УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 195 відвідувачів

Теги
Вселенський Патріархат УПЦ КП секти педагогіка автокефалія Доброчинність Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і влада церква та політика Археологія та реставрація церковна журналістика постать у Церкві 1020-річчя Хрещення Русі краєзнавство монастирі та храми України забобони іконопис вибори шляхи єднання Патріарх Алексій II Ющенко церква і суспільство Митрополит Володимир (Сабодан) Києво-Печерська Лавра діаспора розкол в Україні УГКЦ українська християнська культура Церква і медицина Голодомор комуністи та Церква конфлікти Церква і політика Католицька Церква милосердя Предстоятелі Помісних Церков Священний Синод УПЦ Мазепа Президент Віктор Ющенко молодь






Рейтинг@Mail.ru






РІСУ: Ad fontes або ще раз про анафему гетьманові Мазепі



РІСУ, Андрій Стародуб, кандидат історичних наук, 26.02.2008

Загальновідомо, що будь-які дискусії навколо історичних подій чи персонажів насправді обумовлюються не пошуком якоїсь абстрактної істини, а конкретними потребами сьогодення. За великим рахунком історики часто виявляються зайвими в таких міжусобицях, адже їхні напрацювання цікавлять політиків лише тієї мірою, якою їх можна використати в якості зброї проти опонентів. З огляду на це наївно було б сподіватись, що підготовка неупереджених наукових досліджень та видання збірок документів здатна переконати, скажімо, комуністів в тому, що вони є спадкоємцями політичної сили, відповідальної за масштабний Голодомор. Чи навіть в тому, що такий факт насправді мав місце і викликаний був зовсім не поганими погодними умовами 1932-33 років. Так само слабко віриться в те, що багатотомний „Літопис УПА" посприяє зміні світогляду тих політиків, котрі з суто прагматичних міркувань роз'ятрюють конфлікт між Сходом та Заходом України. І вже зовсім смішно виглядали б спроби вести аргументовану історичну дискусію з маргіналами, котрі, не зморгнувши, цитують неіснуючі рішення Нюрнберзького трибуналу, ще й називаючи при цьому том та сторінку, на яких сказане нею нібито було надруковано в 1946 році.

Вищесказане зовсім не означає, що робота спеціалістів, сотні і тисячі опублікованих наукових праць, є марною витратою зусиль. Можливо, вони таки стануть тими каплями, котрі сточать камінь стереотипів та упереджень. Втім, це той випадок, в якому доречно згадати класичне «contra spem spero"...

Одним з питань, навколо якого багато років ламаються списи, є правомірність церковного відлучення Івана Мазепи. Мереживо інтриг, котрі три століття плететься навколо цієї анафеми, може стати основою для детективного роману, не менш цікавого, ніж історія життя самого Мазепи. А будь хто з дослідників, що брався досліджувати цю тему, у той чи інший спосіб ризикує бути «вплутаним» в його сюжет.

Декілька років тому я написав дві науково-популярні статті («(Не)знята анафема» та «Анафема Гетьманові Мазепі: факти відомі та невідомі»), в яких спробував описати ситуацію, що складалась навколо церковного відлучення Івана Мазепи в різні періоди української історії. До певного моменту мені, як автору мені було приємно відзначати, що публікації не залишились непоміченими. Теоретично могло потішити й коло читачів - прямі чи опосередковані цитати з вищезгаданих текстів містились у заявах поважних інституцій. Однак виявилось, що цитування зовсім не означає не лише уважного прочитання, але й взагалі ознайомлення з першоджерелом.

Утримаюсь від спокуси давати розгорнуту оцінку діям священноначалля УПЦ в єдності з Московським Патріархатом, на Помісному Соборі якої у грудні минулого року прийнято рішення вивчити питання про анафему Мазепі. Цілком очевидно, що комісія, що нібито досліджує канонічність відлучення Гетьмана, лише імітує роботу й затягує час. Та й саме скасування згаданого акту виходить за межі компетенції церкви з незрозумілим статусом...

Проте це зовсім не виправдовує радників Президента, котрі запропонували Вікторові Андрійовичу форсувати події та звертатись до Патріарха Алексія ІІ з проханням про офіційне зняття анафеми. Особливо «допомогли» Ющенкові ті, хто на підставі побіжної згадки в біографії митрополита Антонія (Храповицького), зробив висновок про існування рішення про скасування анафеми в 1918 році. Окрім того, як мінімум, в Секретаріаті Президента мали б знати, що документи, які нібито хотіла отримати українська сторона, зберігаються зовсім не в архівах РПЦ, а в державних архівах РФ. А інформацію з цього приводу, яку оголосили на зустрічі Патріарха з Президентом, цілком можна було знайти «покопирсавшись» в Інтернеті...

Задля полегшення роботи для тих, хто так „активно" шукає документальні свідчення про цю справу, я вирішив розмістити в мережі оригінальний авторський текст, з відповідними посиланнями на джерела та літературу, використану під час його написання. Саме його було покладено в основу публікацій в журналі „Людина і Світ" (2003. №1. С.14-22) та тижневику „Дзеркало тижня" (2003. №32. С.21).

Через п'ять років після публікації хотів зробити лише одне уточнення до написаного. На момент підготовки матеріалу мені був невідомий документ з архіву Всеросійського Помісного Собору 1917-1918-го років, а саме - витяг з Журналу наради єпископів при Соборі за 8/21 липня 1918 р. На ньому було заслухано повідомлення Патріарха Тихона „что им получена из Киева телеграмма с ходатайством о соборном снятии отлучения с гетмана Ивана Мазеры, так как Мазепа отлучен не за вины и преступления против веры и Церкви, а за преступления государственного характера (измена царю), что Мазепа любил и предан был Православной Церкви, что им построено много очень храмов, создались и монастыри" та прийнято рішення, що оскільки „в распоряжении Совещания епископов нет достаточных материалов для обстоятельных суждений по данному вопросу, решение по возбужденному вопросу отложить до получения доклада от Украинского собора и тогда, предварительно суждений на Епископском совещании, передать все дело на рассмотрение особой комиссии из членов Собора канонистов и историков" (Государственный Архив Российской Федерации. Фонд 3431, оп. 1, л. 130-130 об). Залишаю на розсуд читачів оцінку того, чи цей документ спростовує припущення про те, що Патріарх Тихон та митрополит Антоній вели в 1918 році „подвійну гру" в справі анафеми Мазепі. «Гру», яку успішно продовжують їхні спадкоємці...

