УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 54 відвідувачів

Теги
Церква і медицина Доброчинність комуністи та Церква церква та політика забобони Священний Синод УПЦ милосердя розкол в Україні Голодомор Приїзд Патріарха Кирила в Україну Католицька Церква церковна журналістика Ющенко Президент Віктор Ющенко Києво-Печерська Лавра Церква і політика шляхи єднання церква і суспільство УГКЦ 1020-річчя Хрещення Русі автокефалія вибори іконопис краєзнавство монастирі та храми України українська християнська культура постать у Церкві УПЦ КП Мазепа конфлікти Предстоятелі Помісних Церков Церква і влада секти молодь діаспора педагогіка Патріарх Алексій II Вселенський Патріархат Археологія та реставрація Митрополит Володимир (Сабодан)






Рейтинг@Mail.ru






«Добромиль.net» (Львівська обл.): Початки друкування латинським шрифтом (Ян-Щасний Гербурт)



«Добромиль.net» (Львівська обл.), листопад 2007

Перші в Україні латиномовні і польськомовні видання пов'язані з перебуванням у Львові у травні-вересні 1578 р. польського короля Стефана Баторія. Разом з його свитою в місто прибула заснована попереднього року так звана похідна друкарня при королівській канцелярії - філія краківської друкарні Миколи Шарфенберґа. Майстром у ній працював Валерій Лапка (Лапчинський) 133. Крім королівських універсалів 134, він надрукував латинською і польською мовами панегірик Кохановського в зв'язку з перебуванням короля на полюванні в Замху, а латинською мовою проповідь Станіслава Соколовського проти антитринітаріїв і його ж "Дві проповіді" (одна з них - передрук з попередньої).

Надрукування у Львові книжок похідною друкарнею було випадковим, воно ніяк не пов'язане з місцевими літературно-науковими колами. Тісніші зв'язки зі Львовом встановив польський юрист Павло Щербіц, який обіймав у 1577-1582 рр. посаду львівського міського синдика. Одержавши від короля привілей на видання своїх юридичних праць, він випустив у 1581 р. у власній друкарні з вказівкою на Львів як місце видання том, що містив книги "Jus municipale" та "Speculum Saxonum" - перекладені з німецької та латинської мов і доповнені Щербіцем кодекси міського права. У виданнях Щербіца вжито ініціали з друкарні Лапки та обрамлення титульних аркушів з краківської друкарні Янушовського, куди вони перейшли з друкарні Вієтора. Ймовірно, Щербіц взяв їх у тимчасове користування для видання своєї праці. Висловлювалося припущення, що для друкування книжки використовувався верстат Івана Федорова, що лишався тоді у заставі в лихварів 135. Дійшло до нашого часу порівняно багато примірників, очевидно, книга вийшла значним накладом. Вона довго залишалася популярною в усій Польщі та в різних частинах України. Один примірник, розкішно оправлений, автор-видавець подарував раді м. Львова. Зберігся примірник з українськими записами, куплений 1678 р. бурмистрами м. Конотопа 136.

Близько 1590 р. у Львові оселився Матвій Ґарволін (Ґарвольчик), який у 1578-1585 рр. видавав книжки у власній невеликій друкарні в Кракові. Три львівські видання Ґарволіна, які дійшли до нас, позначені 1592 роком: два латинські панегірики Шимона Шимоновіца до весіль короля Сигізмунда III і коронного канцлера Яна Замойського та підручник латинської граматики Урсина (Бера) 137. На звороті титульного аркуша граматики друкар вмістив виклад одержаного ним 6 січня 1591 р. привілею, що забороняв будь-кому передрук чи продаж видань Ґарволіна протягом десяти років. До книжки увійшов також трактат Яна Кохановського про польську орфографію, надрукований недбало, з помилками, спричиненими поганою коректурою або відсутністю потрібних шрифтів 138.


У листопаді 1592 р. Ґарволін помер, а його друкарню набув Матвій Бернат з Ґоттесберґа в Сілезії. Вже наступного року він випустив у світ три книжки: латиномовні "Акти і конституції Львівського дієцезіального собору", підготований Ієремією Войновським польський переклад середньовічного життєпису Ганнібала, приписуваного Плутархові, та панегірик Шимона Шимоновіца з нагоди весілля Адама-Гієроніма Сєнявського - перший значний польський вірш поета.

