УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 96 відвідувачів

Теги
Католицька Церква Вселенський Патріархат діаспора конфлікти забобони церква та політика комуністи та Церква Митрополит Володимир (Сабодан) молодь 1020-річчя Хрещення Русі УГКЦ Церква і політика іконопис краєзнавство автокефалія Предстоятелі Помісних Церков Президент Віктор Ющенко українська християнська культура Археологія та реставрація вибори педагогіка церковна журналістика Церква і влада Приїзд Патріарха Кирила в Україну Доброчинність милосердя Священний Синод УПЦ Голодомор УПЦ КП Києво-Печерська Лавра розкол в Україні секти Мазепа монастирі та храми України Патріарх Алексій II шляхи єднання постать у Церкві Ющенко церква і суспільство Церква і медицина






Рейтинг@Mail.ru






«Помісність» (Україна): Митрополит Каліст (Уер). Як будувати Помісну Церкву



«Помісність», 30 грудня 2007

З поміж багатьох символів «Пастиря» [1] Ерми - книги, яка була написана в другому столітті після Різдва Христового, є два, які в чудовий спосіб зображають буття Церкви. В своїх видіннях автор спершу бачить Церкву в образі старої жінки. „Але чому вона стара?", - запитує Ерма і чує у відповідь: „Тому, що була вона створена раніше від усього існуючого», - тому вона є старою: «і світ був створений для неї» (Видіння ІІ, 4). Згодом Ерма побачив Церкву як велику, але недобудовану білу вежу до якої будівничі постійно доносили нове каміння (Видіння III,2). 

В цих символах «Пастиря» ми знаходимо два суттєві аспекти, фундаментальний та обов'язковий  елементи таїни Церкви. Церква є водночас старою і молодою, незмінною і такою, яка постійно оновлюється. Вона є передіснуюча і вічна, але в той сам час динамічно існує у світі, який постійно змінюється та еволюціонує. Тож Церква є втягнута в процес оновлення, адаптації і непередбачуваного розвитку. Виділяючи ці два образи Церкви, як старої жінки та незакінченої вежі, отець Георгій Флоровський справедливо стверджує, що Церква є живим символом вічності в часі.

