УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 93 відвідувачів

Теги
1020-річчя Хрещення Русі церква і суспільство Археологія та реставрація Києво-Печерська Лавра Приїзд Патріарха Кирила в Україну краєзнавство УПЦ КП Церква і влада забобони Ющенко Патріарх Алексій II педагогіка Священний Синод УПЦ конфлікти Церква і медицина діаспора українська християнська культура Доброчинність іконопис церковна журналістика Президент Віктор Ющенко секти УГКЦ вибори автокефалія Митрополит Володимир (Сабодан) монастирі та храми України Голодомор Католицька Церква милосердя шляхи єднання Мазепа Церква і політика церква та політика Предстоятелі Помісних Церков розкол в Україні молодь комуністи та Церква Вселенський Патріархат постать у Церкві






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Село Василя Раца



«Україна молода», Олександр Гаврош, 13.08.2007

Село Фанчиково  надзвичайно зручно розташоване. До райцентру Виноградова - вісім кілометрів. Є не тільки шосейна дорога, а й залізниця, якою теж можна дістатися до цивілізації. І нічим особливим це село не виділялося б з-поміж сотень закарпатських поселень, якби не одна обставина - саме тут народився багаторазовий чемпіон СРСР з футболу, володар Кубка кубків, майстер спорту міжнародного класу Василь Рац. Одного цього імені достатньо, аби хотiти навідатися у Фанчиково.

 

Ленiн за 10 км вiд Євросоюзу

      Незвично-кумедна назва села походить не від закарпатських солодощів, відомих під назвою «фанки», а від легенди. За повір'ям, у багатого землевласника була донька, яку назвали старовинним угорським ім'ям Фанчіко. Злодії викрали її і почали вимагати великий викуп. Кілька тижнів тривали розшуки. Коли дівчину знайшли у підземеллі, вона вже була мертвою. В пам'ять про неї батько назвав щойно засноване село.

      Ще в ХХ столітті Фанчиково було переважно угорським поселенням. Але за радянської влади на цю благодатну землю почали переселятися люди з інших околиць. Так з'явилися колоністи з Вільшанок. Їхні землі затопила єдина на Закарпатті Теребле-ріцька ГЕС, а верховинцям натомість запропонували переселитися в долину. Тепер угорці вже не складають більшості у Фанчикові, хоча угорська мова не менш поширена тут, ніж українська.

      Про толерантність тутешніх мешканців свідчать чотири храми, які височіють у центрі села майже один при одному. Православна та греко-католицька церкви, римо-католицький костел та реформатський.  У невеликому селі всім вистачило місця.  Тож тепер тут не чути про релігійні війни, які стали особливістю Закарпаття останніми роками.

      Ще одне свідчення дивовижної толерантності (а може, байдужості?) фанчиківців є пам'ятник... Леніну на центральній вулиці, названій теж його ім'ям. Чесно кажучи, для мене це було повною несподіванкою - побачити вождя світового пролетаріату за десять кілометрів від Євросоюзу. Здається, це останній закарпатський  Ілліч. Колись колгосп називався «Іскрою», тож позаду бюсту створили барельєф із назви ленінської газети.  А оскільки Ленін стоїть на шкільному подвір'ї, то всі лінійки проводять довкола нього, ніби нічого й не змінилося за останні 16 років.

      «Нам він не заважає», - кажуть селяни, яких у районі вважають більш європейськими за інших. «Руки ще не дійшли», - знизує плечима сільський голова Юрій Мар'ян. Йому можна вірити, бо за півтора року керування Мар'ян більше зробив у селі, ніж його попередники за десятирічку.

      Фанчиківці не можуть нахвалитися своїм головою. Авжеж! Відремонтовано дороги, проведено освітлення, прокопано по всьому селу водостічні канави, вирішено проблему зі сміттям, впорядковано зону відпочинку на березі Тиси, започатковано День села. Виявляється, можна багато чого вирішити, якщо цього хотіти.

      37-річний Юрій Мар'ян - один із наймолодших сільських голів у районі. Колишній пожежник, стрункий, підтягнутий, він дотепер не тільки тренує сільські команди, а й сам залюбки ганяє м'яча. На моє запитання про особливість Фанчикова він щиро посміхається: «Спорт!».

      Справді, невідомо, чи є ще на Закарпатті село, де б існувало відразу п'ять сільських футбольних команд. «Доросла» нині лідирує на першості району, за нею тягнуться «юнаки». Є ще й дитяча. Але, окрім них, є дві дівочі футбольні команди.

      - Та ще й які! - посміхається пан Юрій. - Наша дівоча команда - триразовий чемпіон області. Віра Тупиця, Вікторія Егреші, Наталя Кереченин уже грають на першість України за Харків. Богдана Вароді займається в школі олімпійського резерву. Мирослава Егреші визнана кращим гравцем західного регіону.

      Сільська команда стала призером Кубка Співдружності  2005 року у Севастополі, на рівних граючи зі столичними командами Росії чи Білорусі. Тож чи варто дивуватися, що кращий закарпатський футболіст останніх 25 років народився саме тут?

