Чи находить на Вас неймовірне бажання здійснити подвиг? Думаю, що так... Сподіваюся на це... Ні! Маю на це велику надію!

Наш час - час комфорту і добробуту, високих швидкостей, легких задоволень і виповнення найнеймовірніших бажань. І тому немає коли просто зупинитися. Стати. І подумати: «Господи! Чого я вартий?! Без Тебе...»

Останнім часом часто доводиться їздити поїздом самій

Без чоловіка та трьох маленьких діток. Я лягаю на свою поличку і думаю про своє життя... На жаль, не так, як нас вчать святі отці з численних книжок. Я - дивуюся! Я не можу збагнути: ЯК і ЗА ЩО Господь дає людині таланти, можливості, сили і натхнення... Я захоплююсь тим, що Він - Такий Досконалий та Могутній - допомагає слабкій жінці, маленьким діткам, змореним чоловікам, які порпаються у своїх нескінченних справах і не мають коли підняти голову до Неба і промовити: «Дякую!»

І от Він, Цей Бог, Який ні на мить не забуває про нас, ще і ще цілими «оберемками» кидає нам Свою милість і благословення. Нам просто потрібно простягнути руку. І взяти подарунки...

Чому я пишу про це? Ні-ні, не тому, що мені немає чого робити в 2 години ночі! Просто я хочу нагадати іншим, що ми можемо набагато більше, ніж нам здається!

Я ніколи не планую наперед. Просто їду Назустріч Чомусь. Я точно знаю, що Господь уже потурбувався про те, щоб мені було це корисно. Принаймні, Він завжди дасть шанс у любій справі: «Ось є декілька шляхів. Один із них веде до спасіння». І тут потрібно відчути, чи туди я йду.

Намагаюся рухатись уперед, щоб не стати такою, як Лотова жінка. Дуже вже не хочеться перетворитися на соляний стовп. І взагалі на стовп. Тому рухаюсь.

По своїй природі я боюсь комах, темряви, мерців, висоти, глибини, великих просторів і предметів... І тут раптом життя повернулося іншим боком і я стала скаутом. Тобто, розвідником (в перекладі з англійської).

А хіба може скаут боятися темряви?

Ні, це просто смішно! А висоти, самотності чи чужих людей? - Знову ні, це неприпустимо!

І от я «заводжу» «Не имамы иныя помощи...» і беруся до справи... Ніколи ще не відповіло чи відмовило Небо... І я знову і знову прошу допомоги, отримую її і рухаюсь далі.

Тому, коли Леся Прокопович (керівник організації «Православні Скаути України») мені запропонувала поїхати на екстремальну гонку, я не відмовилась. Просто відчула, що це складне випробування зробить мене сильнішою, витривалішою, терплячішою. А чи не такою повинна бути християнка?

Недалеко від Сімферополя вже котрий рік поспіль Кримська контрольно-рятувальна служба проводить екстремальну гонку «Х-Крим». Цього разу приїхало багато учасників (наприклад, номер нашої групи з трьох осіб - 273). Наша команда «Скаутятки» прибула не за перемогою: ми бачили, які сильні в нас суперники, але нам було цікаво спробувати подолати відстань (175 км довжина дистанції), зняти КП (а їх на маршруті було 37) за 42 години.

Ми піднімалися на верхівки гір, спускались у глибочезні гроти, йшли по витоку річки... Незабутнє враження залишила в мене одна гора (на жаль, не пам'ятаю її назви). Година ночі, ми йдемо втрьох серед величних гір просто в пливучих хмарах. Ці хмари нагадували казковий швидкий вітер з туманом. І здавалося, що нереально пережити ТАКЕ. Таку красу... Таку силу і Чудо...

До місяця, мабуть, можна було доторкнутися рукою...

Так він був близько. І я всією душею відчувала, що ось він, створений Богом світ! Не той вид, який ми бачимо з балкона. Не та роса, яка покриває ранком пильні вулиці. І не те сонечко, від якого можна сховатися за шторами. Тут все було ПРАВДИВЕ, СПРАВЖНЄ...

Іноді було важко йти, пролазити, кудись дертися, але ніяких нарікань у нас не було. Ми розуміли, що зараз живемо в природніх умовах, так, як жили люди тисячі років тому. Просто ми не звикли до труднощів.

«Якщо ти стомився, почни ще. Якщо ти знеміг - почни ще і ще», - казала Маргарет Тетчер. Мені, православній християнці, здавалося, що я не маю права здатись, бо нам набагато легше - нам же допомагає Господь! І тому ми з нетерпінням чекаємо наступної гонки «Х-Крим», щоб побачити, чи ростемо ми, долаючи перешкоди, чи стаємо сильнішими, чи гартується наш дух...

А ще ми постійно відчували допомогу Кримських святих - Луки та Гурія, до яких прикладалися перед початком змагань. Вони ніби були поруч із нами (мабуть, таки були  :-)).