Церква як „Таїна"   Так, Церква є істинно Тіло Христове без плями чи вади. Вона вище від земної недосконалості і неторкнута схизмами. Але Церква це також спільнота грішників, людей недосконалих, бідних і кволих, внутрішньо розділених. Ми повинні постійно пам'ятати цю антиномічну дійсність видимої і невидимої Церкви.   Володимир Лоський писав, що ми повинні застосовувати до поняття Церкви Халкедонське визначення про дві природи Христа, як Богочоловіка. Ми повинні уникати будь-яких проявів монофізитства в еклезіології. Однобоко наголошувати на божественній дійсності Церкви. Стверджувати, що церковне життя є цілковито святе і незмінне, і таким чином нехтувати існуванням Церкви в земній історії. Але не менш важливо є не впасти в несторіанство, зводячи Церкву виключно до людської установи, земної організації, підкореної політичним та юридичним законам. Церква не є організація, компанія чи корпорація, вона є організмом, тілом, Боголюдським Тілом, Тілом живого Христа.   Вище я вже торкнувся поняття таїни Церкви, тому зараз хочу пояснити значення слова «таїна» (грецькою - μυστήριον). Богословське значення цього слова, значення, яке ми знаходимо в Новому Завіті, означає не загадку чи головоломку. Воно означає дійсність, яка відкривається для нашого розуміння, але не повністю. Бо вона закорінена в нескінченному, в безкінечних глибинах Бога. Тому є надзвичайно важко дати визначення Церкви сухою, теоретичною мовою.   Отець Павло Флоренський слушно зауважив, що: „Не існує ідеї Церкви, але сама Церква існує. І тому для кожного її члена, церковне життя є безперечно явним і добре відчутним." Таку ж думку висловив і отець Сергій Булгаков: „Прийди і побач. Церква може бути пізнана тільки через досвід, через благодать і через участь в її житті".   Коли ми хочемо будувати помісну Церкву, ми повинні пам'ятати про цей фундаментальний характер Церкви як Таїни: живої, всюдисущої таїни, таїни божественної благодаті.   Завданням Церкви на Землі є святкувати Євхаристії   Перед тим як безпосередньо перейти до розгляду питання про помісну Церкву, необхідно з‘ясувати ще одне важливе питання: «Для чого існує Церква? В чому її особливе і унікальне завдання? Що робить Церква і окрім неї цього не робить ніхто?».   В ХХ столітті Православне богослов‘я дало чітку відповідь на це запитання: «Завданням Церкви на Землі є святкувати Євхаристію».   Згідно з вченням Св. Ігнатія Антіохійського, Церква - це євхаристійний організм, який реалізується і втілюється в часі і просторі через Святу Літургію. Євхаристія творить Церкву, і навпаки Церква творить Євхаристію. Церковна єдність не досягається ззовні за допомогою юрисдикційної сили. Вона виявляється через спільність в Тілі і Крові Спасителя.   Апостол Павло так описав цю єдність: „Чаша благословення, яку благословляємо, чи не спільнота то крові Христової? Хліб, який ломимо, чи не спільнота він Тіла Христового? Тому, що один хліб, тіло одне нас багато, бо ми всі спільники хліба одного" (1Кор. 10, 16-17).   Через сопричастя в Євхаристійному хлібі ми досягаємо церковного сопричастя в єдиному Тілі Христовому. Для апостола, наша еклезіальна єдність не є просто аналогією зі спільністю в Євхаристії, вона є її наслідком. Тільки з того часу як ми беремо участь в спільній Євхаристії ми стаємо об'єднаними в Єдиному Тілі Христовому.   Такий самий підхід ми знаходимо і в богослов‘ї отця Георгія Флоровського, отця Миколи Афанасьєва і митрополита Пергамського Іоана (Зізілуаса).   Однак, не можна розвивати євхаристійну еклезіологію однобоко, не беручи до уваги інші аспекти таїни Церкви. Повнота Церкви не може бути виявлена в Літургії, яка відбувається у відірваності від Вселенської Церкви. Вона присутня в місцевій єпархії, де всі священики і миряни є в сопричасті з місцевим єпископом, який в свою чергу перебуває в сопричасті зі всіма єпископами Вселенської Церкви.   Продовжуючи наші міркування про Помісну Церкву в контексті євхаристійної еклезіології необхідно зупинитись на трьох важливих моментах.    1)      Вселенськість і універсальність Церкви є набагато цінніша за індивідуальні чи етнічні особливості   Якщо основою Церкви є Євхаристія, то це означає, що церковна організація повинна формуватись за територіальним, а не етнічним принципом. Для участі в Святій Літургії збираються разом всі вірні в кожному конкретному регіоні незалежно від своєї національності чи етнічного походження. «Немає юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви одне у Христі Ісусі!» (Гал. 3:28)   Як слушно зазначив Олександр Солженіцин: «Патріотизм, вірність своїй національній ідентичності є цінними рисами, які можуть бути принесені Господу, охрещені і освячені».  