УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 138 відвідувачів

Теги
Католицька Церква Києво-Печерська Лавра милосердя Предстоятелі Помісних Церков іконопис українська християнська культура Патріарх Алексій II Президент Віктор Ющенко вибори автокефалія церковна журналістика Церква і медицина розкол в Україні церква і суспільство УПЦ КП діаспора секти церква та політика Мазепа Митрополит Володимир (Сабодан) Доброчинність Вселенський Патріархат постать у Церкві шляхи єднання УГКЦ Священний Синод УПЦ 1020-річчя Хрещення Русі Церква і влада Археологія та реставрація краєзнавство Голодомор молодь монастирі та храми України конфлікти Церква і політика Ющенко Приїзд Патріарха Кирила в Україну забобони комуністи та Церква педагогіка






Рейтинг@Mail.ru






«Віче» (Україна): Єпископ Чернігівський і Ніжинський АМВРОСІЙ: «Держава має прислухатися до голосу Церкви»



«Віче» (Україна), Валентин Бушанський, №1 (2008)

Відносини між державою та Церквою - це проблема, від теоретичного осмислення якої можна отримати вивих мозку, а від безпосереднього переживання - вивих міокарда. Можливо, тому ці два царства й живуть своїми життями. Коли ж вони стаються, виникають розколи. Так чи так, а Церква зважає на існування держави. А от про державу цього не скажеш. Однак, здається, державним мужам іноді варто було б і поцікавитися тим, що думають про них люди, для яких політика не спосіб зручно прилаштуватися в світі, а сором і суєта. Про політику, про політиків, справи зовсім буденні та зовсім небуденні наша розмова з єпископом Чернігівським і Ніжинським Амвросієм.

- На Болдиних горах у Чернігові був Печерський монастир. Відома його колишня слава. Видно й теперішній невтішний стан. Дивлячись на перспективу, чи сподіваєтесь Ви на відродження колишньої святині?

- З історії ми знаємо, що цей монастир заснований Антонієм Печерським, який був уродженцем Чернігівщини, походив із Любича. Створений ним монастир у Києві перетворився на лавру. Коли в Антонія виникли непорозуміння з київським князем, він подався в Чернігів й організував новий Печерський храм. На його основі згодом виник Троїцько-Іллінський монастирський комплекс.

Після Жовтневої революції в Церкві відібрали землю й храми. За період атеїстичної боротьби все було зруйновано та спаплюжено. А те, що збереглося, лише частково передають Церкві, й то - в оренду. Ніхто не відгукується на клопотання Церкви повернути святині в її власність. Договір оренди спершу переоформлювався щорічно. Тепер ми нарешті домоглися того, аби укласти договір бодай на п'ять років. Однак Іллінську церкву та печери досі в користування Церкві не надано.

На мій погляд, й Іллінська церква, й печери мають належати Церкві. Бо це святиня. Є свідчення, що в печерах являється світло. Я вірю в це. Адже там захоронення ченців й останки святих, які, на жаль, занедбані. У Києво-Печерській лаврі все доладно. Люди можуть прийти помолитися та приложитися до святих мощей. Колись і нам дозволяли правити в Іллінській церкві. А в останні роки відмовляють, посилаючись на ведення реставрації. Однак складається враження, що це лише виправдання. Та хотілося б, щоб усе це було передане Церкві й збереглося як святиня України.

- Тобто виникла химерна ситуація. Господаря вигнали з дому, а потім пускають трохи «погрітися», але вимагають за це грошей. Чи має намір Церква радикальніше обстоювати свої права?

- Нині в нашій країні панує невизначеність. У державних кроках немає чіткості, виразної лінії. Це впливає й на життя Церкви. Ми очікуємо зрозумілості. Який державний орган уповноважений вирішити проблеми, пов'язані, зокрема, й із правом власності на культові споруди? Були розпорядження президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми: майно, яке колись належало Церкві, має бути повернене тій чи іншій конфесії. Коли Радянський Союз канув у Лету, за рішенням Московського Патріарха все майно Російської Православної Церкви в Україні було передане Українській Православній Церкві. Але ситуацію ускладнив церковний розкол.

Істотною перепоною є також те, що Церкві досі не надано належного юридичного статусу. Однак ми не хочемо вирішувати проблеми неправовими шляхами. Ми покладаємося на правові та мирні засоби.

Попри проблеми релігійне життя триває. У Чернігові, аж ніяк не найбагатшому місті, збудовано п'ять нових храмів. Відкрито недільні школи. В єпархії є п'ять монастирів. Діє регентське училище.

- Чи правомірно казати: проблема з передачею Церкві майна ускладнюється тим, що чиновники підтримують різні конфесії? А оскільки вони не можуть дійти згоди, то й виникла негласна домовленість: хай церкви ліпше розваляться, але не належатимуть нікому?

