УКР РУС  


 Головна > Українські новини > В гостях у редакції  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 101 відвідувачів

Теги
Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і влада 1020-річчя Хрещення Русі Доброчинність розкол в Україні Ющенко Мазепа краєзнавство Церква і політика Приїзд Патріарха Кирила в Україну Священний Синод УПЦ Предстоятелі Помісних Церков УГКЦ Патріарх Алексій II Голодомор автокефалія Президент Віктор Ющенко педагогіка Католицька Церква діаспора Церква і медицина забобони Києво-Печерська Лавра молодь секти церква та політика комуністи та Церква милосердя шляхи єднання іконопис УПЦ КП монастирі та храми України вибори церковна журналістика церква і суспільство українська християнська культура конфлікти Археологія та реставрація Вселенський Патріархат постать у Церкві






Рейтинг@Mail.ru






Єпископ Іриней (Семко): «Ми повинні власним життям свідчити про свою віру»

  26 June 2007



Колишній благочинний Києво-Печерської Лаври, а нині владика Іриней, призначений на новостворену Ніжинську кафедру... З чого почати, де жити, як шукати однодумців та помічників у регіоні, де до цього бував хіба що декілька разів, та й то під час паломництва? Тим більше, що, ставши насельником Лаври 1991 року, отець Іриней відтоді, а це більше 16 років, не залишав стін монастиря.

Та Ніжинський владика вже знає, з чого розпочне архіпастирську діяльність. Відродження традицій духовності та благочестя в стародавньому краї, шанування святителів та преподобних, які тут народилися, - ось напрямок, в якому він має намір вирушити.

Наша бесіда з єпископом Іринеєм відбулася напередодні дня пам'яті святителя Іоанна, митрополита Тобольського - подвижника родом із Ніжина, частку мощей якого владика сподівається попросити для ніжинської пастви у Тобольського архієрея.

Про власні корені, сімейні традиції, свій прихід до віри та Церкви розмірковує єпископ Іриней (Семко).

«Коли мене, малого, не пустили до церкви, я сильно плакав»

- Ваше Преосвященство, Ви прийняли чернецтво у неповні 22 роки. Що привело Вас до Церкви і яким був Ваш шлях до священного сану?

- Скільки себе пам'ятаю, мене завжди немов магнітом тягнуло до Церкви, хоча тоді я не розумів, що й до чого.

Народився я на Черкащині. Мати все життя працювала бухгалтером, батько - водієм. Є в мене брат, старший на 6 років. На жаль, батьки не були віруючими людьми, та це не їхня провина, а, скоріш, результат ідеологічної «обробки» тих часів.

Пам'ятаю, одного разу, мене, ще дитиною, привезли до Києва. Я побачив храм, питаю: «Що це?» Мені кажуть: «Церква». Я дуже захотів туди увійти, але батьки не пустили. Я, малий, розплакався, а коли повернувся додому, то на питання «що ти бачив у Києві» відповідав: «Церкву, але мене до неї не пустили».

Мене, напевно, вів до Церкви Сам Господь. Моя мати неодноразово згадувала, що я в дитинстві був трохи не такий, як усі діти, - більш спокійний і вразливий. Та й мої дитячі ігри дивували батьків - коли помирало курча чи гусеня, я ховав його в садку, ставив хрестика на могилці, молився про нього...

Коли я розмірковую над своїм життям, то на думку спадають слова зі Святого Письма, сказані Богом пророкові Єремії: «Перш ніж Я утворив тебе в утробі, Я пізнав тебе, і перш ніж ти вийшов з утроби, Я освятив тебе» (Єр. 1, 5). Так і зі мною. Я відчував Бога серцем тоді, коли мені про Нього ще ніхто нічого не казав. Навкруги панував атеїзм, церкви були здебільшого закриті. Прикладів віри довкола себе я не бачив. Пам'ятаю, молилася мамина мати, та вона не вчила мене, як це робити, та й померла рано. У сусідньому селі жила батькова тітка, яка ходила до церкви, вона дала мені мій перший молитвослов. Я почав читати молитви так, як серце підказувало, ранішні - зранку, вечірні - ввечері. Закінчуючи школу, я знав їх напам'ять.

- Ви вчилися у будівельному інституті. Наприкінці першого курсу покинули навчання й поїхали до Московської духовної семінарії. Досить радикальна зміна життєвого шляху як для молодої людини...

