УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 79 відвідувачів

Теги
шляхи єднання Патріарх Алексій II Доброчинність Голодомор секти розкол в Україні церква та політика УГКЦ комуністи та Церква УПЦ КП Вселенський Патріархат Церква і медицина церква і суспільство Мазепа педагогіка Археологія та реставрація діаспора молодь 1020-річчя Хрещення Русі милосердя краєзнавство українська християнська культура автокефалія забобони Церква і влада Києво-Печерська Лавра церковна журналістика конфлікти вибори Церква і політика Католицька Церква Предстоятелі Помісних Церков Президент Віктор Ющенко постать у Церкві іконопис Приїзд Патріарха Кирила в Україну монастирі та храми України Ющенко Священний Синод УПЦ Митрополит Володимир (Сабодан)






Рейтинг@Mail.ru






РІСУ: Блаженні миротворці або Покровська вулиця та її герої



РІСУ, 21.12.2007

Київський історик Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ розповідає велику історію малої столичної вулиці Покровської

Як спускатись від Андріївської Церкви на Поділ, то вже в самому низу Андріївського узвозу, перед самою Контрактовою площею, йде направо тиха та непомітна вулиця - вулиця Покровська. На ній дві старовинні церкви (від однієї з них залишилася лише дзвіниця), ліцей №106 та американське посольство, після чого упирається в ресторан з казино, біля яких зведено пам'ятник запорізьким козакам. Така собі приємна та майже непомітна вуличка, захована між модними та завжди багатолюдними сусідами. На Узвозі ніколи не стихає бджолиний рій туристів, торгівців сувенірами та просто відпочиваючих, на Сагайдачного коли не пробки, то перекрито рух (по вихідних та святах), а про Контрактову площу годі й казати - там і туристи, і кияни гуляють, там Могилянка та Гостинний двір, офіси та кабачки, неформали та просто любителі цих насправді приємних місць, шарминок, що роблять Київ Києвом.

А Покровську вулицю вшановують лише ті, хто там працює, школярі та віруючі, що ходять до двох церков, які розташувалися у цьому мальовничому куточку Старого Подолу. Та ще водії та пішоходи не оминуть можливості «зрізати кут» на Сагайдачного або Поштову Площу. А між цим, жодна вулиця Старого Києва, а тим більше Подолу, не може не мати як найменше тисячі років історії, і вулиця Покровська - не виняток. Звісно, якщо порівняти її з Узвозом або Контрактовою, може Покровська вулиця і не примітна, але хто знає! Була ця вулиця в Києві з часів Середньовіччя і звалася раніш Гнилою - бо на неї стікало багато струмків з-під Андріївської гори та гори Уздихальниці. Мала вона і своїх героїв, і своїх мучеників, і свої славні та трагічні часи.

Католики у козацькому Києві

Київ важко назвати католицьким містом. Традиції «Русі Православної» за старанної підтримки Російської Імперії, а пізніше - Радянського Союзу досить потужно вкорінилася у нашому мисленні. Проте католики у Києві були ще за часів Київської Русі. Католики-варяги служили у київських князів та брали важливу участь у політичному житі держави. Князь Ярослав Мудрий сам був одружений на католичці - шведській принцесі Інгігерді - а доньок та сестер своїх віддавав за католицьких монархів - французького, норвезького, угорського. Сестру свою великий князь віддав за польського короля. Серед киян ходило прислів'я, що «і ту віру, і ту Бог дав». Один з засновників Печерської Лаври св. Феодосій скаржився у своїх працях, що київська земля «сповнилася тієї злої віри». Важко казати напевно, де знаходилися ці перші католицькі храми Києва, але можна бути впевненими, що після кількох руйнувань Києва у ХІІ столітті, а також монголо-татарської навали від них мало що залишилося. 



