УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 66 відвідувачів

Теги
Церква і медицина педагогіка діаспора УПЦ КП конфлікти Митрополит Володимир (Сабодан) секти Патріарх Алексій II милосердя Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква і суспільство Церква і влада Києво-Печерська Лавра молодь вибори Доброчинність Археологія та реставрація краєзнавство 1020-річчя Хрещення Русі автокефалія Вселенський Патріархат розкол в Україні Католицька Церква Ющенко УГКЦ Голодомор Мазепа шляхи єднання церковна журналістика Церква і політика українська християнська культура забобони церква та політика монастирі та храми України іконопис Предстоятелі Помісних Церков Президент Віктор Ющенко комуністи та Церква постать у Церкві Священний Синод УПЦ






Рейтинг@Mail.ru






«Добромиль.net» (Львівська обл.): Добромиль – батьківщина опирів, цілком реальних привидів, відьом і вампірів



«Добромиль.net» (Львівська обл.), листопад 2007

Добромиль з околицею - це не просто українське містечко, з історією, що сягає часів Галицько-Волинського князівства, - а реальне лігво всілякої містичної сили, про що й повідомила нам невинним тоном Галя, підсівши до нас у машину у Львові. Ми з Костею тільки мило посміхнулися, типу: давай, розважай нас, адже нам ще дві години теліпатися до пункту призначення.

Добромиль має дуже цікавий ландшафт - він розташований поміж невисокими горами на самому кордоні з Польщею. Пізніше Костя Сачек нам пояснив, що в часи середньовіччя, коли у Європі було гоніння на відьм і вампірів, ті мігрували до маргінальних європейських територій, тобто приблизно до нинішніх кордонів України, до Карпат і Прикарпаття. Ось там вони й оселилися і в майже недоторканому вигляді збереглися й дотепер. Марина Гримич  7- 8 жовтня видавництво «Дуліби» вирушило на фотосесію в містечко Добромиль Львівської області, де відбувається дія нового роману Галі Пагутяк «Слуга із Добромиля». Те, що подорожувати з Галею Пагутяк - це неабиякий екстрім, я вже знаю із спільної з нею подорожі до США, що й докладно висвітлено у моєму звіті, опублікованому у «Київській Русі», і підтверджено Ірен Роздобудько в тому ж таки номері журналу. Галя має здатність притягати до себе, а заодно до тих, хто її оточує, всіляку містику, готику і невезіння.

Той, хто не знає Галі Пагутяк, - кілька слів про неї. Достеменно вже відомо і підтверджено архівами, що вона - нащадок графа Дракули по маминій лінії Басарабів, які переїхали з Влахії десь у ХУІІ столітті. Треба зазначити, що Дракула - це прізвисько графа, а його рід насправді носив ім'я Басарабів. Галя і зовні і по характеру цілковито подібна до свого знаменитого предка: на голові копиця рудого волосся, вона має зв'язки з різними містичними реаліями, а також особливу (це ще м'яко сказано) антипатію до людського племені, а натомість обожнює містичну істоту - кота. Щоправда, хоч Галя і справляє враження мізантропа, насправді це не так. До речі, так само наші уявлення про Дракулу також дещо демонізовані. Річ у тім, що садіння на палю, яким він так прославився, - це була звичайна як на той час по каральна процедура, своєрідна мода, якої не уникнули і українські козаки. А карати мешканців волоського графства було за що. Як пояснив нам той же Костя Сачек, який виявився великим спеціалістом у галузі містики, землі Дракули були розташовані на кордоні з турками, тому й відігравали роль європейського оборонного форпосту. Граф жив у постійній напрузі, можна сказати, що на нього покладалася велика місія захищати Європу від постійних турецьких набігів. Насправді, думаю, він би з радістю і відмовився від цієї «благородної місії», яка насправді була великою халепою, просто так історично склалося, що його територія опинилася в такому незручному для мирного життя місці. Однак він був, судячи з усього, менеджером жорсткої школи, адже йому конче потрібно було зберігати порядок і слухняність у рядах своїх воїнів і сільського населення, тому він строго карав учасників різних повстань, які розхитували військову дисципліну. 

Напевно, він таки був вампіром, тільки, говорячи сучасною мовою, вампіром енергетичним, за що його так і не любили інші. Повертаючись до Галі, скажу, що вона позбавлена цієї риси, більше того, судячи з її зовнішності (а важить вона не більше 45 кілограмів), це з неї всі «п'ють кров».

