УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 78 відвідувачів

Теги
забобони секти автокефалія Президент Віктор Ющенко Католицька Церква розкол в Україні УПЦ КП 1020-річчя Хрещення Русі церковна журналістика Голодомор молодь УГКЦ Ющенко монастирі та храми України українська християнська культура Приїзд Патріарха Кирила в Україну Мазепа церква та політика конфлікти Доброчинність милосердя Києво-Печерська Лавра церква і суспільство іконопис діаспора Вселенський Патріархат Церква і політика комуністи та Церква Церква і медицина вибори Митрополит Володимир (Сабодан) Предстоятелі Помісних Церков шляхи єднання Археологія та реставрація Патріарх Алексій II постать у Церкві краєзнавство Священний Синод УПЦ педагогіка Церква і влада






Рейтинг@Mail.ru






«День» (Україна): Про «Християнську етику» без ілюзій



«День» (Україна), Ольга Сухомлинська, 5 червня 2007

Останні зміни перманентного характеру, що відбуваються сьогодні в середній освіті і, зокрема, у викладанні предметів гуманітарного циклу, до яких належить етика, викликають в учителів, науковців багато запитань. Це стосується насамперед упровадження в першому класі київських шкіл предмета за вибором «Християнська етика в українській культурі», курсів «Етика» у 5-6 класах та рекомендованих Міністерством освіти та науки до включення в зміст шкільної освіти курсів за вибором «Християнська етика (Етика віри)» з тенденцією до їхнього впровадження як обов'язкового навчального предмета. Спостерігаються також настійні намагання змінити підходи до викладання і змісту деяких предметів у школі - біології, історії, географії з наукових засад на креаціоністські. Ці процеси окреслюють все зростаючу тенденцію до кардинальних змін у світоглядних функціях освіти, її парадигм й концептуальних засад.

Тому сьогодні варто ще раз привернути увагу до цих питань хоча б для того, щоб прояснити, висвітлити ситуацію й визначитися з позицією, коли, як показує мій власний досвід, неможливо на неї вплинути, бо посадові особи мало дослухаються до дискусій і беруть до уваги лише ідеологічну доцільність або корисність.

Процеси впровадження предметів духовно-морального циклу у школу відбуваються на тлі різкого зниження зацікавленості держави, суспільства до розвитку і підтримки науки. Постійне реформування усіх ланок системи освіти спонукає до написання і видання великої кількості підручників і навчальної літератури, якість яких у ряді випадків викликає сумніви і подив.

Відбувається зниження рівня наукової підготовки школярів, у суспільстві зникає інтерес до науки й дійсно наукових знань, а натомість буйним цвітом квітнуть і множаться окультні науки, відомості про паралельні світи, торсійні поля, йде розважальна інформація про псевдонауку, яка широко популяризується через інтернет, засоби масової інформації.

Про це красномовно свідчать підготовлені до викладання дисциплін морально-етичного циклу підручники, посібники для вчителів, навчальні книги, що зараз у великій кількості надсилаються до фахової комісії із суспільствознавчих дисциплін (секції «Етика») науково-методичної Ради МОН України. Їх кількість щомісяця зростає, сьогодні нараховується понад 30 найменувань. Тут і програми, і підручники з християнської етики, етики віри, і посібники для вчителів, і хрестоматії, і факультативні курси типу «Біблія і наука». У цілому про зміст і спрямованість цих рукописів можна сказати одне - всі вони написані з креаціоністських підходів, висвітлюють позиції прозелітизму, тобто ставлять за мету не стільки порушувати питання етики, скільки навернути дітей до віри, до церкви, а вже потім долучити до християнських чеснот. Багато з авторів є священнослужителями або ж представниками неканонічних вірувань, які, до речі, мають духовні звання, церковні посади, займаючись паралельно й учительською та викладацькою діяльністю, і не розголошуючи при цьому своє воцерковлення.

Отже, зміст, який пропонується в цій шкільній, а також навчально-методичній літературі - теїстичний, релігійний, спрямований на формування в дитини уявлення про теїстичну модель світу.

Така модель, як й інша, мають право на існування, ніхто цього не заперечує. Але чи відноситься це до функцій школи, яка за своєю сутністю покликана формувати науковий світогляд, як і церква - теїстичний?

