УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 49 відвідувачів

Теги
УПЦ КП вибори Доброчинність Президент Віктор Ющенко 1020-річчя Хрещення Русі секти постать у Церкві забобони комуністи та Церква милосердя Церква і медицина Києво-Печерська Лавра Археологія та реставрація монастирі та храми України Предстоятелі Помісних Церков діаспора Вселенський Патріархат Церква і влада УГКЦ шляхи єднання Ющенко педагогіка Голодомор автокефалія іконопис Священний Синод УПЦ церква та політика конфлікти Приїзд Патріарха Кирила в Україну краєзнавство молодь церковна журналістика українська християнська культура Митрополит Володимир (Сабодан) Католицька Церква розкол в Україні церква і суспільство Патріарх Алексій II Церква і політика Мазепа






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Владислав Єрко: Малкович затягнув мене в церкву. Не міг дивитися на нехриста у видавництві



«Україна молода», Наталія Лебідь, 05.07.07

Відомий художник та ілюстратор розповідає «УМ», як пройшов шлях від «совкового мораліте» до видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», про «тлєтворноє влiянiє» Запада і «кровопивцю»-Малковича, постнаполеонівську Європу і «дєдушку» Леніна, про ведмедів серед

«За що я люблю політиків, так це за те, що вони не виходять зі своєї казки. Раз увійшов в образ - і все», - говорить Владислав Єрко. Це - вже на прощання. Треба ж було насамкінець сказати бодай щось про політику. Хоча розмову завела я, потроху задкуючи до дверей. А початок спілкування був менш вдалий: захлинаючись захопленням, розповідаю, що тільки тому не прикрасила стіни своєї свіжовідремонтованої квартири картинами Єрка, що шкода було видирати їх iз книжок «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». «Справді? - похмуро перепитує Єрко. - А от я їх бачити не можу». В сенсі: не книжки, а свої власні малюнки. Пізніше Єрко пояснює, звідки така автонеприязнь. Хоча - підозрюю! - трохи таки лукавить. Бо роботу свою він любить. А значить, любить і її плоди.

 

«Спочатку був інтерес до картинки, а потім уже до букви. Це багато що зумовило»

      - Владиславе, як ви дійшли до життя художницького? Хто ви за фахом? Звідки ваші «витоки»?

      - За фахом я, власне, є тим, ким і став у житті. Закінчив київський філіал Львівського поліграфічного інституту імені Івана Федорова. Книжковим художником «працював» років iз п'яти. Доти був скульптором. У п'ять мені здавалося, що всі знання людства містяться винятково в книжці - поза нею їх нема. Тоді я думав, що картини да Вінчі, Ренуара чи Шишкіна існують тільки в моїй книжці, що вони спеціально для неї намальовані, і дуже цінував те, що вони так гармонійно до неї приклалися... Потім для мене було потрясінням, що насправді ці картини є великими, розкиданими музеями світу, а репродукції, доступні мені, є тільки їх блідими копіями. Проте книжка мене вже не відпускала - я ніколи не намагався серйозно займатися ані живописом, ані станковою графікою абощо.

      - А що ж це за перша книжка у вас така була? З Шишкіним і да Вінчі?

      - Це було щось про «тлєтворноє влiяниiє буржуазного iскусства». Наводилися приклади позитивного, «правильного» мистецтва, тобто соцреалізму (ну а виріс соцреалізм, само собою, з Леонардо да Вінчі і Тиціана), трохи сварили там імпресіоністів як «шатающiхся» і таке інше... Пам'ятаю, як мене тоді налякала картина «Передчуття громадянської війни» Сальвадора Далі, були й інші потрясіння... А у 6-7 років, коли я почав потроху малювати, мама вже «підгодовувала» мене Рубенсом, Ель Греко, тобто певними відомостями про світ мистецтва.

      - Тобто спочатку ви книжки розглядали, а вже потім читали? Спершу - картинка, а літера - згодом?

      - Так, спочатку був інтерес до картинки, а потім уже до букви. Це багато що зумовило.