(Не)знята анафема


10 липня 1918 року на площі перед Софійським Собором вперше за 209 років служилась панахида по Іванові Мазепі. Прийнято вважати, що вона засвідчила знесення анафеми з Гетьмана і його посмертне повернення в лоно Православної Церкви. Проте детальніше дослідження подій, що розгорталися навколо цієї панахиди, дає підстави вважати її унікальною: "Со святыми упокой» співалося по людині, над якою, принаймні формально, продовжувала тяжіти анафема. Подібний парадокс, між тим, органічно випливав з усієї попередньої "історії" цього відлучення, що від самого початку було саме політичним, а не церковним актом. На спорідненість того, що відбулося 1709 й 1918 року, звернув свого часу увагу Олександр Лотоцький: "Урочисте анатемування гетьмана, як факт політичний, можна, з погляду формального значіння, поставити в аналогію з іншим, що стався так само з мотивів політичних, через дві сотні літ пізніше, фактом - з урочистою панахидою по душі гетьмана в київському Софійському Соборі 1918 року. Мотиви та значіння обох сих актів належать до ділянки політичної. Анатемування гетьмана мало на цілі силою самого факту, без підстав вічевих і правних, установити традицію громадської дискредитації його пам'яти. Урочиста панахида ціль свою, навпаки, покладала в тому, щоб фактично перервати ту безпідставну традицію та реваншувати його пам'ять. Обидва ті факти стоять поза межами закономірного ділання церковної влади, політично себе урівноважують та квітують" [1]. Спостереження Лотоцького виключно влучне: накладення анафеми на ревного християнина було таким самим неадекватним кроком, як і урочиста панахида без її формального скасування. Проте, не ставши (принаймні - з церковно-правного боку) остаточною крапкою в цій справі, панахида 1918 року все-таки є надважливим її етапом. Відкрита та "підкилимна" боротьба за її проведення уявнила неоднозначність сприйняття подій кінця XVII - початку XVIII століття не тільки в середовищі противників, але й прихильників української державної та церковної самостійності. Для останніх образ Мазепи 1708-1709 років входив у виразний дисонанс з Мазепою попереднього періоду, зокрема - на уявні шальки терезів клали його роль в справі підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові. І хоча безпідставність анафеми не ставилася під сумнів обома сторонами, виявилось, що одні не проти її зняття з Івана Мазепи, як з приватної особи, церковного мецената, однак не з Гетьмана Мазепи - "предателя великой России", тоді як для інших важливим було уневажнити відлучення Гетьмана - владця, символу національно-визвольних змагань, не зважаючи на те, чи буде відновлена справедливість щодо раба Божого Івана. Результатом цього й став компроміс, втілений в разовій, здійсненій як виняток, але урочистій панахиді. У даній статті ми спробуємо, як реконструювати перебіг подій, пов'язаних з цим актом, так і проаналізувати загальні причини, що призвели до реалізації саме такого сценарію їхнього розгортання.

"І молитесь, і проклинаєте". Особливості ставлення до відлучення від Церкви Гетьмана Мазепи у ХІХ- на початку ХХ ст.


Нам невідомо про жодну спробу до 1918 року поставити питання перед вищою церковною владою про зняття анафеми з Мазепи. Проте існує достатня кількість свідчень, що усвідомлення несправедливості відлучення побутувало серед найрізноманітніших верств, у тому числі - серед вищої знаті та духовенства. Найхарактернішим свідченням цьому є апокриф про відвідини царем однієї з церков, ктитором якої був Мазепа. Цар звернув увагу на абсурдність ситуації, коли в цьому храмі молилися за упокій душі Гетьмана, а в Неділю Православ'я - проклинали його. Існує дві версії переказу: згідно першої, це був Микола І і сам факт ніби-то мав місце в Миколаївському військовому Соборі[2], а за іншою - це був Олександр ІІ, а подія відбулася в Михайлівському Золотоверхому монастирі [3]. Правдивість обох повідомлень важко перевірити, однак вони не виглядають зовсім неймовірними. На підтвердження того, що це відбулося за царювання Олександра ІІ, зазвичай наводиться реальний факт - зникнення 1869 року з "Последования в Неделю Православия" імені Мазепи [4]. Але й без перевірки вони є свідченням того, що масштабні пожертви Мазепи на користь Православної Церкви, втілені в багатьох побудованих та відновлених храмах, ставали найбільш зримим аргументом проти анафеми, причому таким, якого не можна було не помічати. Апеляцію до цього ж аргументу знаходимо і в спогадах Павла Скоропадського. Згадуючи дитинство, проведене в домі діда, він пише:«Висел между гетманами портрет Мазепы, столь ненавистный всякому русскому, в доме ему не преклонялись, как это делают теперь украинцы, видя в нём символ украинской самостийности, а молчаливо относились с симпатиями, причём только возмущались, что до сих пор в Соборах Великим Постом Мазепу предавали анафеме, и смеялись над нелогичностью, что в Киеве одновременно в Софийском Соборе Мазепу предают анафеме, а в Михайловском монастыре за него, как за создателя храма, возносят молитвы об упокоении его души» [5].

Окрім цього, Мазепа ніби випадав з ряду тих кого проклинали в Неділю Торжества Православ'я: самоочевидно, що він не був єретиком, однак сумнівним для багатьох видавалась й порівняння з Григорієм Отрєпьєвим та Степаном Разіним. Чи не найбільш промовистим у цьому плані є фрагмент з опублікованих 1893 року "Записок инженерного офицера Мартоса о турецкой войне в царствование Александра Павловича». Автор «Записок» відвідав 1812 року могилу Мазепи в м. Галац і занотував наступне: «В греческом монастыре в городе похоронен Малороссийский Гетман Мазепа, после Полтавской баталии принятый в покровительство турецкого двора. Мазепа умер в удалении от отечества своего, коего он защищал независимость; он был друг свободе и за то стоит уважения потомков. После его удаления из Малоросии жители её потеряли свои права, столь священные, которые Мазепа долго защищал с свойственной всякому патриоту любовью и горячностью. Его не стало, и имя Малороссии и её храбрых казаков изгладилось из списка народов, хотя невеликих числом, но известных своим существованием и конституцией. Кроме других добродетелей, Мазепа был друг наук: он увеличил в Киеве Академию в Братском монастыре, который им возновлён и украшен, снабдил её библиотекою и редкими манускриптами. Однако основатель академии и многих церквей и человеколюбивых заведений ежегодно проклинается в воскресенье первой недели великого поста вместес Стенькой Разиным и иными ворами и разбойниками. Но какая разница! Последний был разбойник-святотатец. Мазепа - просвещеннейший, человеколюбивейший человек, искуссный полководец и повелитель вольного народа. Я слушал эту гнусную церемонию в Киеве, которую совершал митрополит с архиереями и всем духовенством совершенно с пренебрежением имени нашей Церкви[6].

