УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 67 відвідувачів

Теги
молодь шляхи єднання Києво-Печерська Лавра Ющенко Патріарх Алексій II церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі Церква і влада монастирі та храми України УГКЦ діаспора Вселенський Патріархат Мазепа Голодомор забобони Археологія та реставрація вибори Церква і політика українська християнська культура Священний Синод УПЦ розкол в Україні краєзнавство Приїзд Патріарха Кирила в Україну УПЦ КП Католицька Церква іконопис конфлікти Церква і медицина педагогіка секти милосердя постать у Церкві Президент Віктор Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) церква та політика комуністи та Церква церква і суспільство автокефалія Доброчинність






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Любомир Гузар: Любити завжди можна більше. Але люди залишаються людьми...



«Україна молода», Наталія Лебідь, 2007/08/23

Втягнутий «Україною молодою» у подобу теологічної дискусії предстоятель Української греко-католицької церкви Блаженнійший Любомир кардинал Гузар пояснює, чому Господь не карає у цьому житті грішників і не винагороджує праведників

Збіглося так, що у день моєї зустрічі з Блаженнійшим Любомиром кардиналом Гузаром, главою Української греко-католицької церкви, я прикупила-таки до домашньої бібліотеки мемуари Кучми «Після Майдану». Читати опус екс-Президента часу, ясна річ, не було. Всунула книгу в торбу, розкривши її перед тим один раз - навмання на надцятій сторінці, де око відразу вихопило ім'я: «Гузар». Ото вже був цікавий збіг, і я проглянула кілька рядків, з контексту яких зрозуміла: Леонід Кучма «не простив» Гузару його позиції під час «України без Кучми» і всіх наступних - включно з відставкою Прем'єра Ющенка - подій. Втім навряд чи Блаженнійший потребує «прощення» Кучми, але річ не в тім. Для тих, хто забув (а може, й не знав) нагадую: як і від відомої трійки політиків, що засудили «фашистську чуму» після зіткнень демонстрантів з міліцією 9 березня 2001 року, від глав усіх церков також вимагали затаврувати ганьбою антикучмістів. Любомир Гузар був ЄДИНИМ церковним предстоятелем, який цього не зробив. Тобто «анафему» не підписав, тих, хто піднявся тоді проти влади - не засудив, під світського «царя» не прогнувся. Таким він був шість років тому, таким лишається і тепер - з гіркими словами про невиправданi надії на «помаранчевих» політиків, які за роки вовтузіння після Майдану мало чим довели свою винятковість і здатність працювати на народ. Гузар може собі це дозволити, бо володіє головною людською чеснотою, яка не числиться чомусь серед найперших християнських чеснот - СВОБОДОЮ. Волею піднятися над марнотою марнот і так замислюватись над Божим промислом і шляхом України, над грішним і праведним, над теперішнім і майбутнім...

 

«Християнин вірить у Святу Трійцю, і наші можновладці також вірять у трійцю - євро, долар і гривню...»

                - Владико, на вашій останній прес-конференції всі бажали отримали молитовники, видані цього року. Я теж взяла один, і, гортаючи його, натрапила на перелік «гріхів, що кличуть про помсту до неба». Їх усього чотири - вбивство, содомія, скривдження вбогих та... затримання заробітної плати. Відсутність у мене теологічних знань не дозволяє судити про те, чи є четвертий пункт пізнішим додаванням до канону, але не екстраполювати його на теперішні наші реалії теж неможливо. Отже, те, із чим ми прийшли до 16-ї річниці Незалежності, є нашою бідністю і творенням ще одного смертного гріха?

