УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 87 відвідувачів

Теги
краєзнавство конфлікти Мазепа постать у Церкві Києво-Печерська Лавра монастирі та храми України Священний Синод УПЦ Президент Віктор Ющенко Приїзд Патріарха Кирила в Україну шляхи єднання діаспора Голодомор секти Вселенський Патріархат церковна журналістика Ющенко іконопис Церква і політика Церква і медицина Патріарх Алексій II церква та політика УГКЦ Археологія та реставрація молодь милосердя Католицька Церква вибори Митрополит Володимир (Сабодан) комуністи та Церква 1020-річчя Хрещення Русі розкол в Україні автокефалія забобони УПЦ КП Церква і влада педагогіка Предстоятелі Помісних Церков українська християнська культура Доброчинність церква і суспільство






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Сарденья — ступня Господня



«Україна молода», Олександр Ірванець, 03.11.2007

Постійний автор «УМ», письменник Олександр Ірванець минулого тижня знову повернувся з далеких мандрів. У Середземному морі, на острові Сардинія йому було вручено чергову літературну нагороду. Про це, і не тільки про це, сам лауреат розповідає так.

 

Сардинія-Сандалія: взула і забула

«Та бачив я ту вашу Італію - чобіт чоботом», - казав персонаж відомого фільму. Проте на цьому взуттєва тема не закінчується, бо на захід від «чобітка» Апеннінського півострова розташовуються ще й кілька великих островів: Сицилія, Сардинія і Корсика. Перший із них відомий як батьківщина мафії, третій - як батьківщина Наполеона. А середній, Сардинія, в давні часи мав назву Сандалія, і навіть його мешканців у світі називали «сандалетами». Походить ця назва від стародавнього переказу, нібито бог, сотворивши світ, вирішив його оглянути і вперше торкнувся земної тверді, ступивши крок саме на Сардинію. Через те й має цей острів форму відбитка підошви.

З «чобітка» до «підошви» літачок внутрішніх італійських авіаліній летить хвилин сорок п'ять - п'ятдесят. Одразу за Римом починається узбережжя, внизу, на морській широчині, можна розгледіти яхти й катерки, що лишають за собою тоненькі білі пінисті сліди. Вони даленіють, відступають назад разом із берегом. Континентальна Італія потрохи зникає з очей.

Утім над відкритим морем летіти зовсім недовго. Уже за двадцять п'ять хвилин під крилами літака починають з'являтися чергові скелі, зеленувато-бурі береги, оливкові гаї, села й містечка серед них. Це вже Сардинія. Адміністративний центр острова - місто з назвою Кальярі (наголос на першому складі), відоме футбольним фанатам за однойменною командою, яка інколи пробивається до Серії А. Втім Кальярі розташоване на самому крайньому півдні острова, а наш літак летить на північ, до аеропорту невеликого містечка Альгеро. Звідти іще кілометрів тридцять до міста Сассарі (також із наголосом на першому складі) - другого за розмірами міста на острові, трохи понад сто двадцять тисяч мешканців. Сассарі має доволі солідний університет, навіть із кафедрою славістики.

Отут і пора нарешті пояснити, що робить український письменник на острові-підошві. Там з ініціативи того самого університету пройшло вручення літературної нагороди Premio Citta di Sassari - поетам із різних країн, а також місцевому поетові-сардові, професорові Іґнаціо Делогу. Сардинія (самі мешканці вимовляють «Сарденья») - окремішня територія, і в тому, що сарди - це не італійці, тебе починають переконувати буквально з перших годин перебування на острові. Етнографи й етнологи також у більшості своїй вважають корінних мешканців Сардинії окремим народом. Сардська мова, на варварське слов'янське вухо, майже невідрізненна від італійської, також вважається не діалектом навіть, а окремою, самостійною мовою - до речі, найближчою до латини з усіх існуючих мов. Вона й справді дещо жорсткіша від італійської, з розкотистим глибоким звуком «р-р-р».

Практично в усі часи Італійська держава ставилася до острова без надмірної прихильності. Це вже останніми роками інтернет-сайти туристичних агенцій закликають відвідати пляжі Сардинії, які й справді того варті - м'який пісок, лагідна вода, пречудові краєвиди. Але ще кілька десятиліть тому острів був для Італії континентальної такою собі «Колимою»: в кожному більшому місті стояла в'язниця, а то й кілька. Навіть у Сассарі корпуси університету займають квартал, сусідній із тюрмою, - тож іти на виступ перед студентами доводиться вздовж понурого муру, по краях якого здіймаються вишки з озброєною охороною. Вишки, щоправда, засклені - ознака епохи нових технологій. А нижче, на самому поштукатуреному боці муру, червоніють графіті, нанесені місцевими радикалами: «Italia - galera!», - «Італія - тюрма!».

Утім не варто думати, ніби сарди не мають інших занять, окрім непримиренної боротьби за незалежність чи бодай мінімального визнання своєї окремішності в рамках Італійської держави. Острів живе своїм буденним життям - ловить рибу, вирощує оливки й виноград, пасе овечі стада на кам'янистих узгір'ях. У школах проходять уроки, літають літаки, їздять авта, навіть залізниця є своя, сардинська. Така собі невеличка країна в Середземному морі, за розмірами співставна з моєю рідною Рівненською областю: 24 тисячі квадратних кілометрів, півтора мільйона мешканців. З півночі на південь близько двохсот кілометрів, по осі схід-захід дещо вужча, близько 100. Щоправда, землі не болотисті, а переважно каменисті та скелясті. Каменю на Сардинії і справді не бракує, і з того каменю споруджені, крім усього іншого, й нураги - чи не найбільша гордість сардинців.

