УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 73 відвідувачів

Теги
забобони Доброчинність діаспора церковна журналістика Церква і влада іконопис конфлікти краєзнавство Вселенський Патріархат педагогіка 1020-річчя Хрещення Русі автокефалія милосердя Мазепа вибори Церква і політика Патріарх Алексій II молодь церква і суспільство Ющенко Приїзд Патріарха Кирила в Україну Києво-Печерська Лавра Церква і медицина Предстоятелі Помісних Церков постать у Церкві УПЦ КП комуністи та Церква церква та політика Археологія та реставрація Голодомор монастирі та храми України Священний Синод УПЦ Митрополит Володимир (Сабодан) українська християнська культура розкол в Україні секти шляхи єднання Католицька Церква Президент Віктор Ющенко УГКЦ






Рейтинг@Mail.ru






«Галичина» (Івано-Франківськ): Тобі мало одного хреста? То будеш мати ще...



«Галичина» (Івано-Франківськ), Руслана Романюк, 5 квітня 2007

І тепер на цвинтарі майже вся її сім'я...
Я багато разів писала про людські долі. Слова лягали на папір швидко, легко, і перед читачем поставала картина чиїхось успіхів і невдач, перемог і поразок, зустрічей і розставань - усіх тих контрастів, з яких складається життя. Чому ж тепер, вислухавши ще одну житейську історію, я не знаю, з чого почати? Може, тому, що це буде розповідь про материнське горе? Про щастя писати легше. Але... Якби ж то тільки із щасливих і радісних миттєвостей складалося наше життя...
«Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі...» Чомусь подумалося, що то про неї ця пісня - про невтішну матір, яка втратила своїх дітей. У чаєчки їх забрали лихі люди. А в неї - доля. Нагородила двома донечками і двох забрала. Спочатку Лесю. Потім Галю. Такого самого дня з різницею в чотири роки.
Сказав би хто колись, що її чекає таке випробування, - не повірила б. Була щасливою у своїй сім'ї і щедро ділилася багатством своєї душі з іншими. Не вимірювала і не зважувала те, що віддає. А віддавала щодня. Адже обрала у житті такий фах - віддавати. Адже без такої самовіддачі не буває справжнього педагога. А вона була ним. Справжнім. Була мудрою і люблячою вчителькою. Доброю і справедливою. Красивою зовні і красивою душею.
Таку не міг не помітити завідуючий клубом села Топільського тоді Перегінського району, де вона починала свій педагогічний шлях директором початкової школи.
Їхні зустрічі були чистим, незамуленим джерелом, з якого обоє черпали високе і світле почуття, що поєднало їхні долі.
Одружилися у далекому 1955 році. Непростий був час. З нестатками. Часто впроголодь. З побутовою необлаштованістю. Та вони були одне для одного тим острівцем, на якому відчували спокій і умиротворення, на якому будували своє майбутнє.
Потім померла її мама, і вона з чоловіком повернулися додому, до Богородчан. Тут і народилися донечки. Вона дуже любила дітей. У її серці вистачало любові і на своїх, і на чужих. Зрештою, чужих у неї не було. Навіть шкільних називала своїми. І до кожного ставилась по-материнськи трепетно, ніжно.
Із 47 років педагогічного стажу рівно 40 вона пропрацювала у сусідньому з Богородчанами селі. А тому в цьому селі практично в кожній хаті є її учні. Ті, хто пам'ятає лагідний голос, щиру усмішку, завжди простягнуту руку допомоги, які так багато важили для учнів.
Можете не піддавати сумніву те, чи я, бува, щось не перебільшую. Тому що вона була й моєю вчителькою. Я згадую її уроки. Не просто мови і літератури, а людяності і доброти. Згадую, як після дзвінка на перерву нам не хотілося йти з класу і ми просили: «Розкажіть нам щось...» «На тему уроку?» - питала. «Ні, на тему життя», - узагальнювали ми своє прохання.
І вона починала говорити про те, якими мають бути справжня дівчина і справжній хлопець, якими моральними цінностями слід збагачувати себе, що значить кохати, що значить жити заради когось, яке це щастя - мати гарну сім'ю.
