УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 78 відвідувачів

Теги
Церква і політика секти УГКЦ Митрополит Володимир (Сабодан) розкол в Україні Церква і медицина Президент Віктор Ющенко конфлікти Приїзд Патріарха Кирила в Україну Католицька Церква забобони церква і суспільство комуністи та Церква Священний Синод УПЦ Вселенський Патріархат церква та політика Предстоятелі Помісних Церков милосердя монастирі та храми України Археологія та реставрація іконопис Києво-Печерська Лавра УПЦ КП молодь діаспора церковна журналістика Доброчинність постать у Церкві вибори українська християнська культура краєзнавство Церква і влада шляхи єднання Голодомор 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко автокефалія педагогіка Мазепа Патріарх Алексій II






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Повернені із Заходу



«Україна молода», 04.04.2007

Свою першу писанку майстриня Оксана Білоус написала американським писачком

Учора в Державному музеї літератури відкрилася виставка писанок  заслуженого майстра народної творчості, члена Національної спілки народних майстрів України Оксани Білоус. «Я дуже рада, що в моєму житті є справа, яка є і роботою, і захопленням, і відпочинком», - каже автор кількох тисяч писанок, киянка в п'ятому поколінні, яка погодилася розповісти читачам «УМ» про свій 14-річний досвід писанкарства.

      - Пані Оксано, ви пам'ятаєте свою першу писанку?

      - Так, я написала її в 1992 році. Добре пам'ятаю, що це був візерунок із Холмщини - «сорок клинців». На той час цей різновид мистецтва у Центральній Україні майже зовсім забувся. Навчила мене мистецтвознавець Наталя Селівачова. Коли я в неї у квартирі побачила писанки, то дуже захотіла розписати такі ж. Наталя Федорівна давала мені літературу про писанки, що тривалий час була заборонена в СРСР і навіть знищувалася. Скажімо, альбом, упорядкований Ерастом Біняшівським. У неї я вперше побачила приладдя для писанкарства - писачки, барвники, які пані Наталя привезла зі Сполучених Штатів Америки.

      - Дивно, що в радянські часи не заохочувалося це гарне і зовсім аполітичне мистецтво.

      - Насправді занепад писанкарства розпочався ще з середини ХІХ століття. По селах перестали писати писанки в кожній хаті, стали з'являтися майстрині, які писали на замовлення. Цікаво, що писанкаркам платили за роботу яйцями. У багатьох європейських країнах - Німеччині, Франції - писанки зникли набагато давніше. Дослідники твердять, що всі індоєвропейські народи розмальовували писанки як символ життя, весняного відродження. Найсильніше цей звичай закорінився у нас. Але була революція, Голодомор, радянські атеїстичні кампанії... Писанкарство зникло на всій території України, за винятком Карпат - Лемківщини, Гуцульщини, Буковини. Космацькі гуцульські писанки вважають символом писанкарства в цілому світі. Хоча по всій Україні писанки відрізнялися, за візерунком навіть можна було сказати, з якого села писанкарка їх створила.

      - Сьогодні писанкарство відновлюється по всій Україні, багато в чому завдяки вам і Зої Сташук. Вийшло друком кілька перевидань вашої «Школи писанкарства», відбулися виставки з майстер-класами в різних краях країни. 14 років тому про таке, мабуть, і не мріялося?

      - У вересні 1992 року в Києві відбувся перший Міжнародний з'їзд писанкарів. В Українському домі зібралося багато майстрів з усього світу, дослідників, колекціонерів. Бібліотека Держбуду демонструвала збірку раритетних книг про писанкарство зі своїх фондів. Серед них я побачила Каталог народних писанок iз колекції Сергія Кульжинського, виданий у Лубнах у 1899 році. Там я тільки погортала його, а згодом стала частим гостем у бібліотеці, робила копії, щоправда, чорно-білі, адже кольоровий ксерокс у ті роки був невимовною «розкішшю». Я бачила, як люди цікавляться цим мистецтвом, хочуть більше дізнатися про регіональні відмінності й символіку писанок. Отож треба було й самій поглиблювати знання. Із Зоєю Сташук, однією із перших моїх учениць, ми почали відтворювати цю колекцію. У жовтні 1992 року я вела гурток писанкарства у Київському палаці школярів та юнацтва. Серед мам, які приходили з дітками, була і пані Зоя. Зараз цей гурток веде вже вона.

      У 1997 році ми з Зоєю Сташук виставили в Музеї літератури понад 2000 писанок із Каталогу, упорядкованого Сергієм Кульжинським. Він був директором першого на теренах України приватного музею Катерини Скаржинської в Лубнах. Iз тих кількох тисяч збереглися всього 300 писанок у Полтавському краєзнавчому музеї, куди була передана колекція у 1905 році, коли Катерина Скаржинська емігрувала до Швейцарії. У Другу світову війну багато що з Полтавського музею вивіз за кордон його директор. Таким чином він рятував експонати від знищення більшовиками. Сьогодні ці пам'ятки перебувають в Америці. Там є і рукопис другого тому каталогу, де мiстяться замальовки ще понад 3000 писанок. Мені поки що надіслали на дискеті тільки 90 зображень. У США є багато наших скарбів. Так вони були свого часу врятовані. Але, з іншого боку, сьогодні вони є власністю музеїв діаспори, і ми не маємо до них доступу. Україна не має прав на ці свої скарби. Найприкріше, що нащадки людей, які вивезли і зберігали цінності, вже майже не цікавляться ними. А в нас, навпаки, надходить хвиля зацікавлення. Свою приватну колекцію я показую всюди, де запрошують. Є плани їздити по різних місцях України. Але велику кількість писанок складно перевозити, потрібна вантажівка.

      - Та й тендітні це експонати...

      - Ні, якраз iз цим немає проблеми. Мої писанки надійно захищені, «зашиті в рами». На підписах вказано назву писанки, її  номер із каталогу і точну «адресу». Під час виставок я проводжу екскурсії, влаштовую майстер-класи з писанкарства. Є збірки наших писанок у Державному музеї народної архітектури й побуту в Пирогові, у Музеї літератури, в інших містах. Музей писанкарства в Коломиї, збудований у вигляді писанки, також має нашу колекцію. Якось ми приїхали туди з виставкою, і близько півтори тисячі писанок там і залишилися. Ту колекцію я вже майже відтворила. Намагаюся знаходити й інші зразки, ще не надруковані. Скажімо, маю колекцію «Писанки Поділля» з 300 творів, які я «оживила» за малюнками на кальці з рукописного альбому.

      - А ви пам'ятаєте своїх перших учнів?

      - О, це був дитячий садок. Наталя Селівачова деякий час вела заняття з писанкарства в Дитячій академії мистецтв при Київському політехнічному інституті, де були різні гуртки для малюків. Наталя Федорівна поїхала у відрядження, і я, тільки-но навчившись сама, вже стала навчати п'ятирічних діток.

      - У них щось виходило?

      - Так. Є дуже талановиті діти. Хоча писанкарювання залежить не так від уміння малювати, як від характеру дитини, посидючості. Якщо дитина не зосереджена, занадто рухлива, нетерпляча, то в неї виходить не дуже добре. Утім буває, що дитина дуже жвава, а коли сідає до писачка, при свічці стає тиха, ніби щось на неї чарівно діє.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.