- Ситуація саме така. Однак ускладнює її ще й обставина, що більшість храмів визнано ЮНЕСКО пам'ятками історії та культури. Дивно, та іноді цей статус утруднює їхнє впорядкування. Адже важко водночас зберігати автентичність споруд і робити їх зручними для прочан. Ми не маємо навіть права пофарбувати вікна, не кажучи вже про інші ремонтні роботи, бо, на думку мистецтвознавців, це призведе до втрати первинного вигляду споруд. Ми наполягали б, але остерігаємося, що з нами розірвуть договір оренди й передадуть храми іншій конфесії. Храми руйнуються. Та нам кажуть: хай руйнуються, аби тільки залишалися автентичними. Це свідчення недбалості до духовності.

Нині культивуються матеріальні цінності. Я не раз запитував високопосадовців: яка ідеологія панує в нашій країні? Ніяка, кажуть мені. Я ж кажу: ні, панує ідеологія грошества. Мораль підмінюється корисливістю. Що вигідне, те моральне. Якщо ситуація не зміниться, людина перетвориться на скотину. Але Церква не має змоги казати про це на повен голос. Ми мали на телебаченні десятихвилинну передачу «Дорога до храму», що привертала увагу глядачів. Надходило багато листів. Але перед президентськими виборами нам сказали: вільного ефірного часу немає, або платіть, або до побачення. ЗМІ смакують тимчасові цінності: розбрат, насилля, все, що лишень допомагає розбурхувати людей. Ніхто не намагається зробити людину розважливою та поміркованою, аби в ній було щось святе, чисте, що підносило б від скотського стану до стану Божого. Це біда нашого часу. Про Церкву згадують лише в переддень Пасхи. Аби ієрархи привітали зі святом. А потім про Церкву забувають.

- Коли згасав Радянський Союз, на телеекранах ішов фільм «Покаяние». Тоді багато хто казав: у чому нам каятися, ми ж бо нічим не завинили? Та й досі немає усвідомлення, що тоталітарний режим існував завдяки мовчазній згоді людей. У цьому мовчанні й полягає провина. Для Німеччини, яка пережила фашизм, важливим був процес каяття. Німці розчарувалися в ідеологіях, і на політичній арені з'явилися такі сили, як ХДС і ХСС. Чи не вважаєте Ви, що Православна Церква має активніше впливати на суспільно-політичне життя? Має категорично заявляти: приміром, цей закон відповідає духу Євангелія, а цей - ні; цей політик діє, як личить християнину, а цей - ні. Люди повинні самі визначатися зі ставленням до політиків, однак Церква має допомагати їм, чітко повідомляючи про свою позицію.

- За Конституцією Церква відокремлена від держави й від школи. Ми не можемо втручатися в ці сфери. Це, по-перше. По-друге, Церква - це спасіння людської душі. А щодо каяття, то самого визнання помилок не досить. Бо всі помиляються. Каяття потребує перетворення життя. Людина має змінитися. Не тільки не робити гріховних дій, а й відректися від того, що штовхало її до гріха. Згадаймо розповідь про те, як Господь наш Ісус відвідав оселю митаря Закхея. Нагадаю: митар - це збирач податей, який не отримував платні від Римської імперії і за законом жив зі збираного (а своя рука липуча, це зрозуміло). Ісус прийшов до грішного чоловіка. І господар будинку, побачивши святість свого Гостя, сказав: якщо я в когось щось несправедливо відібрав, то поверну йому вчетверо більше. Цей чоловік схотів змінитися. Він брав, брав, йому все було мало. Але, побачивши святість, відчув хибність свого життя. Це і є покаяння. Іоанн Предтеча казав: покайтеся, наблизилось Царство Небесне. Ісус казав: покайтеся, наблизилось Царство Небесне. Ісус своєю присутністю на землі показав людині можливість жити іншим, негріховним життям: життям доброти, милосердя, любові до Бога й до ближнього. Якщо це буде, то буде рай на землі. А втручатися в державні справи Православній Церкві не личить. Це практикують протестанти. Тому ми й вважаємо їх сектантами, яких, на жаль, нині дуже багато. Їхня мета - влада: і духовна, і мирська. У Православної Церкви інша місія - привести людину до спасіння.

Що може зробити Церква для суспільства та політики - це сприяти об'єднанню. Як колись була ворожнеча між князями, так тепер ворогують політичні партії. Усі вони претендують на якусь особливу місію. Якби вони прислуховувалися до голосу Церкви, то вже давно відкинули ворогування.

- Ви говорили про ставлення Церкви до держави. Подивімося на зворотний бік медалі. Як держава має ставитися до Церкви? У таких православних країнах, як Росія та Греція, Церква всіляко підтримується. Українське ж законодавство з релігійних питань вважається досить ліберальним. З другого боку, ми з історії знаємо: українці збереглися як народ передусім тому, що відстояли власну православність. І зробили це без будь-якої державної підтримки, лише в рамках громадської ініціативи. Як нині мають будуватися відносини держава - Церква?

- Своїм розвитком Давня Русь й Україна завдячують православ'ю. Тільки із запровадженням християнства відбулися зрушення в державному житті, архітектурі й освіті. Цю основу розвитку Русі знайшов князь Володимир. Але цю основу для особистого розвитку - віру - може знайти кожна людина. Кожен, звернувшись до Православної Церкви, може набути особистого досвіду, який стане опорою життя.

