УКР РУС  


 Головна > Українські новини > В гостях у редакції  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 35 відвідувачів

Теги
Ющенко комуністи та Церква 1020-річчя Хрещення Русі Голодомор монастирі та храми України милосердя церква і суспільство вибори Доброчинність українська християнська культура Президент Віктор Ющенко молодь педагогіка Мазепа Патріарх Алексій II церква та політика діаспора Києво-Печерська Лавра Предстоятелі Помісних Церков розкол в Україні постать у Церкві Приїзд Патріарха Кирила в Україну шляхи єднання УГКЦ Митрополит Володимир (Сабодан) іконопис секти краєзнавство Церква і політика автокефалія Церква і медицина забобони церковна журналістика Католицька Церква конфлікти Вселенський Патріархат Археологія та реставрація Священний Синод УПЦ УПЦ КП Церква і влада






Рейтинг@Mail.ru






Єпископ Володимир: «Випробуваннями Господь викорінив із мого серця страх перед труднощами»

  08 серпня 2007



Декілька років єпископ Шепетівський і Славутський Володимир служив у Польщі - країні, де Церква має статус юридичної особи, випускники духовних шкіл викладають Слово Боже в світських закладах, а міжнародні конференції, молодіжні християнські форуми та фестивалі є звичайними життєвими явищами.

Та благословення Блаженнішого Митрополита Володимира залишило все це позаду, і архімандрит Володимир переступив поріг занедбалого за роки панування атеїзму Спасо-Преображенського Новгород-Сіверського монастиря на Чернігівщині. Сьогодні владика згадує самотність тих років, наче страшний сон. Залишилися позаду часи, коли щоранку співробітники світського музею, розташованого на території древної святині, з цигаркою в руках зустрічали його на шляху до храму, говорячи поміж собою: «Та ні, це не на довго, не витримає».

Але отець Володимир витримав. І не лише підняв з руїн монастирські стіни, але й зумів зібрати братію, а ще - відродити в обителі щоденні богослужіння. У період розквіту Новгород-Сіверської обителі Блаженніший Митрополит Володимир знову звернувся до нього. Тільки цього разу зі Словом на вручення жезла під час висвячення на єпископа...

Про перші кроки на новому шляху пастирського служіння та плани на майбутнє розмірковує владика Володимир.

 

«Перше, що маю зробити на новій кафедрі, - це знайти людей»

- Ваше Преосвященство, майже відразу після архієрейської хіротонії відбулася Ваша зустріч із головою Хмельницької обласної ради. Про що була розмова?

- На зустрічі був присутній також митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський Антоній. Владика представив мене посадовцю та розповів, що відтепер в області - три єпархії канонічної Української Православної Церкви. Голова облради Іван Гладуняк був дуже задоволений, оскільки це свідчить, що на Хмельниччині збільшилася кількість парафій.

Насамперед ми намагалися спільно вирішити питання з житлом для правлячого архієрея, а також визначити місцезнаходження Шепетівського єпархіального управління. Крім того обговорювалися перспективи співпраці між Церквою і обласною владою. «Я робив і робитиму все від мене залежне для процвітання та розвитку духовності на Поділлі», - сказав нам наостанок голова облради.

Я запросив пана Гладуняка до Свято-Різдво-Богородичного монастиря села Городище Шепетівського району на урочистості з приводу освячення розпису та іконостаса храму. 

 - Де вирішено розмістити єпархіальне управління нової кафедри?

- Навколо кафедрального собору є дуже велика територія, неподалік знаходиться мальовничий парк - там спокійно й затишно. Тому, думаю, буде доречно звести єпархіальне управління біля головного храму міста. Вже маємо план забудови, для чого провели спеціальний конкурс. Перемогли два архітектори: з Рівного та Старокостянтинова.

На зборах духовенства ми обговорювали, де б можна було звести будинок архієрея. Дехто пропонував розмістити його окремо, в місті, але мені ця ідея не до вподоби. Набагато краще, коли єпископ мешкає поруч із управлінням та собором. Таке я бачив у Володимир-Волинському і Луцьку - на першому поверсі єпархіальні установи, а на другому - помешкання владики. Це дає змогу правлячому архієрею більш результативно вести церковно-адміністративну діяльність і бути доступним для відвідувачів.

