«Тернопіль вечірній», Віталій Волянський, аспірант-релігієзнавець

Гілберт Честертон - англійський християнський мислитель, журналіст і письменник минулого століття - якось відзначив, що коли людина перестає вірити в Бога, можна було б подумати, ніби вона більше ні у що і ні в кого не вірить. Але це не так: коли людина перестає вірити в Бога, вона готова повірити в першого зустрічного, в НЛО, в гуру, в спіритичні сеанси, в магів і близька до того, щоби поклонятися Сатані.
"Це неправда, але я у це вірю"... Сьогодні ніхто "офіційно" не вірить у диявола, проте романи і фільми про Сатану користуються популярністю; кількість людей, що вважають себе одержимими Сатаною, зростає, а його прихильники регулярно дають інтерв'ю і описують по телебаченню чорні меси.
"Якщо в минулі часи, - пише теолог Луїджі Сарторі, - люди грішили "наївністю", підозрюючи на кожному кроці діяльну присутність диявола, то сьогодні вони ризикують „упасти" в протилежну небезпеку..."
Спираючись на Біблію, Церква говорить про безперечне існування диявола як причини спокуси: духовні істоти, створені Богом добрими, але які добровільно вибрали автономію і бунт проти Бога, відділилися від Нього і спонукають людину до того ж.
На жаль, сьогодні серед філософів присутня думка, яка зводить диявола виключно до ідеї, називаючи його якимсь абстрактним колективним злом, яке виявляється в газових камерах і в ГУЛАГу, в руйнуванні сім'ї і любові, в наркотиках, у світовій мафії і в сатанізмі.
Але що може знати про Сатану той, хто ніколи не мав справи з його реальністю, а тільки з його ідеєю, тобто з культурними, релігійними, етнологічними традиціями, пов'язаними з Сатаною? Такі люди зазвичай трактують це питання з неабиякою долею впевненості і відчуттям вищості, зневажливо відмахуючись від нього, і називаючи все це "середньовічним мракобіссям". Але ця упевненість брехлива. Як у тих людей, які хваляться, що не бояться лева, наводячи як доказ факт, що багато разів бачили його намальованим або на фотографії і жодного разу його не злякалися. З другого боку, це цілком нормально і логічно, що в диявола не вірять ті, хто не вірує в Бога. Було б просто-таки трагічно, якби всі, хто не вірує в Бога, вірили б у диявола!
Як справедливо відзначає відомий теолог Раньєро Канталамесса, "образ диявола з рогами і копитами був усунений для того, аби утвердити в центрі суто сатанинську ідею звільнення від Бога, навколо якої організовуються світогляд і переконання сучасної людини".
Ще раз повторимося: Церква завжди вірила у субстанційність зла, тобто у те, що зло - особове, а не абстрактне, ідеальне.
Одним з доказів особовості зла є безперечні факти одержимості. Правда, є деякі "проблеми" з існуванням диявольської одержимості: у Євангелії йдеться про те, що Христос звільнив одержимих демонами. Те ж саме роблять і сьогодні священики-екзорцисти. Але тут проблема у тому, що злих демонів дуже важко ідентифікувати, тому що зовнішні прояви передбачуваної одержимості часто залежать від психічних захворювань (таких, як маніакально-депресивний психоз, параноя, шизофренія і передусім - істерія), а до них у деяких випадках можуть додаватися так звані паранормальні здібності (телепатія, ясновидіння, телекінез).
Екзорцисти впевнені у тому, що вони мають справу з випадком одержимості, коли в ньому присутні одночасно наступні елементи: а) ненормальна і люта огида у ставленні до Бога в моменти передбачуваної одержимості; б) чергування особи (суб'єкт проявляє під час одержимості особу, абсолютно відмінну від його особи у нормальному стані, в сполученні з цілковитою відсутністю симптомів душевного захворювання); в) сукупність парапсихологічних проявів (ксеноглоссія - здатність людини в розмові використовувати чужу мову без попереднього її вивчення; передбачення; телекінез). У деяких випадках всі три елементи співпадають.
Бог, згідно з вченням Церкви, допускає одержимість або як наслідок якихось гріхів і спіритичних сеансів, або як випробування з метою очистити людину і привести її до молитви, або як прояв існування спокусника і потужності благодаті, що звільняє від нього.