«Усi дитячi фото Лоцiя журналiсти розiбрали»

      Додому до Раців мене привіз сам голова. Звичайна закарпатська хата, яка потопає у виноградниках та квітах, розташована обабіч реформатської церкви. Не дивно, що Раци - реформати. У цій церкві не тільки хрестили Василя, чи як тут його по-сільському кличуть «Лоці», але й одного з його синів.

      Хоча вже сутеніє, господарі радо мене приймають. Батько, Карло Олександрович, до якого на мадярський манер звертаються «Корчі-бачі», запросив до господи. Сивий, ставний чоловік, про якого нізащо не скажеш, що через півроку йому виповниться сімдесят, розповідає, що вчора до них заїжджав з дружиною тренер Василя зі львівської спорт-школи. Тож не забувають про  видатного футболіста і нині.

      Можуть просто попросити водички, а потім наче ненароком запитати, чи тут народився Василь Рац. Як ось троє недавніх велосипедистів, які мандрували Закарпаттям.

      Я прошу показати мені старі фото, аби опублікувати їх у газеті, і Корчі-бачі розводить руками.

      - Я все віддав, а мені нічого не повернули, - зітхає батько Василя Раца. На селі його поважають за  доброту і щирість. Раци мають великий авторитет у Фанчикові. Насамперед тому, що не загордилися своїм видатним сином, а тримаються на рівні з простими односельчанами.

      - Приїхав якось до нас чоловік з Тернополя. Каже: я - давній фанат вашого сина, - розповідає батько. - Привіз дві грубі теки різних вирізок про Лоція. Все, що він зібрав за багато років. Подарував нам. А в мене хтось попросив подивитися, то дотепер не можу знайти.

      Я розпитую про дитячі роки Василя.

      - Учитися не дуже любив, - сміється Корчі-бачі. - Увесь час проводив на спортивному майданчику. Я бачу: має тягу до футболу. То допомагав йому всіляко, м'ячі купував. Лоці ходив спочатку займатися до Виноградова. А далі приніс газету і каже: тут пишуть, що набирають хлопців у Львівську спортивну школу.

Батько - про улюблений гол сина 

      Переїзд до Львова став визначальним у долі фанчиківця. Тренером львівських «Карпат» тоді теж був закарпатський угорець Іштван Секеч. З ним і знайшли спільну мову. До речі, там Василь познайомився і з племінницею свого наставника. Через кілька років Клара стала його дружиною.

      Та першим зоряним роком стала гра за вінницьку «Ниву», з якою молодий Рац здобув срібні медалі чемпіонату України. Талановитого хлопця запримітили київські селекціонери, і з 1981 року він уже в знаменитому «Динамо». Та за місце під сонцем лівому півзахиснику довелося довго боротися. Постійна гра в дублі, травма  посіяли зневіру. А тут Костянтин Бесков, тренер «Спартака», робить привабливу пропозицію - квартира в Москві, машина...

      Василь наважився поговорити з Лобановським. Після розмови його випустили в основному складі, і він відразу забив гол.

      Я запитую Корчі-бачі, який із голів сина йому найбільше запам'ятався.

      - На чемпіонаті світу в Мексиці у 1986 році, коли здалеку гарматним ударом Лоці зрівняв рахунок у грі з французами, - без секунди роздумів відповідає батько.

      Той гол я теж пам'ятаю до сьогодні - зльоту в саму дев'ятку з-за меж штрафного майданчика. Його було визнано одним з кращих голів світового чемпіонату.

      - А ще пам'ятаю фінал Кубка кубків у 1985 році, - хитро додає Корчі-бачі, підливаючи мені пива.

      - Але ж «Атлетіку» з Мадрида він гола не забив... - згадую я.

      - Так, але всі три голи забиті з Лоциної подачі.

      Василь Рац вирізнявся добрим баченням поля. Мав швидке мислення. Ще м'яч не прийняв, а вже знав, що з ним буде робити. Бив по воротах з будь-яких положень.

      Я запитую, чи задоволений батько спортивною долею сина.

      - Так, - каже Корчі-бачі. - Пограв до 30 років. Інші й менше грали. Травми, на щастя, Лоція обминали.

«Колгосп мiг дати бiльшу премiю, нiж Радянський Союз - футболiстовi»

      Після «Динамо» Василь Рац недовго одягав футболку мадридського «Еспаньйолу», а далі перебрався до Угорщини, де давно став ледь не національним героєм. Уже рокiв з 10 як вiн отримав громадянство Угорщини i на мадярський лад зветься Ласло.

      Грав у вищій лізі за «Ференцварош», потім став його тренером. Команда ввійшла у трійку призерів угорського чемпіонату, здолала на європейських кубках англійський «Ньюкасл». Та з керівництвом клубу виникли тертя, і Василь залишив футбольну кар'єру. 

