УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 46 відвідувачів

Теги
монастирі та храми України 1020-річчя Хрещення Русі конфлікти секти Києво-Печерська Лавра шляхи єднання Церква і медицина комуністи та Церква УПЦ КП Голодомор Президент Віктор Ющенко Вселенський Патріархат іконопис Церква і влада милосердя Патріарх Алексій II Церква і політика церква та політика краєзнавство Доброчинність вибори церковна журналістика Митрополит Володимир (Сабодан) Предстоятелі Помісних Церков Мазепа Ющенко Священний Синод УПЦ Археологія та реставрація розкол в Україні українська християнська культура педагогіка УГКЦ Католицька Церква діаспора забобони постать у Церкві молодь автокефалія церква і суспільство Приїзд Патріарха Кирила в Україну






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Прокіп Колісник: У Словаччині я живу 327 років



«Україна молода», Ольга Жук, 18.01.08

Чи пише художник ікони з натурниць, про його мрію розмалювати позаконфесійний храм, як живеться українцеві з дружиною-словачкою і хто кого переманив на свій бік, Прокіп Колісник розказав в ексклюзивному інтерв'ю «УМ»

Ми зустрілися з Прокопом Колесником на Майдані, біля колони з глобусом. «Тут написано, скільки кілометрів із цієї точки до різних міст, - каже Колісник після вітання. - Моя Поташня - це кінець світу, бо звідти немає ніяких доріг, але водночас вона - центр Всесвіту, бо там народився я».

Він живе у Словаччині, але є громадянином України, двічі номінований на Шевченківську премію (1994-го і 2008-го). У своєму селі Поташня на Вінниччині Прокіп Колісник - герой нашого часу. За його ініціативи відкрито Музей культури села і «Галерею Прокопа Колісника», а ще кожного літа митець запрошує своїх друзів на пленер, і тоді всім селом відзначають свято культури. Коли не в змозі малювати, то пише. Є автором двох книжок есеїв - «Чисниця» (2001) та «Від першої особи самоти» (2002), виданих у Словаччині. Його називають християнським художником, але це не заважає Прокопу Коліснику планувати серію робіт оголених жінок.

 

У всьому винні флейта і «Полонез» Огінського

- Дуже часто українці їдуть у Європу заробити грошей, але з часом забувають, де їхня батьківщина, стають космополітами. Ви ж, навпаки, повертаєтеся, і не куди-небудь, а в маленьке село на Вінниччині.

- Напевне, щось із ментальністю не те, бо приїжджаю в Україну не лише тоді, коли мене номінують на Шевченківську премію. Я б тут і залишився, але маю бути з дружиною і дітьми. Після одруження жив 5 років у Києві, тоді нас виселили, бо моя дружина - іноземка, а таким сім'ям жити на квартирі заборонено. Направили у Чернівці. На Буковині жили б і досі, але в кінці вісімдесятих напала на дітей - Ярину і Віктора - незнана болячка. Через це вирішили переїхати до батьків моєї дружини - у Словаччину. Я громадянства не міняв, бо вважаю себе українцем. До речі, вдома спілкуємося рідною мовою, я - українською, Власта - словацькою. Діти знають обидві мови і звертаються до кожного на його рідній.

- Публіцист Осип Назарук досліджував тему змішаних шлюбів і писав, що коли українка вийде заміж за іноземця, то переманить чоловіка до себе, коли ж українець візьме за жінку чужинку, то зречеться отчого дому. Ви ж нібито уклали угоду.

- Де ви бачили таку дружину, яка б перетягла росіянина на наш бік? Власта в нас спілкувалася суржиком, як і більшість населення. Познайомилися, коли служив в армії у Словаччині. Я тоді малював пейзаж, а коли втомився, почав грати на флейті «Полонез» Огінського. В той час ішли дівчата і зупинилися, щоб послухати. Відтоді ми не розлучалися, хоча бути разом словацькій студентці й українському солдату було нелегко.

- Після навчання в Одеському художньому училищі, Київському художньому інституті ви також здобували освіту в літній Академії мистецтв в Австрії. Не вистачало українських знань?

- Я завжди вчився на відмінно. Моя дипломна робота - живописне полотно «Дума про волю» (1987) - отримала «Золоту медаль» Академії і досі висить в Академії мистецтв. Чим ширший діапазон можливостей, тим людина тугіше тримається на своєму. Ви правильно зауважили, що інколи люди з Мукачева їдуть у Прагу на 11 місяців і кажуть, що стали чехами. У великій мірі в цьому винна держава. Навіть повії на празькому плато будуть розмовляти ламаною чеською, щоб заробити, а коли потраплять на слов'янина - то російською, але тільки не українською. До нас ставлення апріорі зневажливе, світ поділився, і саме на нашому кордоні. Ті люди, які виробляли колючий дріт, не лишилися без роботи, свій продукт ставлять на нашому кордоні. Українська держава не домовилася із західним крилом Європи, не попіклувалася про тих українців, які живуть за межами країни, але лишаються громадянами України. Колись я собі записав, що залишуся українцем навіть тоді, коли в Україні буде лише три українських хати. Я законно живу в Шенгенській зоні, але мушу мати шенгенську візу, бо є громадянином України. Коли приїжджаю сюди, то мало чую українську мову, телебачення окуповане, і таке враження, що я на чужині. Там мені зрозуміло, я маю розмовляти на вулиці словацькою. Але чому тут теж мало рідного?

