УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 268 відвідувачів

Теги
церква і суспільство вибори шляхи єднання постать у Церкві Церква і політика педагогіка Доброчинність забобони українська християнська культура Мазепа Митрополит Володимир (Сабодан) Приїзд Патріарха Кирила в Україну конфлікти комуністи та Церква Вселенський Патріархат Священний Синод УПЦ Президент Віктор Ющенко милосердя секти краєзнавство Католицька Церква Церква і медицина Києво-Печерська Лавра іконопис діаспора УПЦ КП УГКЦ церковна журналістика Патріарх Алексій II розкол в Україні Ющенко Церква і влада Голодомор церква та політика монастирі та храми України 1020-річчя Хрещення Русі молодь Предстоятелі Помісних Церков Археологія та реставрація автокефалія






Рейтинг@Mail.ru






РІСУ: Україно-ісламський… монолог



РІСУ, Михайло Якубович, магістрант спеціальності „релігієзнавство” Національний університет „Острозька академія”, 05.05.2008

На рівні математичної аксіоми сума двох одиниць завжди буде дорівнювати двійці. На рівні людського соціокультурного буття - ні. Чому? Два монологи - коли кожен учасник неіснуючої розмови промовляє сам про себе (чи сам до себе) - аж ніяк не здатні перетворитися на діалог. Цивілізаційний підхід до осягнення історії, який розчленовує людство на «сих», «тих», «інших», ще «якихось там» (саме ці займенники нашіптує нам тривіальна буденність), поступається місцем підходу глобалізаційному, підходу, що намагається усунути «всіх», подарувавши загальнолюдське «ми». Яке «ми» буде загальнолюдським - досі невідомо, хоча тема глобалізації залишається невичерпним предметом для наукових досліджень, публіцистичних розвідок чи просто художньо-поетичних фантазій. Проте глобалізація (і не лише вона) накидає нам вкрай актуальну та водночас надзвичайно проблемну тему - тему міжкультурної взаємодії, або, висловлюючись в межах образно-символічного-сприйняття - вигляд обличчя України в інших культурах та самих цих культур в нашій державі. Культур, які вже тривалий час існують поза межами регіональних ареалів, маючи всі підстави для розвитку своєї вселенськості. Однією з таких найвпливовіших світоглядних об'єднань є цивілізація ісламського світу - поліетнічна реальність, яка, маючи в собі інтегруючу вісь - Богом даний іслам, вирізняється багатоманітністю соціального, культурного, етнічного та ментального буття.

В межах цього короткого нарису ми не маємо наміру черговий раз привертати увагу до стереотипів у сприйнятті мусульманського Сходу, які досить активно створюються/руйнуються засобами масової інформації, політиками, науковцями, релігійними діячами або й взагалі «пересічними громадянами». Натомість варто розглянути більш ґрунтовну та, як нам здається, важливішу проблему: а що, власне, повинно зайняти місце цих стереотипів? Звідки з'являться «ідеальні» (себто об'єктивні - наскільки можливо) уявлення про «них» та про «нас»? Якою повинна бути картина мусульманського світу в Україні та, що не менш важливо - картина України «там», серед мешканців близькосхідних та інших країн ісламського світу (адже діалог - це, повторимо ще раз, аж ніяк не два монологи)? Нарешті, звідки ми знаємо про Схід, а він - про нас? Та й що ми повинні знати - лише те, що потрібно для бізнесу/політики/економіки/туризму - чи, можливо, щось більше, щось «смисложиттєве», тобто те, що формує стрижень та зміст духовного буття? Адже набагато легше суто по-філософському вдатися до пошуків причинного, метакультурного витоку, щоб, зрештою, зрозуміти наслідок - чому саме такі вони, а чому саме такі ми.

