УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 64 відвідувачів

Теги
іконопис Католицька Церква Митрополит Володимир (Сабодан) церковна журналістика милосердя Президент Віктор Ющенко розкол в Україні Ющенко Церква і медицина Доброчинність Патріарх Алексій II монастирі та храми України комуністи та Церква конфлікти Предстоятелі Помісних Церков Церква і політика Священний Синод УПЦ 1020-річчя Хрещення Русі Приїзд Патріарха Кирила в Україну вибори українська християнська культура Вселенський Патріархат Археологія та реставрація педагогіка церква та політика забобони секти краєзнавство молодь шляхи єднання Мазепа автокефалія церква і суспільство Києво-Печерська Лавра постать у Церкві Голодомор УПЦ КП діаспора Церква і влада УГКЦ






Рейтинг@Mail.ru






«Патріярхат» (Львів): Нові надії на об’єднання українського православ’я (Юрій Чорноморець)



«Патріярхат», №2 (405), 2008 

Традиційно переговори про об'єднання відбувалися між Українською Православною Церквою Київського Патріярхату, в якій перебуває близько 3 тисяч парафій, та Українською Автокефальною Православною Церквою, яка налічує близько тисячі громад. Кожен раз діялог між цими двома юрисдикціями заходив у глухий кут через небажання патріарха Філарета відійти від керівництва. Після провалу чергової спроби порозумітися керівництво УАПЦ вирішило спробувати нетрадиційний шлях нормалізації власного канонічного статусу. В 2005 році єпископат УАПЦ звернувся до керівництва Української Православної Церкви Московського Патріярхату, що налічує 10 тисяч громад, із пропозицією розпочати діялог щодо можливостей об'єднання. Після нетривалого періоду неофіційних консультацій обидві Церкви заснували спеціяльні комісії, що стали майданчиками для ведення офіційного діялогу. Саме із поглибленням цього діялогу пов'язані останні події 2007 року, які вселили у спостерігачів нові надії на краще майбутнє для українського православ'я. 21 грудня 2007 року відбувся Архиєрейський Собор УПЦ МП, на якому фактично було презентовано нове обличчя цієї Церкви.

Для того щоб зрозуміти радикальність зміни самоусвідомлення УПЦ МП, порівняємо нову риторику її Предстоятеля із заявами Ювілейного року двохтисячоліття християнства. Якщо раніше керівництво УПЦ МП заявляло про 35 мільйонів власної пастви на Україні, то в 2007 році визнає як очевидний факт глибокої секулярізації українського суспільства. Керівництво УПЦ МП усвідомило досить просту річ: якщо найбільша православна Церква не провадить успішної євангелізації в Україні, то це зроблять протестанти. Напевно, саме ця загроза стати церквою меншости призвела до оголошення курсу на покращення підготовки священнослужителів, на розгорнення широкої місії через ЗМІ. Таким чином, від претензій на особливий статус головної традиційної Церкви Української держави УПЦ МП фактично відмовилась. Якщо на початку десятиліття УПЦ МП шукала надійних союзників серед політичних сил України, то в 2007 році ця юрисдикція усвідомила переваги політичного нейтралітету і встановлення правових віносин між Церквою й державою.

Але найбільша зміна відбулася у ставленні до так званих «православних братств» (особливо - «Союзу православних громадян України»). Ці суспільні організації раніше широко використовували для політичної мобілізації вірних УПЦ МП. Але в останні роки керівництво УПЦ МП помітило, що лідери цих братств вже виступають і в якості суддів щодо церковних і суспільно значимих дій єпископату. Замість того, щоб бути інструментом єрархії, братства намагалися впливати на рішення єпископату УПЦ МП. Від висловлення недовіри окремим єпископам братства перейшли до відкритої проповіді непокори керівництву Церкви. Така позиція колишніх комсомольських активістів та професійних авантюристів не могла не викликати засудження з боку єпископату.

Крім проблеми дисциплінарної, братства створювали умови для ідеологічного протистояння в Церкві. Адже справжніми православними, згідно з вченням багатьох братчиків та «православних громадян», є лишень російські шовіністи. Така ідеологія підривала авторитет всієї УПЦ МП в очах українського суспільства, сприяла відтоку українських патріотів у інші православні юрисдикції та УГКЦ.

