час вставати, бо Господь кличе до свого столу, починається новий день.

Сьомий сон

ТИ ТАК ЖИВЕШ?

Кожного ранку проходжу повз озеро і чую крики. В воді, не дуже далеко, від берега тонуть люди. Вони кличуть на допомогу, просять, молять хоч на хвилину зупинитись і допомогти, але я спішу по справам, спішу на роботу і з роботи. Ховаю від цих людей очі, роблю вигляд, що дуже задуманий і заклопотаний. Ті голоси, що кличуть на допомогу, потім лунають довго в голові, вони наче переслідують, але я навчився досить вміло їх відганяти. Ці голоси міняються.

Дехто довго бореться, а інші дуже швидко йдуть на дно. Дуже важливо не дивитись на їх обличчя, бо тоді стає нестерпно на душі. Постійно з"являються нові потопаючі, як це буває?

Спочатку чути великий шум, галас, крики і все це наростає. Потім помічаєш велику купу, що ворушиться , наче жива і наближається до озера. Зрештою стає зрозуміло, що ця купа - це чорти різного зросту і розмірів. Всі вони тягнуть одну людину. І цей чоловік, чи жінка добре знають і розуміють, що їх хочуть топити, тому і опираються з усіх сил. Проте така сила отих злих насідає, що бідолаха все-одно опиняється в воді. А кати швидко біжать шукати іншу жертву, заглядаючи перехожим в обличчя.

Так продовжувалось довго, дуже довго, поки не прийшла і до мене біда. З"явились проблеми які почали множитись і насідати, ось тоді і я зрозумів, що прийшла моя черга. Того дня, наближаючись до озера, наче нічого і не помітив, але на березі вони накинулись. Я чекав, я знав що колись так буде, і боровся, з усіх сил їм опирався, та їх було так багато. І тоді я закричав, тоді помітив інших людей, перехожих, що поспішали по своїх справах. Як я зрадів, зібрав всі сили і кричав, кликав, просив, вмовляв, благав, але вони чомусь відвертались, чомусь ховали очі, ставали задумливими і опускали голови, а мене ніби не чули і не бачили.

Я таки опинився у воді. О, це не була проста вода, вона душила, тягнула на дно, тримала за ноги, обплутувала наче сітка, дуже густа, а ще страшенно холодна. Сили швидко зникали, я кричав, та ніхто не звертав уваги. Згодом з подивом помітив, що нас ніхто не охороняє, ніхто не боронить нас спасати, хіба лише один миршавий і старий чорт з палицею, що нею відпихає потопаючих на глибше місце. Він був такий хирлявий, що досить було лише тупнути і злого слід би простиг на березі. Та для чого більша охорона, коли все одно ніхто не допомагав потопаючим.

Я спробував молитися, та згадав, як сам стільки часу нікому не допомагав і зрозумів, що жодної причини не мають Святі Божі мені допомогти, не заслуговую на допомогу! Сили покидали, вода вже зімкнулась над головою, темною стіною закривши небо, морок огорнув мене, жити і боротись вже не хотілося. Руками все ще продовжував кволо борсатись, але без бажання, лише по інерції, якось випадково зачепив рукою за хрестик, що завжди висить на шиї. Судорожно хапаю хрестик і не молюсь а кричу:

„Господи, не я,-а Ти всіх любиш, не я,-а Ти всім допомагаєш, не я,-а Ти милосердний, не я а Ти чуєш всі слова про допомогу, не я,-а Ти бачиш всіх потопаючих, не я Господи, -а Ти всепрощаючий. Не допомагав я Тобі нести хрест, а сам був хрестом, який Ти стільки років ніс!"

І... з"явилося світло. Якась сила піднесла мене з води."Це ти Господи! - ледь вимовив я, трясучись від холоду. Переді мною стояв Ісус, стояв на воді і посміхався. Аж тепер я помітив, що теж стою на воді. „Йди до берега і не попадай більше сюди," - сказав лагідно Господь. За хвилю я був вже на березі, аж тепер згадав, що подякувати забув, та вже запізно. Лише райдуга , чарівна веселка, піднімаючись до хмар, вказувала на місце де стояв Ісус.