Нураги - за визначенням енциклопедії - збудовані з каменю житла пізнього бронзового та раннього залізного віку. Насправді ж це щось зовсім інше: величні башти, оточені темними мурами з важкого вулканічного каменю або зі світлішого граніту, що його теж не бракує на Сардинії. Башти, на сьогодні вже обламані й укорочені невблаганним часом, все ж сягають висоти п'яти-шестиповерхового будинку. Причому стоять вони не в горах, а на рівнині. Звіддалік, із траси, нураги через якийсь цікавий оптичний ефект зовсім не видаються такими величними, якими виявляються зблизька. «Циклопічна кладка» (є такий термін у будівництві), і при ближчому розгляданні дійсно вражають кам'яні брили, припасовані одна до одної майже без використання розчину, численні переходи всередині веж, з яких лише один веде на вершину. Коли стоїш всередині башти, підвівши голову до трохи загостреного купола склепіння, на мить робиться моторошно: а раптом зараз усе це завалиться, рине на тебе! Та потім одразу ж пригадуєш, що простояла ця будівля вже три тисячі років, і тому дуже малоймовірно, що вона почне падати саме зараз, на голову безневинного українського письменника.

Нураги будувались за принципом трикутника: з однієї мали виднітися вдалині іще дві. Цей факт місцеві історики використовують як доказ своєї гіпотези, нібито нураги мали не житлове й навіть не фортифікаційне, а якесь космогонічне призначення. З них начебто молилися, ворожили, виходили на зв'язок із богами або з космосом. Зараз рідко з якої нураги можна побачити бодай одну подібну споруду поблизу. Вже римляни, для яких нураги були старовиною, розбирали їх і намагалися скласти з брил якісь свої будівлі.

Нураг на Сардинії нараховувалось щось близько трьох тисяч ще на початку минулого, двадцятого, сторіччя. Сьогодні їх лишилося кілька десятків: одні самі зруйнувалися, інші розтягнуті на господарчі потреби місцевими селянами, які, мабуть, скрізь однакові: що в Україні, що в Сардинії. Ті з нураг, що збереглися, тепер дбайливо охороняють, і туристи клацають затворами своїх фотокамер, пролазячи в тісні переходи-галереї з темного кількатисячолітнього каміння. Істо­рія на Сардинії має зовсім інші виміри й масштаби: нураги стояли ще до Риму, тож місцева цивілізація сміливо претендує на звання не просто древньої, а дуже древньої. Знайома ситуація, чи не правда? Адже ми, українці, теж любимо порозмірковувати на тему древності нашої культури та історії. Щоправда, нураг у нас, здається, не лишилося, на доказ правдивості історичних гіпотез.

Вагома премія

Сарди - народ невисокий на зріст, смаглявий. Обличчя приязні, погляди відкриті. Вони відрізняються від італійців прізвищами, іменами - багато іспанського й каталонського впливу. Мають свою специфічну кухню - зокрема вживають у їжу кінське і віслюче м'ясо. З власного досвіду мушу відзначити: все це доволі смачно. П'ють вино, гарно готують каву, як, власне, і по всій Італії. Наголошують на своїй окремішності практично при будь-якій нагоді. Особисто в мене разів із десять було питано, чи справді українська мова вже конституційно затверджена державною мовою в нашій державі. Я щоразу давав ствердну відповідь, і мої співрозмовники багатозначно перезиралися, киваючи головами. Народи з важким постімперським синдромом гарно розуміють один одного. Ірландська поетеса Нуола Ні Гональ, також нагороджена премією міста Сассарі, виявилася прекрасно обізнаною з ситуацією в Україні, з перших слів розмови запитавши: «Адже ви пишете українською, не російською?». Також пані Нуола знала і про становище з мовою в Білорусі, орієнтувалась у ситуаціях з іншими «меншими братами» в Європі й не тільки. Арабський поет Юнус Теуфік, третій лауреат, сам родом з Іраку, щоправда, вже 28 років живе в Італії, досконало вивчив мову, навіть почав нею писати.

Нагороду вручають урочисто, у присутності вищих посадовців міської ради (в Італії ця установа називається мило знайомо - «комуна»!) в міському театрику - маленькому й затишному. Премія не має ніякого грошового вираження - це масивна брила кераміки, в якій за наявності бурхливої уяви можна розгледіти обриси фасаду центрального храму Сассарі - кафедрального собору святого Миколая. Нагороджені приїжджі поети - українець, ірландка й італізований араб - швидко сходять зі сцени, притискаючи до грудей вагомі у найпрямішому значенні призи. Сардський професор Іґнаціо Делогу говорить за всіх, довго й кучеряво, спершу італійською, потім сардською. Говорить він, мабуть, те саме, що кажуть у подібних випадках і в Україні, і в Ірландії, і в багатьох інших подібних країнах: що мова наша безцінна, що її потрібно берегти, не забувати, писати нею, розмовляти, співати нею пісень, колискових і бойових, любовних і тужливих.

Саме тут, мабуть, доречно буде навести кілька рядків Нуоли Ні Гональ, також лауреатки нагороди міста Сассарі. Рядки ці, здається, говорять значно більше, ніж заклала у них авторка. Принаймні українському читачеві. А також ірландському і сардському:

Я пускаю свою надію на воду

у маленькому човнику мови

так наче кладу дитя у колиску...

А вже наступного ранку літак з Альгеро відлітає на схід, до Риму. Звідти дорога лежить ще далі на схід і на північ - до Києва. Далеко внизу лишаються скелі, нураги, оливкові гаї й міста зі світлого каменю. Шкода, літак летить недостатньо високо, аби дати змогу пасажирам окинути поглядом увесь острів і переконатися, що він таки справді має форму відбитка Божої ступні.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.