УКР РУС  


 Главная > Публикации >   
Опросы



Наш баннер

 Посмотреть варианты
 баннеров и получить код

Электронная почта редакции: info@orthodoxy.org.ua



Сейчас на сайте 173 посетителей

Теги
Голодомор Мазепа Археологія та реставрація Церква і політика комуністи та Церква Вселенський Патріархат УПЦ КП молодь забобони Священний Синод УПЦ милосердя Києво-Печерська Лавра розкол в Україні Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і медицина церква та політика УГКЦ Митрополит Володимир (Сабодан) іконопис шляхи єднання Доброчинність українська християнська культура краєзнавство Католицька Церква 1020-річчя Хрещення Русі монастирі та храми України церковна журналістика Патріарх Алексій II Церква і влада діаспора Ющенко Президент Віктор Ющенко конфлікти вибори церква і суспільство автокефалія педагогіка Предстоятелі Помісних Церков секти постать у Церкві






Рейтинг@Mail.ru






«Дорогою війни»… з любов’ю до ближнього

  28 September 2009


Вікторія Кочубей
...Коли мені запропонували відвідати музей, я відразу погодилася. Та коли дізналася, який саме музей, мій емоційний запал одразу ж минув. З'ясувалося, що заплановано похід до музею Великої Вітчизняної війни. Або ж «Батьківщини-матері», як називають його в народі. Хто не знає цієї величезної споруди, що височіє на дніпровських пагорбах у центрі Києва? Здається, всі. От і я думала, що знаю, бо ще радянською піонеркою (чи то пак жовтеням?) як годиться із класом побувала в цьому музеї, прослухала екскурсію про непереможний дух радянських солдатів, які воювали за визволення рідної землі. І силою цього духу змели з лиця планети ворога-супостата. Побачила снаряди знаменитої «Катюші», віднайшла гвинтівку, з якою воював на фронті мій дід... Одним словом, зробила внесок у скарбничку патріотичного виховання радянської школярки, майбутньої комсомолки. Тому цього разу йшла до музею «за компанію», подивитися давно відому експозицію, прослухати давно відому промову екскурсовода, піднятися на оглядовий майданчик... Так міркувала я, поки не опинилася в музеї.

Нас зустрів молодий приязний екскурсовод, який, після змістовного вступу про початок Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, показав на дві фотографії початку війни. На першій були зображені радянські воїни: з піднятими вгору руками, роззброєні... Це були військовополонені. А поряд на фото крокували німецькі солдати: усміхнені, прекрасно екіпіровані, в очах блищала упевненість у швидкій перемозі. У цей момент я зрозуміла, що сьогодні мені розкажуть не ідеологічно витриману версію тих жахливих подій, а історичну правду, якою б гіркою вона не була.

Переді мною постала розірвана німецькою авіаційною бомбою хата. Її стіни перетворилися на почорнілі колоди, в яких можна було побачити простягнуті до неба руки людей: вони просили в Бога миру. Але натомість отримали плакат «Батьківщина-мати кличе!»

Сьогодні більшість українців за своїм віросповіданням - християни. А християни вірять, що коли помирає людина, то в неї помирає лише тіло. Безсмертна ж душа після припинення життєдіяльності фізичної оболонки на сороковий день возноситься на поклоніння Богові, щоб Усемогутній означив те місце, яке вона заслужила своїми діяннями. І переді мною, неначе десятки, сотні обгорілих чорно-білих квіткових пелюсток, замерехтіли фотографії - душі перших загиблих, які уже відлітали до Господа. Це був лише початок війни... У фронтовиків вважалося, що символом померлого бойового товариша є журавель. І забили, заплескали крильми перші птахи, б'ючись об стіни музейної кімнати. А яким незліченним стане цей журавлиний ключ наприкінці війни!

Далі, йдучи «Дорогою війни» ми, місто за містом, пройшли територією України: побували в Одесі, Полтаві, Севастополі, Львові. Коли радянські війська залишали захоплену німцями територію України, за їхніми спинами залишався лиш «невимовний жіночий плач». І спадали на думку слова поезії Ліни Костенко:

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа

через Дніпро - водою і вогнем.

Потім був блокадний Ленінград, німецький концтабір «Бухенвальд» із відомим написом на вході: «Кожному - своє». Оповів нам екскурсовод і про партизанський рух на території України.  Він відверто назвав це питання складним, таким, що не має однозначної оцінки в історії. З одного боку, найдієвішим і найвідомішим став радянський партизанський рух. А з іншого боку, свій внесок у перемогу робили й ті партизани, які воювали під синьо-жовтими прапорами. Тож ставлення до цієї проблеми нехай кожен сформує своє.

Як могла допомагала наближенню перемоги Православна Церква. Окремий стенд сьогодні свідчить про цей внесок. Далеко в тилу продовжувалися богослужіння в церквах, тривав збір коштів для створення зброї та техніки. Ті церкви та монастирі, які залишилися в окупованому Києві, продовжували переховувати в себе євреїв, надавали допомогу пораненим солдатам. Тож перемога давалася не тільки силою зброї, а й молитвою Церкви, силою спільного морального піднесення. До чину Божественної літургії уводилися спеціальні молитви про дарування перемоги нашому звитяжному воїнству та про визволення тих, хто скніє у ворожій неволі. Служили тоді й особливий молебень «у нашесті супостатів, який співається у Вітчизняну війну». Духовенство докладало всіх зусиль, аби служби тривали, незважаючи на артобстріли та заборони. В експозиції музею можна нині переглянути документальні та фотоматеріали цієї сторінки війни. Також представлено і текст «Молитвы, читаемой за Божественной литургией в Русской Православной Церкви в дни Отечественной войны 1941-1942 г.г.», яку Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир передав до Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» у 2008 році - напередодні святкування Дня Перемоги...

А ще оновлений музей (до речі, ця експозиція діє з 1995 року!) не був би таким популярним та привабливим для відвідувачів, якби постійно не готував для своїх гостей приємні сюрпризи. Так, у вересні відбулися заходи до Дня знань за участю учнів, студентів та освітян. У рамках головної експозиції було презентовано тему українських остарбайтерів в літературі, мистецтві, мемуарах, усній історії із залученням науковців та дослідників із України та зарубіжжя. Постійно проводяться  тематичні екскурсії для всіх бажаючих.

...До речі, працівники музею нам оповіли, що до експозиції дуже часто приходять діти з недільних шкіл разом зі священиком. І це зрозуміло, бо саме в такому музеї можна показати підростаючому поколінню, як треба любити ближнього - до самопожертви заради його порятунку. Як треба любити Батьківщину і бути мужнім, ніколи не впадати у відчай та сум, не вдаватися до гордині. Що таке людське життя і чи має воно ціну. Адже без любові до Вітчизни немає любові до братів своїх. Не полюбивши своїх братів, не запалати нам любов'ю до Бога, а без любові до Бога неможливо наслідувати життя вічне.

Автор: Виктория Кочубей