                - Є така в нас приповідка: «Бідний, бо дурний, а дурний, бо бідний»... Але я не думаю, що про це йдеться. Сьогодні ми маємо при владі людей, які починали свою кар'єру в радянські часи. А радянські часи знані тим, що тоді людину намагались зробити невільником - держави, партії. І це стосувалось не лише загалу, а й тих, що були при владі - вони завжди пам'ятали про те, наскільки нестабільним є їхнє положення. А людина - будь-яка - дуже хоче певності. Що дає їй таку певність? Багатьом - гроші, багатство. Здобути собі такого роду безпеку - ось що лишилось з нами навіть після того, як Радянський Союз розлетівся. Звідси й шалена гонитва за грошем... В інших країнах людина знає, що її хоронить закон - що б із нею не сталося. А у нас - хто вірить в закон? Хто впевнений у тому, що коли його скривдять, закон допоможе і оборонить? Читали мені у якійсь газеті, що на усе суддівство наше є своя ціна - в якому суді і скільки суддям треба заплатити, аби вони постановили певне рішення - про те всі знають. Люди, які мають гроші, тримаються за них руками і ногами. А нарід наш... Раз крикнув він: «Дайте нам справедливість і правду!» (наша Помаранчева революція - то був найкращий наш момент), але його не почули. Не почули... Влада говорить про добробут, але то є купування голосів, бо поза виборами - все лишається, як є. Нас тримають куцо, за нас не дбають... А ті чотири гріхи, що кличуть помсту неба - ні, вони не є додаванням - вони зі Святого Письма взяті. Біблія таврує той гріх - не заплатити робітникові його плату. Вона вчить, що то мусить статися до заходу сонця, заки робітник не піде додому, бо якщо чоловік прийде додому з голими руками, його жінка не матиме за що купити хліба. Тож, бачите, то не лише наша проблема. То - частина системи, яка мусить змінитися, аби кожен з нас був спокійний. Бо й серед багатіїв чимало вбогих, якщо їхня найбільша турбота у тому, як залишитись при владі. Християнин вірить у Святу Трійцю, і наші можновладці також вірять в трійцю - євро, долар і гривню... Вони не вчаться історії, не розуміють економії, не розуміють того, що якби у нас був середній клас, то для всіх було б краще, бо коли багатство належно поділене, тоді всі забезпечені. Не дай Боже, але може бути й так, що нарід скаже: «Маємо вже досить!», а відтак буде вже не Помаранчева революція, а кривава... Не є гріхом бути багатим, але є гріхом не поділитися з ближнім. Маєш заводи? Дай роботу іншим, поклади їм платню - і тисячі робітників будуть задоволені, і ти дістанеш прибуток... Нам вже скоро не лише до 16-ї, а й до 20-ї річниці Незалежності йти, тож якщо не змінимо нічого суттєво, будемо ще довго отак клигати... Може, бодай молодше покоління матиме більше розуму і не буде таким хапливим, таким жадним до гроша?

                - Ви згадали продажність суддів. А я подумала про те, що навіть Понтій Пілат не був продажним. У сенсі - не брав хабара ні від Кайяфи, ні від імператора Тиберія... Виходить, за 2000 років людство геть здеградувало? Як раз був невдало висловився Михайло Горбачов, ми довго стояли над прірвою, а потім зробили зрештою великий крок уперед?

                - Пілат не взяв хабара, але і не вчинив як сумлінний суддя. Він був цісарський урядник і дивився на нарід, що його оточував, як на собак: що там ті євреї кричать? Кого хочуть забити? Ісуса? А що то за один? Якийсь єврейський філософ... Отак він думав і чинив. Але візьміть інше: історію апостола Павла. Після того, як він навернувся до Ісуса, його теж хотіли вбити, але він був римським громадянином, тож вбити його не вбили, але повели до суду. А далі Святе Письмо каже про таке: засадничо тримати Павла під вартою причин не було, але й на волю його не пустили, бо він суддям нічого не заплатив. Як бачите, і в ті часи корупція була. Ми нічого нового не вигадали - спокуса завжди була, і Святе Письмо про продажних суддів не раз говорить. І в наш час те саме: хто вхопив печатку в руку, той хоче з тієї печатки витиснути якнайбільше. І гривень, і доларів...