З 1594-1597 рр. не збереглося жодного безсумнівного видання Берната; в 1598 р. він опублікував переказ "Іліади", складений Криштофом Вольтазієм (З.І., 43), а у 1599 - п'ять книг загальним обсягом 68,5 арк. Серед них польський буквар ("Nauka ku czytaniu Pisma Polskiego z figurami. Przyłożone są Nabożne Modlitwy y Psalmy" 139), укладена Антоніном з Перемишля добірка документів про створення в Україні окремої "руської" провінції домініканського ордену (З.І., 32) і збірник віршів Адама Чагровського, який виділявся своїм змістом та оформленням. Надрукована тут "Дума українна" - один з найцікавіших творів на українську тематику в старій польській поезії 140. Зразком для автора послужив вірш угорського поета Балінта Балаші.

Технічний рівень друкарні був посереднім. Шимонович, вимогливий до оформлення книг, у листі до Яна Замойського оцінював його невисоко. Лист дозволяє зробити висновок, що Шимонович брав участь у справах друкарні ("У Львові воскрешаємо кульгаючу друкарню", - писав поет) 141.

Власник друкарні Бернат ще наприкінці травня 1600 р. був у Львові і називав себе друкарем 142, однак друкарню на той час продав Павлові Желязо; останній на початку 1600 року видрукував малоформатний астрономічно-астрологічний календар Станіслава Карлінського на 1600 рік і брошуру Яна-Дмитра Соліковського "Do obywatelow inflantckich".

1601 року у Львові вийшло сім невеликих книг без вказівок на друкарню, в 1602 р. - ще одне таке видання. Оскільки історикам відомий пізніший акт продажу друкарні міщанином Анджеєм Мондровичем Ісаї Балабану, був зроблений висновок, що всі видання без вказівки на друкарню випущені Мондровичем, який купив друкарське обладнання від Желяза 143. І справді, в книзі Симона Пекаліда "Epithalamium..."(Львів, 1601) використано ті самі шрифти (20 рядків - 89 і 111 мм), що і у виданій Желязом у 1600 р. брошурі Соліковського.

Анджей Мондрович знаний як один з керівників боротьби середніх міських верств (поспільства) проти зловживань патриціанської ради міста. Втім, коли поспільство добилося включення Мондровича до ради, він перейшов на бік патриціату. Син відомого гуманіста Жорж Дуза, відвідавши Львів у 1598 р. по дорозі в Константинополь, був захоплений ерудицією Мондровича 144. Проте, як вказують польські дослідники, характер продукції друкарні 145 засвідчує, що її придбали з комерційною метою, а не для перетворення в осередок культури і освіти 146.

 

Не одержавши очікуваних прибутків, Мондрович поспішив продати друкарню Балабанам (не у 1606 р., як гадали польські дослідники, а вже у 1602 - на початку 1603 р.).

З 1602 до 1614 р. у Львові не вийшло жодної книги латинським шрифтом. Постійне польсько-латинське книговидання відновилося тут щойно з 1626 р. Як вказувала відома дослідниця історії друкарства А.Кавецька-Ґричова, польські друкарні не мали у Львові передумов для активної діяльності, тому спроби перетворити Львів у центр польського книговидання виявилися невдалими 147. Натомість досить тривкі підстави для діяльності отримала друкарня при Замойській академії, заснованій 1593 р. великим коронним канцлером Речі Посполитої, гетьманом коронним Яном Замойським. У фундаційному акті підкреслювалася мета закладу - поширювати освіту й громадянське виховання "на руських землях". Академія діяла на крайньому заході української етнічної території, біля західної межі Руського воєводства - одного з семи українських воєводств Речі Посполитої. Серед учнів було багато українців, деякі з них пізніше стали визначними церковними й освітніми діячами. Перша спроба заснувати при академії друкарню датується 1593 р., але інтенсивну працю вона розпочала 1597 р. під керівництвом здібного друкаря Марціна Ленського (Lenscius) 148. Час розквіту друкарні припадав на перші роки її існування, коли тут видавалися твори старогрецьких і латинських авторів, філологічні, юридичні та історичні пам'ятки 149. Володимирський унійний єпископ грецького обряду Йоаким Мороховський видрукував у Замості свої польськомовні праці - переклад з грецької Житія св.Ігнатія, патріарха константинопольського (1723) і Реляцію про вбивство Йосафата Кунцевича (1624). З третього десятиріччя XVII ст. на провідне місце висуваються панегірики, написані професорами й студентами академії.

