УКР РУС  


 Главная > Публикации > Из глубины души  
Опросы



Наш баннер

 Посмотреть варианты
 баннеров и получить код

Электронная почта редакции: info@orthodoxy.org.ua



Сейчас на сайте 60 посетителей

Теги
УПЦ КП Католицька Церква Вселенський Патріархат УГКЦ Голодомор комуністи та Церква діаспора Предстоятелі Помісних Церков Церква і політика розкол в Україні монастирі та храми України конфлікти вибори церковна журналістика секти молодь українська християнська культура іконопис Президент Віктор Ющенко 1020-річчя Хрещення Русі Доброчинність Священний Синод УПЦ Археологія та реставрація педагогіка Митрополит Володимир (Сабодан) Києво-Печерська Лавра Церква і влада Мазепа забобони церква та політика краєзнавство Патріарх Алексій II церква і суспільство милосердя Ющенко Церква і медицина автокефалія постать у Церкві шляхи єднання Приїзд Патріарха Кирила в Україну






Рейтинг@Mail.ru






Жіночі мрії, або як зберегти сім’ю

  01 марта 2010


Анастасія Бондарук
 

Іскряться на сонці сніжинки. Падають на мокрий асфальт, тануть і перетворюються на калюжі. Як схожа їхня доля на долю людських сподівань. Ми прагнемо чогось, думаємо про бажане й непомітно починаємо мріяти. Наші фантазії такі ж красиві, як іскристі сніжинки. Ми з нетерпінням чекаємо їхнього здійснення, проте, зіткнувшись із реальністю, мрії тануть і перетворюються... але ні, ми не хочемо бачити, на що вони перетворюються. Ми хочемо свого, тільки свого й «бажано так, як я вигадав». Таким чином, ми стаємо творцями світів, де все повинно коритися нашим бажанням. Важливою складовою цих вигаданих світів є і позасвідомі фантазії.

У шлюбі, коли двоє «творців» починають жити разом, їм дуже складно творити реальне життя, не руйнуючи при цьому, часто неусвідомлено, «віртуальні» світи одне одного. Хочу поділитися спостереженнями про те, як ми, жінки, приносимо в сім'ю фантазії про майбутніх чоловіків. Звичайно, ці сподівання часто мимовільні. Проте від цього їхнє руйнування під час зустрічі з реальністю не менш болісне. На жаль, у такі гіркі хвилини в декого виникають думки, подібні до висловлених, точніше, виплаканих у рядках Анни Ахматової: «Сочинил же какой-то бездельник, что бывает любовь на земле...».

Втім, якщо сподівання і реальність не співпадають, то це привід облишити сподівання, а не розчаруватися в любові та звинувачувати життя. Помітила, що сподівання у багатьох, іноді зовсім різних, жінок співпадають.

Хочу романтики

Усім хочеться романтики. Адже побут неромантичний. Звичайно, можна спробувати влаштовувати вечори з гарною музикою і свічками. Але... з'явилася дитина - і мама вже не може відрізнити буденного вечора від ще більш прозаїчного ранку. Їй уже не до романтики. І щось у душі не дає спокою, нашіптуючи, а то й волаючи: «Набридли соски, пелюшки. Хочу іншого». Якщо почати з'ясовувати, чого саме, то зі здивуванням можна виявити «картинку», запозичену з роману Джейн Остін «Гордість і упередження» або популярної мелодрами. Адже ми переживаємо події роману (мелодрами) разом, а часто і замість головної героїні. У своїй уяві, звичайно, але наша уява і пам'ять зберігають усе (в тому числі й отримане задоволення) й у певний момент пригадують пережите враження. Свт. Феофан Затворник вказував, що «інша, не менш значна частина спогадів походить від порухів волі й серця. Потреба, або пристрасть, будучи розбудженою, мимоволі наводить думку на предмети, якими може бути задоволена, немовби приковує до них увагу...». Так, ми не настільки наївні, аби прагнути всього, як у фільмі чи книжці, але потай думаємо: "Побачимо, як я зможу вставити цю сцену у своє життя". А вона не вміщується, аж ніяк.