У Мартоса, як людини світської, не виникало особливих сумнівів щодо правомірності відлучення за політичні злочини, він лише вважав, що Мазепа не вчинив такого злочину. Дещо інакше це мало виглядати для церковних ієрархів. На жаль, ми маємо лише непрямі свідчення про їхнє ставлення до внесення до переліку підстав для анафеми й «дерзания на бунт и измену». Але показово, що в липні 1918 року, митрополит Антоній (Храповицький), серед аргументів на користь можливості знесення анафеми, відзначив і те, що вона «наложена по приказу Петра і по чину, якого Церква зовсім не знає" [7]. Хоча відкрито це не говорилося, але відлучення Мазепи volens-nolens слід було розглядати й у контексті питання про правомірність анафем, накладених за вимогою світської влади, що прямо забороняється канонами. Не можна було розглянути якийсь окремий випадок сваволі і втручання до сфери виключних прерогатив церковної влади уникнувши розгляду даного явища, як такого. Зрозуміло, що подібні розмірковування в Російській імперії, принаймні до 1905 року, були табуйованими. Тому не викликає подиву, що у 1865 році відомий київський церковний діяч, протоієрей Петро Лебединцев поставився негативно до пропозиції Михайла Максимовича обговорити можливість заходів щодо зняття анафеми з Мазепи [8].

Час від час проблема анафеми Мазепи все ж обговорювалась в українофільських колах. Проте чи не єдиним „відзвуком" подібних дискусій була поява публікацій з обережними натяками на те, що церковне покарання Гетьмана є несправедливим [9]. Таким чином, публічне обговорення можливості її відміни було виключене, навіть поза конкретними особливостями цієї анафеми.

Власне, припиненням згадування імені Гетьмана під час служби у Неділю Торжества Православ'я, відбирало й привід для такого обговорення. Слід відзначити, що після 1869 року на самому факті анафеми не акцентується увага навіть тоді, коли, здавалося б, така згадка неминуча. Показовими у цьому сенсі були торжества, присвячені 200-літтю Полтавської Битви. В органі Святішого Синоду - "Церковных ведомостях», у матеріалах, присвячених цій події, знаходимо чимало пасажів на адресу «зрадника» Мазепи («Позор изменника Мазепы, имя которого сделалось ненавистным с тех пор по всей Руси, стал позором всякого изменнического движения» [10] і т. д.), проте питання анафеми «делікатно» оминається. Між тим, у «Службе благодарственной Богу в Тройце святой единому, о великой Богом дарованной победе, над шведским королём Карлом ХІІ и воинством его, содеяной под Полтавой, в лето 1709, месяца июня, в день 27» Мазепа називається «другим Іудою», «сином погибельним» та «дияволом норовом» [11]. Цей момент пройшов також повз увагу українських кіл, які, м'яко кажучи, «без ентузіазму» ставились до Полтавських торжеств 1909 року. Принаймні, прискіпливе око київського цензора того періоду С. Щеголева, автора фактологічно насиченої роботи «Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма» їх не фіксує, а подібний факт, враховуючи спрямованість праці, навряд чи залишився б поза його увагою [12].

Таким чином, на момент революції 1917 року навколо справи анафеми Мазепі склалася наступна ситуація. По-перше, протягом двох століть так і не вдалося згладити яскраво виражену неадекватність цього акту, надати йому скільки-небудь церковного характеру.

По-друге, утримання від використання апеляцій до анафеми в пропагандистських цілях та припинення згадування імені Гетьмана під час урочистих анафематствувань фактично призвели до того, що ця справа «випала» з поля зору українських діячів.

"Частный, но горячо волнующий всех вопрос». Позиція державної і церковної влади щодо можливості проведення панахиди по Гетьманові Мазепі


Безпосередня передісторія панахиди 10 липня 1918 року досить коротка і не сягає далі подій травня - початку липня того року. До того часу анафема продовжувала залишатися "забутою". Не "помічали" її діячі Церковної Ради восени 1917, не передбачалося обговорення даного питання на Всеукраїнському Соборі, який розпочав роботу в січні 1918 року і т.д. Ймовірною причиною цьому була орієнтація на політичну кон'юнктуру: у цей період не йшлося про повну самостійність України, синонімом якої в Російській імперії і слугувало означення "мазепинство". Нез'ясованим залишався також момент, пов'язаний з з'ясуванням ролі, яку зіграв Мазепа в подіях ключового для історії Київської митрополії 1686 року. У полеміці навколо церковних проблем ім'я Гетьмана згадувалося, однак зовсім не у зв'язку з оцінкою заслуг перед Православ'ям і несправедливого відлучення. Інколи воно використовувалося для ілюстрації тези про те, що прагнення незалежності України не обов'язково має бути пов'язано з вимогою автокефалії Української Церкви. Як приклад можемо навести один анонімний лист до редакції "Киевлянина", написаний в грудні 1917. Дописувач, оцінюючи діяльність архієпископа Алексія (Дородніцина) - єдиного єпископа, який підтримував національний церковний рух, - зазначає, що якщо вимога політичної самостійності має виразні корені в діяльності Мазепи ("сильного, разумного, но преступного человеческого типа") і її можна принаймні зрозуміти, то спроби церковного усамостійнення - абсолютно безпрецедентні й злочинні [13]. Але загалом, будь-які згадки про Мазепу в цьому контексті були вкрай спорадичними.

Отже, позиції у цій справі усіх зацікавлених сторін уявнилися вже після перевороту 29 квітня 1918 року, і відзначалися наступними особливостями:

а) Позиція державної влади
Проголошення Гетьманом Павла Скоропадського збільшило кількість апеляцій до образів часів Гетьманської Держави ХVII-XVIII ст. Деякі з них мали досить своєрідний характер. Зокрема, офіційні "Церковные ведомости» у статті про політичну ситуацію на колишніх околицях імперії знайшли необхідним підкреслити, що до влади в Україні прийшов нащадок саме того роду, який не приєднався до "мазепинской авантюры»: «Один из родоначальников Скоропадского, гетман Скоропадский, в 1708 г., после измены Мазепы, был единогласно избран Гетманом и считался верным сподвижником Петра Великого» [14].