- У моєму селі на Тернопільщині наші прапрадіди, емігрувавши в Америку, пересилали кошти на Будинок культури. Тепер чи не з кожної хати хтось виїхав за кордон, але ніхто нічого не будує, не відкриває. А з вашої ініціативи у селі відкрито «Галерею Прокопа Колісника», Музей культури села. Навіщо вам це все?

- Коли ріс у Поташні, ніколи не бачив живого художника і мені було боляче. Вчили за поганими репродукціями. Здавалося, що письменники і художники - це мумії, з іншої цивілізації. Тому я хотів, щоб діти бачили митця не як ідола, а розуміли, що це теж нормальні люди, які перевтілюються, коли творять. Цю можливість ми даємо селянам уже 4 роки. Є люди, які кажуть: краще б ми зробили млин. Я їм не забороняю робити ані млин, ані дорогу, та знаю, що там є 150 учнів, і це ми робили бодай для одного школярика.

- Як почалася робота над галереєю і музеєм?

- У панському будинку 1776 року 50 років була школа, в якій навчався і я. У 1985 році побудували поряд новий корпус, а в старому приміщенні складали вугілля. Кілька років тому в село прийшов підприємець, орендував землі і завітав до мене додому, щоб разом щось зробити з панського будинку. Я запропонував створити осередок культури. Хотів, щоб зібрали артефакти, котрі у тому середовищі завжди були, підкреслити архітектоніку, історичну цінність предметів, з котрими люди жили. У храмі ми знайшли старовинні подільські ікони, зараз вони в етнографічному залі музею. Цей підприємець дав гроші на ремонт, і 22 серпня 2004 року ми урочисто відкрили Музей культури села. Без мене музеєм займаються вчителі, їх підтримує місцева влада, а виставки змінюються, коли приїжджаю. На початку села побудували монумент, на якому є герб Поташні. Його зробив у Словаччині.

- Не закидали односельчани, що ви привласнили панський будинок?

- До сеї пори є такі люди, які кажуть, що я картини порозпродував і сиджу у корчмі. Кажу їм, що картини мої, які сам написав і які подарували. Чотири роки поспіль організовую в Поташні пленери. Пропоную надконфесійне свято культури, щоб люди відчували культурну ідентичність, одухотворювалися.

- Пленери відрізняються між собою?

- Принципово - нічим. Проект назвали «Поташня - чарунка Поділля». Чарунка - це гніздечко на рядні, місце в щільнику, де сідають бджоли. У липневу суботу збираємося в альтанці у мене на подвір'ї, співаємо пісень, ведемо дискусії, а в неділю робимо великий вернісаж, концерт. Цього року виступала співачка Ірина Шинкарук, минулого - дует «Писанка», Олександр Смик. На пленер збираються художники Левко Воєдило, Олесь Соловей, Василь Корчинський, Володимир Гарбуз, фотохудожник Олександр Харват, приєднується мистецтвознавець Станіслав Бушак. Був у нас на другому пленері художник із Словаччини. Походить із України, але громадянство змінив. Його почала мучити ностальгія, зателефонував мені і приїхав на пленер. Кожен із учасників залишає щороку один твір. Живуть у школі і в яслах, дехто - в мене. Картини в майстернях не домальовуємо, пишемо на одному подиху. На основі цього зробили 2006 року виставку «Феномен українського села» і «Три літа» у Національному музеї Шевченка. В експозиції була й етноінсталяція з тих предметів, які знайшли у Поташні.

«Для мене мистецтво - як сповідь: я не можу брехати на сповіді»

- У «Галереї Прокопа Колісника» є автопортрети. Маєте якусь специфіку їхнього малювання?

- У кожного художника є моменти самопізнання. Зовсім не йдеться про нарцисизм. Я ніколи не малюю з себе Шварценеггера, скоріше - рембрандтівський підхід. Дивлюся в дзеркало і пишу не те що бачу, а що відчуваю. Малювати треба принаймні в трьох аспектах: на основі зразка (копіювати), на основі баченого (модель), але головне - з уяви. Шедевр виходить тоді, коли вмієш це поєднати. Кожен твір до певної міри є автопортретом. Для мене мистецтво - як сповідь: я не можу брехати на сповіді.

- Ваші ікони є в церквах, Святий Димитрій Солунський стоїть у Поташні в місцевому старовинному Свято-Дмитрівському храмі. Як ви їх малюєте? Дехто дотримується посту, багато молиться, пише в храмі, а не в майстерні.