      - Ваші перші твори, мабуть, у тих-таки книжках про «тлєтворноє влиянiє» і містились? Або десь на шпалерах у вітальні?

      - Ні, ну що ви. По-перше, за це можна було добрячого прочухана отримати, а по-друге, я був дуже дисциплінованою дитиною. Та й, зрештою, мама купувала мені альбоми для малювання. Хоча був один гріх - я редагував чужі ілюстрації.

      - Але ж у цьому був певний креатив? Не просто зіпсувати картинку, а покращити її, чи не так?

      - Так. Я зрозумів, що прогресую, коли мама перестала відрізняти картинку до змін і після. Тобто вона відчувала, що щось нібито не так, але могла списати це на власну пам'ять. Неозброєне око «порчу» не фіксувало.

«Над ліжечком у мене висів вишитий дєдушка Ленін - ангелятко златокудре»

      - А батьки ваші до мистецтва стосунку не мали?

      - Я ріс без батька, а мама стосунку до цього не мала. Хоча вона каже, що мені передались її гени, бо вона дуже гарно вишивала. Але оскільки я ненавидів усе, що було вишите в домі, маю певні сумніви щодо цього.

      - Чому ненавиділи?

      - Не знаю. Не любив такого, та й усе. Над ліжечком у мене висів вишитий дєдушка Ленін - ангелятко таке златокудре.

      - Ленін у дитинстві?

      - От власне... Для мене від 2 до 4 років найбільшою загадкою було, чому він - дєдушка? Мені казали, що це він тоді, коли був маленьким. Як дєдушка міг бути маленьким? Це вже для мене було занадто складно. Я на нього дивився-дивився і нічого не міг збагнути. А ще мені не подобалось, що саме він у мене над ліжком висить, а не фотографія бабці - а бабця у мене була красунею. На відміну від якогось «дєдушкі», з яким і дружити зовсім не хотілось... А ще були «Мишки на Северном полюсе» - білі ведмеді ходять серед айсбергів. У мене від них холод по спині йшов.

      - «Мишки» - теж мамині?

      - Так. А ще були прабабусині вишиті троянди. Якщо нахилити голову, вони перетворювались на досить страшні фізіономії - зі зморщеними щоками, з очима...

      - Господи, які страсті! Така бурхлива уява вам допомагала чи заважала?

      - Ну-у... Вчився я в інтернаті - так уже склалося у мене в житті. На ніч я розповідав усьому колективу якісь побрехеньки. Розуміючи, що ніхто авторські права захищати не буде, я змішував у своїх оповіданнях усе, що прочитав за літо, і додавав те, чого мені хотілося - якісь героїчні пригоди абощо. Виходила «брєдоносна» каша зі Стівенсона, Дефо, Майна Ріда і Жуля Верна... Знаєте, коли я буваю в Карпатах, чую там від гуцулів якісь бувальщини з їхнього життя, то, щоб не мовчати, теж розповідаю їм байки з власного життя, тільки сперті на Едгара Алана По... Ну там «Пригоду з мсьє Вольдемаром», «Чорного кота» - всяке таке, тільки від власного імені. Вони слухають і розуміють, що Київ - теж містичне місто.

«Я страшно радий, що «совок» закінчився. Народився б років на п'ять раніше, ще б вляпався у якесь лайно»

      - І не соромно! Ну гаразд... А що було після закінчення інституту?

      - Я зробив книжку. У видавництві «Політвидав». Дивитись на неї страшно. А найбільший страх полягає у тому, що хтось колись її у букіністів знайде і побачить, що малював все це Єрко...

      - Невже і вона про дєдушку Леніна?

      - Ні. Про піонерів. Як правильно намет напнути, ватру розпалити, строєм ходити...

      - І який це був рік?

      - Це був другий курс інституту. 1986 рік.

      - А не можна було сказати: я хочу малювати Едгара По, ідіть ви зі своїми піонерами?..

      - Мені дуже пощастило - я в усіх київських видавництвах отримав копняка (тоді роботу отримували досить сірі художники, які дружили з головними редакторами), а відтак потрапив у дуже гарну компанію плакатистів...