- Я хотів бути в Церкві, та як це зробити, тоді не знав. Батьки наполягали, аби я, як і мої однолітки, став студентом вищого навчального закладу. І хоча особливого бажання навчатися в інституті в мене не було, я вчинив так, як хотіла родина. Пішов аби-куди - вступив до будівельного. Душа ж прагнула іншого. У Києві я відвідував богослужіння у Флорівському монастирі. До речі, нині покійний протоієрей Миколай Запорожець дав мені рекомендацію на вступ до семінарії.

Так склалося, що закінчуючи перший курс, я покинув навчальний заклад, бо не бачив сенсу мучити себе та оточуючих. Спочатку було важко, відносини в родині стали напруженими, але з часом батьки переконалися, що я обрав свій шлях.

Тоді я знаходився ніби на роздоріжжі, не знав, що робити. Вирушив до Красногорського монастиря, що в Черкаській єпархії. Тамтешній священик порекомендував поїхати до архімандрита Кирила (Павлова) в Троїце-Сергієву Лавру, порадитися, що робити. Це було 1983 року. Під час сповіді я запитав в отця Кирила, як краще вчинити. Він благословив вступати до семінарії. Влітку, успішно склавши вступні іспити, я був зарахований до духовної школи. Це стало для мене величезною радістю, адже я опинився там, куди завжди прагнула моя душа.

«Усім своїм єством я відчув, що чернецтво - це мій шлях»

- Ви зазначили, що на Ваше життя вплинув Красногорський жіночий монастир. Окрім того, Ви написали кандидатську дисертацію, присвячену жіночим обителям...

- На захисті Блаженніший Митрополит Володимир запитав: «Мабуть, Золотоноша надихнула?», маючи на увазі обитель, до якої я навіки прив'язаний усім серцем. І справді, Золотоноша для мене - перша духовна школа. Там жила свята людина - матінка Августа, яка всіх зігрівала своєю любов'ю.

- Які уроки духовного життя Ви в цій школі отримали?

- Вважаю, що Красногорський монастир є зразком для інших обителей. У першу чергу, це можна пояснити тим, що в ньому було й до цього часу залишається багато справжніх подвижниць. Про себе вони нічого не розповідають, але своїм життям, міцним духом являють силу віри. Це й був мій найголовніший урок - свідчити про Христа справами і власним життям.

І нині там мешкають черниці, які прийшли в обитель у 10-річному віці, а зараз їм за сімдесят. Дивишся на ці обличчя - і вони своїм піднесенням надихають тебе на служіння Богові.

- Блаженніший Митрополит Володимир часто розповідав, що в молодості дуже хотів бути простим сільським священиком і ніколи не мріяв про предстоятельство. А Вам не хотілося мати родину, дітей?

- Коли мене запитують, чому я пішов у монастир, я не можу відповісти. Пішов туди через те, що відчув цей поклик серцем, хоча до 18 років про чернецтво навіть уяви не мав. Потім познайомився з життям монахів, з радістю усамітненої молитви і всім єством відчув, що саме це і є мій шлях. Коли я вступав до Московської семінарії, то молитовно просив преподобного Сергія не лише допомогти потрапити на семінарські лави, а й залишитися в числі братії.

- У своєму слові на наречення Ви зазначили, що дякуєте Богові за ті 15 років, які  перебуваєте поруч із Владикою Володимиром, за можливість спілкування та співслужіння з ним. Які риси характеру Блаженнішого Митрополита Ви хотіли б втілити у Вашому святительському служінні?

- Для мене Блаженніший - ідеал і в адміністраторському плані, і в чернечому. Усіх людей, які до нього приходять, він приймає з теплотою та повагою. Владика Володимир для мене - зразок любові, терпіння, мудрого управління Церквою. Зараз багато можна почути «розумних» порад, мовляв, треба бути більш жорстким і рішучішим. Та я завжди переконуюся, що шлях, обраний Блаженнішим - шлях доброти та довготерпіння - правильний. Наш Предстоятель усіх охоплює своєю лагідністю.

«У Троїце-Сергієвій Лаврі я духовно народився»

- Як Вам жилося в Троїце-Сергієвій Лаврі?

- У Красногорській обителі моє серце загорілося любов'ю до чернецтва, а в Троїце-Сергієвій Лаврі - я робив перші кроки монастирського життя. Там я народився духовно, і вдячний Богові, що Він сподобив мене бути насельником обителі преподобного Сергія. Вдячний Господові й за те, що на своєму шляху до Нього зустрічав людей, які свідчили про Бога не словами, а вчинками і своїм життям.