Ми вже згадували епізод зі "Спогадів" Гетьмана Скоропадського, який описує відношення до Мазепи, що побутувало в його родині. Є інформації, які дозволяють судити й про особливості особистого ставлення Павла Скоропадського до справи зняття анафеми. Зокрема, Дмитро Донцов, один з ініціаторів проведення панахиди 10 липня 1918 року, так описує свою розмову з Гетьманом з цього приводу: "Гетьман казав мені, готовий був зробити все, щоб спричинитися до цього обходу. Навіть митрополита Антонія змусив послати телеграму до Московського митрополита Тихона, щоб він зняв прокляття. "Я сказав йому просто - говорив гетьман - Владико! Ви робите все, щоб стати найбільш зненавидженою особою в народі!".

Але з приводу панахиди у Св. Софії, яку ми хотіли зробити урочистим і офіційним святом, заявив Гетьман, що він особисто міг би брати участь в такій панахиді тільки, коли б на ній було присутнє ціле вище духовенство" [15]. На думку Донцова, ще однією причиною, з якої Гетьман волів уникнути участі у панахиді, був вплив оточення, яке "підсунуло" йому відповідну історичну працю, автор якої неприхильно оцінює діяльність Мазепи. Цією працею виявився... відповідний том з "Історії України-Руси" Михайла Грушевського. Щоправда, з нотаток Донцова залишається неясним, яку серйозну розвідку він порадив би читати на противагу роботі Грушевського.

Двоїстість ставлення Гетьмана до панахиди (активні заходи щодо формального залагодження справи і небажання взяти участь в урочистостях) та й до самої фігури Мазепи, поділяли і більшість його міністрів. Напередодні події, о 22 годині 9 липня було зібрано позачергове засідання уряду. Першим пунктом порядку денного було питання про панахиду по Гетьманові Мазепі [16]. Вислухавши доповідь Голови Ради Міністрів Лизогуба, у якій він ознайомив присутніх урядовців з пропозиціями товариства "Батьківщина", по-перше, оголосити 10-е липня національним святом - Днем пам'яті Мазепи, і в цей день не працювати в українських установах, і, по-друге, усім членам уряду прибути на панахиду до Софійському Собору та, після обміну думок з цього приводу, Рада Міністрів одноголосно визнала, що "день пам'яти Гетьмана Мазепи, національно-патріотична роль котрого в історії України уявляється дуже спірною, національним святом лічити не можна". З огляду на це у проханні оголосити цей день святковим та неробочим було відмовлено.

Разом з тим Рада Міністрів вирішила "не стискати служачих в урядових установах в здійсненні їх релігійних змагань" і дозволила бажаючим піти на панахиду "з тим, що по скінченні її всі вони повинні повернутись до своїх службових обов'язків". Вищесказане не розповсюджувалося на міністрів - більшістю голосів присутність будь-кого з членів уряду в Св. Софії було визнано небажаною.

Апеляція до "сумнівності національно-патріотичної ролі Мазепи в історії України" приховувала й більш прозаїчні міркування.. Насамперед Гетьман і уряд були проти проведення панахиди, оскільки побоювалися, що вона переросте в неконтрольовану маніфестацію, адже серед безпосередніх її організаторів були й опозиційні до діючої влади сили. Цей момент відображений в протоколі засідання: міністри двічі підкреслювали небажаність будь-яких масових акцій і демонстрацій після панахиди. Але головним чинником було небажання псувати взаємини з вищою церковною владою, яка до самого останнього моменту опиралася можливості "молитви за Гетьмана Мазепу". Прийшовши, попри оприлюднене ставлення до даної справи вищих церковних достойників, на панахиду 10 липня, урядовці ризикували 12 липня, у тій же св. Софії, на урочистій службі з нагоди Дня Ангела Гетьмана Павла [17], не побачити єпископату...

б) позиція церковної влади
Вище духовенство було захоплене зненацька цією проблемою і не змогло швидко сформулювати свою позицію. Хоча на Всеросійському Соборі вже було скасовано одну з анафем, накладених за наказом світської влади (митрополиту Арсенію (Мацієвичу)), жоден з єпископів не ризикував сказати, що аналогічним чином мала б вирішитися і справа Мазепи. Йшлося, звичайно, про міркування суто політичного характеру: момент для цього був вкрай невідповідним. Реабілітувавши Гетьмана саме в цей час, на тлі, за виразом одного тогочасного публіциста, "краху ідеї Петрової» - розпаду імперії, церковна влада вступила б у суперечність з власними твердженнями про те, що Православна Церква - єдиний осяжний символ і запорука відновлення «единой и неделимой России».

З іншого боку, жорсткий спротив бажанням частини вірних, без скільки-небудь переконливих аргументів, щодо обґрунтованості цієї анафеми, також не видавався можливим. Митрополиту Антонію (Храповицькому) вдалося дещо розрядити обстановку. На 12 пленарному засіданні (9 липня) 2-ї сесії Всеукраїнського Собору він, досить несподівано для багатьох, заявив наступне: "Перехожу к частному, но наиболее горячо всех нас волнующему вопросу. 27-го идут подготовки к служению панихиды по гетману И. Мазепе. Он отлучён от Церкви, но это, откровенно говоря, беспричинно и несправедливо. Когда в своё время праздновали юбилей Полтавской победы и я получил от Полтавского Преосвященного приглашение принять участие в торжествах, я прямо ему ответил, что скорее соглашусь почтить память Мазепы, чем Петра, коего считал и считаю главным врагом православия. Гетман Мазепа - политический деятель. Он находил, что для блага страны нужно отделение Украины, почему и поднял восстание. За это он, как и Гришка Отрепьев, предан анафеме. Но, не говоря о том, что в древних чиновниках вообще нет чина анафематствования, самое отлучение гетмана Мазепы предположено снять, уже возбуждено соответствующее ходатайство перед Собором и Патриархом, и я сам нахожусь в числе подписавших это ходатайство. Снимет Патриарх отлучение, и я сам отслужу панихиду по гетману Мазепе, даже речь скажу о заслугах его для Украины. И до того времени, понятно, ни один добрый христианин не должен принимать участия в панихиде по гетмане Мазепе, так как подобная панихида - всецело революционного характера" [18]. Оголошуючи своє ставлення до Петра І, митрополит був цілком щирим - всім були відомі його погляди на церковні реформи початку XVIII століття. Не було потреби кривити душею владиці і у визнанні очевидного - заслуг Мазепи перед Церквою. Але ризикнемо висловити припущення, що підписуючи звернення до Патріарха Тихона, Високопреосвященний Антоній усвідомлював, що останній не візьме на себе відповідальність зняти анафему одноособово і справу, або буде взагалі замовчано, або вона перейде на розгляд Всеросійського Собору. За конкретних умов літа 1918 року, коли навіть відновлення діяльності цього Собору було під питанням, найвірогіднішим було відкладення розгляду "до кращих часів". Якби Антоній щиро хотів швидкого залагодження справи, він мав би ініціювати спеціальне клопотання від імені Всеукраїнського Собору, чи, принаймні, всього єпископату українських єпархій. Цього не сталося, однак формальних підстав звинувачувати митрополита у тому, що він свідомо затягує справу також не було.

