УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 151 відвідувачів

Теги
1020-річчя Хрещення Русі церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков церква та політика Митрополит Володимир (Сабодан) Києво-Печерська Лавра Патріарх Алексій II милосердя автокефалія постать у Церкві педагогіка Археологія та реставрація діаспора забобони українська християнська культура комуністи та Церква Мазепа шляхи єднання конфлікти молодь іконопис Вселенський Патріархат УПЦ КП церква і суспільство краєзнавство Священний Синод УПЦ вибори УГКЦ Церква і влада Доброчинність секти Церква і медицина Президент Віктор Ющенко Церква і політика Приїзд Патріарха Кирила в Україну Голодомор розкол в Україні монастирі та храми України Католицька Церква Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Пристрасті святої Катерини



«Україна молода», Наталія Лебідь, 26.03.08

Довкола невеликої церкви на Лук'янівському цвинтарі розгортається неабияке протистояння

Боротьба за православну церкву, щойно відбудовану чи лише заплановану, в теперішній Україні зазвичай відбувається по лінії Київський - Московський патріархат. Проте ця історія цікавіша з огляду на те, що в ній досить дивно поводить себе світська влада, яка сподівається на власний зиск. «Любовний трикутник» стає, таким чином, чотирикутником, але й це ще не найбільш пікантний момент. Чи не вперше за останні роки культовий об'єкт фактично виставляють на продаж, тож хто більше за нього заплатить, той і отримає церкву. Радянська влада нищила храми, нинішня ж стоїть на тих позиціях, що продавати краще, ніж руйнувати. Отже, лот номер один - церква святої Катерини Великомучениці на території Державного історико-меморіального Лук'янівського заповідника.

 

Молодший цвинтар зі старішими могилами
Ховати на Лук'янівці почали в 1871 році. Офіційно ж цвинтар було відкрито у 1878-му. «Ми молодші за Байкове, зате зберегли старі могили, на відміну від Байкового, де на центральній алеї - нові поховання», - з гордістю говорить заступник директора заповідника Любов Стеннік. У ті часи, коли Київ іще не був мегаполісом, його цвинтарі, схоже, конкурували між собою - щойно відкрите Лук'янівське кладовище порівнювали з сусіднім єврейським, дуже охайним і гарно оздобленим. Окрім того, пальму першості серед «популярних» місць вічного спокою міцно тримало Байкове. Та помалу й Лук'янівка почала вибиватися в «люди». «У нас поховані найвідоміші київські роди: Самойловичі, Полуботки, Кандиби, Леонтовичі, Симиренки», - перераховує Стеннік. Окрім визначних імен, є й пересічні: остання, так би мовити, «партія поселенців» прибула на цвинтар в 1962-му - у рік Куренівської трагедії. Після цього цвинтар фактично закрили: дозволяли поховання лише після кремації у могили рідних та близьких.

А в 1972-му припинила своє існування дерев'яна церква святої Катерини, зведена на Лук'янівці наприкінці ХІХ століття, - влада розпорядилась демонтувати її «через ветхість». А ще через 12 років столичні зверхники замислились над тим, чи не ліквідувати цвинтар узагалі. Якби цей план вдалося реалізувати, нині на місці кладовища була б паркова зона. За Лук'янівський цвинтар тоді активно вступилася Людмила Проценко - історик і знавець київських некрополів. З 1984-го вона вела боротьбу за його збереження, й кладовище врешті-решт залишили у спокої. Ба, навіть більше: отриманий ним у 1994 році статус заповідника уберіг цвинтар від подальших посягань. У лук'янівській землі спочивають українські художники Володимир Орловський та Микола Мурашко (останній - засновник відомої київської школи живопису), військовий льотчик Петро Нестеров (автор «мертвої петлі»), світоч кардіології лікар Микола Стражеско, композитор Микола Харито (його перу належить романс «Отцвели уж давно хризантемы в саду») та багато інших. Після руйнації у 1934-1936 роках Аскольдової могили на Лук'янівський цвинтар перенесли прах героїв Крут Володимира Наумовича та Володимира Шульгіна - юнаки загинули, обійнявшись, тому й ховали їх разом - у родинному склепі Наумовичів, розповідає Оксана Борисюк, начальник відділу охорони пам'яток заповідника.