      - Стривайте, а за що копняки?

      - А копняки були з різним обгрунтуванням: «Приходь після того, як інститут закінчиш». Або: «Чого в тебе така зачіска ідіотська? Ми людям iз такою зачіскою не можемо наші книжки довірити...». Насправді я страшно радий, що «совок» закінчився. Тоді було головне не викликати відрази в «особом отделе». Народився б років на п'ять раніше, ще б вляпався у якесь лайно...

      - Отже, про плакатистів...

      - Так от. Не знайшовши пристойної роботи в жодному видавництві, я став робити кіноплакати. Разом із такими гарними людьми... Вони всі були переважно дорослі, але «совком» не пробиті. Нормальні люди. Робили плакати для фільмів Фелліні, Антоніоні або французів, яких тут на фестивалях крутили. Мені там дуже добре, комфортно було. Я почувався рівним серед рівних. Уже на другому курсі я отримав міжнародну премію - якось дуже гарно в мене з плакатом пішло. Але це плакатне видавництво закрили у 1990 році за «формализм и удаленность от народа».

      - Тобто?

      - Тобто так: «Вот вышел фильм с участием интересного советского актера Янковского... Что ж вы, Ерко, нарисовали? Почему кактус? Какая метафора?..» Малювати треба було Янковського. Це - Голлівуд, розумієте? Вийшов фільм зі Шварценеггером - малюємо Термінатора з «ружжом» або щось таке... Але це був гарний період - період кіноплакату, коли я почувався людиною. Потім плакат скінчився, і я повернувся до книжки. Потрапив у видавництво «Молодь». Там мені вже було дозволено малювати все, що завгодно. Тобто книжки там видавались про колгоспників і робітників - таке собі безкінечне совкове мораліте, але ілюстрації до них були досить довільні. Всі знали, що жодна книгарня таку книжку не замовить, вони відразу підуть у макулатуру. Там було багато слабеньких моїх робіт, але я на них вчився.

      - А потім?

      - Потім було видавництво «Софія». Йому я дуже вдячний. Воно відіграло дуже серйозну роль у моєму житті. Але на тому етапі «Софії» були потрібні тільки обкладинки. Втомившись від обкладинок, я десь за рік пішов у видавництво «Ніка-Центр» - вони випускали сучасний європейський роман, і їм потрібен був певний обсяг ілюстрацій. Ілюстрації я робив чорно-білі, на неякісному папері, але для мене це вже був завершений цикл, бо книжка не може обмежуватись самою лише обкладинкою. А вже після «Ніки-Центру» сталася «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

«Малкович може подзвонити і серед ночі: «Дивлюся, Єрчику, на твою ілюстрацію і думаю, чого в тебе цей хлопчик такий гидотний?»

      - От iз цього моменту, будь ласка, детальніше.

      - Ну що тут сказати? Все життя я хотів робити дитячу книжку. Але й бачив, що нікому вона не потрібна. Я намалював ілюстрації до «Снігової королеви» та «Казок Туманного Альбіону» і був впевнений, що в мене їх залюбки візьмуть. Але провештався з ними по багатьох видавництвах, почув усі найрозумніші аргументи з приводу того, чому ці книжки не на часі і чому їх ніхто не буде купувати, а потім, зрештою, потрапив до Малковича.

      - Як ви познайомились?

      - Ой, я вже був у відчаї... У депресії після чергової відмови. Дзвоню своїй знайомій, Каті Штанко. Кажу: Катю, мовляв, така-от халепа... А вона: «Я зараз роблю книжку для Малковича, для «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Він дуже гарні книжки видає, але такий кровопивця, такий кровопивця...». Мені це ім'я і ця назва ні про що не говорили. Катя сказала: «Сходи до нього, спробуй...». Я пішов. Чи то в Малковича був недонорський день, але крові він не пив, а відразу сказав: «Гарні малюнки. Давай, продовжуй...».

