УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 212 відвідувачів

Теги
іконопис краєзнавство діаспора шляхи єднання Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і політика Священний Синод УПЦ монастирі та храми України УГКЦ Предстоятелі Помісних Церков Приїзд Патріарха Кирила в Україну вибори автокефалія Мазепа УПЦ КП Церква і влада розкол в Україні Католицька Церква забобони Доброчинність комуністи та Церква Голодомор Вселенський Патріархат Церква і медицина церковна журналістика педагогіка молодь постать у Церкві 1020-річчя Хрещення Русі Археологія та реставрація церква та політика церква і суспільство українська християнська культура Києво-Печерська Лавра секти конфлікти милосердя Президент Віктор Ющенко Ющенко Патріарх Алексій II






Рейтинг@Mail.ru






«Віче» (журнал Верховної Ради України): Невідомий Іван Мазепа: в пошуках історичної об’єктивності



«Віче» (журнал Верховної Ради України), Світлана Філоненко, 19 лютого 2008

25 жовтня 2007 року вулицю Січневого повстання в Печерському районі столиці рішенням Київради перейменовано на вулицю Івана Мазепи. Як повідомило УНІАН, за це проголосував 71 із 96 присутніх депутатів, «проти» - лише один.
Рішення прийнято на вшанування пам'яті одного з найвидатніших гетьманів України та враховуючи рішення Київради № 260 від 20 листопада 1997 року «Про повернення деяких історичних назв та перейменування на відзнаку 80-річчя пам'ятних подій української революції 1917-1920 років».
На брифінгу перед початком засідання сесії секретар Київради Олесь Довгий підкреслив, що це перейменування є дуже важливим в історичному сенсі, бо Мазепа має безпосередній стосунок до згаданої вулиці. Зокрема, Вознесенська церква та жіночий монастир, які тут розташовані, зведено його коштом. Так само, як і кам'яний мур Києво-Печерської лаври. А також проведено низку будівельних робіт на її території. До речі, родовий герб Мазепи й нині можна побачити на Троїцькій Надбрамній церкві лаври.  
 

 

Постать

Іван Степанович Мазепа, один із найвидатніших українських гетьманів, який найдовше (понад 20 років) був при владі, народився 20 березня (за різними джерелами) 1639, 1640 чи 1644 року на хуторі Каменці (згодом - Мазепинці) поблизу Білої Церкви на Київщині, що його надав польський король Сігізмунд Август у 1592 році шляхтичу Михайлові Мазепі-Колєдинському. Іван ще змалку, окрім їзди верхи та володіння шаблею, опановував європейські науки. За настановою матері поїхав навчатися до Києво-Могилянського колегіуму, який пізніше, у часи свого гетьманування, перетворить на академію, відому тоді як Могило-Мазепинська. До речі, завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси й збільшити кількість спудеїв (студентів) до двох тисяч.

Коли Іван закінчив студії, батько відправив його як пажа до польського короля Яна-Казіміра. Останній щороку зазвичай посилав до Європи трьох талановитих юнаків шляхетного походження продовжувати освіту. Так Мазепа відвідав Німеччину, Італію, Францію й повернувся додому добре освіченою людиною з прогресивними поглядами. Він добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші й цікавився літературною творчістю, знав вісім мов. Ще замолоду вмів прихиляти до себе людей і аж до глибокої старості зберіг таємницю привабливості: королі, князі, жіноцтво, вояки, козаки, навіть духовенство не могли встояти перед його дивною здатністю полонити серця. Недарма в народі тоді побутувала приказка: «Від Богдана до Івана не було гетьмана».

Мазепа докладає багато зусиль для відродження гетьманської України. Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Резиденція гетьмана - місто Батурин - стає культурно-освітнім центром України і Європи. Мазепа листується з багатьма європейськими вченими та політичними діячами, бере під свою опіку Києво-Могилянський колегіум, перетворивши його на академію та піднявши до рівня європейського університету. У багатьох містах і селах Мазепа власним коштом споруджує школи, друкарні, церкви, відбудовує монастир Києво-Печерської лаври, обгородивши його монументальним муром з чудово прикрашеними воротами у вигляді церкви.

Наприкінці свого гетьманування правитель переконався, що ані запопадлива служба російському цареві, ані виконання договірних зобов'язань не забезпечують Україні вільного існування. Міцніюча імперія так чи інакше дедалі більше втручається в українські справи як політично, так і економічно. Двадцять років поспіль Іван Мазепа мусив терпіти наругу, підлещуватися, догоджати цареві-деспоту та його опричникам. Але своєю мудрою політикою він завоював довір'я Москви, що давало йому змогу запроваджувати в життя свою політику в Україні.