Перелік імен та історій можна продовжувати до нескінченності. Окремо виділяє Оксана Борисюк розповідь про тричі переобраного головою Київської міської думи Степана Сольського (помер у 1900 році): у часи його правління в Києві з'явилися перший трамвай та перша телефонна станція, зведено пам'ятник Богдану Хмельницькому; саме Сольський привіз у місто для озеленення каштани. Все це дуже пізнавально для рядового екскурсанта, проте мене не залишає думка про те, що пам'ять про подібні речі існує хіба що завдяки таким ентузіастам, як Борисюк - штат у заповідника скромний, під музей відведена невеличка кімната, питання з більшим приміщенням - поки що на стадії вирішення... Словом, як не крути, а у Києві викрутиш тільки одне: «прокляте» квартирно-земельно-грошове питання, яке, на думку іншої задіяної в конфлікті сторони, певним чином вплинуло на позицію керівництва заповідника.

Дорога до храму: 12 років пішої ходи і молебень під дощем
Отець Петро (Петро Думич) виглядає дуже пригніченим: каже, що через постійні нерви почав стрімко втрачати зір. Він - душпастир парафії святої Катерини Великомучениці з храмом на території Лук'янівського заповідника. Як ми пам'ятаємо, історія церкви святої Катерини обірвалась у 1972 р.; а в 1994-му - після надання цвинтарю статусу заповідника - її було вирішено відбудовувати. Це вже слова директора заповідника Віктора Назарчука, який у розмові з «УМ» всіляко наполягає на тому, що за рішення про відбудову церкви слід дякувати міській владі і більше нікому. «Все правильно, але хто, як не ми, оббивали пороги у депутатів районної і міської ради і вмовляли їх прийняти це рішення?», - запитує у заочній дискусії з Назарчуком Петро Думич. «Ми не заперечуємо зусилля цього священика, але все робилось згідно із затвердженим планом», - намагається згладити гострі кути Любов Стеннік.

Отець Петро веде історію відновлення церкви не з 1994-го, а з 1996 року. Саме з цієї дати він і відраховує 12 літ боротьби за храм святої Катерини: «В 1996-му ми зареєстрували громаду, і я був призначений туди священиком. Добилися від міської ради дозволу на відбудову церкви, обрали архітектора. За цей час влада поміняла директора заповідника - з Несторчука на Назарчука. У 2004-му почали будувати. Але почали не за правилами - не запросили священика, не було закладення наріжного каменя...» А далі взагалі почалася низка невдач - вирішили освятити церкву, коли будівельники виведуть цоколь, але коли цоколь був готовий, церемонію довелося відкласти. Саме в цей час, говорить Думич, вперше активізувалися одвічні опоненти пастви Філарета - представники Московського патріархату. Частково зведена церква привернула їхню пильну увагу.

Відразу дві громади УПЦ МП «кружляють» нині довкола Катерининської церкви. Одна з них - святих новомучеників - вже зовсім близько, бо, власне, «захопила склеп Сольського», говорить Петро Думич. Усипальниця Степана Сольського, про якого ми згадували вище, дійсно поруч із недобудованим храмом: наскільки можливо облаштувати в ній капличку абощо - судити не берусь, на момент приїзду «УМ» до заповідника там нікого не було. Все з'ясувати ми спробували в самому Московському патріархаті. Речник УПЦ МП Василь Анісімов на запитання, чи претендують вони на церкву святої Катерини, відповів так: «Ні, не претендуємо. Вона і так наша. А що, філаретівці знов хочуть забрати щось собі?». Після цього Анісімов вкотре нагадав, скільки церков знищила радянська влада і скільки ще мусить віддати замість них влада нинішня. Тож кожна православна церква за визначенням стає приналежністю УПЦ МП. Утім ніякого поділу на патріархати в УПЦ МП не визнають. В Україні існує єдина православна церква, любить підкреслювати Анісімов. Тож «філаретівці», слід думати, взагалі за бортом.