- З чого плануєте розпочати розбудову єпархії?

- Гадаю, перше, що мені належить зробити - це знайти людей, сформувати штат працівників, налагодити роботу бухгалтерії та разом із секретарем розробити план роботи єпархіального управління.

 

«У радянські часи, коли пастир помирав, храм закривали, тому люди усіляко підтримували своїх священиків, аби тільки жили»

- Владико, розкажіть про свою сім'ю. На Вашій малій Батьківщині шанувалися православні традиції?

- Мої батьки - звичайні селяни, маю двох братів і сестру. Вони живуть у районному центрі й працюють на кількох роботах, аби заробити на життя.

Розташоване наше село на кордоні з Білоруссю - на річці Прип'яті. Односельці ходили до церкви не часто, адже до найближчого храму було дев'ять кілометрів. Пригадую, як у Великодню ніч ми йшли святити паски та крашанки, а на Водохрещу - за святою водою. Дев'ятикілометрову відстань долали пішки, тому що маршрутний автобус з'явився тільки у 1988 році. Старі люди були глибоко віруючими, а ми, молоді, брали з них приклад.

У школі за те, що ходили святити паски, нас дуже сварили, тому ми намагалися приховати цей факт. Але уникнути ранкової зустрічі з класним керівником і директором школи ніколи не виходило. Останній, як правило, у понеділок Світлої седмиці заходив і питав: «Хто святив паску? Хто попові руку лизав? Підведіться!» Мусили вставати, бо всі знали, хто куди ходив, а якщо не зізнавалися - все одно «діставали на горіхи». Нас знімали з уроків, давали якусь роботу, щоправда, невеличку. Можливо, директор школи робив це не з власної волі, адже й сам він у Великодню ніч бував у храмі. Моя мати працювала в школі й завжди казала мені: «Іди, привітай директора!» Якось прийшов до нього додому, ніяковію і мовчу, а він і каже: «Ну, що треба говорити?» Я йому: «Христос воскрес!», а він: «Воістину воскрес! Але це тільки сьогодні!» А в понеділок у школі починався лемент...

- Коли виникло бажання присвятити себе Богові?

- Скільки себе пам'ятаю, завжди мріяв бути в Церкві. Але не можу сказати, коли конкретно в мене виникла думка, що буде саме так. Я хотів бути священиком, проте не було можливості попросити когось допомогти вступити до семінарії.

У нашій церкві, що була одна на кілька селищ, служив старенький священик. Люди намагалися усіляко його підтримувати, піклувалися про нього, аби він тільки жив. У радянські часи, коли пастир помирав, храм закривали, а нового священика направляти забороняли. Я бачив, як нашому панотцю було важко служити, яких зусиль йому доводилося докладати, аби звершувати тривалі богослужіння, особливо на Великдень. Та його тримала щира й міцна віра наших людей, яких не можна було залишити без пастирської опіки.

- Як ставилися до семінаристів у ті часи, коли Ви закінчували Волинську духовну семінарію?

- Це вже були роки перебудови, тож стало трохи легше. Мій вступ до духовної школи родина сприйняла спокійно, а друзі - без ентузіазму. Можна навіть сказати, що вони не підтримували мене - це виявлялося в бесідах, у поведінці. З часом, зустрічаючись у рідному селі зі знайомими, я просто уникав розмов на цю тему. Навіть коли мене висвятили й постригли у чернецтво, я ні з ким це не обговорював. Просто знав, що маю служити Богові, і все.

- Ставши у молодому віці ченцем, Ви втратили старих друзів, а що натомість знайшли в Церкві?

- Так, я прийняв сан через два роки після армії. Але священнослужіння було великою втіхою для моєї душі. Особливо відчув це, коли звершував відправи у Свято-Успенському Зимненському жіночому монастирі. Тоді для мене надзвичайною радістю ставала кожна Літургія.