Тим часом Галя на наше прохання докладно подала нам класифікацію нечистої сили, що проживає в тій місцевості. А вона про те знає достеменно, із власного досвіду, оскільки недалечко народилася і виросла, тому для неї опир (західноукраїнська транскрипція слова «вампір»), привид чи відьма - це не персонажі дитячої або дорослої казочки-страшилки, це реальні люди, які досі живуть в багатому на всяку всячину Карпатському краї.

Так от. Опир - це не просто реальна людина, яка має особливі магічні властивості, це особлива порода істот, особлива раса людей, які відрізняються від інших формулою крові. Галя навіть сказала, що західні дослідники з'ясували, що насправді вампіри мають хворобу крові, щось на зразок СНІДу, і тому їм потрібно час від часу вживати свіжу кров. Однак ми - я та Костя Сачек - відкинули цю версію, нам більше подобається думка сучасних психіатрів щодо енергетичних вампірів, адже недаремно в народі, коли хтось когось виснажує, образно говорять: «Що ти кров мою п'єш!» або «Кровопивця!».

Далі Галя розповіла, що опирі можуть розганяти чи зганяти хмари, можуть магічно впливати на людину, примушуючи її робити невластиве їй і поза її волею. Це дуже сильні істоти, тому можуть бути досить небезпечними. Однак їх не слід боятися, бо вони небезпечні лише тоді, коли їм завдати зло (цікаво, що саме в їх розумінні є «злом»? ). А так - вони цілком нормальні люди, дуже люблять природу (?!). У Галиному селі достеменно знають - хто є упирями, і, хоч відкрито і не цураються їх, проте тримають дистанцію з ними, аби ті їм не зашкодили. Хто хоче опізнати упиря, повинен пам*ятати: опирі мають особливі фізіологічні ознаки, по-перше, хвіст (або його рудимент чи знак, як наприклад, родиму пляму), а по-друге, червоне обличчя.

Є різні різновиди опирів. Ті, про які йшлося вище, - це живі опирі. А є ще мертві. Це мерці, які виходять з могил і роблять живим людям шкоду. А є ще опирі «роблені» - це укушені живим вампіром люди, однак вони не є такими сильними, як справжні живі опирі.

А от відьма, за Галиною специфікацією, це просто невинна істота, точніше, це звичайна людина, яка вміє робити сякі-такі магічні маніпуляції, і небезпеки для суспільства не становить.

Ще, сказала Галя, є дхампіри. Вони бувають дуже рідко, оскільки народжуються від відьми і мертвого упиря. От якраз головний герой її нового роману «Слуга із Добромиля» якраз таким дхампіром і є.

Крім цієї «нечисті» (хоча після того, що ми дізналися від Галі, якось і язик не повертався називати упиря «нечистю», адже це окрема, може, навіть вища раса), в кожній місцевості існують свої привиди. Вони можуть бути як демонічного, так і не демонічного походження. Так, у Галиному рідному селі, цілком офіційно зареєстровано таких привидів: демон (чи диявол), що являється людям у вигляді чоловічка в темному костюмі з лискучими ґудзиками і чорному капелюсі, а також три священики-спокутники.

Переповім, що почула від Галі. Чорний чоловічок у костюмі з лискучими ґудзиками, завжди шкіриться до зустрічних. Раніше думали, що той, кому він являється, приречений на смерть або хворобу. Так, наприклад, Галиному дідові він явився, коли той їхав кіньми додому. Чоловічок стрибнув одному з коней на карк, а потім зіскочив і зник у лозах. Наступного дня коняка здохла. Галя пояснила цю подію цілком по-сучасному: не чоловічок, тобто не демон, був причиною смерті, він лише попередив, що «коняка була приречена».

Крім того, у Галиному селі живе ще три привиди. Це духи трьох священиків. Якось священики, коли вони ще були живими, домовилися між собою (це ж треба було стільки випити!): хто помре з них першим, мусить повідомити іншим: чи є насправді життя на тому світі (за Галиними словами, «чи є загрібний світ»). Ось один з них помер, за упокій правив його колега, служба закінчилася, священик зайшов за вівтар, дивиться, - аж там померлий сміється! «Що це значить?» - спитала я у Галі. «Як «що»? Отже, загрібний світ таки є!» - відповіла вона обурено. Священики, отже, скоїли великий гріх (не знаю точно в чому саме він полягав - чи у факті сумнівів в існуванні потойбічного світу, чи у факті з'яви одним із них після смерті), тому вони досі спокутують його, бродячи по селу.

Ось такими розповідями і «підготувала» нас Галя до зустрічі в Добромилі.