- Усе життя хотів розписати храм світлими іконами, цитуючи Мікеланджело та інших класиків, а іконостас зробити із дзеркала. Храм має бути над конфесіями, щоб кожен міг прийти і порозмовляти з Богом без посередника. Коли малюю пейзаж, портрет, автопортрет, оголену жінку, етюд чи ікону, це зовсім інші почуття. Не хочу робити з себе святого, але тоді навіть іншу страву людина має бажання їсти. Я не керуюся церковними канонами, нібито не можу їсти м'ясо чи ходити на гульки, але тоді не маю такої потреби. Можу писати цілий день і не їсти. Малюю в майстерні, поєдную християнську традицію і дохристиянський світогляд із космічними символами.

- Вам потрібні натурниці, щоб малювати ікону? Адже Врубель малював Богородицю зі своєї коханки.

- Для ікон натура не потрібна. Статевих почуттів там має бути найменше, переважає духовне, де мінімум тіла. Картина є суб'єктивною сповіддю, але ікона - колективна молитва. Вони не писалися одним автором. Хтось робив рисунок, хтось - позолоту, щоб було мінімум егоцентризму. Коли сільський богомаз розписав церкву, священик йому сказав, що бачить там Параску, скрізь одні селюки. Художник тоді каже, що для нього вони святіші, ніж видумані образи. Таке життя. А коханка Врубеля була дружиною Прахова, донатора його творчості. У нього напевне були психологічні проблеми, та я його розумію. Коли ходив по словацьких монастирях, то відчув розрив між екстравертним та інтровертним зображенням. Монастирські храми мали б розписувати аскети і монахи, але церкви, куди ходять звичайні люди, повинні розписувати художники, які мають ті ж статеві, психологічні проблеми. Інакше буде сухий, віддалений ідол.

Про вампірів, 327 років життя, старе рядно і нудистські пляжі

- Коли Рєпін писав «Запорожці пишуть листа султанові», його моделлю був син, а тоді він його замалював кимось іншим. Через деякий час хлопець викинувся з вікна. Чи не відчуваєте відповідальності за тих, кого малюєте?

- Я б не хотів шукати в цьому марновірство. Хоча не кажу, що таке не може статися. Це вплив шаманства. Якщо людина має чисті помисли, то нічого поганого не станеться.

В оповіданні Едгара По про портрет є історія, коли художник, малюючи свою дружину, висмоктав із неї всю енергію. Та художник - не вампір. Це властиво мусульманству, іудаїзму, де заборонено писати людину. Все, що робиться з любов'ю, є мистецтво. Я насолоджуюся красою Божою.

- Ви викладаєте малюнок та живопис у Пряшівському університеті. Скільки років уже у Словаччині?

- Коли в мене про це запитують, то кажу, що живу там 327 років, бо на чужині рік за 17. Психологічно і соціально я ніколи не полишав України, а Словаччину знаю майже 30 років. Мені більше болить не те, що словацькі інституції нагадують, що я чужий, а коли приїжджаю сюди і мені в чомусь відмовлять через моє місце проживання. З кожним роком усе важче зробити виставку, кажуть, що я не тут.

- У музеї Льва Толстого посередині кімнати стоїть старий пошарпаний тапчан. Його ніхто не викидає, бо там народилося декілька поколінь Толстих. У вас нова майстерня, а чи немає старих речей, які б передавали енергетику поколінь?

- Я купив приміщення в новому будинку і побудував купол, хотів, щоб було багато експозиційного простору, тому стеля має 4 вікна. Коли малюю, то медитую, дивлячись на небо. У мене є ікона моєї бабці, яка прожила 102 роки, за нашими скромними підрахунками. Це була перша намальована картина у моєму житті. Бабуся мала 10 дітей, моя мама була дев'ята. Вона віддала її мені у 98 років. Перевіз ікону таємно через кордон. А цикл живописних творів «Таємниця рядна...» (2003-2007), які номіновані на Шевченківську премію, я малював на рядні. Його зараз можна знайти лише в селі. Це теж свого роду енергетика. Свою маму Марію намалював на рядні, яке вона замолоду виткала сама.

- Ви також пишете оголену жінку. Запрошуєте натурниць?

- На периферії з цим важко, у жінок багато комплексів. У циклі «Буття», коли на шостий день Бог створив чоловіка і жінку, я малював оголену дружину. Минулого року знайшов модель в Україні, сфотографував її, щоб потім малювати у Словаччині в майстерні, але так і не приступив до роботи. Якась вона холодна. Маю намір створити цикл оголених жінок у масці, бо тут не так важливе обличчя, як краса тіла. Не цікаво, коли на роботах одна і та сама модель, тому ходив по нудистських пляжах у Братиславі. Пройшовся вздовж одягнений і розчарувався, бо надто різні тіла і не завжди красиві. Але декого крадькома сфотографував.

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.