Для нас, підлітків, дуже важливими були ці розмови. А ще ми відчували - вона говорить про себе. Про своє взаємне кохання. Про свою щасливу сім'ю. Про своїх донечок.
Якими вони були? Такими, про яких мріє кожна мати: слухняними, добрими, правдивими. Уміли все, що повинна вміти кожна дівчина, жінка, - шити, в'язати, готувати. Обидві здобули вищу освіту: Леся - економічну, Галя - юридичну. Батько й мати тішилися дітьми, діти безмежно любили і шанували батьків. У їхній хаті ніколи не звучало лайливе слово. Напевно, саме це й називається сімейною ідилією.
Невже хтось позаздрив їй, поглянув на неї злим, недобрим оком?! Навіть якщо не хочеш у це вірити, то мимоволі віриш. Бо чим інакше пояснити все, що було потім?
Спочатку захворіла Леся. Важку форму астми спровокували, найімовірніше, недоліковані бронхіти. Молода жінка в буквальному розумінні слова жила на таблетках. Неговірка, стримана в емоціях, вона намагалася не обтяжувати рідних наріканнями на своє самопочуття. Разом з чоловіком ростили донечку. Тепло своєї душі віддавала їй так ніжно і щиро, наче відчувала: недовго їм судилося бути разом на цій землі.
Леся померла раптово і несподівано. Була в лікарні. Чоловік приніс вечерю, розказав, як ідуть справи з ремонтом квартири, куди мали невдовзі переїхати. Вона запитала, що робить Ліля, донечка, а тоді прошепотіла: «Я тебе не чую, я глухну...» - і впала. Степан кинувся до дружини, на його крик збіглися лікарі, але жінка була вже мертва. Це сталося 24 вересня, наступного дня після її 35-го дня народження.
Сам не свій ходив у ті чорні дні Степан. Не могла зрозуміти, чого плачуть дорослі, маленька Ліля. А мати з батьком мов заціпеніли. Цілували холодні вуста своєї дитини, своєї кровинки і беззвучно ридали: чому, Боже?! чому?!
Горе було таким важким, що наче пригнуло їх до землі. Інколи матері здавалося, що то й вона вже не живе. Та до життя повертав її голос маленької внучки. Опорою стала і молодша дочка Галя. А ще Галя замість покійної сестри стала для Лілі мамою. Так і казала: «Я виведу її в люди, я дам їй освіту. Я завжди і у всьому їй допоможу...»
Турботи про племінницю, про батька і матір стали для Галі найголовнішими. Хоча ні, однаково ретельно, правдиво і чесно віддавалась вона і своїй роботі в обласному суді. Так і ділила себе між роботою і домом. І церквою. Після смерті сестри дуже перейнялася релігією. Ходила до церкви, їздила на прощі, багато читала релігійної літератури. Тільки на запитання мами про особисте життя ще міцніше пригортала до себе племінницю. І, здається, почала задумуватись над тим, що чужа заздрість і справді має недобру, чорну силу.
А мати й не переставала про це думати. Лиш тримала в собі великий біль і велику тугу. З гіркими роздумами пішла до церкви. Комусь, певно, не сподобалось, що не до тої: богородчанці якраз ділились на конфесії. І котроїсь ночі тишу в кімнаті прорізав телефонний дзвінок із захриплим зловісним шипінням: «Тобі мало одного хреста на цвинтарі? То будеш мати ще..!»
Вона думала, що далі - її черга. Вона хотіла, щоб далі була її черга, бо гадала, що не знайде в собі сили ховати ще когось із рідних. Нехай краще поховають її. Коло Лесі. Навіть місце собі там відміряла, дерев'яним хрестиком позначила. Хіба могла знати, кому дістанеться те місце?!
Було 24 вересня. Була четверта річниця від дня смерті Лесі. Зранку пішли до церкви, потім на цвинтар. Вмили сльозами Лесину могилу, вбрали барвистими осінніми квітами. Погідна днина ніжила теплом, і від того ще більшим ставав жаль за дочкою. Галя торкнула її за плече: «Мамо, пора додому. Тату, ходімо. Ліля втомилася, та й пізно вже».
Дорогою мовчали. Хоча знали, що кожен думає про одне і те ж. А дома Галя обмовилася: «Щось мене, мамо, так шия заболіла...» Присіла за столом, схилилася на руки. «Де болить, Галю?» - запитала мати. Дочка мовчала. «Галю, де болить?» - перепитала ще раз. У відповідь - ні слова. «Галю!!!» - їй здавалося, що вона закричала на цілий світ, коли рушила доньку, а Галя впала на підлогу мертва. На той страшний зойк вбіг до хати чоловік і від побаченого зомлів. Мати кинулася за відром з водою. Лила пригорщами то на чоловіка, то на Галю, розбавляла ту воду сльозами, билася, мов чайка, благала, аби не покидали її. Чоловік прийшов до тями, а Галя...