„Найбільша подяка буде, коли допоможу іншим", - подумав я і лише тоді помітив сторожа - чорта, що відкривши рота, з витаращенними очима, оторопілий стояв переді мною. „Ану марш звідси", - гаркнув я і не звертаючи уваги на утікаючого чорта, почав допомагати іншим потопаючим. Я вже нікуди не спішив, мав вдосталь часу, не ховав очі, лише одна думка сверлила мозок:"Чим більше спасу, тим легше буде відбитись від чортів. А ті злодії скоро збіжаться „наводити порядок". Потрібно спішити...

Сьомий сон

ЧИСТИЛИЩЕ

Велика юрба, широка мов річка, захопила мене. Опиратись було марно, і я, неспішно піднімаючись сходами просувався з усіма вперед. Куди ми йдемо, я питав себе і легенько підстрибував, щоб через голови інших хоч щось побачити. Невдовзі зрозумів, що величезна людська юрба зникає в гігантських дверях прекрасної і дивної споруди. Сила, міцність і разом з тим легкість і простота дивним і незбагненним чином поєднались в циклопічних стінах цієї споруди. Я нічого не зрозумів, ніколи такого не бачив, де я? Тоді захотів розпитати людей, тих що йшли поряд, і лише тепер, раніше розглядав ту дивну споруду, побачив своїх сусідів. Так вони мали дві руки і дві ноги, одну голову, але багато з них мали крила, хто вище, хто нижче летіли біля мене. Багато хто майже не рухав ногами, але ніби плив над землею, і лише одиниці, як я йшли своїми ногами. З подиву я зупинився і одразу пошкодував про це, бо став островом, посеред людської ріки, з усіх сторін мене штовхали, зачіпали, ні не сильно, ледь-ледь і вибачались, але я остовпів на деякий час і втратив відчуття свого тіла. Лише десь ніби здалеку приходили в мій розум віддалені сигнали: ось мого плеча торкнулась терпеливість, мою руку повільно відвела вбік ніжність, біля моєї щоки промайнуло крило любові, десятки людей проходили повз мене і я заплакав. Дві сльозинки повільно текли моїми щоками, а я питав Господа в своєму серці, чому? Я так хотів завжди жити поряд з такими людьми, чому їх немає поряд, чому за все життя зустрічаєш лише дві, три таких людини? Не хочу залишитись, хочу йти з вами, ледь не крикнув я, і поспішив з усіма до прекрасних дверей будівлі.

Ось уже і брама, стоїть сторожа, оголені мечі чомусь віддають в обличчя сильним жаром. Якась невидима сила схопила моє серце і потягнула в відкриті двері, туди в невідоме. Мені враз здалося що я йду дуже повільно, захотілось розштовхати всіх і щосили бігти в ті двері, бо там моє серце і я дуже, дуже хочу попасти за ці двері. „Стій!"- почув я, чиясь дужа рука схопила мене за плече, в обличчя війнуло жаром від меча, і очі... Ці дивні очі дивились прямо в мою душу, вони були переповнені співчуття. Сум і співчуття повисли наді мною, здавалось вони стали матеріальні, протягни руку і торкнешся їх, нарешті пролунав голос:" Ти ще не вмер, тому не можеш ввійти, як ти потрапив сюди?" Я лише розвів руками. Позаду мене, стояла чарівна молода жінка. Її серце, як і моє дуже хотіло зайти в ворота, але вона спокійно очікувала коли сторожа відкриє прохід, в голові майнула думка - терпеливість. Вона сказала: "Його приніс Ангел Хоро-нитель, я тоді була поряд". „Дороги Божі невідомі, але ми повинні повернути тебе",- сказав кремезний воїн. Молодий юнак в військових обладунках швидко підійшов до мене і взяв за руку. В ту ж мить ми пере-неслись на край людського потоку.

