УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 51 відвідувачів

Теги
секти діаспора Церква і політика Церква і медицина УПЦ КП Голодомор конфлікти постать у Церкві забобони Києво-Печерська Лавра церква та політика Митрополит Володимир (Сабодан) Патріарх Алексій II милосердя Президент Віктор Ющенко Церква і влада педагогіка вибори шляхи єднання краєзнавство Археологія та реставрація Приїзд Патріарха Кирила в Україну Мазепа Ющенко Предстоятелі Помісних Церков розкол в Україні церковна журналістика церква і суспільство українська християнська культура УГКЦ комуністи та Церква автокефалія Вселенський Патріархат іконопис монастирі та храми України Доброчинність молодь 1020-річчя Хрещення Русі Священний Синод УПЦ Католицька Церква






Рейтинг@Mail.ru






«Львівська газета»: Петро Чорній і страйк українських школярів 1912 року



«Львівська газета», Ігор Чорновол, 30 березня, 2007

"Самовбивча манія шириться серед сучасної молодіжи в відстрашаючий спосіб. Нема дня, щоб часописі не донесли о якімсь самовбийстві або хоч самовбивчім замірі.

Вчера позбавив себе життя на узгір'ях Кайзервальду 19-літній кандидат III року учительського семинаря Петро Чорній. Причиною самовбивства мало бути виключення Чорнія з учительського семинаря", - писала львівська газета "Нове слово" 27 березня 1912 р.

Учительські семінарії - ланка середньої освіти Австро-Угорської монархії, яка готувала вчителів початкових шкіл. Розпочинаючи з 1873-го, всі учительські семінарії Східної Галичини були утраквістичні, себто навчання вели і польською, й українською мовами.

Львівська учительська семінарія для хлопців розташовувалася на вул. Калічій (тепер - Каліча гора). Студенти цього навчального закладу вирізнялися патріотичною поставою. Польські студенти носили на шапках металеві орлики, українці - левчики, а заможніші з них - пацьоркові ґердани при кишенькових годинниках і сорочки з вишитими комірцями (останнього, однак, дирекція семінарії не толерувала). Під час листопадових боїв за Львів 1918 р., коли майже всі українські студенти учительської семінарії вступили до УГА, ультрапатріотичне Slowo Polskie написало, що УГА завдячує своїх старшин на чолі з Грицем Коссаком (популярним отаманом УСС) віце-президентові Крайової шкільної ради Ігнатієві Дембовському.

Заробітки вчителів початкової школи в Австро-Угорській монархії були невисокими, й усупереч поширеним тепер уявленням, цей фах не належав до респектабельних. Тому в учительські семінарії здебільшого вступали діти незаможних верств, для яких життєвим успіхом було здобути будь-який диплом.

Петро Чорній був сином селянина із с. Фрага (тепер - Рогатинського району Івано-Франківської обл.). Якось функціонери Руського педагогічного товариства (добре розбудованої громадської організації з мережею приватних навчальних закладів) запропонували йому поширити фотографії Олени Січинської. Варто зауважити, що після замаху Мирослава Січинського на намісника Галичини графа Андрія Потоцького 12 квітня 1908 р. (див. "Газету" за 9 квітня 2004 р.) популярною стала також його мати, тому українська громадськість  охоче купувала її портрети (на той час розповсюдження фотокарток, різноманітних календарів, періодичних видань, брошур і книг було важливим джерелом доходу всіх громадських організацій). П. Чорній погодився. Натомість влада, зокрема й дирекція освітніх закладів, боролася з культом М. Січинського, як могла. Невдовзі педагоги довідалися про все. Один із них, професор Бутковський, доручив своєму інформаторові на ім'я Ординець купити в П. Чорнія фотокартку та дав йому гроші на це. Зі світлиною матері терориста Бутковський пішов до директора отця Волша, внаслідок чого педагогічна рада ухвалила рішення виключити П. Чорнія із семінарії. Педагоги-українці передали справу на розгляд Крайової шкільної ради. Та вийшло на гірше: польська більшість Крайової шкільної ради не лише не скасувала рішення педагогічного колективу, а й заборонила П. Чорнієві вступ в усі інші учительські семінарії Галичини. В розпачі хлопець пустив собі кулю в скроню.

Смерть П. Чорнія обурила українську громадськість. 27 березня українські газети надрукували клепсидри покійника. Похорон призначили на 28 березня. День розпочався із загального страйку українських школярів Львова, які, зібравшись на Високому замку, прибули гуртом до каплиці медичного факультету Львівського університету (де стояла труна з небіжчиком). І хоча українське духовенство, педагоги й політики утрималися від участі в похороні, в жалібній процесії взяли участь близько п'яти тисяч осіб (із них близько трьох тисяч - школярі). Після промови депутата австрійського парламенту Лонгина Цегельського тіло юнака поховали на східному краю Личаківського цвинтаря.

Однак люди не розійшлися. Після похорону відбувся похід Пекарською під спів пісень "Ви жертвою в бою завзятім лягли...", "Ще не вмерла Україна", "Не пора!", "Ми гайдамаки", "Який то шумний!". Вихід на вулицю Панську (тепер - І. Франка) перегородила поліція. Демонстранти виконали наказ комісара поліції розійтися, проте невдовзі зібралися на Ринку перед будинком "Просвіти". З вікна редакції "Діла" до натовпу звернувся з промовою редактор Ярослав Веселовський. Демонстранти заспівали ще декілька пісень і розійшлися близько 20.00.

Одноденний страйк українських школярів і віча солідарності українського населення відбулися також у багатьох навчальних закладах Галичини. Згідно зі спогадами Олени Степанів, страйк організувало добре розгалужене таємне товариство самоосвіти школярів-старшокласників (до якого належали і П. Чорній, і вона сама). Особливо завзятий характер мали виступи школярів української гімназії в Перемишлі, які закінчилися побиттям вікон помешкання її директора та виваженням гімназійних воріт. Крайова шкільна рада покарала школярів додатковим днем навчання, розв'язала бурсу Руського педагогічного товариства ім. кардинала Сильвестра Сембратовича (там мешкав П. Чорній; педагоги вважали, що поклик до страйку вийшов звідти) і закрила Перемиську українську гімназію на невизначений час.

Цього року я спробував відшукати могилу П. Чорнія на Личаківському цвинтарі. Пам'ятник йому у вигляді скромного обеліска стояв на 66-му полі, ліворуч, приблизно за 50 метрів від входу на Личаківський цвинтар із вулиці М. Черемшини. Я ще бачив його позаторік, а от тепер не знайшов. Імовірно, на території Личаківського цвинтаря продовжують діяти вандали.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.