УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 240 відвідувачів

Теги
Доброчинність конфлікти церковна журналістика Вселенський Патріархат Церква і політика церква та політика Ющенко Президент Віктор Ющенко іконопис автокефалія Церква і влада діаспора Предстоятелі Помісних Церков розкол в Україні монастирі та храми України вибори Митрополит Володимир (Сабодан) Києво-Печерська Лавра Церква і медицина секти постать у Церкві краєзнавство молодь УГКЦ Мазепа педагогіка Католицька Церква Голодомор Патріарх Алексій II 1020-річчя Хрещення Русі Приїзд Патріарха Кирила в Україну милосердя комуністи та Церква Священний Синод УПЦ УПЦ КП забобони шляхи єднання церква і суспільство українська християнська культура Археологія та реставрація






Рейтинг@Mail.ru






«Галичина» (Івано-Франківськ): Душа



«Галичина» (Івано-Франківськ), Калина Ватаманюк, 5 січня 2008

Про душу теперішнє покоління майже не думає як про живу сутність. Нема на такі дурниці часу. Може, тому не думає, що її ніхто не бачив, як не бачив образ Бога, не бачив образ Смерті. І хоч усі ми чуємо, відчуваємо, що вона є носієм нашого тіла, або, як кажуть святі старці, наших шкіряних одеж, та кожен чомусь розуміє інакше, простіше: то «я», а не душа моя.
З пам'яті мого далекого дитинства, як з високої засніженої гори сходить морозний різдвяний день. Ми, діти, п'яніли від солодкості найяснішого у житті свята Різдва Христового. На кілька днів ставали маленькими мандрівниками, пригортали до гарячих сердець своїх Ясну Зорю доброї новини, яку носили від хати до хати. На підвіконнях чи не кожної господи горіла свічка і мерзла на полумиску свята вечеря - це для душ померлих рідних.
Наші серденька вростали у це високе, повне тайн, свято, у цю святу віру так глибоко, що, здавалось, ніщо не могло б вирвати їх звідти. Певно, ми були тоді святими дітьми. З тої святої смуги дитинності ясніють сьогодні у душу мою дві високі тоненькі постаті молодих жінок: моєї мами і сусідки Параски. Параска переступила поріг нашої хати, напустивши за собою цілі отари білого скрипучого морозу, присіла на лавицю і з якимось подивуванням розказувала:
- ...Йой, Катери, якби сама на свої очі не виділа, не повірила би нікому. Ану подивиси, які морози тріскают - пташки ніде не увидиш. А це як відвезли неню на цвинтар, у хаті тотій, де вона лежала, засвітили на ніч свічку, насіяли, як належить, на голий стіл муки кукурудзяної і поставили на той посів горні води - аби душечка неньчина прийшла напитися. Свічка горіла, аби виділа, куда іти. Рано приходимо, а у хаті пташка, голубка біла, літає, сліди на посіяній муці лишила - таки видко пила воду. І відки вона взялася при зачинених вікнах і дверях?..
- Йой, Параско, та то відай душечка ненина таки приходила - даласи знати, що вона є, що вона не умирає, а лиш тіло наше умирає. Правду таки казав Христос...
- Та то, Катери, ненька моя була праведниця, таку добру совість мала, усіх любила, усіх прощєла, усім помагала. А що терпелива була - то світ такої жінки не знав...
- Видко, Параско, Бог позволив душечці за її праведність прийти і показатися рідні.
- Та, певно, Катери, що душа наша - птаха чи що?.. - не то питала у моєї мами, не то стверджувала Параска.
Минали літа, і згодом про такі святі речі, як душа, совість, сумління, терпеливість, Бог, гріх, коляда, безсмертя душі все менше і менше говорили. Все рідше і рідше горіли у різдвяну ніч свічі і мерзла свята вечеря у глиняних полумисках на підвіконниках наших хат - і душі рідних уже не прилітали до родини, і після смерті їх ніхто ніяких пташок не бачив, муку на стіл не висівав і воду свячену не клав - клали на гріб стакан з горілкою. Помалу ясна, сонячна віра у безсмертя душі висихала у багатьох серцях. І якщо десь хтось і говорив, і згадував про щось таке, що не можна очима побачити і пальцями доторкнутись - такий ставав смішним казкарем.