Виявилося, що і на землю з неба йдуть посланці Божі, утворюючи наче маленький потічок. „Чому так мало ангелів Господь посилає на Землю?"- запитав я і, дивлячись на сумні очі свого Провідника, зрозумів відповідь. Не потребують люди Господа, не просять допомоги, не кличуть про спасіння. Гроші, влада, слава, пусті мрії, егоїзм забирають весь вільний час людей, всі думки і сили. Задумавшись, я не дивився під ноги, і перечепившись за якусь гілочку, впав і скотився по м"якій траві з узвишшя де проходила дорога. Мене обступили якісь люди, вони навперебій щось мені говорили, але їх було так багато, що я нічого не розумів. Раптово всі відсахнулись від мене і відійшли на значну відстань. Виявилось, що це підійшов мій Провідник. Моє волосся почало помаленько оживати, заворушилося і стало дибом, мене занудило. Нарешті я зміг добре роздивитися тих людей: безрукі і безногі, сліпі і скалічені були „красивими", серед хворих покритих виразками, гнійними ранами, пухирями, серед копит, пащ, рил, іклів і кігтів звірів що дивились просячи і молячи людськими очима. Надзвичайна тиша наче птах кружляла серед десятків потвор і калік. Навколо, всі чогось чекали. Це щось дуже важливе, бо здавалось що всі затамували подих, щоб не злякати того птаха тиші. „Простягни руки і вистави вперед тарілочкою долоні",- сказав тихо мені Провідник і голосно крикнув:"Цього буде досить!"

Нещасні люди підходили до мене і клали в долоні, скручені маленькою трубочкою папірці. Чомусь їх очі світились щастям, здавалося, що своїм поглядом вони наче і обіймали і цілували і дякували одночасно, як таке могло бути - не знаю. Коли в долонях не ставало місця, ці очі згасали наче багаття, покірність, страшний біль, і мука наче хмарою заступали маленьке сонечко очей, я став сам не свій. Гарячково розсовував папірці по кишенях, ховав за пазуху, тільки щоб в долоні більше і більше вмістити. Чиясь сильна рука, вп"явшись мені в плече, кудись потягнула.  Опам"ятався я вже на дорозі, стоячи на узвишші, довго дивився на тих нещасних, що були внизу в долині. Мою увагу привернули яскраві спалахи вогню трохи далі, біля дороги. „Що це?"- запитав я в Провідника. „Це вогняна ріка божої справедливості, що не дає душам з чистилища попасти в Рай. Коли боже милосердя в душах померлих перемагає божу справедливість, вони переходять річку неушкоджені. Ми сильно затримались, потрібно поспішати,"- сказав Ангел, і взяв мене за руку, ми полетіли. Піднімаємось все вище і вище, люди внизу стають наче мурашки, мені перехоплює подих, на мить закриваю очі.

Але одразу ж відкриваю. Перед очима знайомі ікони, меблі..., це моя кімната. Аж раптом розумію що стою на колінах, на годиннику вже перша година ночі. Я спробував встати з колін, та ледь не впав, ноги задерев"яніли. Помаленько розминаю ноги і стаю, аж тепер згадую, що молився, і була майже дванадцята ночі. Напевне я навколішки заснув, але на цілу годину і не впав, це дивно. Таке зрідка вже траплялося, коли дуже хотілось молитись, я вкрай знесилений і хронічно невиспаний, відключався на кілька секунд. Але, вже падаючи, швидко приходив до тями, а тут пройшла ціла година. Щоб зібратись з думками проходжусь по кімнаті, і з перестраху, ледь не кричу. З рукавів, з штанів, з-під светра випадають якісь, скручені трубочками папірці, невже це був не сон! Не вірячи своїм очам, тремтячими руками розгортаю декілька. Раб Божий Петро Стрілець, помер 1957р. - крав, раб Божий Семен Антонюк, помер 1974р. - обмовляв, раба Божа Параска Куркуль, померла 1939р. - сварлива ... і так в усіх. Мабуть потрібно молитись за тих людей. Можливо за них немає кому молитись, чи нема родини, чи діти забули за батьків, а може стали атеїстами. Ще потрібно на Службу Божу дати, але це завтра, сьогодні потрібно лягати спати, попереду тяжкий день...

Дев'ятий сон

ХТО ШВИДШЕ?

Одного разу питає мене совість:

 - Ти йдеш до Бога? Як, питаю тебе, як долаєш спокуси, небезпеки?

 - Як можу, як вийде, як стає сили, віри, - відповідаю, і тоді бачу „сон".

Йде багато людей якоюсь дорогою, достатньо вузькою, щоб штовхатися, сваритися. І я собі йду та питаю в сусіда:"Куди ми йдемо?" „Ти що сліпий, он які великі вивіски висять, читати не вмієш!" І справді обабіч шляху були встановлені великі плакати з надписами - „до Бога", „до Любові", „до Справедливості", „до Милосердя". Мені стало дуже незручно, що такий неуважний. Дуже довго ми йшли і нічого не відбувалось, я вже думав, коли ж буде перепочинок, аж тут всі зупинилися. Виявилось, що попереду провалля, а всі вказівники показують йти далі. Люди розгубилися: одні пішли шукати як обійти провалля, хоча й розуміли, що дуже багато часу на це витратять, інші сказали, що то не та дорога, і пішли шукати другої, ще інші сказали, що будуть чекати біля прірви, поки Господь не прийде і не перенесе їх через неї.