«Християни - терпимі, і ніхто не висадив у повітря будинки в центрі Києва, коли в продажу з'явився «Код да Вінчі» (хай би щось подібне написали про Магомета!), але всьому є межа...»

                - Дисидент-шестидесятник Мирослав Маринович сказав геніальну річ: до ХХ століття світ був біполярним, з чітким поділом на добро і зло. Але в ХХ столітті з'явились Гітлер і Сталін. Їхній смертельний двобій призвів до того, що полюси добра і зла розмагнітились. Бо як тепер оцінити, наприклад, роль у Другій світовій війні радянської армії? Для вояків УПА червоноармійці з їхніми примусово насадженими «совітами», колгоспами і голодом кінця сорокових років є втіленим злом, а для тих, хто й досі сповідує комуністичну ідеологію, злом є, навпаки, «бандерівці». Водночас і перші, і другі боролись проти Гітлера. Я вдаюся зараз до досить тривіального прикладу, кажу загальновідомі речі, щоб підвести нашу розмову до такого питання: як християнство дає собі раду з втратою певного абсолюту, з розмитими дефініціями нашого часу, з нерозпізнаваністю добра і зла?

                - Є Боже слово і Божа наука про те, що є добро і що є зло. Візьміть, для прикладу, книгу пророка Йови. Йов іде навертати нарід і каже про те, як багато ще людей не знають різниці між добром і злом. Але ми, християни, знаємо, бо маємо Святе Письмо. Але навіть якщо ти не християнин і взагалі людина невіруюча, ти можеш за допомогою свого розуму зробити правильні висновки. Якщо ти заробив щось своєю працею, а в тебе теє відібрали, то чи є це добром? Або якщо ти маєш батька й матір, які привели тебе на світ і виховали, а ти їх вбиваєш, то, суто по-людськи, який це буде вчинок? Людина може до всього дійти своїм розумом, навіть без об'явлення Божого слова. Зверніться до Святого Письма і беріть там перші глави листа святого Павла до євреїв: він виразно каже про людей, які грішили, бо не робили того, що їм розум диктував... І без Божої помочі людина пізнає добро і зло, а вже як вона мала нагоду почути Боже Слово, то тоді й поготів.

                - Владико, чи читали ви книжку Жозе Сарамаго «Євангеліє від Ісуса»? Особисто на мене вона справила надзвичайно сильне враження. У ній, зокрема, Бог-отець досить цинічно викладає Ісусові мету, з якою Він покликав його у світ і приготував мученицьку смерть. Каже, що не бажає бути Богом крихітного народу, який бідує десь на загумінках світу, і що з Ісусовою допомогою років через п'ятсот-шістсот розраховує стати Богом «не тільки іудеїв, а й тих, кого назвуть на грецький манер католиками». «Ти, - каже Бог-отець Ісусу, - станеш ложкою, яку я занурю у казан людства і зачерпну нею людців, що віруватимуть у нового Бога, яким буду я». От і вся мета Бога-отця, тобто ні про яке спасіння людства мова не йде, йдеться про піар, про технології світової експансії. Вся Ісусова страта постає у такому ключі не як жертовність того, хто рятує грішні душі, відкриваючи їм шлях до Царствія Небесного, а як використовування простакуватого «гвинтика», котрий мимоволі став частиною великої гри. Простіть за довгий відступ, але чи не є така книга не тільки епатажем Церкви, а й спробою пробудити її під кризи жанру, спровокувати на новіші, актуальніші трактування подій 2000-річної давнини? Це питання я ставлю в контексті все того ж ХХ (а тепер вже й ХХІ) століття, які вимагають кардинально нових відповідей на виклики часу...