Більшість таки жила бездумно, легко; все частіше і частіше, тримаючи гранчастий стакан у руці, сміялася: пий, душе, і веселися - раз живеш на землі. А якщо раз - вирубувалися ліси Карпат, засмічувалися береги рік і самі ріки, міліло сумління у людей, згасала совість, закони неба замінили брехнею і грошима, за які все продавали і купували. То була катівня духу народного. Зрештою, в усі часи Бог залишав за людиною вільний вибір - дивитися на світ власними очима. І навіть у тій темряві світло істини зблискувало у серцях тих, хто прагнув до неї, до правди, до неба, до Христа.
Та є на землі край, що Гуцульщиною зветься, не вивчений до кінця. Він ніколи не віддавав свій Дух чужинцям. Цей шматок Карпатських гір тримає у своїй серцевині чимало тайн, і одна з них - це тайна про Душу, яку ніхто не бачив, але яку гуцули чують у собі і бережуть. Поцінування душі у собі, у рідних тут тримається на великій вірі, а не на наукових твердженнях. Тому у святкування святого вечора і Великодня - народження Христа і Воскресіння Його з гробу - гуцули вплітають найяскравішу квітку пам'яті про душі померлих. Бо якщо твоя душа у дочасному житті пам'ятає про ту, яка уже на правді, - то є Божа, світла душа, а не Каїнова.
Душа - це, кажуть, сумління. Це щось таке, що плаче у грудях, сумує, передчуває недобре, або радіє, веселиться, коли у світлі Божому купається. Чим довше людина живе, тим душа у ній стає тихішою, сумирнішою. Бо тіло вже не таке вогнисте, не таке шалене, то і дає душі трохи спокою перед відлітом. Це щось таке у наших грудях, як сонце - коли ми перебуваємо у миттєвостях піднесення, щастя, радості. Або таке, як могильна яма, або найтемніша і найдовша ніч у Пилипівку - коли терпимо.
Віра у безсмертя душі тут, на Гуцульщині, унікальна і глибока. Певно, мало який народ використовує стільки засобів для її спасіння: покути, пожертви, молитви на дому, у колі родини, коляди за померлих, Служби Божі, сповідь, піст... Та піст, молитва і свічка супроводжують гуцульські родини крізь усе життя через покоління. Цими важелями духовними вони виправляють долю, рятують себе від бід і нещасть, убезпечують праведне і спокійне у Бозі життя дочасне і у вічності.
У горах знають, що люди поділені на авелів і каїнів. Каїнові душі посилаються у випробування авелевим. іде вічна боротьба на землі між добром і злом. І душі-світляки вимушені запасатися могутнім терпінням, аби і в собі, і навколо себе побороти темну силу. Гуцули вірять, що живим, які проходять важкі випробування на землі, допомагають душі померлих, за яких вони моляться, во спасіння їх у вічності - дають поминальні обіди, замовляють парастаси, пам'ятають, люблять... А любов - найпотужніша сила. І вогні свічок, лампадок, які горять у різдвяну та великодню ніч на могилах цвинтарів Гуцульщини, - це знаки, це факели любові живих до тих, хто вже перейшов Долину Сліз і хто незримо спостерігає за нашим життям праведними очима з небес. То є велика, потужна Різдвяна Містерія, переплетена колядою, віншуванням, веселістю і торжеством безсмертя! Ніяка земна сила не здатна зруйнувати Дух народу. Бо душа не вмирає, вона безсмертна, як Божий Дух. Вона, душа, навіть не хоче це знати, бо що то знання? Марево. І чим більше ми знаємо, тим більше переконуємось, що нічого не знаємо. Вона, вічна, чує світ, відчуває своє безсмертя.
Летіти у небо легше,
як ходити по хаті...
Серце зберегло пам'ять про одну душу, хрещену на Гафію.
Якось переступила поріг її хати, а вона сидить за столом, підперла свою 90-річну голівоньку маленькими кулачками і дрімає.
- Вуйно Гафійо, слава Ісусу Христу.
- ... .
- Вуйно Гафійо, ви спите?
- Ні, - відкрила з-під біленької хусточки блакитні очі, - я летіла на небо... А ти мене повернула назад до хати.
- Та ви у хаті, вуйночко, є.
- Та у хаті, - забрала з-під підборіддя сухенькі ручки Гафія, схрестила їх на грудях і якось дивно на вікні погляд зупинила: ади дєдя у вікні мене чекає. «Чекайте, дєдю, чекайте - іду...» - А ти сідай, небого, на лавку, не стій на порозі. Але уважно сідай, аби ангелів моїх не присіла. Ану посуньтеся трохи, - змахнула худенькою білою ручкою в повітрі над лавицею і вказала місце, де я мала сісти...