Обмеженішою була діяльність кальвіністської друкарні в розташованому недалеко від Замостя Лащові, у західній частині Белзького воєводства (за пізнішим поділом - у Томашівському повіті на Холмщині). У центральному каталозі польських стародруків (НБ у Варшаві) зареєстрований наявний у Курніцькій бібліотеці "лащівський"(?) канціонал (співаник) 1604 p. ("Kancionał albo pieśni duchowne z naukami i modlitwami..."). Найвідоміші видання лащівської друкарні постилли (збірки проповідей) Криштофа Країнського (ч. 1-8, 1608; ч. 9-11, 1611; ч. 12-13, 1617) 150. Країнський, як гадають, походив з Ліщоватого (біля Ліська), мав маєтки Германовичі й Малковичі поблизу Перемишля, жив у Латові, - при друкарні. Потребує дальшого вивчення питання про зв'язки з українськими землями лащівської й, особливо, замойської друкарень. У Замості друкувалися, в числі інших, і книги, тематично пов'язані з Україною. В 1643-1644 рр. друкарем замойської друкарні був Максим Савич 151. Втім, українських і білоруських майстрів нерідко залучали до організації польських друкарень і раніше. В 1598 р. Василь Малахвійович надрукував польську книгу у Вільнюсі в друкарні кальвініста Мельхіора Пєткявічюса (Петкевича). Коли ж у 1608 р. була відкрита кальвіністська друкарня при школі в Панівцях (Поділля), керівником її став Вавжинець (Лаврентій) Малахович - очевидно, так себе почав називати Василь Малахвійович 152. Покровителем панівецької школи і друкарні був брацлавський воєвода Ян Потоцький. Помилковою є думка деяких авторів, начебто в Панівці друкарню перевезли з Лащова 153; лащівська друкарня продовжувала діяти одночасно з панівецькою. Крім одного панегірика, решта сім панівецьких видань - антикатолицькі твори Яна Зиґровіуса (п'ять книг), Я. Хоцимовського, П.Ґільовського. В панегірику Малахович назвав себе друкарем Потоцького, а у відверто антикатолицьких виданнях вказано лише друкаря. Серед таких книг виділяється "Рароротре" Зиґровіуса - чи не найгостріший протипанський памфлет з виданих в Речі Посполитій 154, Цей трактат (лютий 1611 р.) став не лише останнім панівецьким виданням, але й останнім протестантським твором, надрукованим в Україні в XVII ст.

 

Після смерті Яна Потоцького у квітні 1611 р. Панівці перейшли у власність його племінника - католика. Існують пізні неперевірені твердженя, що єзуїти, які прибули з Кам'янця, наказали своїм студентам спалити книги "єретичної" друкарні 155. Так чи інакше, Малаховичу довелося залишити Панівці. Незабаром після того він знайшов собі працю у Львові. Тут у 1615 р. надрукував латинською мовою панегірик до весілля С.Коритка з Е.Дідушицькою, а також замовлене львівським католицьким архиєпископом видання "Листа до синів" Яна Остророга. Малахович - білорус або українець, до того ж прибічник реформації. Католицькі церковні кола спершу були змушені користуватись його послугами, однак незабаром підшукали друкаря-католика Криштофа Вольбрама, який раніше працював у Вільнюсі. Зі вказівкою про надрукування Вольбрамом у Львові 1615 року вийшло два панегірики: "Χαριστήριον" - у зв'язку з поверненням з-за кордону князя Костянтина Олександровича Острозького  156, і "Vota, fausta omina..." новому львівському католицькому архиєпископові Янові Анджею Прухніцькому. В останньому, крім латиномовних віршів, було надруковано грецьку "епіграму" на герб, вірш Микити Мелешка церковнослов'янською мовою (за змістом - переклад "епіграми"), невеликий уривок гебрайською мовою 157. Вольбрамові слід приписати і надрукування віршів студентів луцького колегіуму, складених до похорону Миколи Христофора Радивила (Threnodiae...) і виданих у 1615 р. без вказівки на друкарню. Всі три книжки прикрашено відбитками гербів - гравюрами на міді 158. Це перші в друкарстві України випадки застосування металогравюри

