УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 133 відвідувачів

Теги
Церква і політика Доброчинність 1020-річчя Хрещення Русі Мазепа Предстоятелі Помісних Церков УПЦ КП конфлікти Патріарх Алексій II автокефалія шляхи єднання Вселенський Патріархат Археологія та реставрація забобони УГКЦ Католицька Церква діаспора церковна журналістика монастирі та храми України молодь церква та політика українська християнська культура педагогіка вибори Голодомор Приїзд Патріарха Кирила в Україну Президент Віктор Ющенко Ющенко секти Церква і влада Києво-Печерська Лавра Священний Синод УПЦ Церква і медицина комуністи та Церква постать у Церкві краєзнавство Митрополит Володимир (Сабодан) іконопис милосердя розкол в Україні церква і суспільство






Рейтинг@Mail.ru






«Добромиль.net» (Львівська обл.): Леви й орли в наших горах



«Добромиль.net» (Львівська обл.), Галина Пагутяк, жовтень 2007

ІСТОРІЯ може бути не лише повчальною, а й поетичною. Звичайний громадянин своєї держави шукає в історії світлі образи та створює для себе казку, а не міф.

 Міфи нехай творить офіційна історична наука, щоб піднести авторитет минущої влади, а люди плачуть над історичними романами та зітхають від зворушення над руїнами чи просто давніми речами. Так плакав колись від радості Генріх Шліман, знайшовши омріяну Трою, про місце розташування якої досі сперечаються історики, попри віднайдений скарб Пріама, описаний в "Іліаді". Так нащадки стародавніх єгиптян голосили на берегах Нілу, коли тіло Тутанхамона везли на баржі в Каїрський музей, повторюючи тим самим підсвідомо давній ритуал.

А хіба може залишити байдужим навіть через десятиліття Служба Божа на фундаменті розкопаного в Галичі Успенського собору ХІІ століття або язичницькі маски передслов'янських часів, поміщені на фасаді костьолу в Дрогобичі? Наука мусить дбати про об'єктивність висвітлення подій минулого, народ має пам'ятати те, що заслуговує його пам'яті.

...Лев, син короля Данила Галицького, отримав після смерті батька нелегкий спадок. На державу зазіхали й із Заходу, й зі Сходу. Він брав участь у походах, будував замки та монастирі, залагоджував усілякі дипломатичні справи. Врешті-решт переніс столицю князівства до Львова. Менш ніж через століття його рід припинив існування, й Галичину окупувала Польська корона.

На схилі літ король Лев проживав у місці, яке обрав собі між гір, - селі Спас у перемиській землі. Там побудував замок і монастир, яких нині вже не існує. Перед самою смертю постригся в ченці. Його тіло поклали в просту домовину й відвезли до Лаврова у Святоонуфріївський монастир, фундатором якого був Лев. Так він заповів. Кажуть, що був підземний хід між Лавровом і Спасом: у ті часи й пізніше існувало чимало доріг під землею, бо поверхнею ходити було небезпечно. Лаврівський монастир зберігся, але його стільки разів перебудовували та піддавали нищенню, що останків галицького короля досі не знайдено.

Історики можуть сумніватися, вважати розказане поетичною легендою, але що з того? Як і гори довкола Спаса, так і монастир у Лаврові пов'язують нас із чимось значно більшим, аніж документальні свідчення. В цих місцях починаєш розуміти, як потрібен людині краєвид для повноти її існування. Немає замків, немає храмів, але тиша, чистота, спокій такі, як у часи, коли там жив Лев. Найважливішого не втрачено.

А неподалік, у Добромилі, чотириста років мешкав рід вихідців із Моравії Гербуртів. Вони, по суті, перетворили це маленьке (щоправда, вже тоді дуже давнє) містечко, ровесника щонайменше Києва, на міцний господарський механізм. Гербурти були не левами, а орлами, які бачили багатства та перспективи цього куточка перемиської землі. Відзначалися релігійною та етнічною толерантністю, і з часом стали більшими українськими патріотами, ніж питомі українці. Про них склали дуже поетичну легенду, що свідчить про особливу повагу місцевого люду до Гербуртів. Ніби після смерті кожен із Гербуртів перетворюється на орла та в'є собі гніздо на вершині однієї з гір.

Найяскравішою особистістю цього роду був Іван Щасний Гербурт, котрий жив на межі ХVІ-ХVІІ століть. Він був дуже освіченою людиною, поетом, мислителем, дипломатом. Заснував у Добромилі друкарню, яка проіснувала недовго через те, що Іван Гербурт надто палко захищав інтереси українців. Засудив політичні маніпуляції, пов'язані із запровадженням Берестейської унії 1596 року: "Така й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би найменша була, приносить смерть". Можновладці й історики зневажливо поставилися до "слов'янського Геракла", вважаючи його відступником, котрий насмілювався писати українською мовою. За протест проти полонізації українців Івана Гербурта навіть кинули до в'язниці, а його нащадки згодом позбулися прав власності на Добромиль. Але на похорон цього чоловіка на прізвисько Щасний, тобто щасливий, зійшовся цілісінький Добромиль: українці, поляки, чехи, євреї, німці, між якими він ніколи не робив різниці, лиш би працювали чесно.

Власне, ніхто, крім істориків, не буде заглиблюватися в драматичні колізії тогочасної міжконфесійної боротьби, але для нас Іван Щасний Гербурт міг би стати ідеальним зразком українського патріота в найширшому розумінні цього слова. Сліди його праці досі видно в місті Добромилі на Старосамбірщині.

Отак, мандруючи від села до села, від міста до міста нашою Україною, можна віднайти чимало місць, укритих пилом забуття. Але ніщо не зникає без сліду, доки існує ця земля та люди, для яких вона є не просто територією тимчасового проживання. Пам'ятаючи слова мудрого царя Еклезіаста про каміння, яке то розкидають, то збирають, не будемо сприймати їх буквально. Важливо не те, чим можна привабити туристів, а те, як ми самі відчуваємо подих історії, просто дихаємо разом із нею, не прагнучи умертвити її музеями.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.