УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 155 відвідувачів

Теги
церква і суспільство іконопис педагогіка Церква і політика Ющенко Голодомор комуністи та Церква монастирі та храми України церковна журналістика Католицька Церква вибори УГКЦ Мазепа Митрополит Володимир (Сабодан) милосердя Церква і влада українська християнська культура УПЦ КП розкол в Україні секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну Президент Віктор Ющенко Предстоятелі Помісних Церков діаспора краєзнавство забобони Церква і медицина автокефалія 1020-річчя Хрещення Русі Патріарх Алексій II конфлікти Священний Синод УПЦ молодь Вселенський Патріархат шляхи єднання Києво-Печерська Лавра Доброчинність церква та політика постать у Церкві Археологія та реставрація






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: А знаєте, як пахне Україна?



«Україна молода»,

Доцент кафедри історії України Рівненського державного гуманітарного університету Марія Немиро все життя присвятила збиранню фольклору, сходила-переходила сотні кілометрів, відвідала десятки хат, де ще збереглися паростки автентичної культури, і видала кілька книжок.

 

Легенди і перекази - народна педагогіка

- Пані Маріє, звідки у вас така пристрасть до старовини?

- Мені пощастило спілкуватися зі справжніми носіями багатющої спадщини української старовини, вихідцями ще з XIX століття, на яких не впливали чужі віяння - ні польські, ні російські - і вони свято оберігали свою традиційну культуру. Я народилася на Тернопільщині в 1950 році, а вже в 1951-му нашу родину вирвали з корінням і вивезли до Сибіру. Отож дитинство моє минуло там. І коли дорослі йшли валити тайгу, я залишалася вдома з дідусем і бабусею, які знали дуже багато різних оповідей, звичаїв і традицій, любили рідну землю. Коли в 1955 році мамі дали дозвіл відвідати батьківщину, вона взяла й мене з собою. Той спомин ще й досі в моєму серці. Був серпень, і плодів груш, яблук, слив було стільки! Усе те сушилося, і в повітрі стояв аромат. Так пахло Україною! Про неї писано-переписано, а як вона пахне, того не передасть ніхто. Ті запахи йшли від усього: інакше пахли хати, кожне деревце і кожна квіточка. Україна для мене малої була справжнім раєм.

А вже в 1956-му, коли сім'я повернулася в рідне село, то під монотонне теребіння кукурудзи чи скубання пір'я слухала найдивовижніші легенди і перекази, притчі та пісні, що їх розповідали та співали старші люди, і, як губка, всмоктувала їх у себе.

Згодом стала це все записувати, систематизувати, навіть передавала зібрані матеріали до Академії наук у відділ фольклору та етнографії. В мене їх приймали, але зрештою я зрозуміла, що вони так і лежатимуть в архіві. Отож наважилася на друк своїх книг. Спочатку вийшла 40-тисячним накладом «Хрестоматія з народознавства», далі були весільні обряди різних регіонів України, пізніше побачили світ «Легенди Волині й Полісся». І ось наприкінці минулого року з'явилося ґрунтовне видання під назвою «Відлуння віків», до якого увійшли легенди, притчі, перекази, казки, що їх записала сама та з допомогою студентів. Перевага, звичайно, надана фольклорному пласту Рівненщини, але тут також вміщено народні перлини Волині, Житомирщини, Закарпаття, Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини, Хмельниччини, Чернівеччини.

- Із цього випливає, що вас найбільше захоплюють саме легенди і перекази?

- Усе давнє мені цікаве і дороге, але легендам і переказам, справді, надаю перевагу. Бо в них є відповідь на багато запитань, зокрема, можна дізнатися про світогляд наших предків - як вони жили, думали, мудрували. А ще легенди мають переважно патріотичний зміст. У них розповідається про гідність, самопожертву, готовність віддати життя за свою батьківщину. Вважаю, що такі книжки повинні бути в кожному домі, де виховуються діти, адже ці народні перлини містять елементи народної педагогіки.

От мені ще в дитинстві показали гору і розповіли легенду про те, що під час посту хлопці й дівчата пасли худобу та почали танцювати, думаючи, що їх ніхто не бачить. І раптом щось загуло-загуркотіло й усе провалилося під землю. Зрозуміло, що насправді так не було, просто щось трапилося, і люди пропали, але це вже підказка, що треба шанувати звичаї, виховувати волю, стриманість. Так і будь-яка дитина, почувши якусь повчальну притчу, зживеться з нею і розумітиме, що це - застереження від поганих вчинків. Отак без галасу і крику, на прикладах виховувалися покоління.

- А от чому існує на наших теренах дуже велика кількість легенд, що ось стояла-стояла церква і раптом провалилася під землю?

- Сказала б, що це - народні апокрифи. От на Поліссі побутують легенди, коли церква провалювалася під землю разом із прихожанами, щоб їх не захопили татари. Поняття «татари» - дуже глибока рана в пам'яті народній, що визначалося як загальна назва ворогів. Населення завжди шукало прихистку саме в церкві, особливо дівчата, які не хотіли бути зганьбленими, і коли наставала безвихідь, тоді в народній уяві церква провалювалася під землю разом із людьми.

- Збиральницька діяльність по-своєму особлива. Чи траплялися з вами, пані Маріє, випадки, які запам'яталися найбільше?

