УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 117 відвідувачів

Теги
педагогіка Предстоятелі Помісних Церков українська християнська культура УПЦ КП забобони розкол в Україні вибори Церква і політика Священний Синод УПЦ шляхи єднання церква і суспільство постать у Церкві Вселенський Патріархат 1020-річчя Хрещення Русі молодь Археологія та реставрація церковна журналістика секти Митрополит Володимир (Сабодан) Президент Віктор Ющенко конфлікти монастирі та храми України Мазепа Патріарх Алексій II Приїзд Патріарха Кирила в Україну Доброчинність Ющенко комуністи та Церква Голодомор Церква і медицина іконопис Церква і влада автокефалія Києво-Печерська Лавра церква та політика діаспора УГКЦ Католицька Церква милосердя краєзнавство






Рейтинг@Mail.ru






РІСУ: “За всіма соціологічними опитуваннями, Церква і ЗМІ користуються в сучасному українському суспільстві найбільшим авторитетом, тому ми приречені співпрацювати”. Інтерв'ю з Вахтангом Кіпіані



РІСУ, Светлана Ярошенко, 31.05.2008

Інтерв'ю з Вахтангом КІПІАНІ, відомим українським журналістом, редактором, телеведучим

Про соціальну відповідальність журналіста, про будні професії і моменти "лаврів", а також про медіа-освіту і Церкву в медіа говорить журналіст Вахтанг КІПІАНІ, лауреат премії імені Олександра Кривенка 2007 року за відстоювання свободи слова.

- Вахтанже, існує твердження, що журналіст не лише впливає на суспільну думку, а й формує її. Наскільки це діє в Україні?

- Почнімо з того, що є різні види журналістики. Так, наприклад, у інформаційній журналістиці завдання кореспондента та його редактора - повідомити про те, що, де і коли сталося. Тому можна сказати, що їхній вплив на суспільство - це вчасно і повно повідомляти про події. Це абетка.

Інший вимір журналістики - це аналіз. У цьому випадку журналіст співвідносить те, що він побачив, з тим, що може статися, або з тим, що вже було. Він робить узагальнюючі висновки: що це може означати у світовому вимірі, як це відобразиться на житті окремої особи, громади чи, приміром, якоїсь іншої спільноти. Тобто виводить загальне з малого, чи, навпаки, звужує глобальну проблему до проблем конкретних людей.

Є також публіцистика, коли людина має право в рамках жанру і форми, сказати своє слово про наболіле - бо хочу і маю, що сказати. Це ще один вид журналістики, в якому дозволяється казати: "я думаю", "я очікую", "я впевнений", "я ненавиджу" і т.д.

І в кожному з цих різновидів професії у журналіста завжди є право на свободу дій. Писати чи не писати, вказувати факти чи краще промовчати, шукати додаткові аргументи чи обійтися звичним набором професійних «формул»...

Свого часу, працюючи у "Київських відомостях", стикнувся з унікальним видом спотворення фактів. Після одного з масових мітингів акції "Україна без Кучми", на фоторепортаж у газеті була накладена цензура: у фотошопі замальовували гасла опозиції і накладали інші. І мітинг, який був проти Кучми, на сторінках газети виглядав, як мітинг за тодішнього президента. Тобто тут на самому первинному рівні відбувалося викривлення інформації. Ну й, звичайно, від такого навмисного викривлення подій суспільство отримує не ті "послання" й неадекватно, викривлено сприймає те, що відбувається навколо чи, навпаки, є глибинними.

Завдання журналістики у кожному з цих напрямків є різним: в одному - повідомити, в другому - обґрунтувати, а в третьому випадку - зачепити, зорієнтувати й не зашкодити. Бо, очевидно, коли ти говориш "я думаю", "я сподіваюсь", то ти повинен говорити правду, яка, словами Лесі Українки, "визволяє". Часто ця правда буває болюча...

Ось у такому сенсі, приходячи в журналістику, ти завжди маєш пам'ятати, що виконуючи свою роботу, мусиш постійно думати про те, "как слово твоё отзовется". Це, звичайно, ази, з якими знайомлять на факультетах журналістики. Але нерідко люди, стикаючись з реальністю, і ці елементарні ази відкидають, і підлаштовуються під умови, які виставляють редактори, продюсери, видавці, начальники різного рівня. Вони починають діяти так, як вимагають, захищати, умовно кажучи, "корпорацію", а не суспільство. І це, власне, головний виклик, який стоїть перед журналістами - приходячи на роботу в якусь редакцію ти приймаєш її "правила" (у газетах "Бандерівець", "Сегодня" чи "Комуніст" - вони, звісно, різні), але ти мусиш завжди пам'ятати, що є більша відповідальність, ніж перед видавцем і директором, це відповідальність перед читачами, глядачами, слухачами.

