УКР РУС  


 Головна > Українські новини > В гостях у редакції  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 151 відвідувачів

Теги
УГКЦ українська християнська культура Вселенський Патріархат Президент Віктор Ющенко Археологія та реставрація Предстоятелі Помісних Церков шляхи єднання церковна журналістика іконопис Ющенко Києво-Печерська Лавра Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква і суспільство розкол в Україні педагогіка Церква і влада Митрополит Володимир (Сабодан) Доброчинність монастирі та храми України автокефалія молодь милосердя УПЦ КП Священний Синод УПЦ Голодомор постать у Церкві 1020-річчя Хрещення Русі Церква і медицина секти забобони конфлікти Католицька Церква Патріарх Алексій II краєзнавство церква та політика вибори діаспора Церква і політика Мазепа комуністи та Церква






Рейтинг@Mail.ru






Журналіст-мандрівник Микола Хрієнко: «Православна віра дає мені розуміння й глибинне бачення світу»

  26 березня 2008



«Per aspera ad astra». - «Крізь терни - до зірок». До манливого, полярного сяйва, в глибинну синь примарної Півночі. До величних, засніжених вершин, до білих ведмедів і безкраїх полотен одвічного льоду. Але найбільше - до братнього серця і рідної української душі...

Він подолав тисячі кілометрів, перемагаючи негоду й холод, заметілі й вітри, аби дізнатись і розповісти всьому світові, як там вони, наші співвітчизники - українці за Уралом.

Як це було? Чому вони, наші брати по крові й духу, залишивши Батьківщину, вирушили у вимушену подорож, у небезпечну мандрівку, яка назавжди змінила їхні життя? На ці та інші запитання шукає відповідь нинішній гість нашої редакції - кавалер ордена рівноапостольного князя Володимира III ступеня, лауреат акції «Лідер народної довіри», заслужений журналіст України і просто улюблений публіцист багатьох поколінь українців Микола Іванович ХРІЄНКО.

На початку квітня цього року в рамках Всеукраїнської літературно-екологічної толоки в Українському фонді культури відбудеться тематична виставка за проектом Миколи Хрієнка «Українці за Уралом», присвяченим 70-річчю від дня народження українського поета Василя Стуса (1938-1985). Напередодні виставки, чимало з фотознімків якої наш гість радо надав для розміщення на сайті «Православіє в Україні», й відбувалася розмова з Миколою Івановичем.

 

Працюючи спеціальним кореспондентом газети Київської міської ради «Українська столиця», Хрієнко Микола Іванович виконав два етапи журналістського проекту «Українці за Уралом». Мета - публікація в пресі низки нарисів про нинішнє життя українців, росіян та представників інших народів Російської Федерації після розпаду СРСР; про необхідність відновлення духовних, економічних та політичних зв'язків з Російською Федерацією на сучасному етапі.

Під час першого етапу, що тривав з 7 липня 2004 до 14 лютого 2005 року, журналіст подолав шлях від Києва до Уелена та мису Дежнєва - 27 тисяч кілометрів. Разом із зворотною дорогою весь пройдений кілометраж склав 40 тисяч кілометрів, що дорівнює довжині екватора Землі.

Другий етап стартував 16 червня 2007 року й тривав 4 місяці - до 19 жовтня. Територія дослідження охопила Магаданську область, півострів Камчатку, Командорські острови, узбережжя Хабаровського краю - від Хабаровська до Ніколаєвська-на-Амурі, острів Сахалін, курильські острови - Ітуруп, Шикотан і Кунашир.

Третій, завершальний етап призначений на 2008 рік. Маршрут пролягатиме між Полярним колом і берегом Північного Льодового океану від селища Уелен (Чукотка) до міста Мурманська, що на Кольському півострові.

За минулі роки Микола Хрієнко здійснив у різних регіонах СРСР та України 23 піших і лижних походи загальною протяжністю 6178 кілометрів. Із них тисяча кілометрів пролягала по радіоактивних територіях України, Білорусі та Росії, зокрема і через Чорнобильську зону відчуження.

«Вони вписали в книгу українського державотворення трагічні сторінки»

-                     Миколо Івановичу, Ви відомі в Україні не просто як публіцист-мандрівник. Багато людей знають Вас як підкорювача Уралу та Сибіру. Чому саме Урал?

- На території Росії, по той бік Уральських гір, мешкало й мешкає нині багато українців. Також там є чимало місць, пов'язаних з Україною та її історією. Мені було цікаво дослідити долю наших земляків, які вписали до книги українського державотворення славні та трагічні сторінки. Так, на Уралі, в Кучино, в концтаборі «Перм-36» існував спеціальний загін для політв'язнів, в якому перебували Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Світличний та інші наші дисиденти.