Не варто тут вкотре повторювати, що школа (освіта) відділені від церкви, й освіта, згідно із законами України, носить світський характер. Крім Конституції України та законів про освіту, які говорять про те ж саме, існують також стандарти шкільної освіти, що носять характер законодавчих актів, де креаціоністські засади тих чи інших предметів повністю відсутні. Постає питання: чи можемо ми самовільно втручатись у філософію освіти, тобто змінювати стандарти? Вибірково викидати щось, що нам зараз не до вподоби і вставляти туди те, що нам, або певній частині з нас, зараз подобається? Мені здається, що потрібно ставити питання саме в цій площині.

Проблема долучення чи недолучення школярів та студентів до релігійно-церковних цінностей, незважаючи на законодавчу однозначність, для багатьох є спірною, і аргументом тут виступає те, що, як говорив один із представників МОН, «людина є невіддільною від духовності, релігії, має свободу совісті, свободу віросповідання, отже, освіта має право впровадження релігійних цінностей у навчально-виховний процес державної школи». Ось така позиція, яка, власне, не була відкинута, але й не була розвинута до меж зміни Конституції в цих питаннях.

Якщо ми, педагоги, прихильники й противники цих курсів, не прояснимо ці питання, то чи є у нас моральне право і відповідальність пропонувати такі курси дітям? А тим більше запроваджувати їх негайно? Готовність органів освіти різних рівнів до викладання таких курсів дуже велика, їх не бентежить відсутність відповідних фахівців, літератури, програм. Є приклади, що ці курси викладають не лише випадкові люди, але й із хворобливою психікою, які бачать свою життєву місію в донесенні слова Божого до дітей.

Ситуація набуває характеру кризи й все наростаючого накопичення проблем, які не висвітлюються, не дискутуються й не носять компромісного характеру, бо переважає одна точка зору.

Тому надзвичайно важливо, щоб держава, суспільство, а потім освіта визначилися, чого вони хочуть, запроваджуючи такі курси. У чому полягає їхня мета: чи інформаційна, репродуктивна, знаннєва (судячи зі змісту запропонованої навчальної літератури - саме така), чи розвивальна (світоглядна), чи виховна? Розривати ці функції неможливо, але від заздалегідь визначеної мети залежить побудова курсів. Курси «Християнської етики» декларують у своїй меті долучення школярів до християнських цінностей, але справжня мета, як свідчить аналіз, - це катехізація дітей.

Метою таких курсів має бути формування в дітей розуміння місця й ролі релігії й релігійної думки в історії й сьогоденні, їхнього внеску в культуру, розповідь про її найвідоміших представників, їхню роль у житті людини і суспільства в Україні й цілому світі, вплив на розвиток суспільства. І тут є стільки прикладів, лише на основі яких можна побудувати курси.

Завданням таких курсів є долучення до християнських цінностей як надзвичайно важливих у підготовці до життя в умовах ідеологічного, культурного й релігійного плюралізму, а також допомога кожному в життєвому визначенні й самовизначенні, допомога у вдумливому і критичному пошуку власного, особистого сенсу життя.

Чи можемо ми взагалі сьогодні ставити перед цими курсами такі завдання? Можемо і повинні, але не абстраговано, а чітко усвідомлюючи, що школа - це віддзеркалення суспільства, що школа, освіта не можуть самотужки відстояти соціальну й культурну наступність, передачу цінностей, оскільки вона є частиною кризового (особливо зараз) суспільства, де цінності падають, змінюються, атакуються й нівелюються, насильно прищеплюються щодня і щогодини.

Сьогодні ми, наше суспільство знаходимося між минулим і майбутнім, між реаліями посткомунізму, ностальгією за радянським минулим, вкрай політизованим суспільством і, що важливо в цьому контексті, політизованою релігією. Ми з втратами й розчаруваннями, хворобливо й болісно виходимо на шлях розбудови громадянського суспільства й маємо саме сьогодні обирати стратегічні пріоритети, і в першу чергу в освіті.

Чому ми йдемо вперед, повернувши голову назад, шукаючи саме в минулому, навіть найвіддаленішому, орієнтири й приклади для сьогодення? Чому з усіх навчальних предметів, які пропонувалися після 1991 року до державного компоненту загальноосвітньої школи - громадянська освіта, практичне право, екологія, філософія для дітей, Європа в школі та ін., - ми обрали лише етику і християнську етику? Про що це свідчить?

Якщо дотримуватися популярної сьогодні позиції, що жоден світогляд не може бути панівним, то як викладати предмети, змішуючи підходи й випускаючи в світ дітей взагалі з розпливчастим, аморфним уявленням про світ, природу, людину? Таким чином, ми повертаємося до середньовічного, схоластичного навчання на основі релігійної ідеології, без виділення навчальних предметів, з читанням курсів «Cеми вільних мистецтв». Чи може це відбуватися сьогодні?