- То виходить, що журналіст потрапляє в непросту ситуацію. Як же йому лавіювати між начальством і своїми читачами? Керуватися власним сумлінням?

- Тут немає єдиної відповіді, бо те, що Ви називаєте сумлінням, у кожного своє. Найодіозніші представники нашої професії також переконані, що в них є сумління і вони діють, виходячи із певної аморальної, але логіки. Вони кажуть так: "Я не вірю в абстрактне добро. Якщо ця робота дає змогу забезпечувати мою родину, це вже добре. І моя совість чиста". Тобто є й такий підхід, коли відкидаються будь-які норми, натомість залишається міркування: якщо добре мені, то, значить, це добро.

Я думаю, що слово "сумління" загалом тут не має звучати. Тому що сумління - це дуже химерна категорія. І я не впевнений, що в усіх воно існує. І я не буду наполягати, чи воно є в мене... Натомість є певні правила життя, які журналіст мусить враховувати у своїй діяльності, використовувати, і часом навіть захищати. Так, приміром, у лікаря є правило - "не нашкодь". У священика одне з важливих правил - не зраджувати таємниці сповіді. Правило держслужбовця - зберігати службові таємниці. Так само і в журналіста є певні правила, через які він не має права переступати в будь-якому разі. Отже, правило журналіста номер один - не фальсифікувати факти. Якщо на заході було 20 чоловік, то ти не можеш написати - двісті чи десять. Якщо ти сам цього не бачив, то мусиш перевірити, і часто не раз. Бо тут справа не в сумлінні, а в суті професії - збирати і "упаковувати" новини. Це щось на кшталт того, що будь-який професійний лікар миє руки перед операцією, а чоловік носить штани і має вуса...

І при цьому наші ідеологічні, політичні, конфесійні настанови повинні грати якомога меншу роль у тональності новини чи взагалі можливості цій новині побачити світ.

Наші читачі також повинні знати, хто нам і за що платить заробітну плату. Тому, наприклад, "Українська правда" робить правильно: коли її репортер літає у відрядження, супроводжуючи високо посадовця чи олігарха, то в кінці статті написано, чиїм коштом оплачено подорож. І це не залежить від того, в якому дусі написаний матеріал: чи критично, чи, навпаки, позитивно. І це, повторюю, не справа сумління, це справа професійної етики. Звичайно, слова можемо добирати різні - це справа таланту, настрою, редакційних стандартів зрештою.

Працюючи журналістом я часто сперечався з редакторами, а ставши редактором, сперечався з підлеглими стосовно того, що особисте ставлення не повинне заважати об'єктивності. Наприклад, я маю антикомуністичні погляди. Але це не заважало мені давати завдання робити інтерв'ю з лідерами Компартії або огляди її діяльності. Як людина я маю право на емоцію, але як фаховий журналіст я не маю права відібрати в читача можливість отримати цю інформацію і зробити власні висновки. Зрозуміло, редактор має інструменти для нюансування - версткою, підбором фотографій, післясловом, заголовком, врізами тощо.

Звісно, партійні, конфесійні, галузеві чи корпоративні видання подають інформацію не так збалансовано як медіа загального інтересу, але це за визначенням. І ви, йдучи туди на роботу, або купуючи як споживач, розумієте це. Бо, дійсно, важко собі уявити, що видання Партії регіонів просуває ідеї Народного Руху, або часопис УГКЦ приділяє більшу увагу висвітленню діяльності харизматичних церков...

- Уявімо, я - пересічний читач. Сьогодні інформаційний простір надто хаотичний: одні за другими відбуваються вибори, де політтехнологи крутять інформацією, як циган сонцем. А де ж мені шукати правди? Як віднайти ту її об'єктивність, щоб визначити своє місце у цьому просторі і зрозуміти, що, врешті-решт, відбувається насправді?

- Ну, по-перше, що таке "правда"? Абстрактної "правди" не буває. Є інформація, яка відповідає дійсності. От, наприклад, Юлія Тимошенко виступила з трибуни парламенту. Це факт, це правда. Але в десяти виданнях, які про цю вікопомну подію напишуть, буде десять різних трактувань про те, що це було. Хтось скаже: "Боже, який чудовий виступ на захист народу!" Другий: "Який цинічний піар!". Третій: "Вона зробила велику політичну помилку". Четвертий: "Ви знаєте, це щось нове в українській політиці...". Тобто буде багато суб'єктивних оцінок і людина, яка не читає десять видань, а купить одне, буде мати лише одну, авторську версію того, що відбулося. Інакше кажучи, взагалі не розумітиме, що відбувається. Часто сам стикаюсь з тим, що, отримуючи великий об'єм інформації з Інтернет-видань, друкованої преси та телебачення, думаю: "Та навіщо мені твої, колего, висновки? Дай мені факти". Тобто без знання первинного фактажу, картинки з місця подій, аналітичні просторікування не потрібні.