Коли Костя Сачек спитав її, як захищатися від опирів і привидів, вона мило відповіла: «Треба просто бути спокійним!», чим дуже розсмішила всю нашу компанію. Уявіть собі - дуже дійовий засіб! Ось так зустрінеш вампірчика і відразу промовляй собі: «Я спокійний, я абсолютно спокійний!»

Щоправда, є ще одна зачіпка: опирі бояться котів. Власне, повідомивши нам про це, Галя переконала нас з Костею, що вона, на відміну від Дракули, - не опир, оскільки в неї вдома живе п'ятеро котів. А от з відьмами коти дружать (особливо чорні), що ще раз переконує нас, що вони не такі вже й страшні.

Після оповіді про опирів і привидів Галя попередила: не бажано залишатися в Добромилі після заходу сонця, бо після того там відбуваються різні містичні неприємності. Ми з Костею погодилися, тим більше, що в той день намічалося повнолуння.

На цій оптимістичній ноті наша дорога до Добромиля сі скінчила (тобто закінчилася) і ми в'їхали в містечко, яке зачарує всіх, хто любить антикварну занедбаність.

Як тільки ми вийшли з машини, як Галі під ноги кинувся чорний пес, на що вона з торжеством у погляді сказала: «От і зустрічає нас у Добромилі чорний пес. Хіба не містика?»

Біля ратуші нас зустріли мер міста Петро Турко і голова сільської ради села Тернава Василь Іваник. І тут почалися наші пригоди.

Ми пішли за чорним псом дивною бруківкою, яка була вимощена «не так, як у людей»: в усьому світі її кладуть горизонтально, а тут вертикально, ребрами, причому на перший погляд здається, що вона укладена абияк, проте ми помилялись: усе продумано: ці «нерівності» - це насправді рівчаки-водостоки.

Перша зупинка - в костелі Гербуртів, які правили Добромилем та його округою кілька століть, і з чиїм іменем також пов'язаний сюжет роману Галі Пагутяк. Біля костелу паслася групка чорних курок, уважно спостерігаючи за тим, що діялося під час фотосесії. Поки Костя Сачек активно знімав костел, в якому тим часом ішла камерна служба польською мовою, Галя періодично зникала, або, говорячи мовою містики «щезала» і з'являлася знову в найнесподіваніших місцях. Спершу під час «щезнень» ми пробували її шукати, однак потім зрозуміли, що це безперспективно, оскільки серед чорних курок періодично з'являлася і зникала одна руда курка.

Коли Костя завершив свою роботу, ми скочили в машини і Галя своїм невинним голоском скомандувала: «А тепер на цвинтар!», що цілком відповідало її дракулівсько-басарабській натурі. Якщо Добромиль розташовувався в улоговині поміж невисокими бойківськими горами, то цвинтар якраз лежав на одному з таких пагорбів, і з нього відкривався чудовий вигляд на Добромиль. Ми подумали, що на цьому цвинтарі був би гарний оглядовий майданчик і на Добромиль, і на округу, зокрема, на монастир братів-василіан, розташований на іншій горі, і на гору, де сховався за густими деревами замок-фортеця Гербуртів, і на ліси, які вже належали іншій державі, а саме - Польщі.

На старому цвинтарі було тихо, як на цвинтарі. Галя літала (саме літала - в прямому значенні словами), поміж хрестами, надгробками, і склепами, а нам з Костею, доводилося ходити за нею по землі, увесь час пробачаючись перед померлими, на чиї зарослі і врослі в землю могилки ми ймовірно могли наступити. Ми набачили два мальовничих заіржавілих хрести і хотіли їх сфотографувати - Костя Сачек на свій професійний, а я - на свій напівпрофесійний фотоапарати, однак яким було наше здивування, що і в нього, і в мене нічого з цього не вийшло! Ми педантично «вбивали» розпливчаті або чорні зображення з пам'яті своїх фотоапаратів і знімали знову й знову. І знову й знову хрести не з'являлися на екранах, і тоді ми подивились один на одного і водночас, немов по команді, промовили: «Значить вони не хочуть!», і від цієї синхронності розсміялися. Тим часом Галя, з найвищої точки цвинтаря вже кричала: ідіть сюди! Ідіть сюди!» Ми, як дурні, пробираючись поміж кущами і могилками, пішли на її голос. Галя стояла в урочистій позі і вказувала на склеп, з якого була відсунута одна плита. З дірки визирали ноги мумії. Галя з сумом повідомила нам: «Це вже її (тобто мертву пані) запхали назад, а ще місяць тому вона майже наполовину виглядала зі склепу!» Це було так мило з Галиного боку, що ми з Костею мало не зомліли!