      Покинувши наїжджену колію, спортсмен важко захворів. «Від перевиснаження», -  запевняли лікарі. - Організм вичерпав свій ресурс». У Києві нічим допомогти колишній зірці не змогли. На щастя, виручили угорські та німецькі спеціалісти.

      Нині Василь Рац знову в строю. Живе в Будапешті . Працює комерційним директором по країнах СНД міжнародної фірми «Реал-Пласт», яка займається пластмасовою сировиною. Але останнім часом знову зацікавився футболом. Закінчує тренерські курси у Києві. Цілком можливо, як і колишні одноклубники Олександр Заваров чи Андрій Баль, стане тренером.

      Батько каже, що Василь хотів би працювати в Україні. Тут набагато краще ставлення до футболу.

      Я запитую Корчі-бачі, чи не шкодує він, що синові довелося грати тоді, коли гонорари радянських футбольних зірок не йшли в ніяке порівняння із  західними.

      - Коли Лоці виграв Кубок СРСР, їм дали премію по  двісті карбованців, - хитає сивою головою Карло Олександрович. - Таку премію у той час навіть колгосп міг виписати. З Києва він поїхав, так і не отримавши обіцяної трикімнатної квартири.

      Ясна річ, що тепер, коли футболісти заробляють сотні тисяч доларів за рік, ситуація була б іншою. Але я не шкодую. Бо тоді ставлення до футболу було іншим. Вони були кумирами. На «Динамо» ледь не молилися. Тепер цього немає. А звідки воно візьметься, якщо у команді - одні легіонери, а своїх футболістів на пальцях можна порахувати?

      Ту повагу не можна виміряти грошима. Скільки років минуло, а люди дотепер згадують! Знаєте, коли йшли матчі, то газдині навіть залишали тісто на столах, бо Лоці грає...

Cпортивна династія

      - А звідки у вашого сина такий футбольний талант?

      - У моїх батькiв було шестеро дітей, четверо з них грали у футбол. Моє місце у сільській команді теж було у лівому півзахисті. Правда, грав недовго, бо травмувався і довелося футбол залишити. Тепер тільки дивлюся.  До слова, наш зять Володя дотепер грає за Фанчиково, - пояснює батько Василя Раца.

      Із сім'єю доньки пов'язана ще одна сільська візитка. Онучка Карла Олександровича - Георгіна Федосенкова - йде слiд у слiд за своїм знаменитим вуйком. Судіть самі: у 15 років вона вже чемпіон України і член збірної, переможець кількох європейських турнірів. Щоправда, не у футболі, а у великому тенісі. Нині живе у Будапешті, грає в угорській суперлізі. Постійні проблеми з візами ставлять перед Георгiною проблему громадянства. Тож цілком можливо, що слідом за Василем Рацом вона теж стане громадянкою Угорщини.

      А поміж тим два сини відомого футболіста - Лоці та Атілла - теж простують батьківським шляхом. Старший уже грає у будапештськiй професійній команді. За родинною традицією - лівий півзахисник.

      - Якраз Лоці вчора дзвонив. Казав, що малий забив гол у Данії, - хвалиться дід.

Мене всюди пропускають без черги, кажуть: «Це батько Василя Раца»

      Василь Рац уже два роки не був у Фанчикові. Настільки закручений справами. Але телефонує батькам щотижня.

      - А як на вашій долі позначилася синова кар'єра? - запитую я Корчі-бачі.

      - Коли бачать мене у районному «Білому домі», то пропускають без черги. Кажуть усім: «Це батько Василя Раца».

      І в майже 70-річному віці колишній водій вантажівки не залишається без діла. Донька відкрила в центрі села кав'ярню. Назвали по-футбольному - «Тайм».

      - Чому не «У Раца»? - посміхаюся я.

      - Це треба ще з Лоцієм узгодити, - відповідає  Корчі-бачі.

      Наступного дня ми зустрілися з ним на терасі у «Таймі». Пива пан Карло не пив, але гостя, як і належить, почастував.

      - А чи є книжка про Василя Раца? - запитав я.

      - Книжка вийшла. Але в Угорщині. З Києва приїжджав один журналіст. Тиждень у нас гостював, щось записував. Забрав багато матеріалів. З того часу ні про книжку не чути, ні про нього.  А ваша стаття коли вийде? - з хитринкою запитує Корчі-бачі, навчений гірким досвідом «журналістського» спілкування.

      - Незабаром, - сміюся я.

      До електрички залишалося ще дві години.

      - Давайте я вас відвезу до Тиси. Побачите нашу красу. А перед поїздом заберу назад, - щиро запропонував Рац-старший.

      Тож добряче натрясшися грунтовою дорогою на білому «пиріжкові», яким Корчі-бачі возить товар, ми нарешті зупинилися на самому березі спокійної і розлогої Тиси.

      Вода була така прозора і тепла, що можна було просто стояти у річці i розглядати мальків.  А я собі загадав приїхати ще раз у це чудове село зі смішною назвою та приємними людьми, яке дало і ще, сподіваюся, дасть Україні не одного видатного спортсмена...

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.