УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 43 відвідувачів

Теги
комуністи та Церква Патріарх Алексій II Вселенський Патріархат забобони краєзнавство шляхи єднання конфлікти церква і суспільство розкол в Україні Доброчинність Мазепа УГКЦ молодь вибори 1020-річчя Хрещення Русі педагогіка Католицька Церква Приїзд Патріарха Кирила в Україну Президент Віктор Ющенко автокефалія діаспора Ющенко Предстоятелі Помісних Церков церква та політика українська християнська культура Церква і політика секти Києво-Печерська Лавра Голодомор постать у Церкві монастирі та храми України церковна журналістика Священний Синод УПЦ УПЦ КП милосердя Церква і влада Митрополит Володимир (Сабодан) Археологія та реставрація Церква і медицина іконопис






Рейтинг@Mail.ru






«Галичина» (Івано-Франківськ): Молитва і диво



«Галичина» (Івано-Франківськ), 2 червня 2007

Впали з неба і лишилися неушкодженими
Дорога редакціє, дуже добре, що у Вашому часописі є розділ «Молитва і диво». Цю рубрику багато людей любить читати, бо дійсно щира молитва творить чудеса. Зі мною також було чудо із чудес, як Бог вислухав мою молитву.
Моя щира молитва двічі врятувала мого сина від видимої смерті. Першого разу, коли він падав з вертольотом у 1984 році в Магдебурзі (колишня НДР) і другого разу, як мав їхати до Афганістану - у те пекло війни. Перший раз це було 3 вересня, на землі була гарна тепла погода, а от вище хмар літали льодинки. і ті крижинки залетіли у двигун вертольота, на якому літав мій син - він був бортмеханіком. Відмовив один двигун, а потім обидва, і ось вертоліт, як підбитий птах, разом з екіпажем падає на землю. І було чудо із чудес - впали вони на поле цілі-цілісінькі й неушкоджені. А моє материнське серце наперед відчувало, що син у небезпеці, бо куди ходжу - то молюсь.
Стаю перед іконою Миколая Чудотворця і прошу, щоб він зробив чудо з моїм сином. Якщо він буде падати, - аби лишився живим і своїми ногами ступив на рідний батьківський поріг. І от перед Новим 1985 роком приїхав він із сім'єю у відпустку і невістка Ірина каже мені: «Мамо, ваш лист зберіг Анатолія» і розказує, як усе було.
А я тоді їй: «Ні, дитино, не мій лист, а моя молитва до Бога і Миколая Чудотворця». Бо дітям написала в листі «Синочку: як би ти не літав, молю Бога, щоб своїми ногами ступив на рідний поріг».
У дитинстві син мав хворобу Боткіна, і через це його справу з польотом до Афганістану якийсь час відкладали. Але одного разу пише він мені: «Мамо, вже всі наші офіцери були там, а тепер моя черга, і мушу летіти».
Я знову молюсь, Бога прошу, щоб дозволив отцю Миколаю зробити чудо з моїм сином. Молюсь щиро, зі слізьми на очах, і через тиждень отримую звістку, що він залишився, не відбув до Афганістану, бо перед самим від'їздом прийшли два офіцери, які вже були в Афганістані, і добровільно зголосилися полетіти туди за нього.
Так, це було чудо із чудес. І тепер я щоранку під час молитви дякую Господу Богу і святому Миколаю за їх чудеса з моїм сином, що зберегли його від видимої смерті й од війни афганської...
Дякую, дякую, дякую! Бог зберіг сина для Себе бо тепер він уже на пенсії і служить у церкві дяком.
І недарма кажуть у народі: «Молитва - залізо ломить». Так, щиру молитву Бог завжди вислуховує і творить чудеса. Отож молімося щиро не тільки за дітей і за рідних, але й за нашу Україну і за весь світ. Вже бачимо і на кожнім кроці відчуваємо, які випробування Бог посилає на землю і просить народ: покайтесь!
Та за земною розпустою і нечесною наживою люди не чують Божого звернення до них. Не чують через закам'янілість своїх сердець. Не хочуть робити добро для ближніх, особливо для тих, які у великій потребі. Одне говорять, а зовсім протилежне чинять.
З повагою - Марія КИБА.
смт Ланчин Надвірнянського району.
Боже провидіння
Народився і виховувався я в простій побожній, християнській сім'ї. З дитинства батьки прищеплювали мені любов до Бога, людей, молитви, церкви. В неділі і свята обов'язково всі ходили до Божого храму. Навіть навчаючись у школі, я не переставав відвідувати богослужіння. На анкетні питання про віру в Бога я завжди відповідав ствердно: «так». За це, хоча вчився добре, мені обіцяли перспективу колгоспника. Ми тобі зробимо так, говорили вчителі, що не зможеш ніде вступити на навчання, а тільки працювати в колгоспі.