Чи не доцільним було б, якби кожен займався своєю справою: школа формувала у дітей наукову картину світу; церква - релігійний світогляд; сім'я долучала до традиційних життєвих цінностей, а також до релігії; держава, політики вчили, показували приклад того, як жити і діяти в правовому, законодавчому полі?

У перехідний період, час нестабільності школа, освіта залишаються, окрім сім'ї і далеко не кожної, тим острівцем, який разом із формуванням наукової картини світу має прищеплювати позитивне, життєстверджуюче ставлення до світу, ціннісний життєвий вимір. Школа покликана навчити мислити, думати, співставляти й діяти. Чи вже вона не повинна це робити? Чи кожен учитель читає свій предмет і вимагає високого рівня знань, залишаючи обабіч і наукову картину світу, і формування світогляду?

У цьому контексті курси «Етики» й «Християнської етики» лише тоді впишуться в цю філософію освіти, коли вони будуть нести виключно морально- етичне, ціннісне наповнення. Таким є курс «Етика» для 5-6 класів загальноосвітньої школи, який різко відкидається релігійною та співчуваючою їй громадою через атеїстичність і, відповідно, світськість, хоча чіткої межі між загальнолюдськими, національними, християнськими цінностями провести практично неможливо.

Стосовно курсів «Християнської етики (Етики віри)». Таке несподіване сполучення двох назв «Християнської етики» та «Етики віри», одна з яких у дужках, що означає синонімічність, перекочувало із указу Президента про термінове запровадження цих курсів у школі в наказ МОН про те ж саме, але ніхто з офіційних осіб не прокоментував, що ж це таке «Етика віри».

До речі, автори рукописів так і називають свої підручники й посібники «Християнська етика (Етика віри)», як це зазначено в документах, сильно не переймаючись різницею у цих термінах.

Як видається, етика віри, якщо вона взагалі існує, ніяк не може бути предметом викладання у школі. Тому що віра як прийняття розумом людини якихось вірогідних тверджень за достовірні, віра як переживання містичного досвіду, коли людина інтерпретує його як спілкування з надприродним і дотримується при цьому ритуалів, правил поведінки, норм, характерних для певної релігійної спільноти, все це є предметом духовно-емоційної сфери теології як науки про трансцендентне й може, мабуть, бути наявною у релігійному вихованні, в релігійній культурі, але тільки не в школі.

Що ж стосується предмета християнська етика, то тут справа складніша. Я в цілому позитивно ставлюся до того, що цей предмет викладається в школі, але за умови, якщо він істинно долучає дітей до християнських цінностей як важливої складової загальнолюдських культурних надбань. Але по мірі ознайомлення з підготовленою навчальною літературою у мене почали виникати сумніви щодо змісту цього предмета. Адже доброчинності (чесноти) - це основа християнської моралі, їх сім'і чотири з них - «природні», що мають витоки зі стародавнього світу й природного розуміння моральних якостей і поведінки людини (розсудливість, поміркованість, хоробрість і справедливість) та три «богословські» чесноти, що розглядаються в християнстві як особливі дари Господа (віра, надія і любов (милосердя). Як їх розвести (чи об'єднати) в процесі викладання? Для мене сьогодні аксіоматично, що християнську етику має читати педагог, який глибоко обізнаний з християнством, Біблією, Старим Завітом з його десятьма заповідями, вільно володіє цим матеріалом, переносячи ці вічні ідеї до ситуацій і поведінки сьогоднішніх школярів. Не наповнення складним біблійним матеріалом підручників для дітей 5-6 класів, а наповнення сучасним матеріалом, тлом, підґрунтям якого є християнські цінності й постулати.

Чи є такі підручники й такі вчителі? Чи готує їх вища школа, і в якій кількості? Наскільки представлені ці питання у змісті предметів педагогічної освіти, підготовки вчителів?

Прихильники запровадження цих курсів посилаються на два чинники: 1) зарубіжну школу, 2) вітчизняні традиції. Але така апеляція вразлива. Щодо першого, в різних європейських країнах, країнах старих демократій, по-різному ставляться до релігійних освіти та виховання, виходячи з традицій власної системи освіти. Так, у Великій Британії, Швеції, Данії, Ірландії держава не відокремлює школу від релігії, і там відбувається релігійне навчання в різних обсягах. У Франції, Бельгії, Швейцарії державна школа відокремлена від релігії, й релігійне виховання відсутнє.