Але повернімося до будівництва. З 2005 року воно відчутно уповільнилось, говорить Петро Думич. «Дивно все якось будується: взимку ніхто нічого не робить, усе тече і псується... І церква неосвячена... Ми вже вирішили всіх запросити на освячення (і представників влади теж), коли будуть закладати хрести. Чекаємо-чекаємо на хрести, а коштів усе немає, тож нам і кажуть: шукайте кошти. Знайшли кошти, знайшли інвестора...» І тут раптом церкві завдали удару, якого ніхто не чекав. 20 вересня 2006 року у відповідь на запити стосовно того, чому призупинено будівництво церкви, з Головного управління ритуальних послуг при КМДА отцю Петру надійшов наступний лист: «На даний час будівельно-монтажні роботи з відновлення церкви практично завершені, крім робіт, пов'язаних зі встановленням хрестів, внутрішніх оздоблювальних робіт, благоустрою прилеглої території з облаштуванням огорожі навколо церкви. Зазначені вище роботи не входять до кошторису будівельно-монтажних робіт і повинні виконуватись за рахунок асигнувань тієї релігійної конфесії, якій церква святої Катерини буде передана».

Доходячи до цього місця, отець Петро відчутно хвилюється: «Останню службу ми проводили просто на вулиці, під дощем. Паства моя захворіла, я захворів так само... Ми ж дванадцять років боролися за цю церкву, а тепер вона буде передана невідомо кому. Що найприкріше - гроші ми маємо, але ніхто не дає гарантій, що церква буде нашою...»

Замки попсовані, ключі проковтнуті
Ціна питання - в оцінках отця Петра та керівництва Лук'янівського заповідника - коливається від 600 до 750 тисяч гривень. Саме стільки може коштувати встановлення хрестів та оздоблювальні роботи. Щоправда, якщо оголосити тендер, міська влада може отримати значно більший прибуток. «Нині Київською міською державною адміністрацією опрацьовується питання щодо залучення інвестора для завершення будівництва на конкурсних засадах», - повідомило Думичу вже в 2007 році Головне управління комунальної власності при КМДА. «Церкву викупить Московський патріархат», - песимістично налаштований отець Петро. І керівництво заповідника йому в цьому допоможе, бо без власного зиску не залишиться, підозрюють у його громаді.

Коли Віктор Назарчук почув про подібне припущення, він закликав у свій кабінет усіх заступників - аби кожен підтвердив достовірність його спростувань. А сказане Назарчуком «Україні молодій» полягало у наступному: по-перше, відбудова церкви від самого початку здійснювалась за рахунок міського бюджету, тож міській владі й вирішувати, що далі з нею робити. По-друге, керівництво заповідника не має ніякого відношення до вже прийнятих рішень на рівні КМДА, як і не лобіює інтересів жодної конфесії чи релігійної громади. По-третє, матеріальної зацікавленості у цьому проекті заповідник не має.

Залишався іще один пункт обвинувачення: чергове управління КМДА (цього разу - з питань внутрішньої політики) дозволило парафії святої Катерини і отцю Петру проводити щотижневі молебні у недобудованому храмі. Перший раз це їм вдалося, а на другий раз замки виявилися завареними так, що відчинити їх не було жодної можливості. «Це зробили будівельники, - зазначив Назарчук. - І правильно зробили. Бо якщо якась цеглина чи плита звалиться людям на голови, відповідати доведеться мені». Ніякі плити чи цеглини просто так не посиплються, заперечує Думич. Усе, що має бути закріпленим, міцно закріплене, всередині не вистачає тільки традиційного антуражу. До того ж будівельники (зокрема їхній прораб), як виявилося, нічого не знають про зіпсовані замки.

Як і майже завжди, крапку в цій історії ставити рано. Навіть указ Президента, яким він постановляє завершити будівництво церкви, є радше комою.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.