Коли я вчився у 9-му класі, мені приснився дивний сон: в невідомому місці стою перед великим будинком і уважно розглядаю його. Потім заходжу всередину, йду коридором. Поруч ідуть юнаки, одягнені в чорні сутани. Всі піднялися сходами і зайшли до храму. Там була відправа... Опісля, коли всі попрямували до своїх кімнат, в коридорі появилися молоді дівчата в довгих сукнях.
Сон видався мені особливим, і я його запам'ятав, хоч зовсім не розумів його значення, не здогадувався про якісь знаки чи віщування.
У 10-му класі в мене поступово визрівало бажання навчатися в духовній семінарії, але де вона була і як до неї вступити, нічого не знав. Попросив маму розпитати місцевого священика, а він сказав, що тільки після служби в армії, бо до служби не приймуть, а якщо і приймуть, то все одно візьмуть служити і там будуть знущатися, «перевиховувати».
...Після служби в армії на прохання рідних я вступив на нульовий курс Івано-Франківського медінституту. Мені надали гуртожиток і стипендію. Після таких курсів майже всі ставали студентами цього ВНЗ.
Під час першого семестру я познайомився з одним священиком, від котрого довідався все про вступні іспити і навчання в семінарії. Він із захопленням розповідав про цікаві богословські і філософські предмети, викладачів, але до вступу не заохочував. (Пізніше, коли я вже був священиком, від нього взнав - він боявся, щоб це не була перевірка органів радянської. влади, які звинуватили б його в агітації до навчання в семінарії). З цього часу думка про вступ до семінарії мене не покидала. В іншого священика дістав деякі богословські книжки, і вони мене дуже захопили.
Момент істини настав після першого семестру, в час зимових канікул. Я сказав мамі, що більше не хочу мучити себе наукою, яка мені не до душі. «А що робити далі?» - запитала мама. «Помолімось, я напишу знаки на чотирьох карточках, і Ви самі виберете одну з них. Яку візьмете, там і буду вчитися», - сказав я. Мама погодилася. Я вирізав чотири однакові карточки і написав знаки: хрест - семінарія, гадюка - медінститут, книжка - педінститут, четверта була чиста - означала інші ВНЗ». Я, мама і сестра, ставши на коліна, тричі проказали «Отче наш» і «Богородице Діво». Я згорнув картки, опустив у чашку, добре перемішав і викинув на стіл. Диво! Робив так тричі, і кожного разу мама брала картку з хрестиком. Ми визнали в цьому знак Божого покликання служити Йому. Вибір зроблено остаточно.
...Вперше в житті я був у Ленінграді, коли заносив документи до вступу до духовної семінарії. Перед будинком семінарії пригадав сон: будинок точнісінько такий самий, як у сні, і коридори, і храм, але дівчат не було. Тільки після двох років навчання при семінарії відкрили регентське відділення, на якому готували керівників церковного хору, і приймали туди дівчат.
Священик Михайло.
Воскресіння
Кульгава нога, взута в стару продірявлену чуню, підсковзнулася на вогкому, напівгнилому торішньому листі, і жінка від несподіванки ледь не впала. Край полотняної торбинки в дрібний горошок вислизнув з вузлуватих тремтячих пальців і дві писанки - все великоднє, що змогла пристарати, - покотилися з горбка на долину, кудись у темряву, в непроглядну ніч, у непролазні верболози. Мері навпомацки, тримаючись за шорсткі стовбури дерев, натикаючись раз у раз на якесь колюче гілля, злізла поволі з горба вниз і спробувала відшукати згубу. Повзала навколішки по зимній мокрій траві, обмацуючи руками кожен її сантиметр. А над нею гуло вітром нічне небо.
Мері відчувала, як її втомлене тіло, зігнуте в три погибелі, наливалося холодом, а в душі вмирала надія віднайти хоча б одну писанку, аби було що посвятити у храмі. Вітер залітав їй у вуха, і через нього скроні пронизував різкий біль. Сиве волосся, вибившись пасмами з коси, лоскотало зморщене, як кислиця, обличчя. Лише тепер Мері помітила, що хустка сповзла з голови на плечі. Вона зав'язала хустку наново і розгублено завмерла навсидячки, втупивши очі в непроглядність вербових хащів. З тих очей давно текли скупі сльози, застрягаючи між складочками обличчя, такі гіркі та невтішні, що, здавалося, цілий світ її зболеного, зацькованого серця витікає назовні...
Світло з'явилося не одразу. Спочатку воно було розміром з фосфорний жучок, і Мері подумалось, що для нічних світлячків ще не прийшла пора. Те світло ширилось кожної секунди, яснішало, аж сліпило зір, і нарешті в ньому можна було розгледіти молоду жінку. Образ її був невиразним, вона вся зливалася з дивовижним сяйвом настільки, що чітко виділялись лише очі й губи.