                - Бачите, переписування життя Христа почалося відразу ж по Христові. Маю на увазі так звані апокрифічні євангелія. Люди почали додавати те, що, на їхню думку, мало бути написане. Як Пресвята Богородиця варила зупу, як замітала подвір'я, а янголи їй допомагали абощо... Так працює людська уява. З одного боку, це є добрим знаком. Але з іншого - знаходяться й такі люди, які злобно це роблять, привносять негативну інтерпретацію. От візьміть, наприклад, «Код да Вінчі»... Прикро все то є. Але церква від того не завалиться. Святий дух береже правду написаного. Хоча збаламутити людей можна й так, що вони втратять віру в Бога, а від того й починаються всі злочини - і гітлери, і сталіни...

                - Знаєте, я про Дена Брауна взагалі не збиралася питати. Я не спеціаліст по єресях, але, як на мій хлопський читацький розум, Брауну до Сарамаго дуже й дуже далеко. Не дарма все ж останній отримав за свій роман Нобелівську премію, а заразом і відлучення від церкви. Але вважатимемо, що й новітні художні апокрифи поділяються на кращі зразки жанру та на «попсу». То що страшного у попсовому «Коді да Вінчі»? Так, у ньому йдеться про те, що Ісус жив з Марією Магдалиною і мав від неї дітей (до речі, в оцінці ролі Магдалини Браун посилається на апокрифічне євангеліє від Фоми). Ісус - наполовину син людський, тож міг би сказати про себе: Homo sum humani nihil a me alienum puto. Що поганого у тому, що Ісус міг лишити по собі нащадків?

                - Та погане тут, власне, те, що це є неправдою. Хай би автор писав собі який завгодно роман - про мужчину і жінку - тільки замість Ісуса і Магдалини назвав би героїв «Іван» і «Феся» абощо, то не було б питань... Для чого ж викривлювати Святе Письмо? Для мене особисто Ісус не є звичайною людиною. Ми, християни, потураємо таким речам - як бачите, ніхто не висадив у повітря кiлька будинків у центрі Києва звідтоді, як ця книжка з'явилась у продажу (хай би хтось щось подібне написав про Магомета!), але всьому є межа... Ми повинні поважати святі імена. Хай я вірю в Магомета чи ні, але я знаю, що є люди, для яких він - все, тож не з огляду на нього, а з огляду на переконання людей, я не говорю про нього нічого неправдивого. Я шаную людей і їхні релігійні переконання... А ці автори, про яких ми говоримо, мабуть, вважають, що написали щось сенсаційне, а насправді вони просто потопталися по людських душах.

                - Словом, ви не вбачаєте загроз позиціям християнства нізвідки, зокрема й з середини християнського чи атеїстичного середовища? А як щодо нетрадиційних церков, експорт яких в Україну дедалі активізується? І це з одного боку, а з іншого - посилює свої позиції іслам...

                - Мусульманство має сильні позиції хіба що завдяки «Аль-Каїді». Спробуйте сказати щось проти Магомета, і завтра вас не буде на цьому світі. То не є міць, побудована на вірі. Християни так не чинять. Тобто колись і вони намагались, заснувавши інквізицію - тоді єресь винищували фізичними методами... Завжди тягне розібратись з чимось «неправильним» радикальним шляхом - ніби за нас, людей, того не зробить Господь... Щодо нетрадиційних релігій, то тут, я вважаю, ситуація така: ви йдете нібито і й з благою ціллю, але в неправильному напрямку. Тому завдання церкви полягає в тому, аби пильнувати, щоб паства не відпадала від правильної дороги.

На запитання: «Чому Бог терпить грішника?» Господь казав Йові: «А де ти був, як я творив світ?» Одним словом, сиди тихо, людино...