Багато із тих, з ким я навчався в Московській духовній семінарії, нині вже не просто в священному, а й у єпископському сані. Серед них - нині покійний єпископ Єдинецький і Брицанський Доримедонт, архієпископ Тихвінський Костянтин, єпископи Саратовський і Вольський Лонгін, Сахалінський і Южнокурильський Даниїл, вікарій Чернівецької єпархії єпископ Хотинський Мелетій та інші.

- Хотинський владика Мелетій розповідав, що Ви разом із ним починали чернечий шлях і є, так би мовити, духовними побратимами. Він також називає себе «троїцьким» ченцем, відзначаючи непересічний вплив, що справила на його життя та долю саме Троїце-Сергієва Лавра...

- Із владикою Мелетієм ми разом вчилися в семінарії й товаришуємо вже 24 роки. Коли ми закінчували семінарію, наприкінці 1980-х років, почали відкриватися закриті в роки атеїстичних гонінь обителі - Свято-Данилів монастир у Москві, Оптіна пустинь. Туди направляли братію Троїце-Сергієвої Лаври. Від духівника ми з нинішнім владикою Мелетієм отримали благословення йти до Почаєва, де в той час намісником був теперішній архієпископ Сумський і Охтирський Марк. Згодом братію очолив архімандрит Онуфрій, нинішній митрополит Чернівецький і Буковинський. Коли владику Онуфрія було призначено на Чернівецьку кафедру, він покликав із собою отця Мелетія, який і дотепер є секретарем єпархіального управління. Мене ж, на початку 1991 року, на прохання намісника Києво-Печерської Лаври архімандрита Єлевферія, було переведено до Києва. Так наші шляхи із владикою Мелетієм розійшлися, та ми весь цей час підтримуємо дружні стосунки.

- А ім'я Іриней, отримане під час постригу, - випадковість?

- Вважаю, що в житті людини немає випадковостей. Коли я вперше почув своє нове ім'я, воно мені здалося якимось чужим, немов би не моїм. Потім звик, і відтоді завжди намагаюся, аби моє життя та діяльність відповідали його значенню, адже з грецької воно перекладається як «мирний».

«Благочинний монастиря повинен своїм прикладом показувати іншим, як має жити чернець»

- Розкажіть про Києво-Печерську Лавру. Ви прийшли сюди в 1991 році, а у 1996-му стали її благочинним. Лавра - це традиції, мощі, святині, історія нашого народу. Хто такий благочинний Лаври, чим він займається, які справи вирішує?

- Якось, 1986 року, незадовго до мого Дня Ангела, духівник - отець Кирил, від'їжджаючи, привітав мене зі святом і подарував декілька книжок. Серед них був «Путівник Києво-Печерською Лаврою». Тоді один мій товариш сказав: «Ось бачиш, будеш благочинним у Лаврі, складатимеш розклад». Це був дружній жарт. Та минуло 10 років, і майже день-у-день із тим, так би мовити, «пророцтвом», я справді став благочинним Лаври.

Лавра відкрилася на початку 1988 року, і спершу було дуже важко. Зібралася братія, серед якої майже не було тих, хто раніше жив у монастирі. Через це виникало чимало внутрішніх проблем, пов'язаних із спілкуванням.

- А сьогодні?

- На цей час можу сказати, що Києво-Печерська Лавра пройшла свій шлях і дійсно стала монастирем у повному розумінні цього слова. Є такі ченці, які всі ці роки з часу відкриття перебувають у цих святих стінах, вони багато чого можуть навчити тих молодих юнаків, які приходять сюди простими послушниками.

Мені сподобався вислів одного старця. Його запитали: «Чим відрізняються миряни від ченців, які живуть у монастирі?» Він порівняв насельників і простих парафіян із камінчиками: «Мирські люди - це ті камінці, що на березі: вони залишаються такими ж гострими, як і були. Ченці - це ті, що у воді - труться поміж собою і стають гладенькими, без кутів, і не завдають неприємностей один одному».

У монастирі головне одне - вміти жити з людьми.

- Від чого в обителі залежить створення такої атмосфери?

- У першу чергу, це залежить від того, чи є в монастирі духівник. На мою думку, основна проблема нинішніх обителей, на жаль, - відсутність справжніх наставників, які завжди могли б спрямувати життя у правильне русло.

- А в чому полягає завдання благочинного? Які його обов'язки?