Коли шум і метушня трохи вгамувались, а люди розійшлись, я зміг підійти до краю провалля. На своє велике здивування помічаю, що через прірву є два мости. Один міст підвісний, але шириною, лише на ступню. Я ніколи не мав великої рівноваги, тож від одного вигляду того „моста", утікаю подалі зі страху. Другий „міст", то лише канат, натягнутий над безоднею. По ньому лише циркач зумів би перейти. Мене охоплює розпач, що робити? Та раптом здогад приходить на допомогу. Тихенько озираюсь, чи ніхто не бачить і сумно зітхнувши, опускаюсь на коліна. За хвилину вже вишу на канаті, тримаючись руками і ногами. Так я перебираюсь через прірву, зі стидом бачачи, як багато людей легко переходять по сусідній вузенькій кладці. Коли опиняюсь на другій стороні провалля, то лежу біля краю і відпочиваю, щоб набратися сил йти далі.

Раптом чую, тихе:"Допоможіть, допоможіть, хоч хто небудь!" Не вірячи своїм вухам, розумію, що голос долітає з прірви. Примушую себе подивитись в провалля і бачу чоловіка, що висить над прірвою за якийсь метр від порятунку. Але повністю гладенька і прямовиста стіна і крайнє знесилення того чоловіка не дають йому ніяких шансів самому врятуватися. Він вже не міг говорити з потрісканих від спраги губ долітав лише нерозбірливий шепіт. Я підповзаю до краю прірви і подаю незнайомцю руку. І ледь не кричу, бо нещасний, вхопившись всією вагою, повисає на мені, зовсім не допомагаючи сам, надіючись лише на мене. Від напруження і страху виступають сльози, в душі закипає гнів на цього нещасного, на інших людей, що нічого не помічають навколо себе і не допоможуть мені, також і на себе, що не маю сили його спасти. Кричати і кликати на допомогу не встигаю, бо маю лише декілька секунд. Якимось неймовірним чудом витягую чоловіка з прірви і від нервового та фізичного напруження падаю поряд з ним в м"яку траву. Дякую Богу, що допоміг, що дав сили зробити це, що не бачив як той чоловік падає в прірву, бо на все життя мав би страшні муки. Разом з Павлом, так звали того чоловіка, довго лежимо і відпочиваємо. Лише тепер маю можливість добре роздивитись свого нового товариша. Одяг його обірваний, коліна і пальці в крові, весь він в болоті, волося масне і збите ковтуном. Лише через декілька хвилин Павло зрозумів, що таки врятований, з його очей течуть повільно сльози. Не маючи сили піднятись, лежачи хапає мене за руку і міцно стискає. „Невже ти з дна безодні піднявся?" - питаю. Павло мовчки трясе головою, зі страхом дивлячись на провалля, неначе воно його може наздогнати і знову затягти, і каже:"Що було,-те полином поросло, йдем краще далі, я й так скільки часу втратив".

Павло опирається на моє плече, і ми поволі йдемо, брудні і обдерті, йдемо дорогою до Бога. Повз нас швидко проходить багато людей, вони щасливі, гарно одягнені в біле і святкове вбрання. Бачачи нас на хвилинку призупиняються і дивуються, хмарка набігає їм на обличчя, але потім, наче згадавши щось важливе, знов усміхаються і спішать далі. Нам трохи сумно і одиноко, я тихо шепочу сам собі:"Останні стануть першими, поспішаймо повільно, там де є двоє в Ім"я Господнє, там Бог". Павло почув це і радісно посміхнувся, мені теж стає легше на душі і вже веселіше ми шкутильгаємо далі.

Дорога, звиваючись пшеничним полем зникає за горизонтом. Велике, тепле і таке лагідне сонце, зморене денною працею, опускається до землі. Здається воно зупиняється посеред пшениці і чекає поки ми з товаришем зайдем прямо в його золотисте проміння, скоро вечір.   

Десятий сон

КОЛИ ДУША ВИХОДИТЬ З ТІЛА...