Цей об'єкт став відправною точкою, початком першого етапу мого дослідження «Українці за Уралом». Ця гірська гряда - як хребет і своєрідний рубіж. Коли людина перетинає гори, то відчуває, що потрапляє в інший край. Урал є кордоном між Європою та Азією - там на кургані навіть є стовп, який позначає цей поділ. Тому, чим далі від Уралу, тим далі від України.

Коли розпався СРСР, частина наших співвітчизників повернулася до України, інші - залишилися й стали громадянами Російської Федерації. Вони втратили українське громадянство, проте зв'язки, рідні - все це лишилося тут, на цій землі. І чим далі від Батьківщини, тим більшою є концентрація почуттів, тим сильніше загострюється усвідомлення відстані від землі предків, втрати зв'язків.

Зрештою, ці регіони самі по собі є цікавими з точки зору географічних або кліматичних умов.

- Ви згадали Левка Лук'яненка, Василя Стуса. Чому?

- Я був патріотом Радянського Союзу. І, на відміну від колишніх комсомольців, які працювали в тій системі, а тепер кажуть, що боролися з владою, щиро сповідував ідеологію своєї країни. І нічого поганого в тому немає, адже я застав найкращі часи її розквіту. Як журналіст, я підтримував і державну структуру, і ту дружбу народів, яка була в Радянському Союзі. Тим більше, що факти й реалії, які оточували мене, не давали приводів для сумнівів.

Проте коли я взяв до рук літературу та почитав про радянську владу і про засланих у табори дисидентів (Стус, Лук'яненко, Світличний, Чорновіл), то дізнався багато нового, раніше невідомого. А відтак мій світогляд дуже змінився.

Однак критикувати владу на кухні вдома - це один вид протесту. Я ж вирішив, що моєю відповіддю стане тема «Українці за Уралом», оскільки вона охоплює різні глибинні процеси, в тому числі й політичні, кримінальні (маю на увазі ті злочини, які чинила радянська влада на Колимі, в Норильську, на Камчатці, на Чукотці, де все просто рясніло концтаборами).

Сьогодні у своїй творчій, журналістській роботі намагаюся послужити Україні вже як самостійній державі, чого не міг зробити раніше. Для того, аби розмірковувати про щось, потрібні дані. А в ті часи вони були приховані, не випадало нагоди познайомитися з людьми, почути правду з вуст очевидців чи учасників подій. Я родом з Кіровоградщини, тож ми не знали про ОУН чи УПА, адже всі служили тільки в радянській армії. Не хочу, аби про мене думали, що я якийсь опозиціонер, завжди ним був і тільки тепер мені дали можливість виступати проти радянської влади. Я з нею не воюю, просто намагаюся дати людям ту інформацію, якої сам не мав, а багато хто не має й зараз. Це унікальні документальні розповіді, зокрема про людей, яких було вислано з України і розстріляно на чужині.

- Вам заважали починати цю роботу?

- Ні, складність полягала в іншому. Насамперед, треба було освоїти колосальні, величезні території. Перший етап проекту «Українці за Уралом» тривав 7 місяців і 4 дні. Загальна відстань від Києва і назад з усім маршрутом становила 40 тисяч кілометрів.

Другий етап тривав 4 місяці і 4 дні. Загальна протяжність - 33 тисячі кілометрів - від старту і до повернення.

Була потреба в грошах, знаннях, бо підготовчий процес вимагає значної ерудиції - треба багато перечитати, зібрати матеріали, зробити нотатки. Будучи непідготованим теоретично, на місці нічого «не візьмеш». Їздитимеш як турист.

«Вирушаючи в мандри, я розраховую лише на власні сили»

- Важливим здобутком Ваших подорожей є фотознімки, які наразі будуть представлені на тематичній виставці. Напевне, її експонати - це лише невеличка частина того фотоматеріалу, який Ви привезли з маршрутів...

- Знаєте, під час виконання лише другого етапу мого журналістського проекту я відзнімав 146 фотоплівок, записав 7 диктофонних касет, записав 2 зошити-щоденники. Матеріалів - маса, всі вони потребують вивчення та опрацювання. Що ж до фотоплівок (а я знімаю лише високоякісним фотоапаратом на плівку, адже цифрові не дають такої глибини зображення, та й навантаження не витримують), то їх зараз сканують, після чого ще треба буде відбирати матеріали для експозицій.