- Якою тоді була обитель?

- Пам'ятаю, як я ще був студентом Волинської духовної семінарії, архієпископ Варфоломій (нині Рівненський і Острозький) привозив нас на літніх канікулах прибирати територію монастиря: чотири обшарпані стіни, між якими височіла занедбана будівля.

Одного разу нам сказали, що обитель їдуть відроджувати дві молоденькі черниці. Ми взяли квіти, буханець хліба, сіль і зустріли їх від щирого серця, по-студентськи - так, як могли. Важко було уявити, що ці жіночки - нинішня настоятелька ігуменя Стефана (Бандура) та благочинна ігуменя Миколая () - впораються з тією руїною, яка панувала навкруги. Та вони вірили Господові, Який благословив їх подвизатися на Волинській землі. З Божою допомогою їм вдалося відбудувати все до камінчика, по їхній вірі Господь допомагав.

 

«Великому православному сербському народові многая літа!»

- Певний час Ви служили у Варшаві. З яким багажем життєвого досвіду звідти повернулися?

- Я вдячний Богові, що побував у Польщі. Хоча тамтешня Православна Церква є невеличкою за кількістю кліриків і віруючих, проте молодь там дуже міцно стоїть у вірі.

Пригадую, коли познайомився з покійним Блаженнішим Митрополитом Василієм, то побачив велику палку молитву цього старця за свою Церкву. Він завжди говорив: «Русь - це сонце православ'я, а ми - його промінчик».

У Польщі нині багато молодих архієреїв, у духовній академії навчається чимало молоді, діє кафедра православ'я в Білостоцькому університеті. В цій державі інше ставлення до Церкви, остання має юридичний статус, обов'язковим є викладання в навчальних закладах Закону Божого, а в шкільному атестаті повинна бути оцінка з релігієзнавства. Багато студентів-поляків здобувають духовну освіту за кордоном: у Греції та Швейцарії.

- Чим відрізняється молодь у духовних школах України та Польщі? Адже в нашій державі не домінує католицизм...

- Коли я служив у тій країні, мене ані на мить не залишала думка, що це - католицький світ. Тому ми, викладачі та студенти православної семінарії, прагнули своїм життям та діяльністю показати, яким величним, красивим і змістовним є православ'я.

У польської молоді та інтелігенції є можливість багато подорожувати святими місцями Греції, Росії, інших православних країн. Багато моїх знайомих, родом із католицьких родин, згодом приймали нашу віру: знайомлячись зі східними традиціями та обрядами, вони приймали їх серцем.

Велику роль відіграє наша література: в Польщі видано багато перекладів святих отців Східної Церкви, а також праць старців із Росії та Афону. Знаю одного священика - отця Германа, який став православним богословом, хоча походить із католицького середовища, закінчив католицьку семінарію та університет. Тим не менш він пов'язав свою долю з православною дівчиною, а вона зуміла розкрити перед ним глибинне духовне серце православ'я.

- Ви були викладачем у Варшавській семінарії. Пригадуєте якісь цікаві випадки зі своєї педагогічної практики?

- Основними робочими днями для мене були субота та неділя. У Польщі семінарії здебільшого відкритого типу, тому студенти можуть вільно прогулюватися містом, ходити на дискотеки, відвідувати православні Маланки - молодіжні зустрічі на парафіях. Зізнаюся, під час таких «походів» я завжди хвилювався за вихованців, вони про це знали, тому щоразу запевняли мене, що все буде добре. Та я ніколи не засинав, поки кожен із них не повертався до келії.

Був такий випадок. Щороку в Хайнувці проходить Міжнародний фестиваль церковної музики. У нас був дуже хороший регент із Канади (не з православних), який буквально за один рік вивів хор нашої семінарії у переможці. І ось, після свого виступу ми поїхали на вогнище. А це як раз був час, коли Америка бомбувала Сербію. Серед нас тоді були серби, тому, аби хоч якось їх підтримати, я попросив одного диякона проголосити їм многоліття. Він зніяковів: «Ні, ні! Це ж політичне!» Тоді я голосно завів своїм баритоном: «Великому православному сербському народові - многая літа!» Наш хор підхопив, серби ж слухали зі сльозами на очах.