      - Так це він вас відкрив? Чи ви його собою ощасливили? Хто кому і що винен?

      - Та це найдурніше запитання в житті: «Хто кому винен»? Страшенно я такого не люблю. Я вважаю, що я більше Малковичем задоволений, ніж він мною. А він вважає навпаки. Він же мій хрещений батько...

      - Перепрошую?

      - Так, він мене затягнув у церкву. Він просто не може дивитись на нехриста у видавництві. А я ж вийшов із такого серйозного комуністичного середовища - дідусь був замполітом дивізії, бабуся все життя в «органах» пропрацювала (щоправда, лише секретаркою). З дитинства в мене закваска була ще та... Правда, вона ж із мене антикомуніста і зробила... А про що це я брехав?

      - Про Малковича.

      - Так, він мені одного разу сказав: «Вдягаєш білу сорочку, чорні штани, не ставиш дурних запитань і їдеш зі мною». Все. Кудись поїхали. Виявилось - за межі Києва, в церкву з чудовим отцем Юрієм, який мене і хрестив.

      - Так якої ви віри?

      - Православної. Як і Малкович. До речі, після цього все в моєму житті почало котитися у правильному напрямку.

      - А Малкович продовжує керувати вашим духовним життям? Питає, чи ходили ви до сповіді? Чи дотримуєтесь посту?

      - Посту? Ні, тут у Малковича нема ніяких шансів.

      - А в чому, між іншим, його «кровопивство»?

      - Я вперше бачу видавця, який так вкладається у кожну книжку. Він iз ними спить - у гарному сенсі слова. Може подзвонити о третій ночі і сказати: «Дивлюся, Єрчику, на твою ілюстрацію і думаю, ну чого в тебе такий гидотний цей хлопчик? Чого в нього така страшна пика?». Або навпаки - похвалить.

      - І як вам дзвінки о третій ночі з приводу гидотного хлопчика?

      - Зараз цього вже нема, ми якось за день встигаємо все. Я дуже радий, що працюю з Малковичем.

«Коли мені кажуть, що дитина щось розуміє не так... Я особисто у три роки був генієм! Це зараз я ідіот...»

      - Я купила три книжки видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»: «Снігову королеву», «Казки Туманного Альбіону» і «Сто казок». І купила, чесно кажучи, тільки задля ілюстрацій Єрка. Бо вже вийшла з того віку, коли захоплюються казками. Мене, як і вас у дитинстві, цікавила в даному випадку не буква, а картинка. А картинки ваші - пардон, ілюстрації! - я можу роздивлятись годинами. Задля релаксу. Скажіть, звідки така несамовитість до деталей другого плану? Адже промальоване навіть те, що вже треба роздивлятися з лупою у руках...

      - Іноді від цього варто відмовлятись. Бо вже потім я розумію, наскільки перевантажив картину, наскільки перепрацював... Але це йде в автоматичному режимі. Тобто я малюю, бо мені цього хочеться. А потім жахаюся і не можу на книжку дивитися. Думаю: боже, який несмак! Яке воно все... кучеряве! Але я не люблю академічних ілюстраторів. Коли книжка надто правильна, вона зазвичай суха і нудна.

      - Велику кількість деталей ви відносите до неправильностей?

      - Ні, це я відношу до нездорового бажання їх малювати.

      - Як народжується образ? Коли ви малювали «Казки Туманного Альбіону», читали щось про лицарів, їхні замки, коні, мечі,обладунки? Або коли малювали залізноносу босорканю, заглядали в українські міфи?

      - Ну з гуцульськими казками все ясно. Я їздив у Карпати, і весь матеріал був у мене під руками. А з «Туманним Альбіоном» - значно складніше. Я взагалі книжку на смітнику знайшов. Бачу - лежить. 1962 рік, видавництво «Детгиз». Погортав спочатку біля смітника, потім запхав у торбу і - додому. Почав малювати (тоді ще ніякого Малковича і на обрії не було). Там дія відноситься до часів хрестових походів, а лицарі тоді були вдягнуті у прості, як відра, шоломи і кольчуги. Це мене не дуже надихало. Більше мене грів барочний період моди. Тому без усіляких докорів сумління я почав малювати «бароко». Мені це вже закидали. Одна дівчина у статті написала, що Єрко навіть не знає, як застібається лицарський шолом.

