УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 135 відвідувачів

Теги
конфлікти вибори молодь діаспора Церква і медицина Ющенко Католицька Церква краєзнавство Церква і влада церква та політика Приїзд Патріарха Кирила в Україну Священний Синод УПЦ Предстоятелі Помісних Церков милосердя педагогіка Патріарх Алексій II УПЦ КП УГКЦ Митрополит Володимир (Сабодан) шляхи єднання церковна журналістика забобони секти Вселенський Патріархат Києво-Печерська Лавра Доброчинність 1020-річчя Хрещення Русі Мазепа монастирі та храми України церква і суспільство розкол в Україні постать у Церкві Президент Віктор Ющенко Археологія та реставрація іконопис автокефалія Голодомор Церква і політика українська християнська культура комуністи та Церква






Рейтинг@Mail.ru






«Вісник & Ко» (Луцьк): З Божою поміччю двічі поборола рак



«Вісник & Ко» (Луцьк), Кость Гарбарчук, 3 січня 2008

Дивовижним чином переплелися долі героїв двох наших публікацій. У грудні 2002 року газета у матеріалі «Після народження дитини рак відступив» розповідала про жительку Нововолинська Олену Матвіюк. Хочу нагадати нашим читачам про цей незвичайний випадок. У 39 років Олені Іванівні, яка народила двох дітей, поставили страшний, як вирок, діагноз - рак молочної залози. Жінку прооперували, вона отримала 20 доз опромінення і пройшла три курси хіміотерапії. А через два роки після операції пані Олена народила дівчинку, яку назвали Ангеліною. 
У квітні 2004-го ми писали про драматичну долю хлопчика Вадима Мартинюка. Матеріал називався «Дитинство у... бочці». Батьки, які постійно пиячили, практично скалічили дитину, у нього розпочалася атрофія м'язів ніг. Вадим тривалий час був у дитячому відділенні Ківерцівської районної лікарні. Звідти потрапив у Костопільську спецшколу-інтернат для дітей-інвалідів. Згодом його перевели у Дніпропетровську школу-інтернат для дітей з вродженими вадами. Дві молодші сестрички хлопчини - Таня та Іванка - навчалися у Володимир-Волинській школі-інтернаті для дітей-сиріт. У травні 2007-го Вадим повернувся на Волинь у велику і дружну сім'ю Матвіюків, де вже жили його сестри. Ця неймовірна історія схожа на різдвяну казку зі щасливим закінченням.

Долина смертної тіні

Напередодні Нового року ми побували в Нововолинську в родині Матвіюків. На порозі нас зустріла маленька смуглява чорноока дівчинка, яка одразу сказала, що її звати «Іка» і їй три роки. Усміхнена господиня Олена Іванівна запросила до хати. Слухаючи її розповідь, я був вражений - через які випробування довелося пройти цій сильній і мужній жінці. Вона ніколи не нарікала на життя, тільки щиро молилася.
- Перша публікація у «Віснику», в якій я розповідала, що хочемо взяти п'ятирічного Дениска, допомогла нам, - розпочала нашу розмову пані Олена. - Ми хлопчика забрали додому, а через деякий час і його старшого брата Володю. Таким чином сім'я наша збільшилася. Але так сталося, що я через півроку знову потрапила в онкологічний диспансер і мені поставили діагноз рак кісток, пішли метастази у таз. Я ціле літо займалася хлопчиками, адже вони тільки починали жити у сім'ї. Мені було нелегко, бо старшому вже виповнилося десять років. У нього свій сформований характер. Я постійно відчувала сильні болі в спині, думала, що то радикуліт, і просто не звертала уваги. Нікому нічого не казала, за тією метушнею навіть не було часу перевіритися. Але одного ранку не змогла встати з ліжка. Медики з онкодиспансеру тільки побачили, яка я перекошена ледве зайшла до них, відправили на комп'ютерне обстеження. Чесно скажу, такого вироку не чекала - рак кісток... Це був шок для мене, навіть більший, ніж у 1997 році, коли поставили перший діагноз. Я, віруюча людина, втратила контакт з Богом.
Скажу відверто, коли Олена Іванівна це розповідала, так спокійно, з усмішкою, у мене аж мурашки забігали по спині.

 Олена МАТВІЮК з донькою Ангеліною- Знову Бог вам послав випробування, - зауважую.
- Ні, це навіть не випробування, - відповідає вона, - а хрещення вогнем. Це така долина смертної тіні. Мене не лякав діагноз і що треба пройти лікування, мене злякало те, що втратила контакт з Богом. Цей стрес вибив мене з колії на три дні. Всі йшли спати, а я вночі кричала: «Боже, де ти? Якщо я не буду відчувати тебе у своєму житті, як пройду те онколікування?» Там така атмосфера, дух смерті ширяє по всіх палатах. Ти його відчуваєш, коли не маєш Божої підтримки. Не Бог від мене відійшов, а я від Бога віддалилася. Через своє служіння дітям я мало молилася, мало читала. Господь мені показав: якщо ми втрачаємо контакт з ним, то стаємо безсилими. Я пішла до пастора, він мене наставив на правильний шлях, і я вже їхала в лікарню повністю озброєна, - усміхається моя співрозмовниця.
- Ви знаєте, я провела такий плідний місяць, поки лікувалася. Бог мене закинув у лікарню, щоб я розповідала про спасіння, адже люди там на грані смерті. Кожен з нас повинен знати, що завтрашній день не наш. Я бачила смертельно хворих на рак кісток. У людей страшні болі, вони дуже страждають. Але Бог всемогутній, для нього що рак, що чиряк. Я також реально розуміла, що, можливо, мій час на землі вже минає. Народила трьох дітей, три сироти мала в домі і думала: моя місія вже завершується. Саме тоді усвідомила, що стосунки в сім'ї треба поліпшити і більше цінувати одне одного. Може статися так, що завтра один з нас буде лежати мертвий, і ми не встигнемо сказати йому те, що хотіли, не зможемо пригорнутися, подарувати тепло. Коли повернулася з лікарні, то сказала Василеві, що іноді ми розмінюємо своє життя на якісь дрібнички. У нас не буває якихось серйозних сварок, іноді трапляються непорозуміння, але життя таке коротке. Ще мені Господь дав розуміння: на землі ми можемо бути благословенням один для одного. Повинні дарувати любов, говорити добрі слова, терпіти і приймати один одного такими, як ми є. Цей час, який нам дано, треба використати сповна. Друге перебування у лікарні відкрило для мене, що треба жертвувати собою заради другої половини. Я вже не кажу про дітей.          
Пройшовши курс лікування, Олена Матвіюк повернулася додому, адже тут її з нетер-пінням чекали дітки. Їй стало легше, але болі в кістках не пройшли. Чотири роки вона страждала, реагувала на зміну погоди, лише у вересні 2007 року біль відпустив. Кожних півроку пані Олена їздить на комп'ютерне обстеження в онкологічний диспансер.
- Коли я повернулася додому, то одразу звернулася до Бога, - розповідає ця дивовижна жінка. - «Боже, дякую, що ти продовжив мій вік на цій землі. Ти добре знаєш - у мене троє маленьких дітей: дочка і два сини. Я хочу ще взяти сестричку для Ангелінки. Дати сироті дім та материнське тепло».  Помолилася, але нікому нічого не казала про свій намір. Вирішила це зробити після ком-п'ютерного обстеження, бо дуже боліли тазові кістки. Я вже була у Володимирі в інтернаті, знайшла дівчинку.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.