Знову з'являються католицькі церкви в Києві у ХVІ столітті або навіть раніше - коли католицтво почало поширюватись у Великому Князівстві Литовському та Речі Посполитої. Серед вояків, що обороняли Київський Замок, певно, були католики. Католиками могли бути і купці, що торгували у Києві, та інші переселенці, яких завжди вистачає у великому місті. Для служіння цим людям в Києві засновуються католицькі парафії, які знаходилися у торгово-ремісничому районі Києва - Подолі. А коли у ХVІ столітті починається Реформація, починається і велика реформа у католицтві. Старі та нові чернечі ордени немов прокидаються від довгого сну та починають проповідувати Слово Боже, навчати народ біблійним заповідям та правилам віри. На теренах України та Речі Посполитої особливо відзначилися ордени бернардинців, домініканців та єзуїтів. У більшості з міст та містечок Західної України збереглися повністю або частково монастирі («кляштори») цих трьох орденів. Не був винятком і Київ - першими тут оселилися домініканці (мабуть, тому, що були тут ще до монгольської навали), потім до них приєдналися бернардини, і вже на початку сімнадцятого століття у Києві створили свій колегіум єзуїти.

Діяльність католицьких монахів в Києві, як і на країні в цілому, часто змальовувалася істориками у негативному плані. Але у будь-якому випадку, не можна заперечувати той факт, що католицькі монахи та священики України та Києва бажали те ж саме, що і будь-яка християнська спільнота: проповідувати християнство, навчати людей правилам віри, мати численні парафії та вплив на суспільне життя. Бернардинці, домініканці та єзуїти усім серце вірили у необхідність проповіді в цих краях, вони були готові здійснювати цю працю попри всі перешкоди, мали в серці рішучість та відвагу присвятити цьому усе своє життя, а в голові - мудрість та розуміння, як досягти своєї мети.

Про місце знаходження католицьких церков у Києві маємо звістки від Гійома Левассера де Боплана, французького інженера, що збудував в Україні кілька фортець. Також вчений монах-домініканець Петро Развидовський у своєму описі Києва згадує місця знаходження католицьких церков. Крім того, маємо план Києва, зроблений у 1651 році голландським художником Авраамом Ван Вестерфельдом. На цьому плані дуже легко помітити католицькі церкви - їхні нефи та бані дуже різко відрізняються від численних куполів православних церков.

Монастир домініканців знаходився біля Житнього торгу (сучасний Житній ринок), а монастир бернардинців - під горою Уздихальницею (яка й досі носить цю назву), на вулиці Гнилій - сучасній Покровській. Поруч з бернардинами на нашій вулиці була домініканська друкарня та криниця з першим у Києві водогоном. Крім того, поруч з бернардинами на цій же вулиці розмістилася і єзуїтська школа-колегіум, а також вірменська церква. Вірмени була завзятими торгівцями, і тому вірменські квартали збереглися майже в кожному з українських міст, яке хоча б частково зберегло своє середньовічне обличчя. Були там і православні церкви - наприклад, невелика церква Миколи Доброго.

Церква Миколи Доброго, за легендою, стояла на Покровській вулиці ще за часів Київської Русі та згоріла під час чергової пожежі на початку XII століття. Більш правдоподібна історія починається на початку XVII століття, коли Самійло Кішка, козацький ватажок, а пізніше - і гетьман, перебуваючи на галерах у турецькому полоні, підняв повстання та здобув бажану волю для себе й товаришів. Щоб віддячити Богові за свій порятунок, він на власні кошти збудував на Подолі церкву на честь Миколи Доброго. Добрим він назвав святого, мабуть, на подяку за визволення - у козацькі часи святому Миколаю молилися за повернення полонених на волю. Є й інша причина такої назви - біля церкви стояв шпиталь для бідних, збудований на гетьманські кошти.

Отже, вже з тих часів ця маленька вулиця працювала «на повну» для слави Божої. Гнилою вулицею ходили священики й монахи трьох чернечих орденів та трьох християнських конфесій, яких об'єднувала і загальна справа, і загальна біда.

Тиха вулиця у бурхливі часи

Загальна біда українських православних, католиків та вірмен була в тому, що всі вони не завжди мирилися між собою. Про православних та католиків мова вже йшла - православні греки ні в якому разі не визнавали їх за християн. Те ж саме можна сказати і про вірмен - в печерському патерику навіть можна зустріти оповідання про монаха, який захворів та викликав до себе лікаря. Той прийшов до монастиря, але коли хворий дізнався, що лікар - вірменин, то відразу заборонив йому навіть торкатись себе, щоб не перейняти скверну від іновірця.