На перший погляд видається, що «мусульманська культура», тобто, в загальному сенсі, культура країн, де іслам є домінуючою релігію, нам відома. Маємо кілька перекладів українською Омара Хайама та інших поетів (головним чином різних «вільнодумців», яких розуміємо буквально), іноді читаємо щось російською, щось англійською, щось іншими мовами - словом, пізнаємо Схід через якихось посередників, особливо не переймаючись тим, адекватні вони чи ні, правильно чи не зовсім відображають те, що хочемо пізнати. Зрештою, найнауковіше та найточніше відображення текстуального спадку мусульманського світу, перекладене іншою європейською мовою, все одно лишиться для нас занадто чужим. Інша справа, коли цей переклад буде україномовним, інтегрованим в наше мислення. Так, кожен перекладач - зрадник, як говорить італійська приказка, але якщо й зраджувати, то вже хоча б рідною мовою. Отож, вчитуємося в Хайама на етикетках вина, смакуємо кальян, іноді навіть прислуховуємось до сучасної арабської попси, бачимо єгипетські й турецькі курорти, облаштовані під західний гламур, але обов'язково з місцевою екзотикою - ось, ніби-то й відкрили загадковий Схід, висмикнувши з його довгої бороди волосини ринкової поп-культури.

Натомість відкрити на Сході щось «істинно східне», прадавнє й містичне, змоги не маємо - не прочитали, не переклали, не видали. Доводиться звертатися до тих самих посередників - нехай вони передадуть нам цінні скарби ісламської релігійної думки, філософської традиції, того, що є вихідним елементом внутрішньої культури, ментально-світоглядної основи, яка впливає в ісламському світі практично на все: політику, економіку, мистецтво, тобто всі сфери людської думки та дії. Чому, наприклад, в Україні досі немає повного перекладу Корану українською мовою? Чому поза увагою залишаються філософські тексти арабського та перського середньовіччя? Нам майже невідомий геній аль-Фарабі - евдемоністичного гуманіста, який випередив європейське відродження, ар-Разі та Ібн Сіни - лікарів тіл і душ, ібн Рушда - «примирителя» грецької філософії та ісламського релігійного закону, ібн Хальдуна - автора першої наукового обґрунтованої соціологічної теорії, ібн 'Арабі - містика-пантеїста, погляди якого настільки схожі на вчення Григорія Сковороди. Чому не перевідкриваємо себе, власну, українську філософію, в дискурсі філософії східної, яка свого часу не лише передала Західній Європі давньогрецьку філософську думку, а й збагатила світову філософську культуру надзвичайно оригінальними та глибинними роздумами про Бога, людину і світ? Матеріалів більш ніж достатньо - компаративістів замало.

В працях, присвячених історії Київської Русі, знаходимо багато посилань на арабських істориків середньовіччя - аль-Мас'уді, ібн Фадлана, Йакута, авторів, завдяки яким ми знаємо про свою власну історію. Але, наприклад, Ахмад Абу 'Алі Міскавайг (932 - 1031 рр.) - автор «Досвіду народів» (де згадуються й руси), більше відомий як мислитель, який розробив систему гуманістичної етики, де, мабуть, чи не вперше в історії філософської думки, звернув увагу на необхідність обґрунтування загальнолюдських цінностей, спільних для представників усіх націй та релігій. На жаль, у вітчизняних посібниках та підручниках з історії філософії чи взагалі, з теорії культури, дізнатися про це майже неможливо - зазвичай трапляється щось, переписане (а іноді й перекручене) з іншомовних джерел, тоді як справжніх намагань відобразити Схід в українському мисленні таким, яким він є, дуже і дуже мало.

Українська сходознавча наука, базована на принципах толерантності та поваги до інших культур, відіграла би роль одного з надійних містків між ісламських світом та Україною, проте сучасний стан ісламознавства, арабістики, тюркології, іраністики та інших дисциплін залишає бажати кращого. Страшенно хочеться повірити у те, що вся проблема - лише у відсутності коштів, державної підтримки чи непопулярності професії; але, здається, вказані запити (без сумніву, вкрай істотні) - лише частина більш широкої проблеми, а саме культурної кризи, коли немає особливого бажання знати ні свого, ні, тим більше, чужого. В Україні прагматизм іноді плутають зі споживацтвом, забуваючи про стратегію розвитку.