З діяльністю Малаховича і Вольбрама у Львові пов'язана спроба єзуїтів заснувати першу в Україні монастирську друкарню і використати друковане слово для контрреформаційної діяльності. Ще 1608 року у Львові було відкрито єзуїтський колегіум, подібний до аналогічних закладів у багатьох країнах. Близько 1614 р. вдова магната Прокопа Сєнявського Ельжбєта придбала для львівських єзуїтів друкарню за 1000 золотих 159. Це була друкарня спадкоємців визначного краківського друкаря Віжбєнти; її матеріали виявлені С.Ясінською у виданнях львівських єзуїтів 1645-1722 рр., а Ю.Щепаньцем - у виданнях Матияшовського кінця XVIII ст. 160 Знайомство з виданнями, що вийшли у Львові 1615 р. з іменами друкарів Малаховича і Вольбрама, показало, що у всіх них застосовувалися шрифти і орнаменти, які з 1642 р. виступають у виданнях єзуїтської друкарні.

 

З чотирьох виданих у Львові 1615 року панегіриків магнатам три складені від імені учнів єзуїтських колегіумів - Львівського, Ярославського, Луцького. Таким чином, зв'язок Малаховича і Вольбрама з колегіумами безсумнівний, причому від одного з них (львівського) друкарі одержали в користування друкарське обладнання або його частину. На титульних аркушах Малахович і Вольбрам не названі власниками друкарень; формулювання - "надрукував Вольбрам" - говорить на користь того, що вони були не цілком самостійними друкарями- видавцями, але й не найманими працівниками. Очевидно, частина друкарського обладнання належала майстрам, і вони зберегли якусь частку самостійності, приймали окремі замовлення для власного заробітку. Не виключено, що шрифти, які належали львівському єзуїтському колегіумові, надавалися друкарям як оплата за виконання замовлень колегіуму (такі приклади відомі).

Всупереч поглядові Е.Ружицького та інших авторів 161, жодне з видань 1616-1641 рр., які приписуються єзуїтській друкарні, не надруковане шрифтом, що належав у 1614-1615 рр. львівському колегіумові. Купленого у спадкоємців Віжбєнти устаткування, ймовірно, було недосить для праці друкарні. Після припинення договірних відносин з Малаховичем і Вольбрамом львівські єзуїти стали замовляти книги іншим майстрам - власникам друкарень, однак вже не надавали їм своїх шрифтів.

Короткочасний, але досить цікавий епізод - видання латинських і польськомовних книг у містечку Добромилі - маєтку Яна Щенсного Гербурта. По батькові він походив з полонізованого німецького роду, по матері - із західноукраїнської родини Дрогоївських. Залишаючись католиком, вважав себе "русином" 162, виступав проти посилення впливів єзуїтів, не схвалював ополячування українського населення 163. Якоюсь мірою з такими поглядами пов'язана і його участь у "рокоші Зебжидовського" - бунті шляхти проти ультракатолицького короля Сиґізмунда III. Після поразки рокошу Я.Щ. Гербурт активно виступав проти національно-релігійного пригнічення українців 164. Одночасно Гербурт, який свого часу брав участь у заснуванні Замойської академії і цікавився працею її друкарні, зайнявся видавничою діяльністю. Біля 1610 р. він запросив у Добромилі, Яна Шеліґу.