Цар шанував гетьмана, вважав своїм намісником на українських землях. Проте згодом у стосунках із російським самодержцем з'являється напруженість. 1700 року вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І та 18-річний король Швеції Карл ХІІ - обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Істотно зміцнювалася централізована влада, запроваджувався більший контроль над усіма сферами життя, скасовувалися «застарілі» звичаї. У межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована 1654 року традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Замість того, аби захищати свою землю від безпосередніх ворогів - поляків, татар і турків, українці змушені були відтепер битися зі шведськими арміями в далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах до болю увиразнилося те, що козаки поступалися за рівнем підготовки й озброєння регулярним європейським арміям. Їхні полки поверталися з півночі, зазнавши втрат 50, 60 й навіть 70% складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, котре часто використовували просто як гарматне м'ясо.

Війна погіршила життя українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, від котрих місцеве населення зазнавало утисків. «Звідусіль, - писав цареві Мазепа, - я отримую скарги про свавілля російських військ». Навіть гетьман відчув загрозу, коли пішов поголос про наміри самодержця замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський почав погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Цар, очікуючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десять чоловік, боронися, як знаєш». Це стало для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов'язання боронити Україну від ненависних поляків, що було основою угоди 1654 року. Отож гетьман мав усі підстави вважати себе вільним від зобов'язання зберігати вірність свамодержцеві. Лише союз із протестантським шведським королем, ворогом Москви і Варшави, дав змогу приєднати до України Правобережжя, яке Мазепа фактично вже тримав, але як васал царя. 7 листопада (28 жовтня) 1708 року, коли Карл XII, рухаючись на Москву, завернув в Україну, гетьман, сподіваючись відвернути спустошення свого краю, перейшов на бік шведів. Його підтримали близько трьох тисяч козаків і провідних членів старшини. Умови, на яких українці приєдналися до Карла, обумовлювалися пактом, підписаним наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до цілковитого звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Петро І, дізнавшись про вчинок Мазепи, руками командуючого військами князя Меншикова знищив гетьманську столицю Батурин: було вирізано всіх жителів (шість тисяч чоловіків, жінок і дітей). 27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Переміг у ній Петро І, забезпечивши Росії контроль над узбережжям Балтійського моря. Тепер остаточне поглинання Гетьманщини дедалі міцніючою Російською імперією було лише питанням часу. За розпорядженням царя Московська православна церква оголосила Іванові Мазепі анафему.

Тікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа й Карл ХІІ знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Тут, поблизу містечка Бендери, 21 вересня 1709 року Іван Мазепа помер. Похований у Галаці в соборі Св. Юра.

Анафема

Щороку в Неділю Торжества Православ'я (неділя першого тижня Великого Посту) в церквах урочисто проголошують вічну пам'ять поборникам чистоти віри та проклинають єретиків, відлучених від Церкви. Серед останніх, хоча його ім'я й не називається, все ще залишається Іван Мазепа. Накладена в листопаді 1708-го за наказом світської влади анафема продовжує, принаймні формально, тяжіти над ним, хоча протягом трьох століть так і не було наведено більш-менш серйозних аргументів на користь того, що український гетьман повинен вважатися віровідступником.

Скасувати анафему можуть лише ті, хто її накладав. У своїх інтерв'ю Патріарх Російської Православної Церкви (РПЦ) Алексій ІІ неодноразово підкреслював: Церква стоїть над політикою. «Справа Мазепи» дає шанс підтвердити ці слова ділом. Зняття анафеми засвідчить, що РПЦ здатна відділити питання церковні від питань суто політичних.

Усвідомлення несправедливості відлучення Мазепи корінням своїм сягає початку ХVІІІ ст. Є чимало свідчень, що таке розуміння справи побутувало й у ХІХ ст. серед різноманітних верств населення. Приміром, гетьман Павло Скоропадський, згадуючи дитинство, проведене в домі діда, пише: «...висел между гетьманами портрет Мазепы, столь ненавистный всякому русскому, в доме ему не преклонялись, как это делают теперь украинцы, видя в нём символ украинской самостийности, а молчаливо относились с симпатиями, причём только возмущались, что до сих пор в соборах в Великий Пост Мазепу предавали анафеме, и смеялись над нелогичностью, что в Киеве одновременно в Софийском соборе Мазепу предают анафеме, а в Михайловском монастыре за него, как за создателя храма, возносят молитвы об упокоении его души».

І справді, великі пожертви гетьмана на користь Православної Церкви, втілені в багатьох побудованих і відновлених храмах, ставали найзримішим аргументом проти анафеми. Саме завдяки Мазепі збережено одну з головних духовних святинь українського народу - Пересопницьке Євангеліє.