Знімати доводилося часом у надзвичайно складних погодних умовах: тумани, дощі, пилюка, особливо на Колимі, було й мінус 41, і плюс 41. Та коли переді мною відкриваються неосяжні обрії чи я бачу якісь унікальні, неперевершені краєвиди, то фотографую, забуваючи про все. Бувало, не помічав ані холоду, ані спеки, навіть про небезпеку забував, аби тільки «вхопити» кадр, зробити знімок, закарбувати мить.

- Що давало сили для таких тривалих подорожей? Та ще й у погодних умовах Півночі, Камчатки та Сибіру.

- З молодості я дуже слідкую за своєю фізичною підготовкою, адже стан організму, його здатність витримувати навантаження - це запорука вдалої подорожі. Наприклад, у червні місяці, коли за вікном спека стояла до 35 градусів, я пробігав щодня по 3 кілометри, загартовувався для майбутніх походів. Стан фізичної підготовки зокрема дав мені можливість без особливих проблем піднятися з альпіністами на Авачинський вулкан - один із найвищих на Камчатці. У 59 років це все-таки показник.

Вирушаючи в мандри, я розраховую лише на власні сили, і планую походи відповідно до своєї витривалості. Багато тренуюся, а тому всю функціональну роботу виконую без жодних ускладнень. Усе устаткування доводиться нести на плечах, наприклад, один лише рюкзак під час другого етапу моєї подорожі важив 39 кг 300 г. Тому складнощів вистачало. Але той проходить і виконує завдання, хто націлений вирішувати проблеми та рухатися далі.

- Що Ви можете сказати про моральний складник вашої подорожі? Говорять: «Здолає шлях той, хто йде». Але, щоб пройти, потрібно бути готовим не лише фізично, а й духовно.

- Найголовніше для походів -  бажання. Якщо в людини немає бажання і колосальної наполегливості, вона нічого не досягне. Треба бути готовим до щоденних труднощів і не «зламатися» після першої ж невдачі.

Працюєш практично «в одиночку». Оскільки кочуєш з місця на місце, люди весь час змінюються, нове оточення - додаткові складнощі, які теж треба вміти вирішувати. У такому поході вихідних немає. Сім місяців поспіль - робота з ранку до ночі.

- Що в походах для Вас є найстрашнішим? Що дається найважче?

- Важко сказати. Мені завжди надзвичайно цікаво йти, рухатися, фотографувати людей, записувати інтерв'ю з ними. Коли я виконую маршрутну частину, то відчуваю настільки сильний інтерес, що поточні труднощі для мене не становлять жодних проблем. Я сприймаю їх як складову частину експедиції.

Які вони, українці за Уралом?

- Українська діаспора в кожній країні різна. В Італії та Португалії наші співвітчизники - заробітчани, в Канаді - спрямовані культурологічно: видають книжки, беруть участь у мистецькому та науковому житті. Якими є українці за Уралом?

- Українці, які опинилися за Уралом, виїжджали на далекосхідні землі в декілька етапів. Спершу за спеціальною царською програмою, розробленою Петром Столипіним, приблизно у 1906-1910 роки - освоювати території для землеробства. Ще одне велике переселення на Далекий Схід та Урал відбулося відразу після громадянської війни. Далі відтік відбувався 1937 року. Це вже були насильницькі вивезення репресованих українців.

Після смерті Сталіна, 1953 року, в ті краї їхали за комсомольськими путівками - освоювати цілину, будувати електростанції, автошляхи тощо.

Остання міграційна хвиля - люди, які прибули на ці землі задля заробітків.

Якщо давати уральським українцям якусь спільну характеристику, то можна сказати, що вони реалізували себе в господарському плані. Це директори заводів, комбінатів, керівники авіапідприємств, капітани кораблів... Господарська жилка дала українцям можливість проявити себе саме в цьому.

Окремо слід зазначити, що серед цих людей є дуже великий прошарок носіїв української культури: співаки, заслужені діячі культури, письменники - обдаровані творчі натури.

В останній хвилі переселенців - в основному будівельники. Окрім тих, які вже є громадянами України, всі інші давно мають російські паспорти, інтегрувалися в суспільство й почуваються повністю адаптованими та пристосованими до соціально-політичної ситуації.

«Благословення Блаженнішого Митрополита Володимира дало мені надзвичайно потужний внутрішній заряд»

- Як відомо, одним із завдань, яке Ви ставили перед собою в походах, було дослідження відродження православ'я на території Російської Федерації. Дозвольте запитати, яке місце посідає православна віра у вашому серці та чи допомагає вона Вам у подорожах?