Особливо загострилися відносини між конфесіями після Берестейської Унії 1596 року, коли частина православної церкви признала верховенство Папи Римського. Решта православних налаштувалася на запеклу боротьбу, і незабаром сварки одних православних з другими за престиж та церковні землі прийняли серйозні обороти. Ті православні, що не прийняли унію, вважали себе законними володарями православних церков, монастирів, церковних земель. Уніати (теж, до речі, православні) вважали, що церковне майно належить їм. Запорізьке козацтво проголосило себе захисником православ'я та ворогами унії, і не збиралося зупинятись перед будь-чим. Кожен з них був у чомусь правий, але як наслідок, сварка ця вийшла боком усім її учасникам.

Після смерті унійного митрополита Михайла Рогози, його майно у Києві було розграбовано. В 1606 році у Вільно на нового унійного митрополита Іпатія Потія було здійснено замах, у 1618 році козаки втопили у Дніпрі унійного архимандрита Антонія Грековича, у 1623 році в Вітебську було вбито уніатського єпископа Йосафата Кунцевича. І якщо у Вільно та Вітебську злочинців було покарано, то Київ був досить далеко на сході, і захисники православної віри відчували там себе у безпеці. Саме у Києві ховались у безпеці організатори вбивства Кунцевича, саме туди боялись повертатись навернені на уніатство православні священики та єпископи.

Проте сварки сварками, суперечки суперечками, але Божі служителі, що роблять Божу справу, і піклуються перш за все про душі людські, завжди могли стати вище за конфесійні мури, бо церковні перегородки до неба не доходять. Викладачі київської православної школи Касіян Сакович та Мелетій Смотрицький прямо проповідували про церковну єдність. Православні митрополити Йов Борецький та Петро Могила мріяли про поєднання православної та уніатської церкви, про єдність з Римом та припинення ворожнечі. Петро Могила намагався реформувати православ'я, наблизивши його до європейської культури, що звело б нанівець несуттєві відмінності між вірами. Проте козаки, яких у Києві було чимало, не визнавали жодного примирення, і прямо погрожували православному духовенству, що вб'ють того, хто перейде в унію. Товариш Петра Могили Сильвестр Косів писав, що «...то були такі часи, коли ми час від часу чекали, що нами почнуть годувати дніпровських осетрів, або одного вогнем, а другого мечем відправлять на той світ».

Якщо православні боялися гніву своїх же захисників, що було казати про католиків! Бути у той час католиком у Києві вимагало певної мужності та відваги. Але мешканці Гнилої вулиці трималися, залишаючись вірними своїм парафіянам.

У 1648 році, після початку Хмельниччини, коли закони мирного часу втратили свою силу, київські католики вже не мали можливості залишити місто. По всій України гуляли козацькі загони, які ніколи б не пощадили ані «ляхів», ані «недоляшків», а поруч з ними - і татари у пошуках ясирів, і просто розбійницькі банди. Діватися не було куди. І тут на допомогу католикам прийшли православні - ті з них, що стояли за мирне порозуміння. Сильвестр Косів (той самий, що збирався годувати собою дніпровських осетрів) став після смерті Петра Могили київським митрополитом, і хоча й був головою церкви, яка проголосила війну католицтву, але ані сам, ані його друзі не розділяли радикальних поглядів повсталого козацтва. Косів спочатку намагався втекти з Києва, але козаки захопили його у полон, звинуватили у зраді «давній грецькій вірі» та відправили під конвоєм назад у Київ. Зрозумівши, що сам опинився у такому ж становищі, що і католики з уніатами, митрополит разом із однодумцями сховав у себе в монастирях київських католиків та їхні родини - серед яких напевно були і служителі київських католицьких церков, що залишилися у живих після усіх погромів. Божі служителі, що робили одну Божу справу, розуміли одне одного.

