УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 118 відвідувачів

Теги
Доброчинність 1020-річчя Хрещення Русі УПЦ КП Археологія та реставрація Предстоятелі Помісних Церков постать у Церкві забобони конфлікти милосердя молодь розкол в Україні Ющенко шляхи єднання церковна журналістика Голодомор УГКЦ Приїзд Патріарха Кирила в Україну українська християнська культура вибори Митрополит Володимир (Сабодан) Мазепа автокефалія Церква і влада краєзнавство церква та політика Києво-Печерська Лавра Католицька Церква секти іконопис Церква і політика Президент Віктор Ющенко Патріарх Алексій II комуністи та Церква діаспора Священний Синод УПЦ педагогіка Церква і медицина монастирі та храми України Вселенський Патріархат церква і суспільство






Рейтинг@Mail.ru






«Голос України»: Рукомиські дива



«Голос України», Надія Сміян, 17.05.08

 

Кажуть, чудес не буває. А от мешканці Рукомиша Бучацького району, що на Тернопільщині, переконані у протилежному. І річ навіть не в тому, що саме місце, де їм судилося жити, - втілення справжнього дива. Із похмурої давнини (селище починає своє літочислення з XІІІ століття) до наших часів дійшло пишно вбране в зелень, омите синьоокою Стрипою ошатне село. Природа подарувала цій місцині дивовижний ландшафт, прикрасивши краєвиди загадковими скелями. Саме тут, у печерах, переповідають місцеві жителі, у 1240 році осіли монахи, які втікали від татарських завойовників. Тут вони знайшли прихисток - мешкали в келіях, молилися у храмі, створеному, здавалося б, самим Богом.

Згодом монахи перейшли в монастир у Бучачі. Рукомишанам залишилася церква, зведена вже людськими руками понад два століття тому. І, гадалося, життя в селі потекло звичним руслом. Однак декілька років тому тут сталося справжнісіньке диво.

Настоятель Свято-Онуфріївського храму села Рукомиш отець Михайло Суканець про події 2003 року й нині згадує з нотками хвилювання в голосі. П'ять років тому вхід до церкви прикрашала невідома скульптура. За роки атеїзму, каже настоятель, жінки так забілили її вапном, що вона перетворилася на боввана і неможливо було навіть зрозуміти, що саме зображав цей витвір. Тоді бучацький краєзнавець, який досліджував тут унікальну місцевість, запропонував священику почистити фігуру.

- Як розчистили - руками розвели, - згадує отець Михайло, - бо ми побачили те, що Герой України, директор Львівської картинної галереї Богдан Возницький шукав десятиліттями - велику скульптуру святого Онуфрія в камені, яку колись створив відомий майстер Іоанн Георг Пінзель.

Цього скульптора називають однією з найбільших загадок вітчизняного бароко та українським Мікеланджело. Його роботи прагнуть виставляти Лувр та Вашингтонська національна галерея. Про те, що майстер творив на нашій землі, вперше дізналися 1908 року із записів, збережених у львівському соборі Святого Юра, де значилося, що за роботу Пінзелю заплачено певні гроші. Звідки майстер з'явився, достеменно невідомо. Кажуть, він народився понад три сторіччя тому. Одні дослідники вважають його українцем, інші стверджують, що, скоївши щось незаконне, в Україні митець переховувався від правосуддя. Його можна було б уважати міфічною вигадкою, якби не скупі сліди в нечисленних документах, а ще витвори мистецтва, що їх знаходять в Галичині. Як от у Рукомиші.

Подивитися на знайдену тут скульптуру святого Онуфрія, окрім краян, приїжджають мистецтвознавці з усього світу. Отець Михайло розповідає, що вони годинами роздивляються кожну складочку в одязі, кожну деталь, пробують витвір руками і прицмокують язиками - захоплюються експресією почуттів, втілених у витворі з каменю. Святий відлюдник зображений у молитовному екстазі, і, здається, все навколо нього також осяяне безмежною вірою. Нині скульптура стоїть у храмі, на скромно застеленому обрусом столику. Раніше вона прикрашала вхід до церкви, однак самі прихожани наполягли забрати її до храму, щоб не спокушати злодіїв. Відчистити скульптуру повністю так і не вдалося - в окремих місцях жовта фарба в'їлася так сильно, що, зішкрібаючи її, можна пошкодити історичну пам'ятку. Проте зарадити цьому обіцяли фахівці із Мюнхена, які реставрують ратушу в Бучачі.

- Були спроби забрати цей витвір до Тернополя, - каже отець Михайло, - але я, як настоятель, проти. Мотив був такий: Рукомиш - забите село, хто ж сюди доїде? А я кажу: зробіть, наша шановна владо, дорогу, доступ до церкви, то люди будуть і сюди приїжджати. Бо це місце, ця церква і цей люд вартують, щоб сюди приїжджали не лише набратися вражень, а й тих енергетики, духу молитви, які людину тримають на плаву.

Про рукомиські дива добре знають прочани Зарваницького монастиря. Коли прямують туди на прощу, вони часто зупиняються на ночівлю в Рукомиші. Особливо хоробрі, ті, хто не боїться кажанів, навіть наважуються провести ніч у самому храмі в скелі, де в сиву давнину молилися монахи. Кажуть, що люди після цього «починають краще почувати себе у здоров'ї». Нині прихожани Свято-Онуфріївського храму виносять у цю печеру плащаницю і називають її Гробом Божим. Тоді сюди з'їжджаються віруючі з навколишніх сіл та Бучача. Зараз тут будують Хресну дорогу, кожна стація якої відображає страждання Ісуса Христа на шляху до Голгофи. Силами місцевих меценатів декілька таких стацій уже зведено.

Настоятель храму згадує, що якось із гори, дорогою до печери впала жінка. «Вона скотилася, як пляшка, - каже отець Михайло. - Я так перелякався, бо завжди всіх попереджаю, щоб сюди не піднімалися, адже дорога стрімка і небезпечна. А вона піднялася, ніби нічого й не сталося, і сказала: «Дякую Богу!».

- Мені поталанило разом з усіма тут жити і молитися, - продовжує отець Михайло. - Я дуже радий, що про таке місце не людськими вустами, а Божим провидінням довідується все більше людей. Мені приємно, коли люди приходять сюди і залишаються під великим враженням і мають бажання ще і ще сюди повертатися.

До речі, в Рукомиші дві церкви. Свято-Онуфріївський храм - український автокефальний, а є ще греко-католицька церква. Однак отець Михайло запевняє, що між селянами з цього приводу немає жодних суперечок: «Ми на одне колесо ллємо воду слова Божого і промовляємо однаково до людей». Іноді обидва священики перетинаються на хрестинах, похоронах чи загальних сільських святкуваннях. Ще одне диво, чи не так?

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.