- Складовою частиною моєї теми «Українці за Уралом» був підрозділ  «Відродження православних храмів і православної віри на території Російської Федерації». Розуміючи, що таку тему неможливо досліджувати просто так, «від себе», перед поїздкою я попросив благословення в Блаженнішого Митрополита Володимира. Владика благословив, і для мене це був надзвичайно потужний заряд! По-перше, я отримав моральну підтримку. По-друге, відчув, що я не сам: мене проводжали з Хресто-Воздвиженської церкви в Києво-Печерській Лаврі, там же освятили прапори України, які мав везти за тисячі кілометрів і залишити на чужині. По-третє, важливим для мене був і суто технічний бік журналістської роботи. Коли я, під час подорожі, приходив до храму, то не міг відразу ж робити знімки, брати інтерв'ю - тобто, реалізовувати свої науково-дослідницькі плани. Спочатку треба було представитися. Коли я показував документ із засвідченням благословення від Предстоятеля УПЦ, то настоятелі храмів дозволяли збирати матеріали, фотографувати. Вважаю, що без благословення на труди, яке я отримав, значна частина священиків і парафіян могли опинитися поза колом мого дослідження.

Часто під час інтерв'ю зі священиками з'ясовувалося, що переді мною - виходець з України, а отже - це безпосередньо торкалося теми моєї подорожі «Українці за Уралом». В інших випадках я фіксував історію церкви, її відродження, якісь цікаві деталі. Траплялися неординарні люди з непростими біографіями.

Наприклад, священики вирізняються небуденним світоглядом, винятковим баченням світу. Це збагачує й поглиблює матеріал. Розмови з ними мені, як людині, завжди давали позитивний заряд: відбувалася моя внутрішня духовна еволюція, відкривався глибший погляд на речі, розвивавалося відчуття землі як живої структури. Саме православна віра дає мені розуміння й бачення багатьох інших аспектів поза її межами. Бо вона є фундаментальною.

- 14 лютого цього року Ви отримали орден святого рівноапостольного князя Володимира. Що для Вас ця нагорода?

- Можна сказати, що це своєрідна епоха в моїй біографії. Адже все, що я досі отримував - 1996 року на І Міжнародному фестивалі журналістики, 2000-го, коли став журналістом року, орден святого Миколая Чудотворця, звання заслуженого журналіста України та інші - неможливо порівняти з цією, найважливішою для мене відзнакою. Вона виходить за межі будь-яких нагород. Насправді, я ніколи не думав, що Церква так високо оцінить мою журналістську роботу. Власне, вважаю, що почесний знак мені надано авансом, адже щоб удостоїтися церковної нагороди, треба зробити значно більше.

- Ви журналіст і мислитель водночас. Якою бачите сьогоднішню ситуацію? Як українцям тут, на Батьківщині, розвивати свою державу, що ми всі можемо для неї зробити?

- Коли я, з Божою допомогою, виконаю третій етап - від Уелену до Мурманська, то обов'язково в публіцистичній праці порівняю проблеми й ситуацію в Росії та Україні. Забігаючи наперед, скажу, що нам легше: компактна територія, плодючі ґрунти, не такі складні кліматичні умови. Ми володіємо багатющим потенціалом для щасливого, заможного життя. Потрібно лише зміцнюватися духом та працювати. Дуже наполегливо працювати.

Взагалі українці - дуже талановитий народ. Корольов, Пржевальський, Сєдов... І співаками, й артистами багата українська земля. Але, на жаль, налагодження ситуації в самостійній Україні не відбулося в 1918 році, не спостерігається й нині.

Для нації дуже багато означає позитив, заряд енергії зі знаком «+». Перша умова для розвитку країни - не вважати себе ображеними, бо люблять і поважають багатих та сильних. Друге - мати наступальність і розраховувати лише на власні сили, розуміти, що ніхто не прийде, не допоможе й не зробить щось замість нас.

«Українська культура представлена на дуже високому рівні»

- Чи пам'ятають українці за Уралом свою культуру? Як підтримують її рівень, зберігають ідентичність? Які вони мають зв'язки з культурою Батьківщини?

- Чим визначається тамтешній українець, то, насамперед, знанням мови. Я зустрічав чоловіка, який прекрасно співав українські народні пісні, при цьому не володіючи рідною мово (з плином часу він її забув). Між собою люди спілкуються українською.