Така дивна Гафіїна розмова мене сильно налякала - раптовий холод, звідки він тільки узявся, обернувся під серцем, як змія. Я подумала, що Гафія буде, певно, помирати... І що одна у цій хаті буду робити: я боюся смерті до смерті. Затремтіли руки, але, зібравши усі сили у собі, сіла біля Гафії на лавку і мовчу - щось забрало мені мову.
- Та я була би, небого, не вернулася до хати, бо летіти до неба легше, як ходити по ній... А ти чия така прийшла?.. Я тебе не знаю.
- Вуйночко Гафійо, та як не знаєте, як я ваша сусіда, ви ще мені колись півоній давали - пригадуєте? Калина я.
- А, Калина... Та де не знаю - знаю тебе, дитинко. Добре що ти прийшла. Бо я схочу зараз знову полетіти у небо, до Бога, бо ади ангели на мене чекають і дєдя у вікно си дивит. А я оце летю в небо тай міркую: хто то за мене на землі буде молитися? Бо діти і внуки молитися не знають, Бога не знають. А ангели тай дєдя здогадалися на мої думки, так якби я з ними говорила, тай кажуть: «Не повертай, Гафійо, голови до землі, до хати, дивися в небо - видиш, яке небо файне». Йой, а то така краса... «А молитися за твою душу, - каже ангел мій, - буде черешня, яку посадила під вікном, пташки на ню будуть прилітати і співати за тебе пісні-молитви; яблуні, вишні - усе, що ти любила». Я не сказала ангелам і дєдеви, а лиш подумала: та добре би то-то було - я любила сад, кожну деревинку, кожну квіточку обціловувала, бо вони давали мені здоров'я до життя. Вони мене також любили. Але, думаю, залишила їх на самих себе, діти хату спродают, а хтось стару черешню зрубає, сад вирубає... Головонька моя бідна: і черешні, і яблуні плачуть за мною, і я плачу за ними - уже навіть вижу, що їх пилить якийсь страшний чужий чоловік - і не буде тепер за мене кому молитися. А це ти прийшла й вернула мене з дороги, дитинко. То, певно, ангели мої сказали ангелам твоїм, аби ти увійшла до хати, аби тобі наказала, що мають робити внуки з мойов черешнев, вишнями та садом...
Тут я вдруге змерзла: слухаючи Гафію, подумала, що й справді якась незрима, але владна сила примусила мене все кинути і піти до цеї вуйни. Я ніколи без потреби ні до кого не йду. А тут з такою легкістю, без мети, з таким світлим трепетом бігла - і ось така дивна, журна зустріч. Тоді у чуда з ангелами я мало вірила і, певно, не повірила б, якби це не сталося зі мною в Гафіїній хаті.
Гафія таки скоро по тому дневи полетіла з ангелами і з давно покійним дєдем у небо. Хата залишилася порожня, самотня і сумна. Тільки навесні, коли висока крислата черешня під вікном убиралася в рясний білий цвіт, а згодом укривалася, як покривалом, червоними гронами соковитих плодів, прилітали до неї зозулі і солов'ї. Тоді я всім казала: ці Божі птахи моляться на черешні за вуйну Гафію. На мене дивилися, як на хвору. Точнісінько так, як я у той далекий літній день на вуйну Гафію, коли вона відсувала з лавки ангелів, звільняючи мені місце, аби сіла. Тепер уже мовчу. Мовчу, бо діти не послухали бабу, як та їх перед відлітом у небо просила - хату таки продали. Нові разди зрубали крислату черешню, вирубали сад - і відкрили вікна сонцю, а для господарки - город.
Не прилітають сюди більше зозулі і солов'ї, не співають хвалу Богу і не моляться більше за Гафіїну душу. Тільки ключі журавлів час від часу кружляють у дивному сумному вальсі над колишнім Гафіїним обійстям. А може, то не журавлі, а ангели у журавлиних біленьких сорочечках курличуть хвалу тій душі, яка колись тут жила, раділа, сміялася, страждала, плакала і любила все живе під небесами.
...Минали літа. І якось у різдвяну ніч прийшла до мене в сон тоненька, як вербовий прутик, вуйна Гафія. Ясний блакитний погляд її очей дивився мені в саме дно душі. Душа душу чує без слів: я поклала на полумисок дещиці, пушечки кожної з 12 страв святої вечері, засвітила свічку і винесла на підвіконник у білу заметіль дивної тайни, у морозяну різдвяну коляду - для душечки вуйни Гафії.
...Так воно, видно, і є: близькі, найрідніші, найлюбіші тобі - це люди по духу, а не по крові і не по плоті. Та їх майже на землі нема. А якщо є, то одиниці. І чому це так?..
   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.