Часто ми мріємо, часом наші думки кружляють десь дуже високо, наче біля самого Бога. Ми мріємо про прекрасне, про любов і добро, про нашу святість і безгрішність, яка може бути, якщо ми того захочемо, мрієм про світ духовності, взаємодопомоги і безкорисності. Мрієм, коли нашу душу, розум і тіло захоплює, наче сильний порив вітру, велике духовне піднесення, тоді ми стаєм такі сильні, з легкістю відкидаємо зло, гріх. Як легко тоді потрапити в пастку, як легко обманутись, повірити в брехню: ми хапаємо тоді золотисту цукерку, наче золото, ми кланяємось злу, що приймає вигляд ангела світла, наче Богу. Біда тоді дуже близько, бо ми довірливі, небезпека заглядає прямо в очі, бо ми так прагнемо любові. Потрібно бути дуже обережним, мудрим і вміти довіряти себе Богу. В певному розумінні мріяти це теж гріх, це зброя злого, що занапащує душу, бо в „таких" мріях немає терпінь, немає випробувань, нам все вдається, ми на вершині успіху і слави, і так ми забуваємо про щоденні обов"язки, про нелегку працю, про клопоти і турботи, про проблеми які маємо вирішити тільки ми, а не добра фея, чи непереможний принц. Саме через наші руки, серце і наш розум бажає Господь приходити на Землю, бути поряд з нами.

Бачу як моя душа виходить з тіла, стає голубом і летить собі, я щасливий. Раптом чую, як інший голуб пісню виводить:

Знайшов я дві зернини, великі як хлібини

Одну сам з"їв, а на другу скликаю гостини

Хто почує й швидше прилетить 

Той гарно й смачно погостить (пісня голуба)

Розправляю крила і хутко лечу на звуки пісеньки. Та помічаю як чиїсь щедрі руки висипають цілу жменю зернят. Обертаюсь, все наче спокійно, небезпеки немає, але холодом штрикає думка, що немає пісні, тихо, дуже тихо, ніщо і не поворухнеться, наче світ завмер... та відкидаю ці думки і спішу до зернят. Не встиг ще добре примоститися коло щедрого дарунку, як вже чиїсь руки міцно мене тримали і обмотували ноги нитками. В голові блискавично пролунало:"Ніколи, ніколи більше не буду вірити очам, спочатку серцем перевірятиму, чи немає небезпеки, буду слухатись пісні. Допоможи мені Боже!" Коли з  моїх грудей вже готовий був вирватися крик болю і страху, раптом залунав спів і то такий красивий і ніжний, якого я ніколи не чув. Руки від подиву і зачудування розкрились і затремтіли, одинока сльоза скотилась в долоні. Я дозволив собі лише посміхнутись і зник в голубій висоті неба. Руки опам"ятались, та спіймали лише повітря. А маленький голуб впевнено летів на пісню про зернину, що чекає на гостей.

„Царство Небесне подібне до зерна гірчиці, що його взяв чоловік та й посіяв на своїм полі."Мт13.31

Одинадцятий сон

ЯК ЗАГУБИТИ БОГА

Наше життя дорога. Коли йдеш, часом трапляється, що сонце висить просто там куди веде твоя дорога. Наче маленьке чудо стається, так хочеться хоч на хвилинку повірити, що йдеш до сонця. Це парадокс, але так і є насправді. Кожна людина йде своєю дорогою до Ісуса, який би вибір в житті ми не зробили - Господь завжди є поряд, він перед нами: кличе вперед, дає тепло, освітлює дорогу, як сонце. Коли це розумієш, ніколи повністю самотнім не можеш вже бути. Сонце завжди пригадає, що поряд Бог.

Але трапляються дерева, гори, стовпи, будинки, що закривають сонце. І якщо в такий момент зупинишся ( сонце зникло, що робити), опиняєшся на роздоріжжі. Підеш вперед, побачиш сонце, будеш стояти, не побачиш. Підеш назад, теж не побачиш, на спині і потилиці очей немає. Так і в житті, коли живеш з любові(йдеш до Бога), і зустрінеш перепону: хвороба, випробування, нещастя, самотність, депресія, чи просто здастся, що Бог про тебе забув, покинув, то пам"ятай, що вихід тільки один. Йди вперед, тільки так ми знову зможем побачити Сонце.