 

«Коли 2003 року я прибув на Чернігівщину, не міг позбавитися відчуття, наче повернувся до Радянського Союзу»

- Після повернення з Польщі, Ви - людина, вихована на заході України, раптом потрапили до Новгород-Сіверського, на Чернігівщину, де релігійність було буквально витоптано атеїстичним режимом. Як Ви сприйняли північну Україну?

- Правду кажете. Коли 2003 року я туди прибув, не міг позбавитися відчуття, що повернувся до Радянського Союзу - за роки незалежності України тут мало що змінилося.

Трохи переживав, чи вийде в мене відродити обитель, чи приходитимуть до монастиря люди. У нашій огорожі перебував музей, то ми ще мусили озиратися на працівників цієї установи - як вони сприйматимуть сусідів-чорноризців. З часом страх зник, тому що до обителі почали приходити люди, котрі повірили у можливість відродження цієї святині. Взагалі, роки настоятельства стали для мене неоціненною духовною школою: життя тут, постійна необхідність вирішувати проблеми, наполеглива праця по відродженню монастиря викорінили з мого серця почуття страху перед труднощами.

- Ви розповідали, що на Західній Україні люди всіляко підтримують священиків і ставляться до них з особливим благоговінням. Проте на Сході нашої держави часто думають, що служити в храмі - це особиста справа священнослужителя. Як ставляться на Чернігівщині, особливо у Вашому монастирі до духовенства і чи вплинуло на це ставлення відродження славетної обителі?

- Спочатку до нас приходило дуже мало людей. Але згодом ставало дедалі більше, бо віруючі бачили, що монастир - це не лише місце молитовного подвигу ченців, а й їхня духовна лікарня, де можна отримати допомогу в сердечній скруті та розраду у скорботах. І віруючі сприйняли це по-православному: «Треба йти, допомагати, бо це наш монастир і його відродження - справа честі регіону».

- Ви казали, що приїхали на Чернігівщину сам. Важко уявити, що людина береться за справу відродження монастиря самотужки: куди йти, з чого починати...

- Блаженніший Митрополит Володимир благословив взяти до Новгород-Сіверського трьох ченців із Києво-Печерської Лаври. Розпочинали з відродження традиційного кола богослужінь. Щоденної відправи не було, але молитва - це найголовніше: тільки того, хто просить, почує Господь.

Спочатку гостро стояла проблема зі співом - знайшли хор. Божественну літургію звершували о п'ятій ранку. Світські люди, які тоді співали на криласі, погодилися на це, адже їм усім о 7.30 треба було на роботу...

Потім прийшов один чернець, другий, третій - зрештою з'явився братський хор.

- І парафіяни приходили на п'яту ранку?

- Ні, якщо чесно, нікого не було. Потім, коли зросла кількість насельників, ми змогли перенести богослужіння на трохи пізніший час. Коли люди дізналися, що кожного дня в монастирі звершується Літургія, до нас потяглися перші парафіяни.

Влітку до Новгород-Сіверського приїжджає багато туристів із Західної України, Росії, Білорусі. Особливо радісно, що багато діток. Але взимку маємо спокій: дуже холодно, і екскурсії трапляються хіба що раз на місяць.

- Яким був монастир до закриття?

- Ця твердиня православ'я знаходиться прямо посеред міста, територія - площею 6 гектарів. Відразу за монастирськими мурами починається Десна.

Славилася обитель високими баштами, в центрі - величезний Спасо-Преображенський собор, поряд - трапезна Петропавлівська церква. Хоча раніше на території Новгород-Сіверського було 27 храмів, нині залишився тільки наш монастир, Успенський собор і Микільська дерев'яна церква.

1927 року монастир закрили. Відродився він уже в роки незалежності, і, оскільки знаходиться на малій Батьківщині Леоніда Кучми, активну участь у його відродженні взяв сам екс-Президент України.

