УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 62 відвідувачів

Теги
Доброчинність Церква і медицина діаспора Патріарх Алексій II постать у Церкві Археологія та реставрація Предстоятелі Помісних Церков Церква і влада секти конфлікти забобони 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко Президент Віктор Ющенко Приїзд Патріарха Кирила в Україну Митрополит Володимир (Сабодан) Мазепа педагогіка краєзнавство церковна журналістика церква та політика Католицька Церква розкол в Україні Священний Синод УПЦ Церква і політика церква і суспільство комуністи та Церква Голодомор УПЦ КП молодь вибори милосердя Києво-Печерська Лавра УГКЦ українська християнська культура монастирі та храми України іконопис шляхи єднання автокефалія Вселенський Патріархат






Рейтинг@Mail.ru






«Волинь» (Луцьк): Він був за межею життя



«Волинь» (Луцьк), Галина Світліковська, 25.04.08

Протоієрей Євгеній Поліщук під час операції у Луцькому військовому госпіталі пережив клінічну смерть, але повернувся з того світу, щоб створити в цьому лікувальному закладі храм й утверджувати у вірі людей

Охоронець на вході у госпіталь, довідавшись, що я хочу зустрітись з отцем Євгенієм, привітно проводжає аж на подвір'я, детально роз'яснюючи, як потрапити в храм. І працівники госпіталю, і пацієнти про свого священика говорять дуже шанобливо. А в невеличку церкву, що розмістилася у колишньому спортзалі, приходять на богослужіння не тільки вони, а й жителі навколишніх вулиць Луцька, приїжджають люди навіть з віддалених куточків області.
     Храм на честь ікони Божої Матері «Всіх скорбящих радість» у госпіталі діє з 2000 року. Тоді це був чи не перший у лікувальних закладах Луцька храм. Не всі на перших порах сприйняли ідею отця Євгенія однаково прихильно, але час усе розставив на свої місця.
     - Хвороба викликає в людини усвідомлення гріха, бажання покаятись, очистити душу молитвою. Для віруючих це дуже важлива складова лікувального процесу. А я взявся за створення храму в госпіталі ще й з іншої причини: саме у цих стінах Господь відкрив мені велике таїнство переходу у вічність,- говорить отець Євгеній, відкриваючи двері церкви.
     Зовні ці двері нічим не відрізняються від тих, що в одному ряду з ними - діагностичних кабінетів, процедурних, маніпуляційних, де лікують тіло. Тут же - лікують душу. Навпроти, на стіні у коридорі, - великий стенд з фотографіями волинських хлопців, які загинули в Афганістані. Подбав про виготовлення такого стенду сам отець Євгеній. Каже, що молиться за кожного з убитих в Афганістані постійно, а ті, хто там вціліли, вважають цей храм своїм, рідним.
     У військовому госпіталі особливий контингент пацієнтів. І до юних солдатиків, і до колишніх військовослужбовців, які лікуються тут, в отця Євгенія особливе, батьківське ставлення. Ну, а про лікарів священик розповідає з великою повагою і вдячністю, бо й сам є багатолітнім пацієнтом госпіталю. Ще коли служив у селі Сирнички Локачинського району, приїжджав сюди за допомогою. У липні 1994 року отцю Євгенію тут оперували праву руку. Лікарі поставили діагноз «контрактура Дюапрема», а в народі цю хворобу трактують як усихання сухожиль, внаслідок чого пальці стягуються в кулак, стають нерухомими.
     Перша операція, яку робили під місцевим наркозом, бажаного результату не дала. Через кілька місяців призначили наступну, вже під загальним наркозом. Отець Євгеній пригадує, що лягав на вже знайомий операційний стіл спокійно, без страху. Поки медсестра підключала до лівої руки систему, встиг тільки перехреститися.
     - Спочатку почув дивні звуки, схожі на пташиний спів. І в ту ж мить побачив, що лампа, яка висіла над операційним столом, попливла. Подумав, що мене кудись везуть. Оглянувся, але раптом зрозумів, що це я пливу в повітрі широким коридором, схожим на тунель. Потім побачив з обох боків світлі, великі приміщення, білі, блакитні, без дверей. Бачив здалеку усіх моїх родичів, знайомих, які відійшли вже в інший світ, але наблизитись до них не міг. Сам же я відчував жахливі муки й чув свій голос, що звучав, як стогін. Я відразу зрозумів, що мене мучать мої гріхи, які всі одночасно стали переді мною,- пригадує отець Євгеній, вкотре переживаючи давні, але незабутні відчуття й емоції.
     Розповідає, що тоді усвідомлював: муки його були пов'язані з проходженням через митарства, з яких особливо важким було двадцяте - немилосердя і жорстокість. Зізнається, що й справді раніше рідко подавав милостиню, міг бути різким у стосунках. Але, незважаючи ні на що, на кордоні вічності відчував радість від того, що залишив матеріальний світ. Повертатися не хотілося. Досі бачить, як наяву, зображення Божої Матері, схоже на ікону роботи Васнецова, що, однак, більше скидалося на живу істоту. Пам'ятає погляд Божої Матері, яка дивилася ніжно, благально і з любов'ю...
     - Через якийсь час я відчув, наче випливаю з товщі мороку, як з води. Відкрив очі й побачив, що мене вже повернули назад. Після того світла і сяйва, яке мене оточувало, здалося, що опинився в землянці-руїні. Запитував у лікарів, чи траплялося в їхній практиці щось подібне, що розповідали їм пацієнти після клінічної смерті? Виявляється, подібне бувало навіть з невіруючими людьми, хоч і вкрай рідко. Очевидно, Господь дав мені шанс для зміцнення віри, покаяння, утвердження у вірі інших людей,- міркує отець Євгеній.
     Після того, як встав на ноги, думка про створення в госпіталі храму не залишала протоієрея Євгенія Поліщука. Підтримав цей задум і тодішній головний лікар госпіталю Віктор Васильович Гавриленко. Наче відчуваючи, що його земний шлях буде коротким, спішив здійснити велику Богоугодну справу. У госпітальному храмі й одспівав його отець Євгеній.
     За неповних вісім літ переживала мала церковка та її настоятель і проводи в останню дорогу, і радість вінчань, хрещення. От і під час нашої розмови навідалася молода жінка з проханням охрестити синочка. А під час богослужінь можна побачити тут і медсестричок, і санітарок, які забігли поставити свічку, відірвавшись від роботи, і хворих у лікарняних піжамах і халатах.
     - Головний лікар Олександр Миколайович Хоменко каже, що мої молитви допомагають. Були й справді випадки зцілення, історії, які важко пояснити. Якось у хірургічному відділенні лежав літній хворий, який ніколи не ходив до церкви. Кликали його на вечірню, а він ліг собі спати. А через якийсь час інші пацієнти почули, як він уві сні співає вголос усе, що співали ми в церкві під час відправи. І той чоловік потім не пропускав жодної служби, правда, швидко одужав й виписався. Багато хворих кажуть, що відчувають полегшення після соборування, яке у нашій церкві проходить перед Вербною неділею. Якщо людина щиро вірить, кається в гріхах, просить у Господа допомоги, то й отримує її,- переконаний отець Євгеній.
     На підтвердження своїх слів наводить дані британських вчених, які дійшли висновку, що серед людей, які ходять до церкви, на тридцять п'ять відсотків більше довгожителів, у них сильніший імунітет і менший ризик захворіти. Зрештою, кожен віруючий скаже, що молитва, дотримання постів, участь у богослужіннях тільки на користь здоров'ю. У цьому протоієрей Євгеній Поліщук твердо впевнений.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.