Але вселенськість і універсальність Церкви як Тіла Христового і Тіла Євхаристійного є набагато цінніші ніж наші індивідуальні чи етнічні особливості. Правдиву послідовність пріоритетів в нашому церковному будівництві було сформульовано Іоаном Кармірісом, грецьким богословом, який писав: «Ми не повинні говорити про „національну" Грецьку Церкву, ми повинні говорити про Вселенську Православну Церкву в Греції, Росії чи Румунії»,- чи в Франції, Британії і так далі. Звичайно, Православ‘я не заперечує національних ідентичностей: нації існують, але вони покликані до того, щоб бути освяченими і преображеними в тілі Вселенської Церкви.     2) Без парафії немає Церкви   Другим висновком Євхаристійної еклезіології є те, що в нашому церковному житті першочергове місце повинна займати парафія.   Як ми вже говорили, повнота Церкви виявляється в місцевій єпархії, де всі парафії об‘єднані навколо свого єпископа. Але Божественна Літургія відправляється в конкретному місці, на конкретному престолі за участю спільноти, яка є конкретна і видима ( а також і невидима - святі та ангели є завжди присутні і беруть участь в кожній Літургії).   Адже не існує «універсальної» Літургії, яка б складалась з всіх місцевих відправ. Літургія відбувається в конкретному місці, в конкретній парафії за участі конкретної спільноти. Без парафії, без місцевої спільноти немає Церкви.   Цінність кожної окремої парафії, з перспективи Євхаристійної еклезіології, описав грецький православний мислитель Христос Яннарас.     «Сьогодні, більш ніж будь коли в історії, наше особисте існування повинне зосереджуватись на місцевій спільноті. Правда Церкви, реальність спасіння, перемога над гріхом і смертю, подолання ірраціональності в житті і історії - для нас православних все це приходить з місцевої парафії, де є актуалізація Тіла Христового, Царства Отця, Сина і Святого Духа. Літургічна єдність всіх вірних повинна бути відправною точкою для всього на що ми покладаємо надію: перетворення безособового життя людської маси в спільноту осіб, досягнення соціальної справедливості, визволення з неволі потреб. На парафії відбувається поєднання особовості і братерства. Тільки життя парафії може дати освячення політиці і пророчому духу науки, філантропічну ідею економіці і священний характер любові. Поза парафіяльним життям, все це є абстракцією, наївним ідеалізмом і чуттєвим утопізмом. Але на парафії воно дістає історичне втілення, реальну надію і динамічну реалізацію[2]».     Професор Яннарас з сумом додає: «Існує трагічна прірва, жахливе протиріччя між ідеалом парафії як євхаристійної спільноти, есхатологічної реальності і тим, що ми бачимо в дійсності в наших православних парафіях». «Сьогодні, - говорить він: наші парафії репрезентують в основному соціо-релігійний феномен (часом національний і шовіністичний), і не виявляють есхатологічний вимір".   Це є правдою, але в той сам час є й інша правда. Існують етнічні парафії, що є цілком нормальним у відношенні до спільнот емігрантів, які хочуть молитись своєю рідною мовою, мовою яка їх зближує. Але, що є в цьому не нормального, це коли такі спільноти закриваються в своїй етнічності, і цим розривають правдиве сопричастя з іншими. Що є ще більш не нормальним, коли національна мова (дуже часто мертва мова) стає перепоною для передання Слова Божого.   В багатьох Західних країнах зараз є православні парафії, які не є вузько етнічними, але є істинно «інтерправославними». В них є співіснування вірних різних національностей, між православними „по народженню" і новонаверненими - тими хто свідомо прийняв Православ‘я. Саме такі „інтерправославні" парафії є майбутнім Православ‘я на Заході.   3) Одне місто - один єпископ   Якщо ми наголошуємо на євхаристійному характері Церкви. Віримо, що видима Церква - земна організація, повинна формуватись за територіальним, а не етнічним принципом. То ми неминуче дійдемо до висновку, що в одному місті може бути лише один єпископ.   На сьогоднішній день на Заході Православна Церква розділена на різні національні юрисдикції, з кількома єпископами у кожному великому місті. Для нас це не просто незручність чи складність для пастирської роботи і місійної діяльності.  Це не тільки не канонічно. Це є глибинне протиріччя проти буття Церкви як євхаристійної спільноти, еклезіологічний гріх, насильство над Церквою як Тілом Христовим.   На мою думку, це все є зрозуміло і незаперечно. Але більш складним, і тим що розділяє нас західних православних, є питання, яким чином пояснити самим собі наш антиканонічний і гріховний стан і побудувати помісну Церкву. В нас єдине розуміння природи і буття Церкви. Ми однаково визнаємо, що в одному місті повинен бути один єпископ, а всі єпископи країни об‘єднані навколо місцевого митрополита, відповідно до 34 Апостольського правила. Але на сьогодні ми не маємо згоди про стосовно того як цього досягти.   