 

Шеліґа був типовим майстром-власником невеликої друкарні. Його друкарський заклад протягом трьох десятиліть діяльності переїжджав з місця на місце шість разів. У 1605-1609 рр. Шеліґа друкував книги і торгував ними у Кракові, з 1611 до 1617 р. його друкарня діє в Добромилі, виконуючи, в основному, замовлення Я. Щ. Гербурта. Безперечно, сам Гербурт підготував до видання серію перших публікацій мовою оригіналу (латинською) історичних праць, доступних раніше лише в рукописах. У 1611 р. вийшли латиномовні "Аннали" за 1548-1552 рр. Станіслава Ожеховського-Оріховіюса (який, як і сам Гербурт, називав себе "русином" і засуджував утиски православного населення). Наступного року з'явилася перша публікація "Хроніки" магістра Вінцентія (відомого згодом як Кадлубек), а у 1615 р. - перші шість книг хроніки Яна Длуґоша 165. Крім того, Гербурт підготував до видання "Dialog o obronie Ukrainy" В. Кіцького (публіцистичний твір, спрямований проти свавілля шляхетського війська). Ще чотири книги повністю або частково написані самим Я.Щ.Гербуртом: три видання збірки віршів на політичні теми "Wizerunk utrapioney Rzeczypospolitey" (під псевдонімом Ґжеґожковіц), компіляція перекладів з Ціцерона, Платона, Плутарха "О przyjaźniach i przyjaciołach" (під псевдонімом Анджей Мачуський) 166, збірник "Artes dobromilenses". З 12 надрукованих Шеліґою в Добромилі книг лише три (обсягом 8,5 арк., тобто бл. 3% загального обсягу добромильських видань) були, ймовірно, замовлені не Гербуртом 167, а іншими авторами - дрогобицьким міщанином Захаром Пекаревичем (панегірик з нагоди вступу Миколи Даниловича на посаду дрогобицького старости, не врахований в довіднику "Drukarze"), Бенедиктом Крупкою, Ципріяном Саксиліюсом.

 

У бібліотеці Львівського університету до 1848 р. зберігався примірник добромильського видання брошури "Ґжеґожковіца", разом з яким був оправлений рукопис, що вважався автографом твору Гербурта "Zdanie o narodzie ruskim" 168. У ньому різко засуджувався прокатолицький курс Речі Посполитої і тих польських кіл, які "того хотят, аби русі не било в Русі" 169. Цей твір, написаний 1611 року (тобто в рік відкриття добромильської друкарні), Гербурт, ймовірно, готував для друку, але не наважився випустити. Його побоювання виявилися не безпідставними, оскільки друкарню незабаром почали переслідувати навіть за не такі небезпечні, з офіційної точки зору, видання. Зокрема, публікація Гербуртом джерел, які суперечили поглядам більшості шляхтичів на історію, викликала серед них хвилю обурення. Після видання "Анналів" Ожеховського сеймик шляхти Руського воєводства у Вишні доручив своїм депутатам домогтися на сеймі заборони книги і покарання видавців. Наприкінці 1615 р., незабаром після надрукування Хроніки Длуґоша, польський король Сиґізмунд III розпорядився накласти арешт на тираж і заборонити продаж видання як шкідливого для Речі Посполитої. 10 січня 1616 р. король викликав Гербурта на сеймовий суд за заснування друкарні без королівського привілею і друкування книжок, образливих для короля та його попередників 170. Додатковим мотивом для репресій були виступи Гербурта проти церковної унії 171. Коли того ж року його обрали послом на сейм від Перемишльської землі, проти цього виступили львівський католицький архиєпископ і перемишльський староста.

Заборона продажу книг могла спричинити друкареві великі збитки. Ще 10 липня 1616 р. Шеліґа за згодою Гербурта уклав контракт із замостським книгарем Йоганом Поліціюсом 172.

 

Останній замовив 1045 примірників першого тому Длуґоша і зобов'язався сплатити 1110 зл., постачити папір (вартістю бл. 1050 золотих) і повернути витрати на харчування робітників друкарні (по 7 золотих за вісім тижнів), фарбу (також по 7 золотих) і за коректуру (100 золотих). Дослідники вважають, що вже у 1614 - першій половині 1615 р. Шеліґа на гроші Гербурта видрукував значну частину тому, а Поліціус оплачував лише додруковування заключної частини 173. Однак контракт міг стосуватися і додаткового тиражу, замовленого Поліціюсом.