Проте війна рідко милує. Близько 1949 року католицькі церкви були розорені, а ті, хто не встиг заховатись у миротворця Косова, напевно загинули. Землі католицьких монастирів Хмельницький передав православним церквам (наприклад, землі домініканців біля ринку та на Гнилій вулиці були передані Київському православному братству). Але клімат скоро змінився. В 1651 році козацьке військо зазнало нищівної поразки під Берестечком. В серпні того ж року після кількох перемог над козацьким військом військо литовського гетьмана Януша Радзивіла зайняло Київ. Остерігаючись кари за здійснені погроми, більшість киян залишило місто, а вічний миротворець Сильвестр Косів зміг вплинути на Радзивіла та утримати військо від грабунку. Митрополит вийшов назустріч гетьманові та запевнив його у власній лояльності та лояльності киян. Тут католики, яких врятував митрополит, тепер стали запорукою його власного порятунку та порятунку усього Києва. Проте за невідомих обставин по приході литовського війська у Київ на Подолі спалахнула пожежа, яка швидко охопила усе нижнє місто. Літопис того часу пише: "Згоріло домів більше як дві тисячі і кілька церков, церква Доброго Миколи, кляштор Бернардинський і дзвони погинули". А обозний щоденник додає такі подробиці: "16 серпня показався вогонь над Дніпром і до багато домів зрівняв з землею; але костел св. Яцека піхота оборонила... згорів костел бернардинів з кляштором, школи, вірменська церква, дві старинні церкви православних... костел домініканців зістався цілий, бо один вояк загасив полум'я в бані "

Невідомо, хто був винним у цій пожежі. Одні історики звинуватили солдатів Радзивіла, інші - козаків. Зараз важко казати, хто з них прав. Але це навіть неважливо - від вогню постраждали і католики, і православні. І католики, і православні постраждали від полум'я, яке у ті роки охопило усю Україну, вогнем та мечем, скорботою та смертю завершивши релігійні суперечки братів у Христі.

Замість епілогу

Війнам судилося тривати ще багато років, Київ - а з ним і наша вулиця - ще кілька разів переходили із рук у руки і майже кожного разу зазнавали пожеж та лиха. Останнім господарем Києва стали московіти, і в 1660 згідно з указом царя полякам, вірменам та євреям було заборонено жити в Києві. Вулиця Гнила була позбавлена своїх відважних мешканців, а їхні володіння були передані православним. Так, згідно з універсалом полковника Василя Дворецького «пляци бернардинів, єзуїтів та вірмен» були передані церкві Миколі Доброго, а також на цій землі було зведено Покровську церкву, яка й дала вулиці нову назву.

Так Покровська вулиця втратила своє середньовічне обличчя та назву, але не втратила ані призначення, ані долі. Вулицею повністю опанували православні, яким судилося продовжити її незвичайну історію і стати її новими героями. Покровська церква та церква Миколи Доброго горіли та відбудовувалися, служили киянам та російським купцям. Вже у двадцятому столітті церкви та вулицю прославив отець Олександр Глаголєв (той самий «отець Олександр» з «Білої Гвардії» Булгакова), священик церкви Миколи Доброго, викладач та вчений-гебраїст, який зупиняв єврейські погроми та захищав євреїв у справі Бейліса. Отець Олександр був репресований у 1937 році, загинув під час допиту у Лук'янівській в'язниці та був щойно канонізований Православною Церквою Заходу. Син його, Олексій Глаголєв, служив у Покровській церкві та під час німецької окупації врятував багато євреїв від страти, а українців - від відправлення на захід та долі остарбайтера.

Комуністи закривали церкви та забороняли проведення богослужінь, але після розпаду Радянського Союзу обидві церкви відкрилися. Покровську церкву віддали Автокефальній Церкві, а потім - Київському патріархату, а у дзвіниці церкви Миколи Доброго зараз парафія Греко-Католицької Церкви та магазин видавництва «Свічадо».

Київ, переживши декілька століть релігійних сварок, знов стає багатоконфесійним та терпимим. Божі служителі, що роблять Божу справу, знов вчаться любити одне одного. Вулиця, яка колись була місцем зустрічі та дружби багатьох конфесій, знов повертає колишнє обличчя. Пам'ять святих та мучеників - визнаних і невизнаних, відомих та невідомих - зберігається у старих церквах, у подвір'ях та будинках, у розташованому поруч Музею Однієї Вулиці. А нові мешканці церков пишуть нові сторінки історії вулиці та історії міста - пишуть своїми ділами, своїм життям. Як і кожен з нас.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.