Я, наприклад, отримую інформацію з різних каналів - від блогів до телебачення і новинних стрічок провідних інформагенств. Мене передусім цікавлять події та заяви. Читаю заголовки, приміром: "Відбувся мітинг...", "Шуфрич піймав крокодила", "Ющенко зустрів Благодатний вогонь". З цього нам стають відомими певні факти. А вже потім ми думаємо: "І навіщо Ющенкові той вогонь?", або: "Якого біса сам міністр ганявся за крокодилом?", "Для чого Юлія Тимошенко в черговий раз використала трибуну?" Тобто далі ми вже самі робимо висновки.

Журналістам вигідно бути чесними навіть з економічної точки зору, бо їхньому виданню, чи каналу будуть довіряти, що забезпечить більші продажі та вищі рейтинги.

- Рік тому Ви отримали премію Олександра Кривенка. Як воно взагалі журналісту - отримати премію? Це визнання? Яке? І чи зобов'язує Вас до чогось саме ця нагорода?

- Є нагороди, до яких ставишся байдуже, є такі, яких варто уникати, а є нагороди, які надихають. Премія імені Сашка Кривенка якраз є тією премією, яка надихає. Сашка вже немає з нами. І коли я згадую його, то в мене в одному оці сльози, а інше сміється. Тому що про нього не можна говорити без любові, без великої симпатії. Я часто кажу, що ціле покоління українських журналістів вийшло з Кривенкової шинелі. Ми напівжартома називали його "батько". На "ти", але батько.

В 1994 році моя мама виїжджала до Америки, і я поїхав разом з нею до Москви, щоб отримати в посольстві візу. Приїхав я до Москви і... пішов у зоопарк, прогулявся книгарнями. І повернувся в Україну. Я не емігрував зокрема й тому, бо був блискучий "Post-Поступ", який редагував Кривенко. І я відчував свою спорідненість з країною, в якій є така вільна журналістика. А коли є такі видання, думав я, значить, є тут і перспектива. Тоді, напівжартома, я казав Сашкові: "Мої батьки виїхали, тому тепер ти несеш за мене відповідальність".

Кривенко своїми медійними продуктами задавав дуже високий рівень. Починаючи від перебудовного самвидавного "Поступу" - першого видання для думаючої публіки. Потім - тижневик "Post-Поступ" - перша масова україномовна газета, яка не несла в собі елементу "совка", яка була і весела, і цинічна, й інформативна, й аналітична. І, дякую Богові, що й мені поталанило там розміщувати деякі свої матеріали. Я щасливий бути причетним до того кола.

Але Сашко був не один. Варто згадати і "Голос відродження", який створив Сергій Набока у той же час, коли створювався "Поступ". Тому ми й "діти Набоки", який надихав молодих журналістів своїм іронізмом, чесністю і креативністю. Він створив перше в Україні інформагенство. Хто про це зараз пам'ятає? На мій погляд, саме Кривенко, Набока та В'ячеслав Чорновіл створили сучасну українську журналістику.

Що стосується інших нагород, то я отримав від Віктора Ющенка звання "Заслуженого журналіста України". Але це для мене мало що означає, лише історичний факт нагородження. Мені зателефонували із Банкової і повідомили, що мене висунули від журналістської профспілки. "Ти не будеш відмовлятися?" Кажу: "Ну, якщо колеги по профспілці і Президент вважають, що я гідний цього звання, то нехай". Тобто, я не докладав до цього жодних зусиль.

Маю також дві "дисидентські" відзнаки - імені В'ячеслава Чорновола та Олекси Тихого. Це також важливі нагороди за статті про борців антикомуністичного спротиву 1960-1980-х.

- Сьогодні досить часто доводиться чути незадоволення щодо підготовки молодих журналістів, яких намагаються зробити "універсальними солдатами". Медіа-освіта в Україні: який її рівень? І чи не варто готувати вузькоспеціалізованих журналістів: політичних, економічних, спортивних, релігійних?

- Я не маю журналістської освіти. Та як редактор, як журналіст, маю чималий досвід спостерігання за випускниками журфаків. Як правило, фундаментальної різниці між професійними журналістами і власниками інших дипломів не існує. Талант, бажання і хист не залежать від журфаку. Та й там цьому не вчать.

Журналістика це все ж не наука, а ремесло. І тут треба мати набір певних вмінь: треба вміти спілкуватися, слухати, писати, оформляти матеріал відповідно до формату видання, врешті решт не боятися нести за це відповідальність. Сьогодні серед журналістів фахову освіту мають, може, з відсотків п'ятдесят. І я не скажу, що це краща половина журналістів, але й не скажу, що гірша.