- Так, якось я домовилася з жінкою про зустріч. Добиратися довелося 300 кілометрів. Приїхала, несу важкий магнітофон, заходжу в світлицю, а там нікого немає. Погукала - ніхто не відзивається. Чекала години з півтори. Згодом підійшла сусідка й каже: не чекайте, вона не прийде. Я зрозуміла, що ця жінка мала на те свої причини, адже вона поневірялася 25 років по тюрмах за брата. Мені було прикро і шкода до сліз, але я так і поїхала. Але невдовзі отримала поштою три об'ємні, густо списані зошити. Там були пісні, які співали в тюрмі, давня обрядова поезія. Якби ж то тоді ще записати мелодії... А наприкінці був припис - жінка перепрошувала за той прикрий випадок. У людині жив страх, який неможливо було здолати. Боялися тоді особливо, коли це стосувалося пісень періоду УПА. Люди були застрашені - було важко збирати. А тепер багатьох із тих, хто міг би щось розказати, вже немає...

- Ви зібрали також величезну колекцію побутових речей...

- Як і духовні надбання, так і матеріальні речі мають свою історію. Перебуваючи в одному з сіл, побачила на дворі скриню. Вона стояла під хатою, і в ній господиня зберігала дерть для худоби. Скриня ж у господі - символ наповненості, багатства, достатку. Без скрині раніше важко було уявити будь-яку хату. Для проведення занять мені вона була дуже потрібна. Виміняла її на масло, яке було в дефіциті у 80-ті роки минулого століття - у села його взагалі не завозили.

Цікаво потрапила мені до рук і терлиця. Це - знаряддя для тіпання льону й конопель. Терлиця була запхнута за балку під дахом стодоли. Отож господиня мені й каже: якщо хочеш, мовляв, то бери. А от драбини довгої немає. Довелося помудрувати, аби її дістати. А з іконами взагалі трапився унікальний випадок. Приходжу до однієї бабусі, а вона показує придбані фотографовані ікони. «А старі де?» - запитую; знала, що господиня мала дуже старі лики святих, намальовані на дереві. «А вони в коморі». Я аж охнула. А бабуся у відповідь: «Якщо хочеш, можеш собі забирати». Нині я їх бережу, як зіницю ока. А ще давню колиску на полозках я знайшла просто на дровітні, її вже були готові порубати...

- І чи маєте хоч якусь допомогу держави, коли оце по крупинці збираєте ці народні скарби?

- Хочу сказати, що треба застосовувати новітні технології, щоб встигнути зафіксувати все, що зберігає у своїй пам'яті старше покоління. Звичайно, є ентузіасти, які ні з чим не рахуються і продовжують цю роботу. Треба бути одержимим у цій справі. Важко цим навіть перейматися, коли душа не лежить. Якщо чогось не запишу, не зберу, то воно в мені сидить, мучить...

Добре було б зібрати легенди і перекази кожного села і видати, щоб кожен житель міг пишатися своєю малою батьківщиною.

У мене зібрано дуже багато фольклорних матеріалів, які я хотіла б видати. Нині готую двотомник «Свята і звичаї річного календаря. Календарно-обрядова поезія». На підході - весільна обрядовість. Або взяти похоронні плачі, це жанр, який сягає сивої давнини, коли ще не закопували прах у землю, а спалювали. Ці плачі можна відшукати нині тільки в поодиноких селах, а в мене їх назбиралося на цілу книжку. Мені дуже прикро, що нині з навчальної програми вилучено як народознавство, так і українознавство. Я не думаю, що молоді це не потрібно. Якщо ми не будемо дорожити своїм, то цю прогалину займе чуже. Ми будемо чуже їсти, на чужому спати, по-чужому говорити, чуже шанувати, а своє топтати. Важко мені зрозуміти наше керівництво від освіти. Адже студенти, прослухавши такі лекції, по-новому відкривають для себе Україну...

 

ПРИТЧІ

Про народ український

«Давним-давно Бог надумав поділити землю між людьми. І всі вони кинулися до Всевишнього. Кожний думав тільки про себе і ліз, розштовхуючи всіх, наперед, аби вхопити найкращий шматок.

Тільки один народ терпляче чекав своєї черги, то були ми, українці.

І коли ми підійшли до Господа Бога Нашого, то виявилося, що вся земля була поділена. Але Богові сподобався скромний і трудящий люд. Тоді він сказав: «Я знаю, які ви всі привітні й роботящі, я бачу, що люди ви добрі й будете цінуватиме землю, я знаю, що вона у вас не пропаде. І даю вам той наділ, який хотів би залишити собі».

Як сказав Бог, то відразу так і сталося. Та, коли спустилися українці на землю, то, може, від заздрощів, а може, від поганого, злого ока, але відтоді люд України і земля його, подарована Богом, страждали багато років і в муках існували. І народ України кровію своєю долю і щастя собі здобував».

Урочище Череп

Давним-давно місциною, на якій тепер стоїть Решуцьк, ішов подорожній. А на його дорозі якраз лежав череп. Від нічого робити подорожній вирішив забавитись. Він надів череп на свою палицю і почав його запитувати:

- Череп, череп, від чого ти помер?

Він запитав так три рази. На його подив, череп заговорив: «Мене згубив язик мій, тебе ж згубить твій».

Наляканий подорожній кинув череп чимдуж, почав тікати. Біг, аж поки добіг до якогось села і почав кричати: «Я бачив череп, який розмовляє!».

Але ніхто йому не вірив. Подорожній наполягав на своєму. Тоді жителі сказали:

- Ми перевіримо це. Якщо ти казав неправду, то ми тебе вб'ємо.

І вони послали з подорожнім двох воїнів. Знайшовши череп, подорожній почав його запитувати: «Череп, череп, від чого ти помер?» Але череп мовчав.

Цілий день подорожній запитував його, вибився із сили, та череп мовчав. І тоді воїни сказали: «Нам набридло чекати, і ми тебе вб'ємо!».

Сказано - зроблено. І одразу череп заговорив: «Я ж казав - мене згубив язик мій, а тебе погубить твій».

На згадку про цю подію урочище поблизу було назване Черепом.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.