                - Ми говорили про злочини, які викликає втрата віри. Від злочинів я хотіла б перейти до актуальної, як на мій погляд, проблеми «жертви й ката». Нині в Україні діє Інститут національної пам'яті, який досліджує, зокрема, Голодомор. Називання жертв Голодомору або жертв масових розстрілів у Биківні, впорядкування їхніх поховань, оприлюднення раніше не відомих даних et cetera призведе до того, що на поверхню спливуть й імена катів - і тих, хто власноруч вбивав, і тих, хто віддавав такі накази. Більшості з них вже нема серед живих, але є й наділені довголіттям, а, отже, і можливістю зустрітися лицем до лиця зі своїми жертвами. Як уникнути в такому разі зайвої конфронтації, зайвої напруги, яка й без того представлена в Україні у всьому своєму політичному, конфесійному, ба навіть мовному розмаїтті?

                - Я думаю, що правду треба казати. Інститут національної пам'яті повинен дуже об'єктивно, науково підійти до тих питань, які він досліджує. Його завданням не є судити. Це нехай роблять суди. І люди, які потерпали від злочинів, хай подають до суду на тих, хто знущався над їхніми дідами, батьками. Винні мусять відповідати, а не брати собі гарну пенсію і тихо доживати віку. Це несправедливо. Бо тим, хто робив зло свідомо, треба давати належну кару. Вони скажуть, що тоді була така система... Система - системою, але ти що робив? Одна річ - засудити систему, інша річ - засудити конкретну особу, яка брала до рук зброю і стріляла в людей тільки тому, що вони - євреї, українці або просто тому, що вони їй не подобались... Чому покарання потрібне? Щоб усі усвідомили, що таких речей робити не можна. Бо навіть якщо змінився режим, то справедливість не змінилась. І коли ти крав чи вбивав, маєш вiдповiдати за це і виправити зло.

                - У мене з'являється слушна нагода перейти від сказаного вами до вічного, як світ, питання: чому Бог потурає тим, хто краде чи вбиває? Чому не зупинить того, хто збирається грішити, якщо він, Господь наш, є всесильним і справедливим?! В «Україні молодій» була замітка, що потрапила до розряду курйозів: в Румунії один засуджений за вбивство чоловік подав позов проти Бога. За те, що Бог не вберіг його від гріха і так порушив зобов'язання всіляко людськими душами опікуватись. Адміністрація тюрми над чолов'ягою покепкувала, сказавши, що відповідач не знайдений, оскільки він не є юридичною особою і не має постійного місця знаходження. Але якщо цей фарс знов обернути на крик душі: що, Бог є простим спостерігачем? Чимось на кшталт небесного ПАРЄ, що не втручається в чужі справи, а лише схвалює або застосовує санкції?

                - Дуже трудно мені дати відповідь на це запитання... Бог має свій промисел. Одне, що є певним, так це те, що ми самі відповідальні за наші гріхи, за наші вчинки - добрі чи злі. Господь Бог дав нам достатньо інформації для того, щоб ми знали, як маємо поводитись. І кожна людина мусить відповідати і перед Богом, і перед людьми. А ще ми маємо бути дуже обережними, бо не знаємо, що діється в серці людини, щоб винести їй остаточний осуд. У Бога тієї проблеми немає - він усе про нас докладно знає. Чому Бог терпить грішника? Це колосальне питання. Здається, для того Він його терпить, щоб дати йому нагоду навернутись до Бога. З іншого боку, Бог дуже по-різному з різними особами поводиться, а ми того не розуміємо... Спробувати все те пояснити - означає звести Бога до рівня людини, щоб я, мовляв, міг розуміти, чому Бог так або отак чинить. Чому Господь Бог допустив існування Сталіна або Гітлера? Та ж він легко міг їх покликати в інший світ... Я відповіді на те не знаю. Чому Бог допускає такі страшні терпіння, чому мільйони людей вбито, чому? В книзі Йови про те сказано: існує два питання: «Чому Господь Бог терпить грішника?» та «Чому добра людина мучиться?» - на які і є відповідь, і немає відповідi одночасно. Там Господь Бог Йові каже: «А де ти був, як я творив світ?». Одним словом, сиди тихо, людино. Не пхайся забагато... Колись настане Страшний Суд, і Господь Бог скличе всі народи, і кожен з нас пізнає все про кожного і про те, чому Бог з ним так робив, а не інакше. Ми віримо в те, що Бог є справедливим, але також і милосердним.

