УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 124 відвідувачів

Теги
церква і суспільство Доброчинність іконопис діаспора комуністи та Церква монастирі та храми України Мазепа забобони молодь Митрополит Володимир (Сабодан) секти милосердя Археологія та реставрація Предстоятелі Помісних Церков Вселенський Патріархат вибори Патріарх Алексій II Президент Віктор Ющенко Києво-Печерська Лавра Голодомор українська християнська культура конфлікти УПЦ КП Церква і медицина Католицька Церква 1020-річчя Хрещення Русі педагогіка шляхи єднання Ющенко автокефалія Церква і політика УГКЦ церковна журналістика Приїзд Патріарха Кирила в Україну постать у Церкві Священний Синод УПЦ Церква і влада розкол в Україні краєзнавство церква та політика






Рейтинг@Mail.ru






«Українське слово” (Україна): Шевченкова мова у Вічному місті



«Українське слово” (Україна), Олександр Балабко, 26 вересня - 2 жовтня 2007

З-поміж усіх європейських столиць, де мені довелося побувати, лише, певно, в Римі українець може почуватися не те щоб як у себе вдома, а не надто осиротілим. Мало того - тут є місця, де чи то турист, чи заробітчанин з України, не остерігаючись, може бути відвертим, навіть розкрити свої серце і душу. Це, звісно, духовні осередки, де віддавна звучить українська мова, де увічнено сторінки нашої славної історії. До речі, 1997 року тут, у Римі, у соборі Святого Петра, мені випало бути свідком прозріння людини. Київський гід (тоді ще їм дозволяли супроводжувати туристів туди і назад) підвів нас до капели, де на стіні мозаїчне зображення наших історичних і релігійних діячів - рівноапостольних князя Володимира Хрестителя і княгині Ольги. Раптом чуємо: «А тризуб - усе-таки княжий знак, а не бандерівський...» Це так відреагувала літня вчителька з Донеччини, яка побачила зображення цього символу державности на синьому тлі.

Цього разу, майже відмовившись від усіх традиційних екскурсій на кшталт Колізей - Капітолій - фонтан Треві, я із записником і фотоапаратом у руках вирішив побувати хоча б у кількох духовних осередках українства. Хоча й готувався до цієї поїздки, мав адреси, карту і таке інше, але без допомоги обійтися не міг. А гіди так неохоче щось розповідають, тим паче, коли це - поза затвердженою програмою. Тим більше, коли із 52 туристів - лише я один - з України і хочу добути у гіда-росіянки мало не крамольні відомості про греко-католицькі храми. Гадаєте, вона мені б запросто розповіла, як від Ватикану дістатися до Української папської колегії святого Йосафата? Звичайно, ні. Але я знав, що цей комплекс міститься десь між Ватиканом і посольством Російської Федерації. Тож і злукавив, сказавши, що мені так хотілося хоча б поглянути на російське посольство. Зате адреса була, як мовиться, в кишені, й мій шлях проліг на пагорб Янікул.

...Шукати довелося недовго. Тут, на пагорбі, звідки з оглядових майданчиків видно і долину річки Тибр, і весь розкішний Рим, не можна не впізнати за характерною архітектурою українську церкву. Вона входить до комплексу споруд Папської колегії. Випускники цього закладу вважають за честь продовжувати навчання в Українському католицькому університеті.

Що ж до російського посольства, то я до нього так і не дочвалав, бо за весь день дуже натер ноги. Вдовольнився лише оглядинами амбасади Фінляндії, скульптурної галереї у чудовому парку та пам'ятника Гарібальді. Тож хай вибачає наша гід, яка, до речі, у соборі святого Петра на моє хитрування не піддалася, тому мені й довелося відповідно повестися. А було ось що: вдаючи невтаємниченого, я попросив показати усім туристам мозаїку, присвячену хрещенню Руси. Відповідь була несподіваною: «Мова ж іде про Русь Київську». Можна подумати, що тоді була інша, хоча приємно, що нині росіяни вже й стародавній Київ асоціюють з Україною. Так ось, гід лише звіддалік показала рукою на медальйони князів Володимира та Ольги і, хоч як дивно, окрім однієї дівчини з відеокамерою, ніхто з більш як п'ятдесяти туристів з Росії не виявив бажання підійти й оглянути мозаїку. Виходить, сигнал «то ж Київська Русь» спрацював чітко? Але я на цьому не заспокоївся й запитав про автора цього твору, про те, коли відкрито мозаїку. Кинувши, що це сталося вже після Другої світової війни, «госпожа Анна» повела нас до виходу.