Єдність формується і „зверху" і „знизу"   /.../ Якщо ми запитаємо себе: Чи Православна єдність формується „з верху", „чи знизу"?" То єдиною правильною відповіддю буде, на мою думку, „З обох сторін!".   Зверху. Остаточну відповідь, в справі антиканонічної ситуації Православної Церкви на Заході може дати тільки Святий Великий Собор за участі всього Православного світу. Але тут постає питання, коли буде скликаний такий Собор? Тим часом, в очікуванні цього Святого Великого Собору, ми повинні діяти в повній співпраці з нашими Цеквами матерями, по типу Єпископської Асамблеї, як це є у Франції.   Але це ще не все. Ми також повинні звертати увагу на настрої знизу. Якщо Святий Великий Собор дійсно одного дня відбудеться, його рішення найдуть своє втілення тільки в випадку сприйняття їх всією церквоною повнотою, кліриками і мирянами в кожному конкретному регіоні.   Підготовка до такого Собору і пошук єдності на місцевому рівні є двома рівноцінними обов'язками кожного з нас без виключень. Якщо наше Церковне майбутнє є в багатьох аспектах таємниця, то це таємниця, яка стосується кожного з нас. Як потвердили Східні Патріархи у своїй відповіді папі Пію ІХ (1848): „Охоронником віри є Тіло Христове, увесь народ".   Єдність це не тільки Дар, але й Завдання, яке потрібно виконати   Не будемо сподіватись, що єдність Православ'я в Західній Європі прийде відразу готова з небес... Адже єдність це не тільки дар, але також і завдання, яке потрібно виконувати. Канонічна єдність, формування Помісної Церкви, відбудеться тільки тоді, коли для цього буде щире бажання, сильне, непереборне, наполегливе почуття серед всіх православних вірних даної території. Це є відповідальність всього народу Божого у всій його повноті - всіх хрещених, які складають „царське священство" (1Пет 2:9), які отримали „помазання від Святого Духу" (1 Ів. 2:20), тих кого Східні Патріархи назвали колективним і індивідуальним „Охоронцем віри". Помісна Церква буде тоді, коли кожен з нас відчує себе особисто причетним до процесу її формування.   Необхідно пам'ятати, що ні Вселенський Собор, ні Патріархати Константинопольський чи Московський, ніяка інша Церква - Мати, не може створити Помісної Церкви. Все, що вони можуть зробити це тільки визнати її. Але процес формування повинен відбуватися в ній самій. Вище керівництво може допомагати, перевіряти, підтвердити і проголосити її, але творча робота може бути здійснена тільки всередині самої майбутньої Помісної Церкви, живими євхаристійними спільнотами, які є покликані поступово сформувати тіло нової Помісної Церкви. Робота повинна відбуватись не тільки „вверху", але також і „внизу".   Як ми повинні реагувати на лист Патріарха Московського Алексія ІІ[3]primusinterpares в Вселенському Православ'ї. Ніде на Заході: в Франції, в Великобританії чи Америці неможливо буде створити Помісну Церкву без участі Вселенського Престолу. від 1 квітня 2003 року? Безперечно, заклик до єдності є позитивним моментом. Але як і багато інших людей, я обурений і в той сам час вражений, що в листі Московського патріарха немає посилання на Вселенського патріарха, як
Співзвучно з багатьма іншими людьми, які висловлювались на цю тему, отець Борис Бобринський [4],  зауважив, що лист Патріарха Алексія ІІ показує нам існування двох протилежних бачень вирішення проблеми. В своєму зверненні Патріарх вважає, що перш за все повинна бути досягнута єдність всіх православних юрисдикцій російського походження в Західній Європі під керівництвом Митрополита Московського Патріархату. І вже після цього з'явиться можливість поступового створення мультинаціональної Церкви і можливість отримання нею автокефалії від Москви. Іншим баченням, який особисто мені видається більш прийнятним, є те, що вже сьогодні в Архиєпископії Православних громад руської традиції в Західній Європі під юрисдикцією Вселенського Патріархату є зародок місцевої мультинаціональної Церкви.   Еволюція вашої Архиєпископії, в якій багато парафій вже не мають суто російського характеру, але навіть ті, що є такими мають в своєму складі вірних, що належать до інших націй. І це дає надію на майбутнє. Я погоджуюсь з отцем Борисом Бобринським, який каже, що Архієпископія є ембріоном майбутньої Помісної Церкви. І не має сенсу міняти юрисдикційне підпорядкування Константинополю на Московське. Також хочу наголосити всі інші єпархії грецькі, Московського Патріархату, румунські чи сербські проходять ту саму еволюцію, яку пройшли ви. Хоча це відбувається з різною швидкістю і масштабом. Всі ці єпархії (і це є цілком природно) мають паралельно зі своїми парафіями франкомовні громади чи монастирі або парафії, які включають вірних різних національностей.  