"Я уявляю себе в синій бальній сукні, поруч мій чоловік у сюртуку й високих коричневих шкіряних чоботях. Він стоїть переді мною на одному коліні, тримає мене за руку й ніжно зізнається у коханні. Навколо свічки, звучить чарівна музика, - заплющивши очі, розповідає моя гостя. - Я й не думала, що цей образ і є моїм бажанням романтики. Самій смішно".

- Що ж відбувається насправді? - запитую я.

Її голос з натхненно-захопленого перетворюється на низький і різкий. "Я сиджу на дивані й думаю про те, як мені погано. Мій чоловік сидить спиною до мене і дивиться бойовик. Я кажу йому про те, що у мене поганий настрій. Але він удає, що не чує мене. Здається, він втомився від моїх проблем, а я - від його байдужості". Хочеться додати, що навіть якщо ввімкнути гарну музику й запалити свічки, ситуацію це не змінить. Романтика, розкішна обстановка не вирішать за нас наші особисті проблеми, а близьким це теж часто буває не до снаги. Зате неусвідомлені картинки, послужливо надані уявою, або, за словами Паїсія Святогорця, "бісівський телевізор", здатні викликати справжні страждання, породжуючи відчуття невдоволення, підказуючи думку, що "все це не моє, не так, як хотілося". Втім, як саме хотілося, жінка висловити не може. Тому, щоб позбутися непотрібних мріянь, свої фантазії слід усвідомлювати, їх потрібно "проговорювати", це допоможе нам швидше розпрощатися з ними. Якщо цього не зробити, то якась частина душі буде охоплена фантазією і старанно захищатиметься від зіткнення з реальністю.

Допоможе і врятує

Далі у списку нездійсненних сподівань зазвичай іде: чоловік врятує, організує, допоможе розвинутися. Тобто апріорі передбачається, що він повинен уміти те, чого не вміє дружина, і навчити її цього. "Я не вмію господарювати, він повинен мене навчити, пояснити. Я не вмію себе організувати, він повинен показати, як це робиться, і при цьому бути дбайливим та уважним. Я не вмію готувати, він покаже. Я не знаю мови, з ним стану поліглотом" - ось приблизний список жіночих сподівань. Очевидно, що чоловік не вміє і не знає половини з вищезазначеного, та ще й очікує такого ж від дружини. Але оскільки стаття все-таки про жіночі сподівання (просто жінки більш схильні ділитися проблемами), то я запитую себе і моїх співрозмовниць: хіба навчити, показати, пояснити - це функції чоловіка? Як на мене, це завжди було завданням батьків (матері й батька) і вчителів. Якщо ми чогось не вміємо, то надолужувати втрачене доведеться самотужки. І хоча знати, що є той, хто у будь-який момент захистить і врятує, так заспокійливо, незайве нагадати, що при цьому дуже гальмується особистісний розвиток і вміння використовувати в цьому житті сили й таланти, дані Богом (покладатися на власні навички, вміння та ресурси). Адже сили душі зростають у процесі подолання труднощів. Однак психолог Карен Хорні помічала, що нам, жінкам, набагато простіше вийти заміж за піаніста, ніж грати на піаніно, тобто здійснити своє бажання за допомогою виснажливих занять.

Зрозуміє і захистить

Історії про те, як люди не розуміли один одного, можуть зайняти цілі томи. Не менше історій про те, як люди думали, що вони розуміють один одного... І в результаті сльози через непорозуміння не припиняються...

"Я кажу йому, що посварилася зі співробітницями, а він - що я сама винна. Я кажу, що, напевно, серйозно хвора, а він - що я все собі вигадала. Щоправда, обстеження нічого не підтвердило". Схоже, кохані не хочуть дивитися на світ нашими очима. Але ми ж вірили, що прийде він і зрозуміє світ так, як розуміємо його ми, й утішить саме нас. Ми починали вірити в це, будучи ще зовсім маленькими, коли тато насварив за забруднений зеленкою килим (грала в лікарню), а мама, побачивши сльози через поламану ляльку, роздратовано сказала: "Не реви". Батьки часто не розуміли наших намірів, не бачили, як ми намагалися бути хорошими й заслужити їхню любов. Проте ми знали, що все це можна поки потерпіти, якщо в майбутньому з'явиться захисник, який зрозуміє нас "без слів" (так наші чоловіки стають заручниками дитячих надій). І ось захисник з'явився, але розуміння десь забарилося. "Нічого, - думає дівчинка, яка вже подорослішала, - я стільки років чекала, я все йому поясню". "Це співробітниці погані, вони мене образили", - буквально по буквах пояснює вона. Вірить - він буде на її боці. Це означає - на боці її страхів і помилок, образ і бажань узяти реванш, бажань стати найкращою...