- У першу чергу, це внутрішній розклад: богослужіння, поточне життя, розподіл послухів і занять. Але найголовніше - благочинний повинен своїм прикладом показувати іншим, як має жити чернець, і перед тим, як вимагати щось від інших, робити це самому.

- Для тих, хто незнайомий із монастирським життям, порівняйте, будь ласка, посаду благочинного із посадою в світських колективах.

- Мабуть, у радянські часи в армії це був замполіт. У школі чи інституті, це, напевно, завуч із виховної роботи. Можна так сказати.

- Із чим нинішні юнаки йдуть до монастиря, що шукають? Адже сучасна віруюча молодь більш амбіціозна, прагне певних досягнень. Чи є такі, хто прагне тиші, спокою?

- Люди, які йдуть до монастиря, здебільшого мають благі наміри. Взагалі, за моїми спостереженнями, нинішній молоді важче знайти шлях до чернецтва, адже приходять хлопці зі звичайних родин, без відповідної підготовки чи освіти. Окрім того, на жаль, у сучасних молодих людей немає того послуху батькам, яка була в наших предків. А хто такий чернець? Це той, хто відрікається від своєї волі й робить не те, що йому подобається чи бажається, а те, що благословляє священноначалля монастиря.

«У мене немає відчуття, що я залишаю Лавру»

- З яким настроєм Ви залишаєте дім, в якому жили багато років?

- Про це я говорив і в храмі, коли прощався з братією, і під час святкової трапези: в мене немає відчуття, що я залишаю Лавру. Для мене це новий послух, який я розпочинаю зі смиренням, дякуючи Богові за все. Повторю ті слова, які завжди говорить Блаженніший Митрополит Володимир: «Я нічого не просив, і не від чого не відмовляюся». Минуло майже 20 років, як я поїхав із Троїце-Сергієвої Лаври, та все одно, приїжджаю туди немов додому, почуваюся частинкою великого братства преподобного Сергія. Ось і зараз не відчуваю, що їду далеко від Лаври: 16 років - основну частину мого життя - я провів тут. Обитель преподобних Антонія і Феодосія назавжди залишиться для мене рідною і близькою, духовною підтримкою.

- Ви їдете на кафедру, якої раніше не було...

- Зізнаюся, через призначення єпископом, у мене було певне сум'яття в душі, але потім я заспокоївся, тому що йду не за власною волею, а за послухом Церкві. Зараз вирішуємо питання з помешканням для єпархіального управління та житла правлячого архієрея. Взагалі, Ніжин дуже вразив мене великою кількістю красивих храмів. Частину з них мені довелося оглянути: вони досить великих розмірів, до того ж, не порожні...

- Там є кафедральний собор?

- Так, Свято-Миколаївський, побудований у середині XVII століття в стилі українського бароко.

- Чого священноначалля Церкви чекає від Вас, посилаючи єпископом у Ніжин? Що Ви маєте зробити в першу чергу?

- У першу чергу, планую розпочати роботу над духовним вихованням людей, наверненням їх до Церкви. Чернігівщина завжди приваблювала мене тим, що дала світові чимало православних подвижників. Взагалі, ця земля - друге після Київщини місце в Україні, де несли подвиг так багато світочів Церкви: святитель Феодосій Чернігівський, преподобний Лаврентій. У Прилуках народився сятитель Іоасаф Білгородський, у Батуринському монастирі подвизався святитель Димитрій Ростовський, у Ніжині народився святитель Іоанн Тобольський. Я хочу зв'язатися з правлячим архієреєм Тобольської єпархії, аби привезти до Ніжина частку мощей святого й відродити в нашій єпархії достойне вшанування цього великого угодника Божого.

Святитель Іоанн був милостивим до людей, ревним служителем Православної Церкви. Він залишив чимало духовних праць і творів, серед найвідоміших - «Іліотропіон», що в перекладі означає «Соняшник». Головна ідея книги - узгодждення людської волі з волею Божою. Так, як соняшник протягом дня повертається за сонцем, так і люди повинні постійно звіряти свою волю з Божою все своє життя і слідувати за Христом.

Сподіваюся, з Божою допомогою ми зможемо пробудити людей від духовної сплячки й байдужості. А для цього повинні свідчити ближнім про свою віру власним життям, щоб вони бачили по наших вчинках, що ми - християни. А якщо це побачать, то й не потрібно буде нікого переконувати - люди самі до нас прийдуть.

Бесіду вели:
Олександр Андрущенко
Юлія Комінко