Одне маленьке об'влення Марії

Наталя Муран

Літо. Щедре сонячне тепло дарує нам Бог. Серпень панує над прекрасним селом Кошляки, що в Тернопільській області, де відпочиває семирічна Наталя. Цей рік особливий для дівчинки, адже саме цього року вона йде у перший клас, та, напевне, найбільшою подєю у її житті стало перше Причастя .

Сьогодні ж Наталя біжить у крамницю. Як завжди пройде вона біля дерев"яної церковці і мурів нової церкви, яку почали будувати ще в 41-му році. Але, спочатку німецькі окупанти, а потім комуністи не дозволили добудувати храм. Тому мури так і залишились мурами. Туди на гаївки таємно збирались діти та молодь пад час Пасхи.

 Мала Наталя весело бігла до місця, куди її послали дідусь і бабуся, згадуючи той день, коли вона вперше прийняла до свого серця Ісуса. До церкви залишалось кілька кроків, коли задзвонив дзвін. Його голос у будень був у нашому селі звичайний. Так він завивав, коли хтось залишав цей світ, тому Наталя не звернула уваги, але якась невидима сила, повернула голову дівчинки у бік церковного подвір"я. Від побаченого Наталя оторопіла: у дзвони дзвонив не дяк, як це було завжди, а молода, вродлива жінка, від якої відбивалось ясне, мов сонячне світло. О, неописана красо! Її ніжна врода перевершувала земні принади: шкіра здавалась білішою від снігу, темне, каштанове волосся, легко завите, спадало на ніжні плечі. Зодягнута жінка була в чорне. Дзвонячи в дзвін , не переставала вона цілувати хрест з розп"яттям.

„Хто це?" - з острахом подумала Наталя і чимдужче побігла у крамницю.

  Прибігши додому, дівчина глянула на образ Серця Богородиці і подумала:"Вона", та згодом цю думку від себе прогнала. В цю мить в будинок ввійшла бабуся, а з іншої кімнати вийшов дідусь.

- Чули що сталось? - запитав він, сідаючи на стілець. - Кажуть, Пречиста являється людям.

- В такому безладі все можливе.-відповіла на те бабуся.

  Наталя ще раз згадала обличчя жінки, яку бачила, але думати про те, що це може бути Богородиця не хотіла.

  З того часу уже минуло три роки. Всі ці роки Наталя згадувала побачене біля церкви. За ці роки багато що сталось в Кошляках: відбудували церкву, як і по всій Україні відроджувався національний дух, люди помало поверталиь до Бога.

 

І знову літо. Духмяне сонечне тепло дарує липень. Вечір буяє пахощами матіоли, співами солов"я.

Цього вечора Наталя була якась неспокійна. „Щось має статись",- крутилось в її голові. Дівчинка глянула у вечірнє вікно. Тернопіль готувався до нічного сну: Господь запалив зорі, наче свої очі, якими дивився на світ. „Чому у мене таке відчуття, наче ця ніч не проста?"-знову і знову запитувала себе Наталя.

- Чому не спиш?- запитала дівчинку мама, увійшовши в кімнату.

- Я зараз, - відповіла мала і спокійно рушила до ліжка.

- Щось сталось? - запитала мама занепокоєно.

- Ні, а що?

- Ти якась не така, як завжди.

Відповіді не було.

І от Наталя у царстві снів. Перед її очима літнє село її дитинства, дорога якою часто бігала. Що це? Люди йдуть з щойноприбулого автобуса; знайомі обличчя і ... О диво! Жінка, яку бачила три роки тому біля дзвіниці. Наталя похапцем оглянула жінку: знову в чорному, але вже з Хрестом у руках, але не така сумна як тоді, вона посміхалась. Спочатку Наталя застигла на місці, та згодом підбігла до Хреста, перехрестилась і поцілувала його. Жінка поклала руку на голову дівчинки, мала здригнулась.

- Не бійся, - промовила спокійно Жіка, - Я не хочу тебе налякати.

- Хто „Ви"? - запитала Наталя, трохи заспоко-ївшись.

- Я Та, котра породивши Сина, залишилась Дівою.

- Ти Марія, - прошепотіла дівчина і кинулась до ніг Пречистої.

- Так. І тоді, ось під тією Церквою,- Показала Вседіва на щойнозбудований храм,- була теж я.

- Я тебе боялась, - сказала Наталя, посмі-хаючись.