Галя виявилася професійним гідом по сільським цвинтарям, оскільки показала нам і масонські могилки, і шляхетські, і місце, де був єврейський цвинтар, і військовий - часів Другої світової війни. Тобто насолодилися ми мерцями удосталь, і вирушили на іншу гору, що височіла з іншого боку Добромиля, де розташовувався монастир братів-василіян святого Матвія.


У цьому монастирі також відбувається дія роману. Він побудований на стратегічному місці, очевидно, в давні часи він мав ще й військову місію. А в радянську добу тут розмістили божевільню (теж дуже мило з боку радянської влади). Галя повела нас монастирськими коридорами, де дивні іконописні зображення перемежовувалися з «совітською больнічною» естетикою - коричневою плиткою і розмальованими синьою масляною фарбою стінами довгих монастирських коридорів. На одному з стінних зображень ми побачили Бога-отця з трикутним німбом, Ісуса Христа з німбом круглим і Святого Духа, останній був, як і годиться, у вигляді голуба, проте дуже специфічно намальований: животом до глядачів із піднятими вгору крилами і скарлюченими лапками. Господь Бог і Ісус Христос «витали» над земною кулею, маленькою і голубою, як два космонавти.

Виглядало так, що навіть якщо ти не був божевільним і потрапив сюди, то від тієї монастирсько-божевільницької естетики ставав ним. А тепер до цього додавалися ще й проламана стеля поміж поверхами і, відповідно, проламана підлога, вікна в дивних мереживах павутини. І саме тими страхітливими ходами й коридорами і примушувала нас бродити Галя.

Але це ще нічого, бо «на десерт» вона нас потягла на дзвіницю, а шлях до дзвону виявився м'яко кажучи не дуже безпечним. Спершу ми йшли вузькими металевими гвинтовими сходами, також іржавими і облупленими від колишньої синьої масляної фарби. На цих сходах було багато віражів, поки ми влізли нагору, голова пішла обертом. Потім ми здіймалися дивними дубовими сходами, які не опиралися на підлогу, як годиться, а вмонтовувалися в стіни дзвіниці. Сходи були круті і без перил і, враховуючи наш «головокружительний» підйом на попередньому етапі, було не надто затишно. Але це ще нічого. Бо потім дубові сходи сі скінчили і нам довелося долати відстань поміж останньою сходинкою і приміщенням дзвіниці стрибком. Коли ми з Костею таки подолали ту дірку, виявилося, що підлоги в дзвіниці практично немає, а є лише балки з окремими частинами перекриття, та ще й якісь труби, обмотані косичкою із соломи. З дірок проглядала справжня прірва, тобто відчуття не для слабкодухих.

Я вже хотіла була вилаятися, проте вчасно згадала, що перебуваю в святому місці. Тим часом Галя пурхала, немов метелик з балки на балку, що й пропонувала зробити нам. Це також було дуже мило з її боку.

Нагорі висів одинокий заіржавілий дзвін, мені таки довелося ним бамкнути, чим сповістила на всю округу про наше тут перебування і про мої особливі почуття.

На дзвіницю монастиря-божевільні, що тримається на чесному слові, можуть залізти тільки божевільні. З чим я себе і привітала.

А потім ми їли яблука з монастирського саду, спілкувалися з настоятелем і гуляли околицями, де розташовувалися милі Галиному серцю цвинтарі - цвинтар ченців-василіян, окрема могилка самітника і кладовище для пацієнтів божевільні - всі могилки безіменні, але як написано на щойно встановленому там хресті, «всіх їх Бог знає поіменно»...

Наступна зупинка - замок Гербуртів. Туди ми добиралися могутньою машиною мера Добромиля пана Турка, бо наша не могла подолати сорокап'ятиградусний схил з крутими кам'янистими дорогами. Добре, що погода нам сприяла - стояла міцна золота осінь.

Насправді замок Гербуртів виявився зруйнованою фортецею, що поросла карпатським лісом. Місце для неї було знайдене оптимальне: якби вирубати увесь ліс, яким заросла гора, то вид був би не гіршим, аніж із замків короля Річарда. Збереглися лише окремі фрагменти замку-фортеці - в'їзд, напівкругла фасадна частина, товсті мури, порослі деревами і кущами. Романтика та й годі! Враховуючи важкодоступність руїн - чудове місце для закоханих. Посеред колишнього внутрішнього двору є велика яма. За місцевими переказами, там колись була криниця, в яку стрибнула донька князя Гербурта, рятуючись від турків, що нібито взяли фортецю. Напевно, все таки це фантазія, бо такі ями існують в усіх замках-фортецях такого типу, вони слугували в*язницями.