- Кохана, я знаю, що ти вразлива. Напевно, вони засміялися, а ти вирішила, що над тобою.

А може, наші близькі захищають нас від наших бажань узяти реванш і стати найкращими?

Я часто запитую у жінок: "Ви самі розумієте себе?".

- Звичайно, я вважаю, що розумію. Але часто я не знаю, чому я щось зробила, ще рідше я розумію, чому я не хочу чогось робити. Я не зовсім розумію, через що я почала кричати, ще рідше знаю, через що я плачу (так наші уявлення про нас самих не співпадають з нашим буттям).

- Але якщо ви не розумієте себе, то як же інший зрозуміє вас? Йому потрібно хоча б натякнути.

- Напевно, я неусвідомлено фантазувала, ніби він набагато розумніший від мене. Він повинен був зрозуміти мене й вирішити мої внутрішні конфлікти, передбачити потреби. Адже так хочеться отримати допомогу, про яку не треба просити.

- Виходить якийсь ідеальний батько.

- Так, схоже.

Психолог і психотерапевт Ірвін Ялом пише про людське прагнення до "домінуючого іншого". Іншого, який наділяється в уяві майже магічною владою і сприймається як джерело життєвого сенсу (саме він розповість, що, як і навіщо потрібно робити). Дівчат тішить, що вони поряд із джерелом, як їм здається, надлюдської сили. І коли цей образ руйнується, охоплює депресія і відчай. "Домінуючий" виявився звичайним.

Змусить мене полюбити себе

- Напевно, він не кохає мене. Часто критикує, не сприймає мене.

- А ви сприймаєте себе?

- Що ви. Я себе терпіти не можу. Мені не подобається мій зріст, моя зовнішність, мій голос, не подобається темперамент. Не подобається, що мені потрібна стороння увага. Я б хотіла бути самостійнішою, але не можу, не вмію. І не можу визнати свою несамостійність, увесь час доводжу собі й іншим, що це не так.

- А чого б ви хотіли від чоловіка?

- Щоб він захоплювався мною.

- А ви б захоплювалися собою в його очах і так поз­булися б нелюбої себе? Він ніби дзеркало?

- Так і є, хоча дуже не хочеться у цьому зізнаватися. Виходить, потрібно себе навчитися сприймати, а не чоловіка критикувати.

"Думка про нас інших людей - ось те дзеркало, перед яким позують майже всі без винятку. Людина робить себе такою, якою хоче, щоб її бачили. А справжня, якою вона є в дійсності, невідома нікому, включаючи часто і її саму, натомість живе і діє якась вигадана і прикрашена фігура. Це прагнення до обману настільки велике, що людина в жертву йому приносить, спотворюючи своє єство, навіть саму себе - єдине і неповторне, чим є кожна людська особистість", - писав священик Олександр Єльчанінов.

Дійсно, неприйняття себе і фантазії про те, "якою б я могла бути", не приносять у наше життя миру та спокою. "Фантазія створює абсолютно нові образи, хоча з існуючого матеріалу й більшою мірою з готових або відомих уже зразків. У ній потрібно розрізняти діяльність хорошу - слушну і дії безладні - самовільні... Головна, можна сказати, неміч фантазії у грішників - схильність мріяти. Це не щось випадкове, а неминуче, ніби споріднене з їхньою душею, таке, що безперервно і майже у всіх. Властивості цієї мрійливості, а саме: віддалення від дійсності, розважання, сум'яття, непостійність думок - дають ясно розуміти її причину. Коли людина зрушилася зі свого місця істинного і потрапила в хибне, неістинне, то слідом за тим і думки її спрямувалися не до того, що істинне, а до того, що уявляється таким - до оманливих примар" (Свт. Фео­фан Затворник).

Здавалося б, які прості й очевидні істини. Але саме вони так глибоко і ретельно ховаються від людської свідомості, спричиняючи сімейні драми й обопільну готовність до розлучення.