Гадаєте, ця пані нічого не знала? Навряд. А я і без неї в курсі, що автор цього чудового твору - відомий український митець, поет і мистецтвознавець Святослав Гординський, який народився у Коломиї 1906 року, а жив і упокоївся у США. Він оздобив більш як тридцять храмів не лише у Європі, а й в Америці, Австралії, першим підтримав не визнаних в УРСР живописців Опанаса Заливаху, Івана Марчука, інших. У 1991 році встиг стати почесним громадянином Львова. А мозаїка з'явилася, звісно, після Другої світової війни, але зовсім недавно - у жовтні 1989 року. Відкрив її Папа Іван Павло II у присутності єпископів, членів VI синоду Української католицької Церкви.

Уявляєте, якби все це почули російські туристи! Тож наша гід вирішила промовчати, аби не шокувати співвітчизників і щоб «люд православний» не запідозрив її у пропагуванні уніатства.

А ось решту потрібних мені об'єктів я вже розшукував без сторонньої допомоги. Неподалік Колізея, на майдані Мадонна деі Монті, 3 розташовано «Патріарший двір», де від XVII століття знаходиться головне представництво українських католиків при Святійшому престолі. Тут, окрім кардинальських палат, - церква святих Сергія і Вакха з чудотворною іконою Жировицької Богоматері, готель, музей українського мистецтва. На жаль, мені не випало тут скрізь побувати (церкву, приміром, було зачинено: фасад реставрували), зате тут уперше за час відвідин Рима побачив напис українською над входом: «Привернув власність храму і двора та відновив Кард. Йосиф І П.П. 1969-1973». Навпроти дзюрчав скромний фонтанчик у два поверхи, дуже схожий на ті, що біля Золотих воріт і Театру імени Івана Франка в Києві.

...Зайшовши у відчинені ворота, заходився фотографувати храм, приміщення університету. Особливо вразив монументальний комплекс у вигляді давньогрецького аеропагу, присвячений Тарасові Шевченку. Кобзаря зображено у римській тозі на спеціальному підвищенні, з якого виголошуються промови. Піднявши праву руку вгору, Шевченко ніби зробив паузу у своєму зверненні до нині сущих. Навкруги пам'ятника - півколом - велика суцільна мармурова лава для слухачів. На ній вибито сюжети із життя поета: дитинство, наука, широкі світи...

Замість розкішної клумби біля підніжжя пам'ятника - ніби шматочок степу з різнотрав'ям. Тут польові червоні маки вже відцвітали й зронювали на траву свої яскраві пелюстки... Як десь у полі на Шевченковій Черкащині чи на Полтавщині. А хтось до постамента, на якому напис - «Учітеся, брати мої», - приніс цілий букет квітучих соняшників. Як звістку про Україну.

А про неї тут часто говорять, бо трохи віддалік пам'ятника - ще не забудоване поле, де ось уже кілька років поспіль у травні збираються українці зі всієї Італії на День Матері (за офіційними даними, їх тут на заробітках більш як 150 тисяч, за неофіційними - понад півмільйона).

Про все це, а також про Другий форум українців в Італії розповів мені тут молодий привітний чоловік - отець Василь Поточняк, пасторальний Координатор українських греко-католицьких громад в Італії. Я навіть не сподівався, що такої ранньої години матиму змогу не лише оглянути собор і пам'ятники, а й бути запрошеним на сніданок у колі священнослужителів, почути розповідь про історію створення УКУ імени Папи Климента. Шкода, що було мало часу поспілкуватися - це був останній день моїх відвідин Рима. Але отець Василь натхненно розповів мені, що цей український духовний осередок - втілена мрія Патріарха Йосифа Сліпого. Будівництво університету за проектом архітектора Лючіо ді Стефано тут, на вулиці Боччеа, тривало з 1964 до 1966 року, а собору святої Софії - із 1967 до 1969-го. Прикметно, що освячення його відбулося 28 листопада 1969 року за участю Папи Павла VI, який переніс сюди із базиліки святого Климента частину його мощів. В урочистостях з цієї нагоди взяв участь визначний політичний діяч Італії Джуліо Андреотті, з яким Патріарх Йосиф Сліпий мав давні приятельські стосунки. Вже пізніше Папа Іван Павло II надав цьому собору статус кафедрального.

