УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 130 відвідувачів

Теги
вибори 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко Президент Віктор Ющенко Голодомор українська християнська культура Києво-Печерська Лавра Мазепа забобони шляхи єднання краєзнавство Доброчинність іконопис Церква і влада Приїзд Патріарха Кирила в Україну УГКЦ постать у Церкві церковна журналістика монастирі та храми України Церква і політика УПЦ КП Священний Синод УПЦ милосердя педагогіка Предстоятелі Помісних Церков церква та політика Вселенський Патріархат конфлікти Католицька Церква Церква і медицина діаспора церква і суспільство Археологія та реставрація розкол в Україні Патріарх Алексій II секти автокефалія комуністи та Церква Митрополит Володимир (Сабодан) молодь






Рейтинг@Mail.ru






РІСУ: Соціологічні дослідження на тему релігії: релігієзнавчі рефлексії



РІСУ, 18.07.2007

Олег КИСЕЛЬОВ, канд. філос. наук, член Президії Молодіжної асоціації релігієзнавців

В Україні, порівнюючи із США, не так часто проводять соціологічні дослідження щодо релігійності, ставлення громадян до тих чи інших релігійних процесів, знання віровчення тощо. Пов’язано це з тим, що попри те, що релігія займає не останнє місце у суспільному та особистому житті (за даними тих соціологічних досліджень, які ми маємо), фінансування на глибокі розвідки з проблем релігії в Україні немає. Серед зацікавлених у таких дослідженнях (окрім власне релігієзнавців) можна виділити релігійні організації та державні органи. Ті та інші мають суто прагматичні завдання: перші хочуть виявити проблемні сфери у розвитку релігійних інституцій і знайти нові форми та напрямки у місіонерській роботі; другі – виявити загальне ставлення мешканців України до конкретних проблем державно-церковних відносин із метою корегування або обґрунтування державної політики у сфері релігії.

Існують ще й інші дослідження, які торкаються релігійних питань, проте, їхньою метою не є виявити ставлення громадян до Церкви, тієї чи іншої релігії абощо. Як правило, питання релігійної приналежності у анкетах знаходяться у соціально-демографічному блоці, а відповіді, в яких фігурує ставлення до Церкви або оцінка свободи віросповідання є не основними, а допоміжними, себто використовуються “для фону” або порівняння.

Якщо оцінювати подібні дослідження з точки зору соціології релігії, то можна впевнено сказати, що вони є поверховими. Чому? Відповідаючи на дане запитання автор цієї статті використовуватиме дані дослідження, що нещодавно (19 червня – 2 липня 2007 р.) провели Фонд “Демократичні ініціативи” та “Юкрейніан соціолоджі сервіс” [1]. Разом із цим, підкреслю, що це в жодному разі не означає, що дослідження в цілому є поверховим, і я не ставлю під сумнів його репрезентативність чи обґрунтованість. У даному разі йдеться лише про коректність використання отриманих даних у питаннях релігії.

Отже, почну із довіри до соціальних і державних інституцій. Дані дослідження показують, що довіра громадян України до органів державної влади та державних інституцій менша, ніж до неполітичних інституцій. Точніше кажучи, до інституцій першого типу респонденти виявили недовіру, а до другого типу – довіру. До другої групи дослідники віднесли Церкву, ЗМІ та Збройні сили України. Церкві цілком довіряють – 27,6% респондентів, переважно довіряють – 36,1%, переважно не довіряють – 10,6%, зовсім не довіряють – 9,4% і не визначилися із відповіддю – 16,4%. Таким чином, баланс довіри-недовіри у Церкви +44% (різниця між сумою двох перших показників довіри та двох наступних показників недовіри), у той час коли у Збройних сил України – +17%, у ЗМІ – +6%, у СБУ – –13%, у прокуратури – –38%, у Верховної Ради України – –46% тощо.

Звернемо увагу на те, що порівнювати соціальні та державні інституції не зовсім коректно, оскільки останні на відміну від перших є цілком конкретними установами, оцінка яких заснована на відповідності їхньої діяльності – їхнім обов’язкам та функціям. Оцінка соціальних інститутів – суб’єктивніша, оскільки більше залежить від індивідуального досвіду респондента. Даючи відповідь на запитання щодо довіри до Церкви, респондент може виходити із власного парафіяльного досвіду; мати на увазі свою конкретну релігійну організацію (конфесію) або ж Церкву у богословському сенсі – як “тіло Христове”. Можливий також варіант, що йдеться про якусь релігійну організацію, до якої респондент не належить (як, наприклад, атеїсти, невіруючі, юдеї, мусульмани тощо) або про абстрактне поняття щодо будь-якої організаційної форми релігії. Зрозуміло, що скидати до купи усі ці розуміння не слід. Найбільш вірогідним варіантом видається нам такий: дослідники під “Церквою” мають на увазі абстрактну релігійну інституцію, а більшість респондентів дають відповідь, маючи на увазі конкретно свою церкву/деномінацію (одну з православних, католицьких чи протестантських). У контексті опитувань щодо довіри до інших інституцій, які себе дискредитували (прокуратора, уряд) або знаходяться у кризі (Верховна рада, Президент), Церква постійно має найбільший рівень довіри [2], адже для своїх вірних вона завжди залишалася адекватною щодо суспільно-політичних процесів у державі (віруючі мають досить широкий вибір церков відповідно до власних ідентичностей).