Існує ще й інший аспект проблеми - «українськість» на теренах ісламського світу. Елементарне дослідження можна виконати, просто використавши кілька пошукових систем Інтернету, зокрема його арабомовного сегменту. «Всесвітня мережа», зрозуміло, відображає не все і не всюди, проте її глобалізуюча роль загальновідома. Введемо, наприклад, лише єдиний, але настільки значимий, хоча й найзагальніший концепт - «Украніййя» (саме так арабська мова озвучує лексичну фіксацію нашого територіального буття). Результат буде доволі нецікавим - на перших же сторінках з'являться загальні дані про Україну (площа... населення... столиця... - споконвічні архетипи географічних довідників), адреси туристичних компаній, представництв арабомовних країн, мусульманських організацій, дещо про навчання/лікування/інвестування в Україні, політичні перипетії... Чому ми вважаємо цей результат нецікавим? Тому що відома лише формальна Україна, Україна прагматична. Важко знайти дані про Україну як націю, Україну як українську ментальність, історичну Україну, культуру України, українську філософію. Чи існує, наприклад, феномен арабського чи іранського українознавства? Мабуть, так само, як і згадане вище українське сходознавство. Сучасний стан цієї галузі визначається зусиллями окремих науковців, а про якісь цілісні, міжнародного рівня школи (які існують, наприклад, у російських колег) мова поки не йде. Переклади шедеврів української мистецької та наукової творчості на мови ісламського світу майже не існують. Відомо, що в більшості випадків літературні твори перекладаються самими носіями мов, але стимул вивчення української практично відсутній - краще вивчити ширшу за географічним ареалом російську.

Ще один найпростіший приклад міжкультурного монологу - тисячі українок, які залишили Батьківщину зі своїми чоловіками-мусульманами та оселилися в різних країнах ісламського світу. Що місцеві державні та недержавні інституції можуть порадити цим людям? В кращому випадку забезпечити консульський облік. Проте в мусульманських державах соціальне позиціювання сім'ї значною мірою відмінне від українського, тому багато жінок опиняються у відносно замкненому середовищі. Доводиться вивчати ісламську культуру з позицій очевидця, навіть учасника. Іноді це грає позитивну роль, але в окремих випадках створює значні проблеми. Українці та їхні нащадки, які живуть та працюють на Сході, перетворюються на представників одразу двох культур - далекої України та вже рідної мусульманської держави. Діалог стає можливим на рівні особистості - проте місцевий культурний контекст має набагато більший вплив, ніж рідкісні на Сході осередки українськості.

Абстрагуючись від політичних та економічних проблем, варто звернути увагу ще й на релігійно-культурний потенціал наших двох монологів, що все ж таки (будьмо оптимістами!) зазіхають на діалог: що, власне, говорить про цей діалог центральна вісь ісламського світу - релігія? Варто звернутися до найважливішого першоджерела - Корану. Постмодерністське уявлення про дискурс міжкультурної комунікації видається надто «осучасненим», але, як відомо з мусульманського віровчення, Богом дане Писання є вічним та незмінним, а отож, перебуває поза історією та навіть визначає її. Істина не має історії.

«О, люди! Воістину, Ми створили вас із чоловіка та жінки і Ми зробили вас народами та племенами, щоб знали ви одне одного! Воістину, найшановніші з вас перед Богом - найбільш богобоязливі! Воістину, Бог - Всезнаючий, Мудрий!» (Коран, 49:13). Екзегет Х століття, Абу Джа'фар ат-Табарі пише: «Всевишній говорить: Ми зробили вас народами та племенами - о, люди! - щоб знали ви одне одного, тобто хто ближче до вас, а хто далі від вас; а не для того, щоб хтось із вас був найкращим і це нібито наблизить його до Бога. Насправді найшанованішими з вас перед Богом є ті, які найбільш богобоязливі». А ось що пише коментатор Корану 'Абд ар-Рахман ас-Са'аді (1889 - 1956 рр.): «Якби кожен жив окремо, то не було б ніякої можливості для взаємопідтримки та ваємодопомоги, отримання спадщини, збереження прав родичів». Обидві цитати підкреслюють незмінну соціальну позицію ісламу, яка орієнтована на розвиток та функціонування родинних зв'язків. Проте ісламська соціокультурна перспектива має ще й більш загальний вигляд - родинний зв'язок існує між усіма народами - так само, як і у відомій з Біблії генеалогії народів. Тому дослідження свого власного через порівняння з «чужим» (Україна - не лише шлях зі Сходу на Захід, а й із Заходу на Схід) відкриває широку перспективу самопізнання - лише широта обрію мислення дозволяє народитись чомусь оригінальному, зрештою, національному та самобутньому. Проте самими дифірамбами про корисність міжкультурного діалогу не обійтись. Головне - це взаємозацікавлення, з якого і починається пізнання - наукове, творче, містичне, навіть метафізичне.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.