На жаль, нам невідомі документи, на підставі яких можна було б описати ставлення до цього питання інших єпископів. Поодиноке свідчення знаходимо в біографії (щоправда - не дуже достовірній) Полтавського архієпископа Феофана (Бистрова). Згідно з ним, на звернення полтавчан (восени 1918 року) за дозволом відслужити панахиду по Мазепі, Феофан заявив: "Я, архиепископ Полтавский, этой анафемы отменить не могу. Ей более 200 лет.

- Так это же сделали «москали», русские, в Синоде!

- Нет, вы глубоко ошиблись. Церковью управлял местоблюститель Стефан (Яворский), уроженец Западной Украины» [19]. Останнє твердження (анафему на Гетьмана наклали самі українці) було досить розповсюдженим і його ми зустрічаємо й на сторінках тогочасної української преси («Але чогось українцеві страшно розгортати книгу історії, страшно і соромно... Бо ту анатему, хоч і з наказу Петрового, проголошено устами українців» [20]). Але архієпископ Феофан, ймовірно, вкладав у свої слова дещо інший сенс: він уникав самої можливості розмови про початково неканонічний характер відлучення. Згадка про митрополита Стефана мала підтвердити, що анафему накладено законною церковною владою, причому людиною незаангажованою («не москалем, а українцем»). Проте важливим для нас є не обгрунтування відмови, а сам її факт - отже, київська панахида аж ніяк не вважалась достатньою підставою для проведення чогось подібного в інших місцях.

Загалом, щодо позиції церковної влади є декілька загадкових моментів, які неможливо перевірити за допомогою документів. По-перше - нам не вдалося відшукати слідів справи про Мазепу ні в архіві Канцелярії Патріарха[21], ні в архіві Всеросійського Помісного Собору [22]. Навіть допустивши, що саме ці документи загубилися (а архіви, особливо - Собору, збереглися в гарному стані, без значних втрат), ми не зможемо пояснити, чому про це немає ніяких згадок в інших. Принаймні, майже напевно, справа не передавалася на розгляд Помісному Собору, як це, згідно з деякими даними, пообіцяв Патріарх [23]. Але й своєї відповіді на клопотання з України він також не дав: якби така відповідь існувала, то її обов'язково б оприлюднили в Києві. Відсутність документу пізніше викликала багато спекуляцій на тему "чи знімав Патріарх Тихон анафему"? Звичайно, залишається можливість, що документ втрачено, що він був переданий тільки митрополиту Антонію, без ознайомлення з ним українського уряду тощо. Але про таке непересічне рішення мав би знати хоча б єпископат, проте коли у 1932 році питання анафеми Мазепі розглядалося Синодом Православної Церкви у Польщі, її предстоятель, митрополит Діонісій (Валединський) (на 1918 - єпископ Кременецький) виявив повну необізнаність щодо існування подібного акту [24].

По-друге, ми зможемо лише здогадуватися про всі чинники, які змусили митрополита Антонія, котрий ще увечері 9 липня заявляв Скоропадському та Лизогубу, що "з канонічного погляду відправлення панахиди по Гетьманові Мазепі не може бути допущено, позаяк над ним було проголошено церковне прокляття. З огляду на це всякий священнослужитель, в яким би він не був сані, за відправлення такої панахиди підлягає церковному суду" [25], вранці 10 липня благословити на її проведення свого вікарія - єпископа Черкаського Назарія (Блінова)...

Проте, навіть узявши до уваги згадані "білі плями" ми можемо наступним чином узагальнити позицію церковної влади: не вбачаючи реальних канонічних перепон до знесення анафеми, вищі церковні достойники вважали необхідним відкласти це рішення з огляду на "невідповідність моменту" та небажані політичні аналогії, що могли з нього випливати. Дозвіл на проведення панахиди, став, таким чином, лише елементом гри, метою якої було уникнення принципового і відкритого розв'язання проблеми.

«Показати всьому культурному світові, як український народ вміє шанувати пам'ять своїх національних героїв". Панахида 10 липня 1918 року


Наскільки складно виявити дійсні і приховані мотиви тих чи інших дій у цій справі, скажімо Гетьмана Павла Скоропадського й митрополита Антонія (Храповицького), настільки легко це зробити щодо ініціаторів поминальної служби. Церковна сторона питання турбувала їх найменше. Панахида мала стати лише однією з частин святкування "роковин великого протиросійського зриву, що привів до нещасливої битви під Полтавою" (Д. Донцов), своєрідною антитезою урочистим службам з приводу "Преславной Полтавской виктории", які практикувалися в Російській імперії. Це відобразилося навіть в оголошеннях, якими запрошувалися до участи в панахиді: "Рада товариства "Батьківщина" оповіщає, що в роковини національної жалоби, 10 липня ц[ього] року, о 12 год[ині] о півдні відбудеться урочиста служба Божа в храмі св. Софії після якої буде відправлена урочиста панахида за великого гетьмана Івана Мазепу та тих вірних синів української держави, що в боротьбі під Полтавою лягли. Рада товариства прохає всі інституції, установи та організації прибути на службу з національними прапорами, щоб показати всьому культурному світові, як український народ вміє шанувати пам'ять своїх національних героїв" [26]. Найбільшу увагу організаторів привертає зовнішній антураж: прапори, вишиванки тощо. Пропонувалося, по-можливості, мати на рукаві синьо-жовті стрічки . Разом з запрошенням на панахиду подавалося й запрошення на лекцію Д. Донцова "Мазепа й мазепинство", що мала відбутися того ж дня [27].

Спробуємо описати цю панахиду, взявши за основу спогади Віктора Андрієвського, в яких міститься доволі детальна інформація про службу 10 липня [28]. В цьому джерелі зафіксовано не тільки особисті спостереження автора. До кола знайомств Андрієвського входили представників української молоді з різних верств населення. Завдячуючи йому ми отримуємо уявлення про те символічне навантаження, яке вкладали в цю урочисту Службу Божу частина її учасників. Для них, як і для організаторів, не існувало церковно-правного боку проблеми, зате мотиви національного реваншу зустрічаються на кожному кроці: тут ми бачимо й епізод з "нахлобучуванням на писок капелюха" панянкам, які говорять "по-московському", обговорення ідеї прихопити на цю панахиду молотки, для того щоб збити напис із згадкою про «единую и неделимую Россию» з пам'ятника Хмельницькому і таке ін.