Знаючи про поширені в той час і пізніше форми взаємин видавців та друкарів, можна припустити, що якусь кількість примірників Шеліґа надрукував для Гербурта і для себе. Замовлені Поліціюсом 1045 примірників передано йому у січні 1616 р., але ще 20 грудня 1615 р. король наклав арешт на визнані шкідливими книги - отже, вони вже на той час були на книжковому ринку. Від дальших звинувачень з приводу публікації книги Длуґоша Шеліґу, як і самого Гербурта, звільнила смерть останнього 31 грудня 1616 р. Після цього в Добромилі вийшла лише одна книжечка - тези Бенедикта Крупки про філософію Дунса Скота.

Якщо перші польські друкарні у Львові були ефемерними і не проводили певної видавничої політики, то видавничі підприємства у Панівцях і Добромилі засвідчили можливість нових творчих ініціатив у царині культури і суспільно-політичної діяльності в тогочасній Україні. Характерно, що більше ніж століття довелося чекати наступної спроби серійного видання середньовічних хронік з історії Польщі (здійсненого на цей раз Ф.В. Зоммерсберґом у Вроцлаві). Акція шляхти і уряду проти видавничих ініціатив Гербурта була виявом нової ситуації в Речі Посполитій, де релігійної і політичної толеранції ставало щораз менше.

 

 

133 Kawecka-Gryczowa A. Dzieje "drukarni latającej" // Rocznik Biblioteki Narodowej, t. 7, 1971, s. 357-359.

 134 Зберігся один з них у двох варіантах, до того ж обидва вважаються краківським передруком з "львівського оригіналу" (Cytowska M. Bibliografia druków urzędowych XVI wieku, Wrocław 1961, Nr 106, 107). Нам вдалося виявити примірник варіанта "Б" у Державній бібліотеці Білорусії.

 135 DDP6, s. 221.

 136 Б-ка Оссол., примірник XVI F 4335.

 137 У науковій літературі (див. SPKP, s. 244) Ґарволіну приписують видання книжок Б. Гербеста (1586) і твору Ш. Шимоновіца "Елінопеан" (1589). Як показав здійснений нами аналіз шрифтів, вони надруковані в Кракові: перша - Пйотрковчиком, друга - Янушовським.

 138 Birkenmajer A. Studia bibliologiczne, Wrocław; Warszawa 1975, s. 358.

 139 Докладніший опис цього єдиного відомого нині примірника, який зберігся в Софії, див.: Cleminson R. Some 16th and 16th.., p. 73-74.

 140 Krzyżanowski J. Historia literatury polskiej, Warszawa 1964, s.222, 239.

 141 Bielowski A. Szymon Szymonowicz // Pamiętnik Akademii Umiejętności w Krakowie. Wydz. filolog. i hist. filozof, t. 2, Kraków 1875, s. 119; Ptaśnik J. Cracovia impressorum XV et XVI saeculi, Lwów 1922, p. 385, Nr 778.

 142 ЦДІАУЛ, ф. 9, оп. l, t. 623, c. 105; Jędrzejowska A. Książka polska we Lwowie w XVI w. (Biblioteka Lwowska, t. 27), Lwów 1928, s. 32.

 143 Jędrzejowska A. Książka polska.., s. 34; DDP 6, s. 156.

 144 Łoziński W. Spór drukarza.., s. 28, 218.

 145 Шість панегіриків і два незначні твори релігійно-повчального характеру.

 146 DDP 6, s. 156.

 147 Kawecka-Gryczowa A. Rola drukarstwa polskiego w dobie Odrodzenia // Odrodzenie w Polsce: Materiały Sesji Naukowej PAN, t. 4, Warszawa 1956, s. 360.

 148 Myk S. Drukarnia Akademii Zamojskiej, jej dzieje i wydawnictwa, Zamość 1994, s.11.

 149 DDP 5, s. 25-40, 147-150.

 150 NK2, s. 407.

 151 DDP 6, s. 43, 193.

 152 Lelewel J. Bibliograficznych księg dwoje, t. l, Wilno 1823, s. 200.

 153 Turkowski T. Druki Litwy i Rusi w świetle wileńskiej wystawy książki 1932 // Grafika, 1932-1933, Nr 6, s. 30; Kołaczkowski J. Wiadomości tyczące się przemysłu i sztuki w dawnej Polsce, Kraków 1888, s. 155.