Цікаво, що попри 23% нерелігійних та 9,7% респондентів, котрі не змогли чітко визначити свою релігійну приналежність, Церкві не довіряють лише 20%. Щоправда 16,4% респондентів не змогли чітко відповісти на це питання, а разом із “недовірливими” вони складають 36,4%, тобто майже на 4% менше ніж кількість громадян, котрі визначилися із конфесійною та церковною приналежністю. 4% – для порівняння – це більше, ніж римо-католики (0,6%), вірні УАПЦ (0,8%), протестанти (0,2%), мусульмани (0,0%), іудеї (0,1%) та інші релігійні меншини (1,8%) разом узяті, тоді, як кожна окрема названа група знаходиться у межах похибки дослідження, яка складає 2,2%. Загалом дослідження черговий раз підтвердило, що кількість прихильників УПЦ КП (32,4%) більша, ніж УПЦ (20,9%) навіть разом із віруючими УГКЦ (10,3%).

Дані дослідження, яке ми аналізуємо, говорять про те, що серед прав і свобод найбільш реально існуючим респонденти назвали право на свободу віросповідання. Із тим, що кожен мешканець України реально має право сповідувати будь-яку релігію одноосібно або колективно відправляти релігійні обряди [3] повністю згодні 42,5% респондентів, переважно згодні – 38%, переважно не згодні – 4,6%, зовсім не згодні 3,3% і завагалися зі своєю позицією з цього питання 11,7% опитаних. При цьому оцінка рівня свободи віросповідання залишається такою ж високою, як і у травні 2004 року – тих, хто повністю чи переважно згоден із реальністю цієї свободи так само було 80%.

Отже, що в цих даних є поверховим? По-перше, зазначимо, що визначення приналежності громадян до тієї чи іншої Церкви (релігійної організації) має сенс лише в контексті встановлення зв’язку цього показника із ставленням до соціально-політичних процесів у країні та визначення “авторитету”, впливу (духовного та морального) конкретних релігійних інституцій на громадян. Цей показник є щось на кшталт підтримки тієї чи іншої політичної партії, хоча на відміну від останнього є більш стабільним. Проте належність до церкви/релігійної організації не є показником релігійності. Навпаки у дослідженнях релігійності цей показник часто опускають, оскільки він абсолютно ні про що конкретно не говорить, а визначаються наступні ознаки: наявність віри в Бога, частота відвідування культових споруд, участь у релігійних обрядах, знання основ віровчення релігії (конфесії), важливість релігії у житті особи тощо. У цьому контексті було б цікаво порівняти ступінь релігійності із релігійною приналежністю особи.

Визначаючи стан свободи віросповідань в Україні, у кількісних соціологічних дослідженнях (таких як опитування та анкетування) необхідно не лише відбити оцінку респондентів. Тут необхідно операціоналізувати поняття “свобода віросповідань”, тобто звести його до простих форм вияву. Прикладами запитань, які можна було б поставити респондентам для зняття реального стану свободи віросповідання в України, можуть бути: “Як Ви вважаєте, чи громадяни України можуть вільно обирати релігію?”, “Чи стикалися Ви із ситуацією, коли людині відмовляли у послузі чи обслуговуванні через її релігійні переконання?”, “Чи відомі Вам випадки перешкоджання здійсненню релігійних обрядів?” тощо. Поряд із цими запитаннями можна було б поставити ще кілька, які б показували реальну обізнаність респондента із релігійною ситуацією у державі чи регіоні, наприклад, через визначення частоти читання релігійної преси.

Мені, як релігієзнавцю, були б цікаві також кореляції між показниками, які відбило дослідження, тобто між релігійною приналежністю, довірою до Церкви та оцінкою реальності свободи віросповідання. До якої Церкви належать ті 4%, котрій Церкві не довіряють? Як розділилася оцінка свободи віросповідання серед прибічників релігійних організацій? Чи довіра до Церкви обов’язково означає позитивну оцінку свободи віросповідання?

За браком спеціалізованих релігієзнавчих соціологічних досліджень – подібні опитування є важливими джерелами для аналізу сучасної релігійної ситуації. Брак необхідних показників для глибшого аналізу релігійної ситуації у державі врешті-решт має спонукати релігієзнавчі центри України (Київ, Чернівці, Донецьк, Львів тощо) до розвитку (адже певні кроки у соціологічних дослідженнях вже зроблені) практики польових досліджень шляхом опитування. Поряд із цим, безумовно, для розвитку релігієзнавства як науки необхідним є студіювання теоретичних напрацювань західних колег у галузі соціології релігії.

--------------------------------------------------------------------------------

1 Я користуюся матеріалами прес-релізу прес-конференції “Громадська думка населення України — червень 2007 року”, що відбулася 12 липня 2007 року у прес-центрі інформаційного агентства “Інтерфакс–Україна”. На РІСУ інформація розміщена тут: www.risu.org.ua/ukr/news/article;16691
2 Динаміку довіри до церкви та духовенства див.: Панина Н. Социологический мониторинг. Украинское общество 1994-2005: год перелома. – К., 2005. – С. 39. Єдиний раз Церкву обігнали ЗМІ, див. коментар Андрія Юраша з цього приводу: www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/comments/article;10371
3 Пор.: Конституція України – ст. 35.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.