Щодо самого перебігу урочистостей, то кидається у вічі ремарка мемуариста про те, що присутні на загал, не знали що на неї не прибуде Гетьман і члени уряду. Ще меншу обізнаність виявляє він (а, отже, й значна частина присутніх) і з тим, як до цієї служби ставилася церковна влада. Участь в панахиді єпископа Назарія (до речі - етнічного росіянина) для Андрієвського - виразний символ "єдності нашого народу - архиєрей наддніпрянець і священик галичанин (за галичанина Андрієвський помилково сприйняв військового священика - А. С.) разом стоять в молитві за однаково дорогою обом частинам нашої землі заступника української державної ідеї». [29]

В спогадах особливо відзначено схвальне сприйняття учасниками урочистостей промов, що були сказані під час панахиди. Ознайомлення з їхніми текстами підтверджує спостереження про сприйняття цього обходу насамперед як символу національного реваншу. За філіппіками на адресу Петра ледь помітні згадки про церковну благодійність Мазепи та невідповідність канонам дій церковної влади щодо нього.

Першу промову, перед початком служби, виголосив священик Крамаренко: «Боголюбиві брати і сестри! Сьогоднішній день - є трагічний день українського народу! В сьогоднішній день, більш як 200 років тому назад, була перемога під Полтавою - Перемога Петра над Іваном. Великий Гетьман Іван Мазепа в церквах, які він сам будував на Україні, - в цих же церквах його москалі проклинали на протязі більш як 200 років як зрадника! Гетьмана Івана Мазепу, як зрадника віддала Москва до анатеми. Хто ж з них був зрадник? Чи той, хто захищав свій народ від ворога, чи той хто йшов нищити цей народ? Ні, брати, Іван Мазепа не був зрадником українського народу, а зрадником був той, хто поневолив наш народ! Петра не віддали до анатеми, бо сила була на його боці, як переможця! Щастя України і її незалежність ще не збудовані і багато ще прийдеться нам, брати, боротися за це! Будемо ж вірними синами своєї матерії України! Давайте боротися доти, аж поки не будуть осягнені мрії нашого великого Івана! Знаючи, скільки наших полягло під Полтавою, знаючи про те, як тяжко було Іванові Мазепі бачити руйнування свого рідного народу, ми не можемо не сказати: «Со святими упокой» [30].

Ще яскравіше ці мотиви прослідковуються в слові військового священика Матіюка перед співанням: «Вічная пам'ять»: «Рідні сини! Ми зібралися сюди не тільки помолитись, а й згадати свого Батька! Досить того, що були ми в занепаді! Згадаймо ті хвилини, коли нашому Батькові було заборонено жити на своїй землі! Вже багато років пройшло з того часу, коли ми були поневолені. Боротьба йшла, йде й буде йти! Не так давно в цьому самому храмі змагалися «Ще не вмерла Україна» і «Боже царя храни»... Проспіваємо ж Іванові Мазепі «Вічну пам'ять!». Помолімося Господу Богові, аби він допоміг нам любити свою неньку -Україну! Любити своє рідне, не значить ненавидіти чуже» [31].

Промови священиків ні за формою, ні за змістом не відрізнялися від інших промов, виголошених того дня. Абсолютно органічно панахида переросла у віче, на якому було прийнято рішення про те, що до Софійського Собору мають бути перенесені останки не тільки Мазепи, але й усіх похованих на чужині національних героїв. Ця частина урочистостей залишає у Андрієвського найбільш позитивні враження, які дещо затьмарювалися лише наявністю німецького патруля біля пам'ятника Хмельницькому.

Загалом організатори й учасники панахиди залишилися задоволені цією акцією. Дмитро Донцов записав у щоденнику: "Наша мазепинська маніфестація удалася добре. В соборі і на майдані Софійському була маса народу. Панахиду - першу, мабуть, по проголошенні анатеми - служили кількох священиків з єпископом Назаром. Потім був похід. Кабінет скомпрометувався, як і вище духовенство своєю відсутністю і забороною міністрам брати участь в панахиді" [32].

Менш захоплено до події поставилися ті, хто спробував збагнути причини відсутності на панахиді згаданих осіб. Автор статті у "Новій Раді", підводячи підсумок урочистостям, відзначає, що на них також не було нікого з представників Духовної Академії, спадкоємиці Академії Києво-Могилянської, для якої Мазепа був одним з найщедріших жертводавців: «Але на цвинтарі Софійського Собору щось не видно було панотців - професорів Академії, не побажали вони взяти участи в панахиді по тому, в чиїй хаті та його ж і лаяли до цього часу, та певно, й далі ще лаятимуть з свого великого розуму» У зв'язку з цим він цікавиться, чи будуть після 10 липня "молитись за нього, принаймні хоч у Братській Церкві, чи політичного світогляду, утвореного підручниками Рождественського та Іловайського не перетравили академічні кафедри?" [33].

Але найменше відкритих емоцій виявляла сторона, яка насправді позбавилася, завдяки цій панахиді, серйозної проблеми. Йдеться про вищу церковну владу. Поступившись вимогам провести поминальну службу "всецело революционного характера", Патріарх і митрополит Антоній уникли потреби справжнього відновлення справедливості щодо Гетьмана Мазепи. Було зафіксовано дореволюційний status quo: про анафему було "забуто", а у вірних залишався "вибір": вважати, що Господь душу Гетьмана "в оселі праведних прийняв, в лоні Авраамовім упокоїв і до праведників приєднав" або що вона горить в "гієні вогняній".

"Колесо української історії обернулося і стало...". Нинішня ситуація навколо справи анафеми Мазепі


Після 1918 року справа анафеми ще декілька раз виринала з забуття. Вперше це сталося на початку 1930-х і було пов'язано з намаганнями українських кіл в Польщі відзначити урочистими богослужіннями 300-ліття з дня народження Гетьмана (1632 рік - одна з версій дати народження Мазепи). 22 жовтня 1932 року, Синод Православної Церкви в Польщі розглянув це питання і вирішив відкласти його до отримання роз'яснень від Вселенського Патріарха. Показово, що митрополит Діонісій не звернувся за довідкою до митрополита Антонія (Храповицького), як неодноразово робив це в інших справах. Ймовірно, він таки напевне знав, що ніяких документів щодо Мазепи, підписаних Патріархом Тихоном, ніколи не існувало.