"Якби міністром освіти був я", то зробив перші кроки до реформи журналістської освіти. Не варто аж п'ять років мучити студентів. Після загальногуманітарної підготовки на основі історичного, філологічного чи інших факультетів, надати студентам можливість спробувати себе і в телевізійній журналістиці, і в газетній, і на радіо, в Інтернеті. Це дасть набагато більше, ніж студіювання мертвих текстів і завчення нікому не потрібних імен.

- Вахтанже, читачам РІСУ цікаво буде дізнатися, як Ви оцінюєте висвітлення релігійних тем у світській пресі?

- Я не спеціалізуюсь на цій тематиці, тому скажу як професійний читач. Є коректне висвітлення, а є брутальне. І це висвітлення залежить від особистості того, хто це робить. Ну, і від редакційної політики. Є світські видання, які чітко стоять на визначених конфесійних позиціях. Наприклад, "Україна молода" свого часу була аж надто «афільована» з УПЦ КП і її журналісти за свою пропагандистську роботу отримували нагороди від Патріарха Філарета. А інші видання, наприклад, «Аргументы и факты», дуже прихильні до УПЦ (МП).

Коли я був головним редактором "Тижневика Фокус", ми робили інтерв'ю з усіма найвпливовішими архиєреями. Розмову з Митрополитом Володимиром (Сабоданом) підготував відомий журналіст, священик Андрій Дудченко, а фото до статті зробив тоді ще архимандрит, а нині єпископ Олександр (Драбинко). Вийшло, як на мене, чудово. Були також інтерв'ю з кардиналом Любомиром (Гузаром), з Патріархом Філаретом (Денисенком), архиєпископом Павлом (Лебідем), пастором Сандеєм Аделаджею тощо. Одним словом, ми намагалися представити якомога ширший спектр поглядів авторитетних для різних груп віруючих людей. І ми робили це неконфліктно. Можна, звісно, не обминати й конфесійні протиріччя, але це треба тоді робити систематично, або не робити взагалі, щоб не створювати враження заангажованості.

Загалом релігійна тематика непогано представлена в пресі. Але є публікації, від яких за голову хапаєшся. Наприклад, недавні публікації газети "Дело" про "сектантів". Як на мене, це примітив. Потік цих публікацій у непрофільній газеті, некоректність висловлювань і оцінок, на мій погляд, є професійною помилкою редакторів і журналістів видання. Вони образили багатьох віруючих, які не несуть відповідальності за окремі прикрі випадки, які бувають у кожній без винятку спільноті, зокрема й Церкві. Адже прикрі випадки педофілії в Католицькій Церкві не можуть говорити про всю Церкву. А наявність у православного владики «мерседеса» аж ніяк не свідчить про те, що всі батюшки «жирують». Я вважаю, що до питань Церкви і віри потрібно ставитись з більшим рівнем внутрішньої культури, ніж коли ми пишемо на інші теми.

- Як вважаєте, які релігійні медіа-продукти на сьогоднішній день могли б бути перспективними і цікавими українській громадськості?

- Думаю, що мають бути створені релігійні продукти в кількох нішах. Тобто має бути щоденна стрічка новин релігійної інформації, що, власне, й робить РІСУ. Тут є матеріали про різні релігійні напрямки, і читач може взяти для себе необхідне, щоб орієнтуватися в ситуації. Добре, що це робиться достатньо толерантно. Також гадаю, що Україна доросла до створення світського релігійного місячника, який міг би мати кілька десятків тисяч читачів. Цю функцію багато років виконував редагований Віктором Єленським журнал "Людина і світ". Таке видання повідомляло б про головні події в житті всіх церков і конфесій, а також було б майданчиком для дискусій та місцем для анонсування нових фільмів, книжок, дисертацій, розвідок, знахідок. Такі видання є в багатьох країнах світу. Такий журнал мав би бути й компетентним, і популярним.

- А що Ви, як світський журналіст очікуєте від Церкви? Чи не потребує вона активізації роботи своїх прес-служб, підготовки власних медіа-фахівців?

- Рідко контактую з прес-службами і тим більше священиками і владиками. Тому давати оцінки кому-небудь з колег, які працюють у Церкві і для Церкви, - непрофесійно. Але, з огляду на те, що за всіма соціологічними опитуваннями, Церква і ЗМІ користуються в сучасному українському суспільстві найбільшим авторитетом, ми приречені співпрацювати. А, отже, і розуміти потреби один одного, поважати традиції і створювати нові форми співпраці.

- Дякую за розмову.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.