Нині в усіх приміщеннях зроблено ремонти, Петропавлівську трапезну церкву відремонтовано, а найголовніше, на мою думку, - братія обителі зросла до 20 ченців.

 

«Пам'ятаю, мені зателефонували, сказали писати слово на наречення...»

- Як Ви дізналися, що стали єпископом?

- Про призначення архієреєм я не знав до останнього моменту.

Як сьогодні пам'ятаю: була неділя, готувалися до служби. Зателефонували з Києва, сказали писати слово на наречення... Та що там, про архіпастирство я взагалі ніколи не думав - не до того було, а тому підійшов до нього геть непідготовленим. Тому все необхідне для хіротонії мені в останній день дарували наші владики.

- З якими відчуттями Ви живете нині, адже єпископство - найвищий ступінь служіння в Церкві?

- Знаєте, це Божий Промисел і благословення Блаженнішого Митрополита Володимира. Я завжди намагався не підводити священноначалля, думаю, і зараз все в мене вийде. Головне - зберегти тверду віру та палке бажання не пройти повз того, хто потребує допомоги.

- Як Вас зустріли на Поділлі?

- На все життя запам'ятаю свій перший приїзд до Славути - другого кафедрального міста. Вийшли дітки з короваєм, читали вірші про мене, про Церкву, співали пісні. Було багато квітів, сльози радості на очах місцевих жителів, чимало запитань. При чому, запитання були настільки різні, що тієї ночі я заснув з висновком: треба підперезуватися, закачати рукави та наполегливо працювати.

- Якою Ви побачили Шепетівську кафедру?

- Силами місцевого духовенства виходить в ефір православна телепередача, діє недільна школа. Вважаю, саме цей напрямок треба активізувати та розвивати. У Польщі, наприклад, людина, яка закінчила богословську школу, має право викладати Закон Божий. Більш того, держава оплачує викладання. Зараз на наших парафіях багато семінаристів і академістів, тому, на мій погляд, є з кого вибирати викладачів для шкіл і катехізаторських курсів. Сподіваюся, найближчим часом зможемо відкрити недільні школи в кожному благочинні. А матеріальний бік питання вже якось вирішимо, з Божою допомогою.

- Скільки зараз парафій у Шепетівській єпархії?

- Станом на перший день мого перебування тут зареєстровано 174 парафії, служать 117 священників, діють два жіночих і один чоловічий монастир.

- Ви стали архієреєм з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира...

- Предстоятеля нашої Церкви я знаю дуже давно. Вважаю, що Україна щаслива, що має такого Архіпастиря, адже кожне слово, кожне биття його серця - за православну церкву, за народ, за нашу країну. Я вдячний Богові, що маю можливість знати Блаженнішого Владику. Як казав один старенький священик, «треба народитися в хорошу годину», щоб спілкуватися з такою людиною.

- Ваш засіб управління - батіг чи медяник?

- Я людина з м'яким серцем, тому, гадаю, все робитимемо порозумінням і любов'ю. Тим більше, що з духовенством мені пощастило: декого знаю по Волині чи Тернопільщині, з кимсь раніше вирішували спільні завдання. Я дуже сподіваюся на отців, маю надію, що вони мене підтримають. На єпархіальному зібранні усіх попросив набратися терпіння, затягти пояси та цього року гуртом облаштувати єпархіальне управління. Та це робиться не для мене особисто, а для Церкви.

- На Вашу думку, якої Церкви потребує сучасне суспільство, на чому потрібно робити акцент у проповідях?

- Насамперед, треба змалечку розпочинати життя по вірі. А тому при кожній парафії обов'язково має бути недільна школа. У нас багато випускників духовних навчальних закладів, яким потрібно дати можливість передавати свої знання діткам. Мусимо відновлювати ланцюжок релігійного виховання, відроджувати його найкращі традиції, напрацьовані в нашій країні протягом тисячоліть. Попрацюймо на благо Церкви і держави замолоду, аби старше покоління нами пишалося.

 

Бесіду вели

Олександр Андрущено
Юлія Комінко