Відповідь від Вселенського Патріарха, на яку очікували у Варшаві, затрималася (з'ясування, чи була вона взагалі, вимагає подальших архівних студій), а тим часом панахиди по Мазепі почали служитися у греко-католицьких церквах. Реагуючи на такий поворот подій, православний єпископат дозволив аналогічні служби і православним священикам. 17 лютого 1933 року, заслухавши реферат Високопреосвященного Діонісія, в якому той відзначив, що "щиро віддані православній Церкві українці глибоко скорблять над замогильною долею такої заслуженої для тої Церкви людини, якою був блаженної пам'яті Гетьман Мазепа, а слабодухи беруть участь у загальних моліннях за нього в католицьких уніатських церквах, на свою духовну шкоду й спокусу ближніх", Синод дозволив молитися за упокій душі Івана Мазепи. У постанові, однак, було підкреслено, що цим рішенням не пересуджується питання про відкликання анафеми [34].

Цікаво, що за розвитком справи уважно слідкувала польська преса. Причини такої уваги одна з газет пояснювала наступним чином: "Питання набуває особливого сенсу, якщо взяти до уваги, що Мазепа символізує не тільки ідею незалежності України, але також шукав опори для цієї ідеї в Польщі. Звідси випливає, що й анафема яка тяжіє над Мазепою, є по-суті актом, спрямованим проти польсько-українського співробітництва, як перманентного історичного явища"[35].

У подальшому панахиди по Мазепі служилися багатьма ієрархами цієї Церкви, зокрема - єпископом Полікарпом (Сікорським), архієпископом Іларіоном (Огієнком) та ін., але де-юре у даній справі нічого не змінилося. Власне, у 1930-х роках не було до кого й звертатися за скасуванням: на тлі ситуації, в якій опинилося в Радянському Союзі священноначалля Російської Православної Церкви, у зацікавлених не могла виникнути навіть думка про подібне клопотання. Між тим, у випущеному 1938 року Українським Науковим Інститутом у Варшаві збірнику "Мазепа" Олександр Лотоцький (стаття під назвою "Справа правосильності анатемування гетьмана Івана Мазепи"), запропонував інший підхід до розв'язання проблеми. Він поставив під сумнів церковну правосильність накладеної анафеми: доконана фактично, вона безпосередньо базується лише на розпорядженні світської влади і не була належним чином оформлена. Окрім того, постає питання, чи мав право митрополит Стефан (Яворський), який був лише місцеблюстителем Патріаршого престолу, приймати таке рішення - на думку Лотоцького, це міг зробити лише Собор єпископів. Таким чином, вважав історик, формального, відповідно оформленого акту відлучення не було, а, отже, "як не було правосильної постанови про піддання гетьмана анатемі, то й не було та й немає потреби скасування тої постанови" [36]. Але аргументи Лотоцького, наскільки можна судити, не були сприйняті священноначаллям Православної Церкви у Польщі. Можлива причина тому - це не знімало проблеми, про неправосильність анафеми мала оголосити та Церква, в якій вона була накладена. Обґрунтування ж підстав для цього акту було вже справою другорядною.

Новий сплеск зацікавлення "справою Мазепи" виник наприкінці 1950-х рр., напередодні 250-ї річниці Полтавської битви. Серед інших українських ієрархів у діаспорі, про неї згадав єпископ УАПЦ Соборноправної Євген Бачинський. Звертаючись до подій 1918 року він, зокрема, писав: "Наша УАПЦерква Соборноправна врочистою всенародною панахидою по душі гетьмана Івана Мазепи на площі перед собором св. Софії в Києві 10-го липня 1918 року виступила проти безправного й анти канонічного анатомування Великого Борця за незалежну Україну" [37]. Бачинський не знав обставин, пов'язаних з цією панахидою, оскільки перебував за кордоном , інакше, він мав би поцікавитися, чому у службі не брали участі більшість майбутніх засновників УАПЦ формації 1921 року. Але сам текст звернення ("Округового листа") підтверджує, що міфами обросли не тільки події початку ХVIII століття, але й набагато більш близькі за часом і легші для з'ясування. Загалом, українським православним у діаспорі й не було особливих причин щось з'ясовувати - продовжуючи практику, започатковану в лоні Православної Церкви в Польщі, вони спокійно молилися за упокій душі Гетьмана. Зважаючи на те, що тепер більшість з них знаходяться у канонічному підпорядкуванні Вселенського Патріарха, можна додати ще один штришок до абсурдності справи: анафема, на дійсності якої продовжують гаряче наполягати окремі кола в Російській Православній Церкві [38], ігнорується іншими Православними Церквами.

Рішення Архієрейського Собору РПЦ 1997 року щодо Патріарха Філарета (Денисенка), знову змусило повернутися до питання про "Неправду московських анафем" (збірник з такою назвою було випущено видавничим відділом УПЦ-КП) [39]. Паралелі між цим відлученням і відлученням Гетьмана Мазепи проводилися, без перебільшення, в десятках статей у періодиці того періоду. Найвиразнішою з них можна вважати статтю Оксани Хомчук "Мазепа і Філарет", опубліковану у часописі "Українці Америки за Київський Патріархат" і одразу перевидану в Києві окремою брошуркою. Порівнявши життєвий шлях і особливості кар'єри Гетьмана Мазепи і митрополита Філарета, вона знаходить, що "повторення долі, подвигу, кари й обставин є просто разючими". "Через 289 років після знаменитої анатеми, кинутої 23 листопада 1708 року на славу і гордість українського народу - великого Гетьмана Івана Мазепу, Російська Церква виклинає Патріарха України. А ми можемо лише спантеличено признати, що як нація, допустили біль і ганьбу повторення. Що 289 років пішло на те, щоб колесо української історії обернулося і стало" [40] - писала вона. Залишаючи за рамками нашої статті дискусію про обґрунтованість запропонованих порівнянь, відзначимо, що у фокус уваги знову потрапив лише зовнішній, поверховий бік цієї справи. Жодному з тих, хто галасував навколо анафеми Патріарху Філарету й порівнював її з відлученням Мазепі, й в голову не прийшло вимагати скасування анафеми з листопаду 1708. Хоча для нелюбимої ними Москви саме така постановка питання є незручною, а от поєднання його з "справою Філарета" чи вдоволення тим, що в УПЦ-КП і УАПЦ моляться за Мазепу - навпаки, цілком влаштовує. Проте не треба бути провидцем, щоб передбачити, що такого звернення, наприклад - до Патріарха Алексія, ніколи не буде. Замість нього будуть потішні й безглузді листи з вимогами не їхати до України.