                - Владико, якщо Господь опікується цілими народами, чому він не любить Україну? Однією рукою дає, іншою - забирає. То благословить нас Помаранчевою революцією, то накине Януковича з Морозом (можливо, щодо них у Бога є також свій план - на Страшному Суді, ясна річ, дізнаємось, але пожити ще хочеться зараз, та й, бажано, по-людськи). Чому ми не обрані?

                - Бог турбується про кожну особу, а не те, що про кожен нарід. Господь дає нам ангела-хранителя, і це є вияв Божої доброти до нас. Те саме і з кожною країною. І наш нарід також має на собі Божу опіку. Але ми маємо дуже старатися, бо Господь діє і через нас, через людей. Знаєте, є така англійська приповідка: «Працюй так, якби все залежало від тебе, а довіряй Богові, якби все залежало від нього». В цьому є певна рівновага, і ми не повинні спихати провину за все, що діється, на Бога. А з іншого боку - не повинні сумніватися в тому, що Бог з нами.

                - Не так давно я мала розмову з письменницею Оксаною Забужко. Вона зауважила те, як мало в нашому сучасному світі любові. В найширшому розумінні цього слова... І скільки з нас відробляють щоденну свою «безлюбовну панщину», повертаючись з роботи додому, де тебе чекає звичне - твоя родина, твої батьки, брати і сестри, діти, подружжя - від яких ти не можеш дистанціюватись через звичку, відповідальність, комплекси, фінансові обставини абощо. Тоді як справжня, пристрасна, всепереможна любов зустрічається дедалі рідше і рідше. «Раз в ніколи», як сказала б інша мисткиня - Ліна Костенко... Ви погоджуєтесь із тезою про тотальний брак любові?

                - Що ж, любити завжди можна більше. Але не думаю, що світ дуже міняється. Люди залишаються людьми. Мені здається, що в засобах масової інформації сенсаційність лиха має більше притягальної сили, й тому там стільки вісток про нещастя, в тому числі й про нещастя родинні, розлучення абощо. Знаєте, в Італії населення складає понад 50 мільйонів, а 6 мільйонів є різного роду волонтерами. Тобто фактично кожен десятий присвячує свій час іншим людям, намагається щось для них зробити. Думаю, в Україні таких волонтерів не менше. Тільки у нас про це чомусь не говорять, не згадують. Але то не є суттєвим - таке мовчання. Суттєвим є те, що люди одне одному допомагають. А любов знецінена ще й зведенням її до однієї іпостасі - сексуальної. До того ж, є тенденція підкреслювати її брак, а це не зовсім справедливо.

Про те, що є недобрим, треба виразно говорити. Бо якщо ні, тоді наші політики будуть до певної міри виправданими - адже ми їм нічого не казали

                - З ваших вуст уже прозвучало те, що ви покладаєте особливі сподівання на молодь. Це сказано в контексті Собору УГКЦ, який днями завершився в Києві і був присвячений молоді? Чи це свого роду «загальне місце» у розмові, коли кажуть, що прийдешні покоління будуть і кращими, і щасливішими за нас?

                - Молодь, як мені здається, хоче бачити всю правду - вона тішиться нею, вона готова працювати. Наш Собор був присвячений тому, аби допомогти молодим людям бути щасливими і приготуватись до зрілого життя. Період від 15 до 30 років - короткий, але дуже важливий. Те добро, яке є в людях такого віку, ми повинні всіляко розвивати - і бажання пізнавати правду, і витривалість у житті... Тільки не говорити з людьми повчальним тоном: зараз, мовляв, я тобі розкажу, яким ти мусиш бути. Ні. Треба діяти приміром життя, і це надзвичайно важливий елемент. Як Шевченко про те казав: «Раз добром налите серце вік не прохолоне...». І діти, і підлітки дуже чутливі до доброго приміру, хоч і не люблять у тому зізнаватись.