Оскільки УПЦ МП не бажає розвиватися як Церква російської меншости в Україні, засудження ідеології братчиків давно стало нагальним завданням для єпископату. Крім того, дистанціювання від братств, які пропагують російський шовінізм, об'єктивно уможливлює зближення з УАПЦ та УПЦ КП. Засуждення пропаганди російського шовінізму було сформульоване в документах Собору як заперечення «політичного православ'я». Під останнім треба розуміти не лише російський шовінізм, а й будь-яку націоналістичну ідеологію, яка вимагає від Православної Церкви зречення від християнського універсалізму. «Політичне православ'я» є хворобою не лише російських патріотів. Часто українські церковні й політичні діячі вважають, що Церква повинна підкорити власну проповідь і діяльність потребам нації, а не йти за Евангелієм.

Повернення до церковного універсалізму в останні роки намітилося й в офіційних рішеннях УАПЦ. Пріоритет християнського над національним, відмова від політичної ідеології на користь церковної свідомости - все це створює платформу для об'єднання українського православ'я та нормалізації його канонічного статусу.

Звертає на себе увагу зміна риторики УПЦ МП з питання розколу православ'я в Україні. На початку десятиліття УПЦ КП та УАПЦ розцінювали як маргинальні розкольницькі угрупування. Прес-служба УПЦ МП називала їх малочисленними «сектами», які виживають лише завдяки політичній підтримці з боку держави та партій українського патріотичного спрямування.

На Соборі 2007 року предстоятель УПЦ МП називає розкол глобальною проблемою України. «Трагедія розколу українського Православ'я стоїть в одному ряді з іншими величезними трагедіями, які наш народ пережив впродовж останнього століття: це й громадянська війна, політичні репресії, голодомор, події Другої світової війни, в результаті яких загинули мільйони наших співвітчизників, а також люті гоніння на віру, які за своїми масштабами можуть зрівнятися хіба що з переслідуваннями Церкви імператорами-язичниками у ранньохристиянську добу». Такого роду зізнання приводить до визнання нагальної необхідност об'єднання. Якщо раніше єдиним шляхом подолання розколу називалося повернення вірних УПЦ КП і УАПЦ до канонічної Церкви, то в 2007 році керівництво УПЦ МП вперше визнало необхідність зустрічних кроків зі свого боку. Зрозуміло, що від різних юрисдикцій процес об'єднання вимагатиме різноманітних слів та діянь. Вперше визначення процедур об'єднання стало предметом діялогу УПЦ МП із УАПЦ та УПЦ КП.

Архиєрейський собор УПЦ МП розблокував реальні можливості для об'єднання православ'я в Україні. Слід наголосити, що рішення цього Собору та нова риторика керівництва УПЦ МП є результатом внутрішньої еволюції цієї юрисдикції, усвідомлення власної церковної ідентичности всього народу України. Предстоятель УПЦ МП наголосив у своєму виступі на Соборі: «Українська Православна Церква не чужа ні для кого з громадян нашої держави. У своєму людському вимірі вона є плоть від плоті народу України. У божественому ж вимірі вона є істинне Тіло Христове, яке є джерелом вічного спасіння для кожного, хто до нього приєднується. Ми закликаємо всіх до такого возз'єднання».

Підкреслимо, що УПЦ МП не змінює власної ідентичности, не «оновлюється», а лише ясніше усвідомлює, чим вона завжди є як Церква Христова. І саме останнє накладає на неї особливий обов'язок ініціювати реальний процес об'єднання православ'я в Україні та особливу відповідальність за результати цього процесу. Особливо слід підкреслити, що новий курс керівництва УПЦ МП не був результатом політичного тиску з боку Президента України і не був вимушеною відповіддю на заклики УПЦ КП до об'єднання, що пролунали за тиждень до Собору. Те, що сталося - це плід дії Духу Святого та торжество церковної свідомости.

Але чи справдяться ці нові надії на об'єднання православ'я в Україні, які породив 2007 рік? Невідомо, але реальні можливості для цього з'явилися. І сама зміна в самосвідомості найбільшої Православної Церкви України є подією визначною, торжеством християнства над політикою. Цей результат для України та християнства є цінним сам собою. Збереження та розвиток досягнутого можливі лише у разі подальшої наполегливої праці у винограднику Господньому. І можна погодитися з думкою Предстоятеля УПЦ МП, що така праця передбачає торжество дієвої любови над «егоїзмом деяких лідерів». Така ж боротьба існує в людських серцях завжди, і результат її передбачити неможливо. Попередні півтора десятиліття православні лідери України дозволяли перемагати егоїзмові. Тому чи вдасться любові перемогти егоїзм у 2008 році, який проголошено Ювілейним на честь 1020-ліття хрещення Руси, залишається невідомим. Але така надія є.

Юрій Чорноморець

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.