Сьогодні в країнах західних демократій також ідуть складні й хворобливі процеси реформування релігійної освіти, її починають розглядати як приватну, особистісну категорію вільної й демократичної особистості. Впродовж останніх десятиліть вносяться часткові зміни у шкільну освіту відповідно до еміграційних та глобалізаційних процесів, наявного контингенту дітей, їхніх вірувань тощо.

Що ж стосується України, то, на превеликий жаль, національна освіта не може похвалитися такою традицією, бо державної української школи не існувало, а в державній російсько-імперській читався Закон Божий, який закріплював великодержавні інтенції - православ'я, самодержав'я, народність. Щодо християнської етики як складової української культури, яка зараз впроваджується у 1-й клас київських шкіл, то потрібно було б спочатку не писати підручники, а викристалізовувати на дослідницькому рівні ті зерна християнської культури в національній, а вже затим представляти це як підручниковий матеріал, бо в наявних підручниках все зводиться знову ж таки до долучення до віри як запоруки «єдино правильної», «істинної віри».

Ось така ситуація вимальовується із впровадженням курсів духовно-морального спрямування. Як виявилося, з прийняттям указів та наказів питання не вичерпалося, а лише, на мій погляд, розпочалося.

У такій ситуації надзвичайно важливо обговорити цю проблему з усіма зацікавленими сторонами. Хотілось би почути і думку комітету Верховної Ради з питань освіти та науки, думку віце- прем'єра з гуманітарних питань. Я ж дозволю собі ще раз висловити свою точку зору.

1) Питання вибору віри, вірувань стосується лише кожної людини, кожної дитини. Це її приватна сфера, сфера інтимного життя, в яке не повинні втручатися ніхто, крім батьків до певного віку. Свобода вибору є її невід'ємним правом. Завдання школи, освіти - познайомити дітей як з різноманіттям сьогоднішнього духовного світу, так і з вічними цінностями, а вони вже самі будуть обирати світоглядні позиції. У сучасних демократіях, до яких ми так прагнемо, головні цінності, що поширюються в суспільстві, - це толерантність і плюралізм, довіра, взаємоповага, поміркованість і виваженість, які гарантуються законами, а з іншого - автономія особистості, самостійність, вільний вибір, відповідальність, уміння брати на себе рішення стосовно власної долі, своїх вірувань і бажань, суб'єктивація віри. Якщо ж ми вважаємо особистість головною в навчально-виховному процесі, зі своїм внутрішнім світом, потребами, поглядами, то не треба лізти до неї в душу зі своїми релігійними приписами. Тому курси «Християнської етики» мають бути світськими за змістом і лише за вибором, а не в державному компоненті, і цей вибір мають здійснювати спочатку батьки, а потім і сам учень.

2) Як і у всіх цивілізованих країнах, в Україні має бути прийнятий закон про релігійну освіту, який дасть можливість отримувати відповідну освіту тим, хто цього бажає. Але не шляхом внесення до законів про освіту пунктів щодо релігійної освіти, як це відбувається зараз, бо тоді вже ніхто не зможе розібратися, яка ж у нас освіта - світська чи релігійна, а просто підготувати відповідний закон, де зазначити, що всі релігійні заклади мають проходити акредитацію у МОН України.

3) Надії на те, що курс «Християнської етики» кардинально змінить моральність наших дітей, як складової нашого суспільства (одна година на тиждень, 32 годин на рік), утопічні. Разом з етикою та християнською етикою (за вибором), що почали викладатися у 5 - 6 класах, доцільно було б запровадити в шкільні програми 7 - 9 класів основної школи та у старшій школі такі курси, як «Основи релігійної культури», або «Основи християнської культури», або ж «Основи православної культури», «Релігійні рухи» (як у Нідерландах). Це надало б значно більші можливості для ознайомлення учнів із філософією релігії, різноманітними релігійними вченнями, храмовою культурою, сутністю молитов, поведінки в храмах тощо.

Подумаймо разом, давайте сперечатися, переконувати, об'єднувати зусилля, бо освіта, школа, діти - це наше майбутнє, ми всі несемо відповідальність за їхній розвиток.

Ольга СУХОМЛИНСЬКА, доктор педагогічних наук, професор, академік-секретар Відділення теорії та історії педагогіки АПН України

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.