                - Українська греко-католицька церква вже два роки в Києві. Як вам ведеться в столиці? Чи зростає ваша паства?

                - Так, ми відкриваємо щодня, що греко-католиків у Києві більше, ніж ми думали. Просто багато хто - ще, вочевидь, з радянських часів - від церкви відвик. Отже, тут треба попрацювати і заохотити таких людей до церкви. Але ми не шукаємо нікого, щоб «захопити» і закріпити за собою. Хочеш - приходь, двері для тебе відкриті. На загал я б назвав мої зустрічі з киянами дуже позитивними - без нещирості, відкриті, людяні...

                - Владико, я слухала вашу відповідь на перше моє запитання і згадувала нашу зустріч майже трирічної давнини, тобто відразу після Помаранчевої революції. Я можу порівняти ваше тодішнє умиротворення і всю теплоту, з якою ви говорили про людей (зокрема й тих, що при владі), із нинішніми оцiнками. Якщо з мого боку буде некоректним заявити, що ви відчутно радикалізувались в оцінці чиновників, котрі сповідують «святу трійцю» - євро, долар, гривню - та в оцінці прийдешніх виборів, дозвольте мені наголосити принаймні на вашій досить відчутній втомі від усього нашого українського вар'ятства, підступів, жадоби і зрад. У зв'язку з цим запитання: якщо такі настрої опанували навіть вами, то як, даруйте за пафос, взагалі жити далі?

                - Мені здається, я був би нещирим, якби легковажив нинішньою ситуацією. Наша дійсність не є веселою, але я й не впадаю у песимізм та розпуку, мовляв, ми котимось на дно... Абсолютно ні. Хоча, можливо, я дійсно досить радикально висловлююсь з тих приводів, які мене турбують. Про те, що є недобрим, треба виразно говорити. Бо якщо ні, тоді наші політики будуть до певної міри виправданими - адже ми їм нічого не казали. А це треба робити. Не понижуючи чиєїсь гідності, не малюючи страшних образів, сказати владі про те, чого чинити не слід. Не судити. Не ображати. Але застерігати від того, чого у нас, в Україні, бути не повинно...

                P.S. Розмова з Любомиром Гузаром тривала близько двох годин. На жаль, передати її цілком і повністю - до останньої коми - ми не маємо «територіальної» (з огляду на обсяг шпальт) змоги. Як не маємо і змоги передати особливість інтонацій нашого співрозмовника, розважливість і неквапність його мови, його безкінечну терпимість. Складно сказати, як би реагував інший церковний предстоятель на всі богозневажливі (?) - вочевидь, таки так! - запитання кореспондентки «УМ». Гузар відповів на всі... Проте з досвіду його інтерв'ю іншим виданням, я знаю, на яке запитання Блаженнійший не відповідає. Не задовольняє він цікавості тих, хто запитує його, які політики, урядовці тощо належать до пастви УГКЦ. Взагалі з останньою категорією громадян Владика є досить суворим. Знаю, що на недобудований храм УГКЦ на лівобережжі Києва (зводити його почали майже п'ять років тому, але коштів не вистачило, і будівництво храму сповільнилося) Гузару пропонували гроші політики. «Впертюх» Гузар сказав категоричне «ні». Від політичних партій - ні копійки, чи то пак, як висловився б сам Блаженнійший, «ні гроша». Так і стоїть храм з підйомними кранами і сиротливо заголеним кістяком майбутніх стін. Стоїть - чекає на незаангажованих жертводавців, у яких ліва рука не відає, що творить права. Але золоті його бані вже пливуть у київському небі...

                «УM» висловлює подяку за допомогу в підготовці зустрічі прес-секретарю Любомира Гузара отцю Ігорю Яціву.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.