Похорон молодшої дочки згадує, як у сні. Було багато людей. Дуже багато. Організацію жалобної церемонії взяли на себе Галині співробітники. Казали, що вона була і залишиться для них Людиною з великої літери. Казали, що такої відкритої душі і щирого серця треба пошукати. Казали так багато гарних слів, ніби хотіли переконати матір у тому, що її Галя була особливою.
Так, була. Для тих, з ким жила. Для тих, з ким працювала. Для тих, у кого виникали проблеми із Законом, і вона допомагала вирішати їх юридично грамотно, чесно і справедливо. Ще й через кілька тижнів після похорону незнайомі люди, дізнавшись про смерть Галі, приїжджали і дякували матері за велике серце її дочки.
Поховали Галю біля сестри, біля Лесі. На тому місці, яке тримала мати для себе.
А мати мусила знаходити в собі сили жити. Для внучки. Для чоловіка. Після смерті Лесі він ще якось тримався. Після смерті Галі зломився. Почав хворіти. Інсульт. Інфаркт. Так і згас. і виріс для неї на цвинтарі біля донечок ще один горбик землі, куди летить думкою і вдень, і вночі. Бо там тепер майже вся її сім'я...
Ох, як їй буває тяжко! Особливо у снах, коли бачить усіх трьох живими - в їхній хаті, за їхніми звичними справами, тільки от до неї не говорять. В одні двері зайдуть, в інші вийдуть, і все. І залишають їй таку тишу, що вона чує, як пульсує у скронях кров.
Ох, як їй буває тяжко! Не всяка ж робота на господарці під силу жіночим рукам. Приходить допомагати зять, приходять колишні співробітники чоловіка з пожежної частини, але ж не будеш кликати їх через кожну дрібницю. Натомиться за день, зайде до хати, а там - портрети, а там - рідні очі, а там - застиглі усмішки. «Галю, поможи мені...» - і розкаже про свої жалі. Кому ж іще розказати, як не їм? Знає, що ні слова не промовлять у відповідь. Та хоч вислухають...
Ох, як їй буває тяжко! Особливо на святвечір, коли в інших оселях збирається за столом вся родина, а вони з онучкою порозкладають ложки для всіх, кого вже нема, і вмивають гіркими слізьми медову кутю. Її рятує молитва. «ісусе милий, прикра дорога мого життя. Допоможи мені нею ходити, щоби не впасти і не зблудити... Господи, помилуй, Господи, прости. Поможи нам, Боже, хрест свій донести...»
Її рятує те, що вона у своєму великому вічному горі йде між люди, вислуховує чужі болі і намагається допомогти. Кому може і чим може. Хоч би словом. Хоч би тим, що сама не зігнулась під тягарем біди.
Її рятує те, що душа після всього пережитого ні на йоту не зміліла на любов, на доброту, на здатність співчувати іншим.
... Пригадую, ми зустрілися на вулиці теплої вересневої днини. «Ви звідки чи куди?» Змахнула зі щоки сльозу: «З цвинтаря. Сьогодні якраз 24-те, той день, коли померли мої дівчата...» А волосся з-під хустини - сиве-сиве, як ранкові тумани. А очі - як хмари на осінньому небі. А в погляді - вічна туга...
Летить, не спиняється час. Вже й зима за осінню промайнула. Вже весна теплим промінням ніжить серця і душі. Не пошкодуй же і для неї, веснонько, своєї квітучої ласки. Висуши сльозу. Обнадій. Зігрій. Бо їй так потрібне тепло...
Від автора. Я свідомо упустила ім'я жінки, про яку розповіла вам сьогодні. Хоча не сумніваюся, що хтось та й упізнає, про кого мова. Тому що всі інші імена - правдиві, не змінені. Тому що жоден факт - не вигаданий і не перебільшений. Але річ не в тому, впізнають чи ні. Річ у тому, аби кожен, хто прочитає цю історію, задумався: як швидко все минає, як несподівано все може обірватися. Дорожіть тим, що маєте. Не нарікайте на те, чого нема. Поспішіть сказати найголовніші слова тим, хто поруч. Поділіться з ними любов‘ю. Щоб завтра не було пізно...
   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.