 154 Tworek S. Działalność oświatowo-kulturalna kalwinizmu małopolskiego (połowa XVI - połowa XVIII w), Lublin 1970, s. 156.

 155 Суслопарів М. Друкарні Поділля. Історична замітка // Бібліологічні вісті, 1923, № 4, шп. 110.

 156 ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 20, с. 190; Jędrzejowska A. Książka.., s. 24.

 157 Сушко О. Никита Мелешко, незвісний панегірист XVII в // ЗНТШ, т. 55, 1902, с. 1-3 (4-ї пагінації).

 158 Памятники культуры. Новые открытия. Ежегодник. 1978, Ленинград 1979, с. 302.

 159 ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, т. 1113, с. 102.

 160 Jasińska S. Co się stało z drukarnią Wirzbięty? // Rocznik Biblioteki Narodowej, t. 4, 1958, s. 153; Dawna książka i kultura, s. 339.

 161 Różycki E. Stan i zadania badań nad dziejami lwowskiej książki w XVI-XVIІ wieku // Dawna książka i kultura, Wrocław; Warszawa 1975, s. 77; Kotula R. Bibliografia polskich druków lwowskich XVI-XVII w., Lwów 1928, s. 9.

 162 Див.: Нац. музей в Кракові, б-ка Чарторийських, ркп. 1577, с.225.

 163 Wiszniewski M. Historia literatury polskiej, t.8, Kraków 1851, s. 351-352; Harasiewicz M. Annales ecclesiae Ruthenae, Leopoli 1862, p. 250-252.

 164 Łoziński W. Prawem i lewem, Lwów 1903, s. 340-342; Kraushar J. Jan Szczęsny Herbut z Fulsztyna pierwszy wydawca dziejopisarzy średniowiecznych // Sprawozdania Towarzystwa Naukowego Warszawskiego, wyd. 1-2, r. 9, z. 9, 1916, s. 109-110.

 165 Гербуртові вдалося одержати в користування рукопис Длуґоша з бібліотеки Яґеллонського університету (Zathey J., Lewicka-Kamońska A., Hajdukiewicz L. Historia Biblioteki Jagielloińskiej, t. 1, Kraków 1966, s. 236).

 166 Bodniak S. Andrzej Maczuski i Jan Szczęsny Herburt // Pamiętnik Literacki, 1934, Nr 31, s.400. Авторство Гербурта було відоме сучасникам. Захарій Копистенський, захищаючи грецьку і старослов'янську мови від принижування окремими тодішніми католицькими авторами, писав у передмові до "Бесід на послання" (Київ 1623): "Славный и мудрый вЂков наших политик и историк глубокій в книзЂ под именем Мачузского выданой язык латінскій до ученои конскои едноходы а грецкій до прироженои ровнает" (Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Україні в XVI-XVIII вв. Всезбірка передмов до українських стародруків, Київ 1924, с. 74).

 167 На деяких книжках є видавничий знак: три колони з гаслом "Prawdą a pracą", на центральній герб Гербурта, на геральдично лівій - його дружини. Таким чином, це не сиґнет Шеліґи, а видавничий знак Гербурта.

 168 Петрушевич А.С. Вопросы и ответы: Библиогр.-ист. письма, Львів 1893, с. 59; Harasiewicz M. Annales.., p. 40.

 169 Цит. за перекладом З.Копистенського (РИБ, т. 4, шп. 956). Подібні погляди Гербурт проголошує в творі "Перемоги низових козаків над кримськими татарами в 1608 році" (Нац. музей в Кракові, б-ка Чарторийських, 1577 IV, с. 179-184).

 170 Monumenta Poloniae Historica, 1872, p. XIII; Łoziński W. Prawem i lewem, Lwów 1903, s. 343.

 171 Schmager E. Herburt Jan Szczęsny // Słownik biograficzny pracowników książki polskiej. Zeszyt próbny, Łódź 1958, s. 41.

 172 Łoziński W. Spór drukarza z księgarzem w roku 1616 // Kwartalnik Historyczny, 1889, t. 3, s.703.

 173 DDP 6, s. 228.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.