Колесо української історії, про яке згадала пані Хомчук, робить й коротші оберти: сподівання, що справу Мазепи буде закрито, наприклад, цього року, такі ж примарні, як були вони у 1918. І "подякувати" за це, в обох випадках, Гетьман міг би не тільки своїх ворогів, але і "вдячних нащадків".



1 О. Лотоцький. Справа правосильності анатемування гетьмана Івана Мазепи // Мазепа. Збірник. Т.2. Варшава, 1938. С.66
2 І. Власовський. Нарис історії Української православної Церкви. Т.3. К., 1998. С.101
3 І. Огієнко. "А ми молимося за Мазепу"// Віра і культура. 1959. №3. - за публікацією в газеті "Вечірній Київ", 1 лютого 2001 року.
4 Див.: А. Петровский. Анафема/ Православная богословская энциклопедия или богословский энциклопедический словарь. Т.1. Петроград,1900. С.698
5 Павло Скоропадський. Спогади. Київ-Філадельфія, 1995. С.387
6 "Записки инженерного офицера Мартоса о турецкой войне в царствование Александра Павловича»// Русский Архив. 1893. №7. Цит. за: О. Лотоцький. Справа правосильності анатемування гетьмана Івана Мазепи. С.67
7 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). Ф.1071. Оп.1. Спр.220. Арк.76зв. Див. також: Вопрос о гетьмане И. Мазепе // Церковно-общественная мысль. 1918. №15-16. С.29-30
8 В. Біднов. Церковна анатема на Гетьмана Івана Мазепу// Мазепа. Збірник. Т.2. Варшава, 1938. С.53
9 Див. наприклад: С.Н.И. Вопль Мазепы // КС. 1884. Кн.11. С.658-672
10 Полтавская победа// Церковные ведомости. 1909. Часть неофициальная. №27 (4 июля). С.1241
11 Відповідні витяги з цієї служби див.: Орест Купранець. Ви клятий Гетьман Мазепа. Торонто,1958. С.11-13
12 Див.: С. Щеголев. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. К.,1912. - 588 с.
13 Центральний Державний Історичний Архів України в м. Києві (ЦДІАУК). Ф.182. Оп.1. Спр.293. Арк.127-128
14 "Украйна и Финлядия"// Церковные ведомости. 1918. №17-18 (15/28 мая). Прибавления
15 Д. Донцов. Рік 1918. Київ. Торонто,1954. С.33
16 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). Ф.1064. Оп.1. Спр.6. Арк. 93-93зв.
17 На згаданому засіданні другим пунктом порядку денного було саме питання про організацію урочистостей з цього приводу.
18 ЦДАВОВУ. Ф.1071. Оп.1. Спр.68. Арк. 177.
19 Ричард (Фома) Бэттс, Вячеслав Марченко. Духовник царской семьи. Святитель Феофан Полтавский (1874 -1940). М.,1994. С.69; Див. також Несвіцький О. Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922. Щоденник. Полтава, 1995. - С.66
20 М. Сивий. Анатема// Нова Рада. 1918. №114 (14 липня)
21 Российский Государственный Исторический архив (РГИА). Фонд 831; Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ). Ф. 4652
22 ГАРФ. Фонд 3431; РГИА. Фонд 833.
23 У деяких тогочасних статтях зустрічається навіть конкретна дата, коли ніби-то мав відбутися розгляд питання - 22 серпня/4 вересня 1918 року. Див: М. Сивий. Анатема// Нова Рада. 1918. №114 (14 липня)
24 Див.: І. Власовський. Нарис історії Української православної Церкви. Т.3. С.100.
25 ЦДАВОВУ. Ф.1064. Оп.1. Спр.6. Арк. 93зв.
26 Панахида по Гетьманові Мазепі// Нова Рада. 1918. №110 (10 липня)
27 Текст цієї лекції див.: Д. Донцов. Мазепа й мазепинство. Черкаси-Київ, 1918.
28 В. Андрієвський. З минулого. Т.ІІ. Від Гетьмана до Директорії. Ч.1: Гетьман. Берлін, 1923. С.81-93
29 Там само. С.87
30 Молитовне вшанування Гетьмана Івана Мазепи// Вісник політики, літератури й життя (Відень). 1918. №№29-30. Цит. за: Мартирологія Українських Церков у 4-х томах. Том І. Українська православна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. Торонто, 1987. С.47-48
31 Там само. С.48-49
32 Д. Донцов. Рік 1918. Київ. С.34
33 М. Сивий. Анатема// Нова Рада. 1918. №114 (14 липня) Див. також іншу статтю того ж автора: М. Сивий. Ще раз про анатему// Нова Рада. 1918. №118 (18 липня).
34 Текст рішення Синоду Православної Церкви в Польщі від 17.ІІІ.1933 див.: Орест Купранець. Виклятий Гетьман Мазепа. С.18-19
35 Цит за оглядом польської преси в тижневику „Воскресне чтение": Vox. Гримасы национализма// Воскресное чтение. 1932.№1. С.15
36 О. Лотоцький. Справа правосильності анатемування гетьмана Івана Мазепи. С.66
37 Євген Бачинський. Російська проти-канонічна анатема на гетьмана України Івана Мазепу// Церква й життя.1957. №4.С.5
38 Наприклад, на сайті "Русского Движения Украины" розміщено статтю Сергія Сироватського ("Союз Православних громадян України") про Мазепу під назвою "Символ подлости и предательства". Серед іншого читаємо: «Измена Мазепы Отчизне и Государю в ходе военных действий имела не только морально-нравственное, но и глубокое духовное значение, поскольку была нарушением клятвы верности, данной им при вступлении в должность на Кресте и Евангелии перед Богом. Нарушив эту клятву, Мазепа поругался над Господом, отлучив тем самым себя от Церкви, что для верующего человека является великим проклятием. Православная Церковь, объявив ему анафему, лишь засвидетельствовала свершившийся факт. Таким образом гетман Мазепа окончил свой жизненный путь не только злодеем и военным преступником, но и христопродавцем».
39 Неправда московських анафем / Упорядник ігумен Димитрій (Рудюк). К.,1999. Мало хто звернув увагу, що цей збірник випущений у відповідь на збірник "Анафема" (М.,1998), підготований видавництвом Московського Патріархату "з нагоди" (хоча це особливо не підкреслюється), відлучення Філарета. У ньому також згадується про справу Мазепи, однак похапцем, аргументів на користь її правосильності явно забракло. Але зафіксуємо цей факт: які б заяви не пролунали пізніше, на 1998 рік РПЦ вважала анафему, виголошену 1708 року, цілком легітимною.
40 Хомчук О. Мазепа і Філарет. К., 1997. С.5

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.