Уже згадуваний Святослав Гординський став реалізатором мистецької частини цього грандіозного проекту: ікон, мозаїк усередині, зовнішнього оздоблення. Зайшовши до храму, я був вражений його невимовною красою. Вранішні промені сонця, потрапляючи на мозаїчні розписи, перетворювали їх на нерукотворні. А отець Василь розповів, що, аби оздобити храм, використали більш як 2,5 мільйона кольорових камінчиків. Мені приємно було побачити біля іконостаса звичні для храмів Київського патріархату вишиті рушники і скатертини.

Далі - приміщення УКУ (сам університет ще 1991 року переведено до Львова). Головний вхід до нього також оздоблено Уґо Мацеєм. Спереду - погруддя батька української літературної мови Івана Котляревського (ліворуч) і просвітника Галичини отця Маркіяна Шашкевича (праворуч). Портал же - це водночас і вхід до храму науки: вгорі - апокаліпсична книга із сімома печатями як символ пізнання істини, по боках - єгипетські сфінкси, що, за легендою, охороняють джерело правди і допускають туди лише обраних.

Отець Василь, окрім того, що виголошує українське слово з вівтаря, ще й редагує щомісячний журнал «До світла», що розповсюджується у багатьох храмах Італії. Кілька його номерів я привіз до Києва і ось нині переглядаю. Оскільки видання призначене здебільшого для заробітчан з України (і необов'язково віруючих), то тут, окрім публікацій духовної тематики, - розповіді про дозвілля українців, історичні, мистецькі розвідки, інформація з батьківщини, поради правознавців і медиків. Багато уваги приділено листам читачів - тут і оповіді про пережите, і вірші, й оповідання, навіть гумор. Інформують у часописі й про діяльність Християнського Товариства Українців в Італії, створеного позаторік. Не забуто й італійців - кілька сторінок подається італійською.

Отже, тут, на околиці Рима, під покровом Софії Римської й Тараса Шевченка, українці можуть почуватися як удома. Не лише заробітчани, а й кожен, хто приїздить до Італії з України. Але яке майбутнє в цього «куточка України»? Богослужіння в соборі - лише щочетверга і щонеділі. Університет тепер у Львові, а тут навчається лише п'ятнадцятеро слухачів. Щоправда, діє українська недільна школа. Поряд із пам'ятником Кобзареві - чимала незабудована ділянка. Отець Василь показав мені на краю того поля сучасну споруду, схожу на супермаркет. Виявляється, то римо-католицький храм, що зазіхає на цю територію. Один суд українці вже виграли, але що буде далі? У Патріарха Йосифа Сліпого були великі плани щодо розширення цього духовного осередку. Із здобуттям Україною Незалежности багато хто сподівався, що до цього долучиться нова держава. Та де там!

А чому б не звести тут сучасний готель, український культурний центр? УГКУ, гадаю, це могла б тільки вітати. Інакше скоро несила стане утримувати ці незабудовані ділянки, і їх буде втрачено для українців. Можна тут, скажімо, відкрити й туристичну агенцію, що дбала б про екскурсії в Римі саме для туристів з України. І не довелося б мені тоді перетворюватися на Пінкертона, аби вивідати в гідів потрібну адресу. Бо ж у Римі для нас стільки цікавого! Тут жив і творив Гоголь, тут навчався Феофан Прокопович, Рим відвідували Михайло Коцюбинський, Леся Українка, тут жила родина Євгена Коновальця, його дружину Ольгу і сина Юрка поховано на цвинтарі Кампо Верано... Мріяв побувати у Вічному місті, «увінчаному банею Мікельанджело Буонаротті», й наш Кобзар: родина Кулішів мала оплатити йому цю подорож, та напередодні Шевченка заарештували за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.