      - Та я ж нічого не закидаю! Кому насправді цікаво, як застібається той шолом? Не йдеться про документальну монографію. Але ви підказали наступне питання: а що ви ще про себе чули?

      - Багато чого! Насправді я сам себе можу таким котком переїхати, що нікому й не снилось!

      - Особисто я чула, що Єрко не потрапляє в десятку, бо малює надто досконало. А дитині, мовляв, цікаво те, що вона сама може наквецяти. І якщо зайчика чи котика зробити генетичними виродками з лапами різної довжини - оце буде самий цимус! 

      - Та мені начхати, власне, що хто каже... Що там говорити про таку дрібноту, як я? Я знав людей, які не є нічим особливим, але кажуть про Баха чи Моцарта, що це - повне фуфло. І коли мені кажуть, що дитина щось розуміє не так... По-перше, люди такі різні. А по-друге, я особисто у три роки був генієм! Це зараз я ідіот... А в дитинстві моїм улюбленим художником був Пікассо - я його прекрасно знав, прекрасно відчував!

«Хотілось би намалювати чорно-білі страшилки для середнього віку - Едгара По або Гофмана»

      - Владиславе, а ви зараз над чим працюєте?

      - Над Гаррі Поттером, над чим же іще? Це вже буде сьома книжка... Знаєте, в мене якось пройшла від нього втома.

      - А у Деніела Редкліффа - навпаки. Казав у якомусь інтерв'ю, що вже не дочекається, коли Ролінг писати перестане...

      - А я от втягнувся. Це я над першими обкладинками мучився. Але всі вони, до речі, дуже подобаються Джоан Ролінг і «Уорнер-бразерз». До речі, вам відомо, що в Москві, наприклад, Поттера видають у тому, що їм спустять «зверху»? Це у нас Малкович як людина вперта затявся: «Не хочу видавати у їхніх обкладинках. Не подобаються вони мені. Єрку, малюй щось своє». Ну я й намалював.

      - А що б хотілося намалювати ще?

      - Та багато хотілося б. З одного Андерсена можна не вилазити. А крім нього - скільки ще всього іншого! І Гауф, і Перро... Хотілось би намалювати ще якісь чорно-білі страшилки для середнього віку - проілюструвати Едгара По або Гофмана - я їх дуже люблю. Взагалі дуже люблю цю епоху, постнаполеонівську Європу, ХІХ сторіччя... Тому навіть не замислююсь над тим, сучасний я художник чи ні. Ліньки про таке думати.

 

ДОСЬЄ «УМ»

      Владислав Єрко  народився в Києві у 1962 році.

      Закінчив поліграфічний інститут.

      Ілюстрував Карлоса Кастанеду, Річарда Баха. Працював у видавництві «Софія», де оформлював твори Пауло Коельо. Останній назвав Єрка найкращим у світі ілюстратором його творів.

      Проілюстрована Єрком книга «Снігова королева» видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» на всеукраїнському конкурсі «Книга року - 2000» отримала гран-прі. «Снігова королева» також стала кращою дитячою книжкою в Америці й отримала медаль Фонду Андерсена. А в Британії 2005-го вона ввійшла у трійку кращих різдвяних продажів. Оригінал картини «Снігова королева» Владислава Єрка оцінили у 28 тисяч доларів.

      А в 2002-му російське «Кніжноє обозрєніє» оголосило Владислава Єрка «Людиною книги», тобто кращим художником того року. Російська преса відзначала тоді, що у РФ українську дитячу книгу купують заради ілюстрацій Єрка.

      Пензлю Єрка належать і всі обкладинки україномовної «поттеріани», виданої Іваном Малковичем. Нині Владислав Єрко працює над малюнками до «Маленького принца» Сент-Екзюпері. Книга ця вийде також у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.