На базі українських діаспор створено й офіційно зареєстровано бібліотеки, палаци культури, гуртки, хори, ставляться вистави, функціонують недільні класи. Коли в бухті Гертнера в Магадані український хор заспівав «Реве та стогне Дніпр широкий» з оркестром, то всі присутні, незалежно від національності, підвелися. Здавалося, навіть море затихло, по шкірі гуляв «мороз і вогонь» водночас - таким потужним було виконання.

Дуже достойно, на високому рівні представлена українська пісня й хорова культура. Зокрема, завдяки старанням Людмили Петрівни Засенко. Це ж саме стосується й хореографії - на цій ниві працює хореограф Олександр Гіль. Чукотську писемність - буквар і алфавіт, якими й зараз користуються в тамтешніх школах, - створив українець Петро Скорик. До цього там не було власної писемності.

- Як українці за Уралом підтримують релігійні традиції? Чи ходять до церкви?

- Коли я йшов Україною - від крайньої північної до крайньої південної точки - то звернув увагу на певні особливості. Раніше я не займався темою відродження православної віри та храмів, але під час тієї подорожі відкрив для себе, спочатку інтуїтивно, а потім і фактично, що там, де сильнішою є віра, там менше злочинності, наркоманії та алкоголізму. До того ж, більше дітей у родинах. У Волинській, Рівненській областях по п'ятеро-семеро дітлахів у сім'ї, а то й до десяти. Так само й на Поліссі (Житомирська область). У неділю, на церковні свята ніхто не працює - всі йдуть до церкви.

Ще тоді я звернув увагу на позитивний вплив релігії на людей, їхню мораль та світогляд. Пройшовши через Україну, побувавши в Російській Федерації, я звернув увагу на важливість православної віри у процесі формування особистості.

Ті ж, хто ходить до церкви на чужині, особливо колишні репресовані, йдуть лікувати душу. Немає значення, чи це православні віряни України чи Росії - вони все одно потрапляють у мій дослідницький об'єктив. І я хочу показати їх читачам і глядачам, розповісти про цих православних людей і зацікавити свою цільову аудиторію.

«Журналістика - найцікавіша професія в світі!»

- Миколо Івановичу, в який творчий доробок втіляться Ваші подорожі?

- У планах - створення документальної стрічки за моїм сценарієм - на матеріалах проходження другого етапу. Фільм за першим уже знято, він демонструвався на телебаченні.

Під час третього етапу я також досліджуватиму тему життя українців за Уралом і відродження православних храмів і віри на території Росії. І вже бачу той матеріал, який зберу, більш структурованим: священики та їхні долі, парафіяни, пов'язані з ними цікаві життєві історії. Підсумком стануть фотоальбом і книга, трансляції передач на радіо та телебаченні, публікації в періодиці та на сайтах.

- Нещодавно портал «Православіє в Україні» відзначив десятиріччя. Що б Ви, людина, яка присвятила журналістиці все життя, могли б нам побажати, порадити?

- Поради мені важко давати. Я висловлю лише свої думки. Щасливий тим, що як журналіст завжди працював за переконанням.

Однак є речі, в яких я раз і назавжди визначився. У мене робота пов'язана з життям. Це одне ціле. За все своє життя я не написав жодного матеріалу «на замовлення». Коли гориш бажанням і це виявляється цікавим не тільки тобі, а ще й людям, яких ти зміг залучити до свого проекту, це допомагає долати будь-які перешкоди. Ідучи в мандрівку, я маю зобов'язання перед замовниками, з якими узгоджую тему дослідження. Я скутий моральними критеріями, бо звітую перед тими, хто виступив спонсорами, повірив у мене й надав кошти. А ще маю відповідальність перед сім'єю, куди я повинен повернутися, бо там мене чекають: моя дружина й сини.

Наша робота - це величезний обов'язок перед людьми. Ступивши на цей шлях, треба усвідомлювати: це певний ризик, та, разом із тим, тут ти гартуєшся як особистість - в усіх сенсах. Основним же критерієм діяльності повинна бути совість. Якщо ми працюватимемо по совісті, наполегливо й для свого народу, то тільки тоді все вийде. Журналістика - це професія, яка дає дуже багато у справі пізнання світу. Як на мене, це найцікавіша професія в світі!

 

Бесіду вели:

Священик Андрій Дудченко,
Олександр Андрущенко,
Юлія Комінко,
Ірина Опатерна,
Юлія Гурець,
Альона Глушко

   
Зустріч у редакції

Зустріч у редакції


Прапор України з автографами співвітчизників з-за Уралу

Прапор України з автографами співвітчизників з-за Уралу


Микола Хрієнко

Микола Хрієнко