Загадкова панахида

Нині між православними церквами Московського й Київського патріархатів знову точиться чергова релігійно-історична суперечка. Цього разу з приводу згаданого вище перейменування вулиці Січневого повстання. Мовляв, Мазепу було піддано анафемі за порушення присяги, яку давав перед Богом на Євангелії царю Петрові І, і за те, що перейшов на бік іновірців-шведів (котрі в більшості своїй - протестанти). У відповідь лунає сенсаційна заява: анафему з гетьмана було знято саме Російською православною церквою 90 років тому за розпорядженням патріарха Тихона.

26 жовтня торік у прямому ефірі програми «СВОБОДА з Савіком Шустером» ректор Київської православної богословської академії архієпископ Переяслав-Хмельницький Димитрій (Рудюк) показав книгу спогадів «Митрополит Антоний (Храповицкий) и его время. 1863-1936 (книга вторая)», автором якої є архієпископ Нікон (Ркліцький).

Книгу видано 2004 року з благословення єпископа Нижегородського й Арзамаського Московського патріархату Георгія. На сторінці 632-й тут міститься розповідь про те, що до владики Антонія, як тогочасного митрополита Київського, 1918 року звернулися «самостійники» з проханням в день Полтавської битви відслужити панахиду за гетьманом Іваном Степановичем Мазепою.

Митрополит Антоній, розповів архієпископ Димитрій, завжди неприязно відгукувався про особу царя Петра І та про його реформи в церковній сфері, а до гетьмана Мазепи ставився з симпатією як до мецената Церкви. Відповідно, Антоній наводив аргументи проти правомірності анафем, накладених на вимогу світської влади, оскільки це прямо забороняється канонами.

Отож митрополит надіслав тодішньому Патріарху Московському й усієї Росії Тихону (Белавіну) телеграму з проханням скасувати анафему (без цього поминальну службу відправляти було неможливо). Від Предстоятеля РПЦ (котрий до цього ніколи не симпатизував незалежності України та її Церкви) нібито надійшла відповідь, що на підставі рішень Помісного Собору Російської Православної церкви 1917-1918 років, який засудив практику накладання церковних покарань за політичні провини, анафему на опального гетьмана скасовано.

Уперше за понад два століття панахиду за упокій душі Івана Мазепи відслужили в липні 1918 року на Софійській площі в Києві. З благословення митрополита Антонія служба проходила під керівництвом його вікарія єпископа Черкаського Назарія (Блінова).

Ризикну висловити припущення: підписуючи звернення до Патріарха, митрополит Антоній усвідомлював, що той не візьме на себе відповідальність зняти анафему одноосібно, і справа перейде на розгляд Усеросійського Собору. За конкретних умов літа 1918 року, коли навіть відновлення діяльності цього Собору було під запитанням, найімовірнішим видавалося відкладення розгляду «до кращих часів». Якби Антоній щиро хотів швидко залагодити справу, він мав би ініціювати спеціальне клопотання від імені Всеукраїнського Собору чи єпископату українських єпархій.

Загалом щодо позиції церковної влади є кілька загадкових моментів, які неможливо перевірити з допомогою документів. По-перше, жодних слідів «мазепинської» справи ані в архіві канцелярії Патріарха, ані в архіві Всеросійського Помісного Собору. Навіть припустивши, що саме ці документи загубилися (архіви, до слова, збереглися без значних втрат), неможливо пояснити, чому про це немає жодних згадок в інших джерелах. Принаймні майже напевно справа не передавалася на розгляд Помісному Собору. Хоча, згідно з деякими даними, Патріарх дав таку обіцянку. Але й на клопотання з України він також особисто не відповідав: якби така відповідь існувала, її обов'язково оприлюднили б у Києві. Відсутність документа згодом викликала багато спекуляцій на тему «чи знімав Патріарх Тихон анафему?» Звісно, залишається можливість, що документ втрачено, що його передали тільки митрополиту Антонію, тощо. Але про таке небуденне рішення мав би знати бодай єпископат. Проте, коли 1932 року питання анафеми Мазепі розглядав Синод Православної Церкви в Польщі, її Предстоятель, митрополит Діонісій (Валединський) виявив цілковиту необізнаність стосовно існування такого акта.

По-друге, можна лише здогадуватися про всі чинники, які змусили митрополита Антонія (котрий ще ввечері заявляв Скоропадському та Лизогубу, що з канонічного погляду відправлення панахиди по гетьманові Мазепі не може бути допущено, позаяк над ним було проголошено церковне прокляття, а відтак кожен священнослужитель, хоч би в якому сані він був, за відправлення такої панахиди підлягає церковному суду) вранці наступного дня благословити на її проведення свого вікарія - єпископа Черкаського Назарія (Блінова)...