Протягом тисячоліть люди прислухалися до Церкви. Однак у період сімдесяти п'яти років гонінь люди втратили цей зв'язок. Яка краса була знищена!

За законом усі конфесії рівні. Рівні ті, що виникли з десяток років тому, й ті, яким понад дві тисячі років. Хіба хтось знає, що дадуть людям і державі новітні секти, окремі з яких мають виразний деструктивний характер? В Україні ж діють секти, заборонені в інших державах, бо показали всю ганебність власного вчення. Утім у нас їх приймають. І це прикро.

Водночас є Православна Церква, яка робить людину людиною, несе добро, світло, любов і милосердя. Але це не цінується. Сумно, що державні діячі не радяться з Церквою, не шукають благословення. Амбітність їм каже: чого б це мені з якимось там попом радитися? Колись і прості люди, й люди державні розпочинали та закінчували справи з молитвою. А нині? З лайкою. У Верховній Раді й тій б'ються! Ганьба!

Суспільство вражене аморальністю, відразою до краси та праці. Колись люди жили з піснею: працювали співаючи, з роботи йшли співаючи. У сільських церквах співали за києво-печерським каноном. Це і є культура. Люди раділи спілкуванню. Скільки втіхи було, коли збиралась родина! Я проста людина, народився в селі. Проте знаю, і як полотно ткати, і як діжку зробити. Що знає теперішня молодь? Як біля комп'ютера сидіти та з «мобілкою» ходити. Діти в дванадцять років знають про таке, про що люди, проживши вік, ніколи й не чули. Ми всього навчаємо дітей. Не навчаємо тільки працювати. Нині жерстяника знайти неможливо. Де професійно-технічні училища? Люди нині воліють сидіти на біржі, задарма гроші отримувати, але не працювати. А людині треба працювати. Бо праця - це Боже благословення. Хочеться, щоб люди й Україна піднялися.

Я їжджу селами, й мені хочеться плакати. Земля, яку на хліб мазати можна, в запустінні, бур'янами поросла. Люди спиваються, не хочуть за мізерну плату працювати. Їхня праця не оцінюється. Ті крихти, які виробляє село, за безцінь перекуповують спритники й наживаються на чужій праці.

Держава має прислуховуватися до голосу Церкви. Ми маємо спільними зусиллями підняти цих людей. Щоб Україна зацвіла квітами й барвами добрих справ, а поля заколосилися. І ми показали б людям в інших країнах, як треба по-християнськи жити. Дай, Боже, щоб це було так.

Чотири поверхи під землею

Печерський монастир на Болдиних горах у Чернігові заснований преподобним Антонієм у 1068 році. Раніше на його місці було язичницьке капище. Монастир став помітним культурним й економічним центром. Ченці, наприклад, мали піч для випалювання плінфи (аналог сучасної цегли), продуктивність якої становила шість тисяч штук за один робочий цикл. Тоді ж зведено Іллінську церкву, що збереглася й дотепер. Це єдина пам'ятка архітектури, під час будівництва якої не застосовано хресто-стовпового методу. Після монгольського нашестя 1239 року монастир занепав і відродився лише з пожвавленням культурного життя в період Гетьманщини.

Він збудований у чотири яруси, що вже саме є дивним для підземних споруд. Розташована одразу при вході церква преподобного Антонія Печерського заввишки має 11,7 метра, завширшки - 4. Найбільший храм преподобного Феодосія Тотемського здіймається на 8,40 метра (середня висота триповерхового будинку). У печерах досі зберігаються останки ченців. Відвідувачі, археологи та працівники музею розповідають про дивні видіння та чудесні зцілення.

Про те, який вигляд мав монастир до монгольського та більшовицького погромів, можна лише здогадуватися. Болдіни гори розмиваються стихією. На них насувається приватна забудова.

Єпископ Чернігівський та Ніжинський АМВРОСІЙ

У миру - ПОЛІКОПА Андрій Якович. Народився 20 вересня 1943 року в селі Заливанщина Калинівського району Вінницької області. Після закінчення середньої школи з 1961 року працював на підприємствах міста Одеси; служив у Радянській армії.

У 1967 році вступив до Одеської духовної семінарії. У період з 1970 по 1974 навчався в Московській духовній академії. Кандидат богослов'я (тема дослідження: «Святитель Іоанн Златоуст та особливості його проповідей на Євангеліє від Матфея»).

8 жовтня 1972 року Святійшим Патріархом Піменом рукопокладений у диякона, 15 квітня 1973-го - у священика й направлений у Харківську єпархію. Служив у харківському Благовіщенському кафедральному соборі.
У 1990 році обирався депутатом Харківської міської ради.

У 1987 році пережив особисту трагедію: дружина та син загинули в автомобільній катастрофі.

19 травня 1998 року, після постригу в ченці й возведення в сан архімандрита, став єпископом Новгорода-Сіверського та вікарієм Чернігівської єпархії.

Пострижений у ченці з ім'ям на честь Амвросія Оптинського.

З 16 жовтня 2003 року - єпископ Чернігівський та Ніжинський.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.