Крім того, і це також важливо,  в Франції ви маєте добрий досвід співпраці між парафіями та єпархіями, які належать до різних православних юрисдикцій. Ця співпраця розпочалась першою зустріччю міжравославного Комітету в Грецькій Церкві 1939 року в Парижі. І дала поштовх утворенню Постійного Комітету в 1943 з ініціативи румунського архімандрита Теофіла Іонеску. А починаючи з 1967 року працює між-єпископський Комітет, знаний сьогодні як Асамблея Православних Єпископів Франції. Це ж такий тривалий період співпраці.

Церква є триваюче Таїнство

Змушений зізнатись, що я є засмучений листом патріарха Алексія ІІ, який наголошує на суто російському елементі церковного життя Франції. Мені видається, що між таким баченням і євхаристійною еклезіологією, яку я перед цим представив, є суперечка. В наших стараннях сформувати Помісну Церкву ми повинні наголошувати не на етнічному принципі, а на територіальному. Святкування Святої Літургії повинно збирати всіх православних християн в кожному місці, як це є в вашій Архиєпископії (і в інших також). Парафії не повинні бути моно, але мультиетнічні. Моя порада буде вам: продовжувати свою пастирську роботу під омофором Вселенського патріарха, який ніколи не намагався вас „еллінізувати". Який дає вам повну свободу в здійсненні вашого покликання, покликання приготувати дорогу для утвердження Помісної Церкви. В спільній молитві і співпраці зі всіма православними цієї країни.   На завершення, я б хотів процитувати французького богослова Олів'є Клемана: „Давайте працювати разом, збагачуючи один одного зі свого власного спадку, смиренно, відкрито, по-євангельськи, з відчуттям вселенськості і впевненістю. Для того, щоб традиція була живою, вона повинна бути творчою.". Також хочу пригадати слова св. Іоана Кронштадського: „Євхаристія є триваюче Таїнство. Церква є триваюче Таїнство". З подивом і благодарінням за те, що дарує нам Господь, давайте відкриємо наші серця Таїні, якою є Церква, стара і поважна, і вічно молода, вічно та сама і вічно нова...  

 

Українською переклад здійснено магістром богослов'я Анатолієм Бабицьким з дозволу єпископа Василія (Осборна) (Вікаріатство Великобританії і Ірландії Константинопольського патріархату)

 


1] Твір ранньохристиянської літератури, написаний в жанрі Одкровення. Довгий час книга вважалась священною та була включена в список канонічних християнських творів IV століття («Синайський кодекс»). Однак, в кінцевий варіант канону вона не ввійшла.

 

2] Доповідь на між православній конференції в Брукліні, Масачусетс (Вересень 1970), надруковано Eastern Churches Review 3 (1971), сс. 299-300.

3]Послание Патриарха Алексия ко всем православным приходам русской традиции в Западной Европе (1.04.2003) http://la-france-orthodoxe.net/ru/tserk/alexis_lettre Патріарх звернувся до всіх єпископів єпархії яких мають російське походження (РПЦЗ, РПЦ МП та Архієпископії парафій руської традиції в Західній Європі Константинопольського Патріархату) з закликом про об‘єднання всіх юрисдикцій під омофором Московського престолу, щоб з часом на базі об‘єднаної митрополії утворити Помісну Православну Церкву в Західній Європі.

4] Протопресвітер Борис Бобринський - доктор богослов‘я, професор догматичного богослов‘я Свято-Сергієвського Богословського Інституту в Парижі, активний учасник екуменічного руху. Автор низки богословських книг та статей. З 1993 по 2005 роки був деканом Свято-Сергієвського Інституту.  

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.