- Ти тоді була мала. Я ж приходила щоб перевірити чи добре місце вибрали для житла мого Сина, а сьогодні, щоб заспокоїти тебе.

- Але ж це мій сон!

- Згадай: " Що не можливе  людині - можливе Богу". Ти дуже добра Наталя.

- А чому Тебе бачила тільки я?

- Тому, що ти була там одна,- сказала Марія, відходячи.

- Справді. Куди ти?

- Ми ще побачимось. - Пречиста поклала руку на голову Наталі і та в ту ж мить прокинулась. "Отже я тоді не помилилась", - подумала дівчинка посміхаючись.

- Чого посміхаєшся? - запитала її мама, ставлячи букет зі свіжих квітів.

- Просто сьогодні гарна погода,- відповіла, так само посміхаючись, дівчинка.

- Ти що погоду крізь сон бачила?

- Мені Бозя підказав.

- Ясно,- сказала мама, цілуючи доньку і виходячи.

„Я на сьомому небі від щастя! - подумала Наталя після молитви. - Сама Цариця Всесвіту цієї ночі розмовляла зі мною і обіцяла ще прийти". Дівчинка глянула на маленьку іконку Богородиці з Дитям, що стояла на столі і її здалось, що Марія посміхнулась.

- Я люблю Тебе і Твого Сина, - прошепотіла Наталя і піднялась з ліжка.

Цього року зима ще довго не хотіла залишати своїх володінь. І хоч вже по землі царював квітень, та ввечері перед Благовіщенням знову Бог послав на Тернопільщину рясний сніг. „Знову зима, - подумала Наталя.-На Паску може бути така ж погода." Дів-чина  спокійно роздягнулась і пішла до ліжка. „Богородицю і Матір Світла в піснях звеличаймо," - крутилось в її голові. „Це напевне перед святом,"-подумала Наталя і після молитви солодко заснула.

Перед нею - Монастирська Церква. По вулиці чути голоси:"Пречиста явилась. Марія являється на монас-тирській Церкві". Почувши це, Наталя почала моли-тись:"Богородице, невже сьогодні знову зустріне-мось?" І ось на сходах церкви, перед очима дівчинки виросла постать у сонячному сяйві. „Це вона!"-метнулось в голові Наталі. Красу Її важко описати: Марія була в білому одязі, що світився, немов зоря, її шкіра була ще біліша, а карі очі світилися любов"ю і ніжністю, які не можливо порівняти з людськими почуттями. Цього разу Богородиця прийшла не одна: праворуч Неї стояв архистратиг Михаїл. На вигляд це десятирічний хлопчина, та мудрість і сила були в нього, як у зрілого чоловіка. Обличчя Богородиці теж було схоже на обличчя тринадцятирічної дитини, та святість показувала що це не дитина, а жінка, яка разом зі своїм Сином несла Хрест на Голгофу. 

- Я рада тебе бачити, - сказала спокійно Діва, підходячи до Наталі. - Ти виросла.

- Маріє, - сказала дівчина і поцілувала руку Богородиці.

- Сьогодні я прийшла не одна, сказала Марія, показуючи на постать поруч. - Це Михаїл.

- Архистратиг,- додала Наталя.

- Так.- Марія посміхнулась. - Ти не проти, якщо ми зайдемо до тебе в гості?

- Ні, звичайно.

  І вже через мить Наталя і її гості були у квартирі дівчини.

- Доню покажи свої статуетки, як обіцяла.-Попросила Діва.

- Зараз! - гукнула дівчина і метнулась до свого Престолу.

  Коли вона знімала статуетку Святої Родини, вбігла Мирося, сетричка Наталі. Побачивши її, Наталя пос-міхнулась. Та Марія сказала дівчині:

- Коли тримаєш в руках зображення Господа чи Святих, ніколи не посміхайся, а тримай їх з повагою. Фігурку Богородиця поцілувала, благословляючи, а потім запитала:

- Ти молишся на вервичці?

- Так, - відповіла Наталя.

- Молись, більше молись, - сказав дівчині Михаїл.

- Адже вервичкою ти встеляєш собі дорогу до Раю.

- Маріє, можна тебе щось запитати?

- Так питай доню.

- Ми ще зустрінемось?

- Обов"язково.

- А  ти можеш, - попросила тоді Наталя, - прийти з своїм Сином?

- Добре відповіла Марія, але на все воля Господня.