Ми зібралися біля тієї ями, Галя витягла невідомо звідки пляшку кримського вина Бастардо (вона вибрала саме цей сорт на честь того, що головний герой - дхампір - вважався серед людей байстрюком), і ми випили... вже не пам'ятаю за що, пам'ятаю лише, що було дуже класно, оскільки компанія була приємна і абсолютно не вампірична, а донорсько-енергетична. Як не дивно, але в цьому місці містики не було. Лишень романтика.

Вийшовши з фортеці і поглянувши на дорогу, яка спускалася під загрозливо крутим кутом, ми вирішили на всяк випадок не сідати в машину, а піти пішки. Щоправда, щоб не образити пана Турка сумнівами у його водійській вправності, ми пояснили свій намір тим, що «хочемо помилуватися чудовим краєвидом на Добромиль», який знову ж таки тут відкривався перед нашими очима, міський голова тільки посміхнувся і поїхав донизу сам.

Наступна зупинка - в селі Тернаві, що на околиці Добромиля, в гостинному домі Іваників. Власне, саме цій родині і завдячує книга Галі Пагутяк «Слуга із Добромиля» виходом у світ. Бо саме в цій родині народився Мирон Іваник, який надихнув Галю на написання цієї книги, а також нинішній голова сільської ради Тернави Василь Іваник, який супроводжував нас у наших романтичних подорожах околицями містечка. Саме в цій родині живе трирічне біляве дівчатко, яке діловим тоном питає: «Бабо, а хто корову прив'яже?» Саме в цьому домі нас частували правдивою сільською їжею, і коли мати принесла нам молока, то довго вибачалася: «Вибачте, молоко несвіже - денне». Оскільки була тільки сьома година вечора, то ця фраза всіх просто заворожила своєю справжністю. Ми відчули, наскільки ми обділені у наших києвах справжнім життям - із справжньою їжею, із справжніми проблемами (а хто корову прив'яже?), із справжньою, а не вигаданою, містикою...

Ми, всупереч Галиному попередженню, виїхали із Добромиля пізно. У лобове скло машини світив повний місяць, і ми жваво обговорювали наші враження від побаченого. І тут почалося воно... Спершу ми заблукали у Самборі. Було дуже дивно і дуже смішно, оскільки в цей час у цьому містечку було повно народу, який повертався з «кавалєрки» (так на Галичині називають молодіжні нічні гуляння), і коли ми зупинилися і спитали «Як проїхати на Львів?» два хлопці синхронно показали руками у два протилежні напрямки. Власне ми довго крутилися містом, поки не зрозуміли, що треба орієнтуватися по місяцю: він має світити прямо у вічі, тож урешті решт, ми таки вирулили на трасу Самбір-Львів. Наш водій - славний Лев Іванович, знаменитий у всій стрийській і моршинській окрузі автомобільний джигіт, летів стрілою, аби ми сі не спізнили на поїзд. А ми тим часом пережартовувалися і реготалися.

Зненацька сталося таке, від чого ми не на жарт поперелякувалися. Звідкись із нічної пітьми вирвалася одна яскрава фара (мотоцикл чи що?), яка летіла прямісінько на нашу машину. Лев Іванович вчасно вирулив на обочину, уникнувши зіткнення. Однак коли ми обернулися - там нічого не було!

Після того ми їхали в повній тиші. Вже не хотілося ні сміятися, ні жартувати.

Ми були знеструмлені і знесилені. Ми зрозуміли, що Галя таки мала рацію: з вампірами жартувати не можна!

У глибокій мовчанці ми їхали десь із півгодини, аж тут на дорогу, прямісінько на проїжджу частину вийшов ще один дивак: світло наших фар виловило із темряви смертельно блідого чоловіка, що хотів перепинити нашу машину. Однак він теж дивним чином щез!

Після того, як я пожартувала: «Розвелися тут вампіри з фарами і без!», настрій у всіх значно покращився і ми вже з нетерпінням чекали на третього вампіра, адже Бог любить трійцю... Хай він мене простить за цей чорний гумор!

А третій вампір трапився вже нам у поїзді Львів-Київ. Ним виявилася наша провідниця, яка довго і нудно перевіряла наші документи за півхвилини до відправлення поїзда...

Отже, не перевелися ще на Україні вампіри! З чим я Вас і вітаю!

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.