Мері затулила лице руками, намагаючись сховати себе всю від того нереального видива, шепотіла якусь молитву, вражена і налякана, просила Бога, щоб не дав їй помутитися розумом.
...Голос, м'який і ніжний, майже як музика, долинув до мозку крізь вуха, затиснуті міцно-преміцно. Мері не вірилось, що то для неї лився той голос:
- Мене не бійся. Я прийшла допомогти.
- Допомогти? - Мері повільно висувалась обличчям на світло.
- Той, до Кого ти молишся, змилостивився над тобою, - говорили тонкі вуста, тихо і по-доброму. - Віднині ти станеш щасливою.
- Віднині... щасливою... - бурмотіла Мері, відчуваючи якусь важкість у голові і в тілі.
- Він знає, що ти перебула, і виконає сьогодні одне твоє бажання - найзаповітніше. Тобі лише треба вимовити його вголос. Але вір! Бо коли віра твоя хоч на мить похитнеться, усе марно. Увіруй в Його всесилля...
Спалахнуло, як тисяча полуденних сонць, небо, - Мері зажмурилась. і стало темно. «Увіруй, - дзвеніло в повітрі. - Увіруй...» Жінка підвелась і кульгаючи пішла долиною до храму, де нинішньої ночі святили паски.
В дерев'яній церковці, що, здавалось, вросла в грузьку землю, дзвонили дзвони, так голосно і велично, так радісно, що Мері на хвильку завмерла на місці і слухала. Церкву обступили люди з великодніми кошиками, в кожному горіла свічка. Свічки утворили вогняне коло, за яке на кілька кроків відступила ніч, і в середині того кола з жовтого вогню лунало:
- Хри-стос во-скре-е-ес із ме-е-е-е-ртвих... Смертю смерть подола-а-в...
Мері стояла за огорожею церковного подвір'я і не йшла до людей. Вона добре знала, як вони її ненавидять.
«Я можу зараз загадати бажання, - думала жінка. - Я можу загадати, що схочу. Схочу - і попрошу кари небесної на тих, які наді мною збиткувалися, називали Кривавою Мері, ворожкою, злодійкою, відьмочкою. А мене ж зовуть Марійкою - так мати назвали. То вони, ці лихі, немилосердні люди приліпили мені остогидле прізвисько Мері. Схочу - і попрохаю на їх злостиві писки німоти... Прости мене, Господи, за думки грішні, за бажання помсти. Що мені з їхніх бід, коли і своїх достатньо? Бідую я, як не знати хто. Голодую цілу зиму. Добре хоч ліс годує. Люди мене боком обходять. Кажуть, що я сина з'їла. А він же, сирота, від бідноти до міста подався. Так і нема його роки рокенні... А вони: «З'їла сина! Відьма! Кривава Мері!». А може, попросити ліпшого життя? - крутилася думка. - Та що з того життя? Люди все одно не подобрішають. Хіба що смерті попрохаю. Хай мене забере до Себе Всевишній...
Ціпкими, як столітнє коріння дерев, руками Мері трималася за невисокий парканець. За ним відбувалося таїнство освячення паски. Молодий панотець щедро кропив водою кошики. Смачно пахло повітря. Співали жінки. Крізь голосний святковий спів Мері почула якийсь жалібний звук, схожий на нявчання. Вона вгледілась в густу темряву, ледь освітлену свічками. За спинами людей мале кучеряве хлоп'я тягнуло за хвіст пухнастого кота, такого білого-білого, як лунь. Кіт нявчав і безпомічно загрібав лапами землю. Та хлопець волочив його за собою з радісним виразом свого малого дитячого личка, і ніхто з дорослих не зупиняв його...
Мері схвильовано перехилилася через паркан, ніби хотіла його перелізти. Але вчасно згадала: до людей не можна!
- Господи, - попросила вона, - дай цій дитині зрости великодушною! - щире, найсокровенніше в цю мить бажання, легко злетівши з її сухих порепаних уст, здійнялось в небо, що от-от мало розвиднятися.
- Ну от, і загадала бажання, - тихо мовила Мері. - Може, хоч це дитя виросте не таким, як інші.
...Вона відчувала, що руки і ноги слабнуть, як тілом проходить дрож, як у грудях перевертаються давні образи і штрикають гострими кутами серце. Мері повільно осідала на траву - замотана в грубу хустку старезна баба, кривджена-перекривджена... Земля ніби додавала сили. Ставало легше. і навіть ноги в чунях не відчували холоду.
...Кучерявий хлопчик гладив долонькою лице дідуся-інваліда і щось лопотів до нього своєю дитячою мовою. Мері їх не чула... Очистившись великодніми вогнями, воскресала і тягнулася в небо її сумна душа...
Тетяна П'ЯНКОВА.
   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.