  Коли дівчинка ставила фігурку на місце, ненароком надщербила її низ.

- Обережно, - сказав тоді архистратиг, посміхаючись.

  І знову, через мить, усі троє стояли біля монастирської Церкви.

- До зустрічі! - крикнула Марія. Архистратиг лише помахав рукою на прощання. Ще мить і Наталя бачила лише тіні своїх гостей, а ще через хвилину зникли і тіні. У цю мить Наталя прокинулась. Вона відразу ж метнулась до фігурки і підняла її. І... О, Боже! Низ „Святої Родини" надщерблений. „Отже це був не сон,"- подумала Наталя і посміхнулась.

Незамінна матуся

Наталя Муран

Рясним вересневим дощем плакав Тернопіль. П"ятнадцятирічній Ларисі здавалось, що вікна допомагають їй переживати те лихо, яке спіткало її ще не зовсім дорослу душу. Відтоді, як десять років тому їх покинув батько, найдорожчою людиною у її житті була мама, її найдорожча матуся, що завжди раділа і плакала зі своєю юною донькою. І ось, кілька днів тому, страшна аварія забрала її матусю, забрала назавжди. Дівчинка цілувала мамин портрет, обрамлений чорною стрічкою, обливала його слізьми і шепотіла:

- Мамо, матінко найдорожча  моя, ти завжди вчила мене в усьому покладатись на Господа: чи то у радості, чи то у найприкріші хвилини мого життя. Але що мені робити тепер, коли люта смерть забрала тебе від мене.

Лариса, червоними від сліз очима, глянула на Христове розп"яття. У цю хвилину наче вітер обійняв її страждальну душу і у серці почула вона пісню „Мамо Маріє". Несподівано для себе, дівчина встала, одягнулась і побігла у маленьку Церкву „Покрова Пресвятої Богородиці", де колись прийняла Перше Причастя з рук отця Володимира.

Дівчина вбігла у Церковцю і впала на коліна перед образом Покрови. Довго молилась. Її побачив отець Володимир, який увійшов у храм. Він підійшов до Лариси і поклав руку дівчині на плече. Вона повернула голову і, побачивши отця, швидко піднялась і кинулась до свого духівника.

- Як твої справи, дитино? - мовив тихо священник, садячи дівчину на лавку.

- Отче, мені так її бракує. До кого я звернусь за порадою, хто за мене порадіє, хто пожаліє мене?

- Доню моя, - сказав отець Володимир, беручи руку Лариси у свої руки, - ти відповіла на своє запитання коли прибігла у цей храм і стала на коліна біля Її ікони.

Дівчина глянула на ікону Богородиці і не могла повірити своїм очам: обличчя Марії світилось щирою посмішкою, хоча щойно воно було таке сумне. Ларисі здалось, що Богородиця так схожа на її матусю. Отець посміхнувся і сказав:

- Марія схожа на матір кожного з нас. А побачити це може лише той, хто любить Її по-справжньому і довіряє Їй своє життя цілком. Ти, доню, втратила земну матір, але відкрила для себе святу істину: у тебе є ще одна Матір і Вона є незамінною.

Пройшло більше п"яти років. І ось чарівна Лариса стала на весільний рушник. Після церемонії отець Володимир запитав наречену:

- Доню, а чи все ти зробила?

Лариса схилила голову і тихо, трохи винувато відповіла:

- Ні, всечесний отче, але зараз я виправлю свою помилку.

Дівчина повернулась до гостей і урочисто повідомила:

- Зачекайте, мене чекає Матуся. Вона прийшла на моє весілля, а я забула попросити її благословення.

Гості перезирнулись між собою, але промов-чали. Дівчина взяла чоловіка за руку і повела до ікони Покрови. Лариса глянула ніжним поглядом на ікону і голосно мовила:

- Мамо, пробач що не прийняла Твого благословення. Ти подарувала мені цей день, а я, невдячна Твоя донька, не подякувала Тобі. Та тепер прошу: Благослови, Ненько.

І тут сталося диво. Марія зняла омофор зі своєї голови і покрила ним молодят. Бачачи ясне світло, яке відбивалось від новозвінчаних і ікони, але не бачачи що відбувається, гості, з переляку, попадали на коліна, а отець Володимир прошепотів:

- Благословенна Богородице, радуйся і спаси тих, які на Тебе уповають.