Проте, узявши до уваги згадані «білі плями», ми маємо змогу таким чином узагальнити позицію церковної влади: не вбачаючи реальних канонічних перепон до скасування анафеми, вищі церковні достойники вважали за необхідне відкласти таке рішення з огляду на «невідповідність» моменту й небажані політичні аналогії, що могли з нього випливати. Дозвіл на проведення панахиди, імовірно, став лише елементом гри, метою якої було уникнути принципового й відкритого розв'язання проблеми. Було зафіксовано такий собі status quo - про анафему «забули», а у вірних залишався «вибір»: вважати, що Господь душу гетьмана «в оселі праведних прийме, в лоні Авраамовім упокоїть і до праведників приєднає», або що вона горітиме в «геєні вогняній».

Забуттю не підлягає

Після 1918 року справа анафеми ще кілька разів виринала із забуття. Уперше це сталося на початку 1930-х у зв'язку з намаганнями українських кіл у Польщі відзначити урочистими богослужіннями 300-ліття від дня народження гетьмана (1632-й - одна з версій року народження Мазепи). 22 жовтня 1932-го Синод Православної Церкви у Польщі розглянув питання й вирішив відкласти його до отримання роз'яснень від Вселенського Патріарха. Показово, що митрополит Діонісій не звернувся по довідку до митрополита Антонія (Храповицького), як неодноразово робив це з інших приводів.

Відповідь від Вселенського Патріарха, на яку очікували у Варшаві, затрималася (з'ясування, чи була вона взагалі, потребує подальших архівних студій), а тим часом панахиди по Мазепі почали служити в греко-католицьких церквах. Реагуючи на такий поворот подій, православний єпископат дозволив аналогічні служби і православним священикам. 17 лютого 1933 року, заслухавши реферат Високопреосвященного Діонісія, в якому той відзначив, що «щиро віддані православній Церкві українці глибоко скорблять над замогильноOю долею такої заслуженої для тої Церкви людини, якою був блаженної пам'яті Гетьман Мазепа, а слабодухи беруть участь у загальних моліннях за нього в католицьких уніатських церквах, на свою духовну шкоду й спокусу ближніх», Синод дозволив молитися за упокій душі Івана Мазепи. Пізніше панахиди по видатному гетьману служили багато ієрархів цієї Церкви, зокрема єпископ Полікарп (Сікорський), архієпископ Іларіон (Огієнко) та інші, але де-юре в цій справі нічого не змінилося. Власне, у 1930-х роках не було до кого й звертатися по скасування.

Тим часом у випущеному 1938 року Українським науковим інститутом у Варшаві збірнику «Мазепа» Олександр Лотоцький (стаття під назвою «Справа правосильності анатемування гетьмана Івана Мазепи») запропонував інший підхід до розв'язання проблеми. Він поставив під сумнів церковну правомочність накладеної анафеми: доконана фактично, вона безпосередньо базується лише на розпорядженні світської влади й не оформлена належним чином. Окрім того, постає запитання: чи мав право митрополит Стефан (Яворський), котрий був лише місцеблюстителем Патріаршого престолу, приймати таке рішення (про накладання анафеми)? На думку Лотоцького, це міг зробити лише Собор єпископів. Таким чином, вважав історик, формального, відповідно оформленого акта відлучення не було, а отже, «як не було правосильної постанови про піддання гетьмана анатемі, то й не було та й немає потреби скасування тої постанови». Але аргументи дослідника, судячи по всьому, не сприйняло священноначалля Православної Церкви у Польщі. Можлива причина - це не знімало проблеми. Про неправомочність анафеми мала оголосити та Церква, в якій її накладали.

Загалом, українські православні в діаспорі й не мали особливих причин щось з'ясовувати. Вони спокійно продовжували практику, започатковану в лоні Православної Церкви в Польщі, тобто спокійно молилися за упокій душі гетьмана. Зважаючи на те, що тепер більшість їх перебуває в канонічному підпорядкуванні Вселенського Патріарха, можна додати ще один штрих до абсурдності справи: анафему, на дійсності якої продовжують гаряче наполягати окремі кола в Російській Православній Церкві, ігнорують інші Православні Церкви. Ця обставина, щоправда, зовсім не засмучує охочих «порозумувати» довколо питання канонічності анафеми.

Згідно з вченням Православної церкви анафема накладається лише за проголошення єретичного вчення і не є прокльоном, а тільки констатацією факту відлучення єретика від Церкви, тобто основних її Таїнств. Тому анафема через політичні мотиви відповідно до вчення ПЦ є неприпустимою. На жаль, до Московської держави така практика перейшла з Візантійської імперії та з ХІ ст. закріпилася остаточно.

P. S. Вулиця І. Мазепи веде до храмів, фундатором яких він був. Колесо української історії стишує хід: сподівання, що справу видатного українця закриють, наприклад, нинішнього року, такі само примарні, як і 1918-го. І подякувати за це в обох випадках гетьман міг би не лише своїм ворогам, а й «вдячним нащадкам». Тільки нове історичне мислення може змити з чола Івана Мазепи тавро зрадника.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.